Youtube-влоги, в яких ентузіасти розповідають, як дають нове життя занедбаним маєткам, відновлюють помешкання або предмети інтер’єру, стабільно набирають тисячі переглядів. Ключ до популярності — в поєднанні форматів, які подобаються більшості людей.
Ці відео одночасно про DIY (do it yourself — зроби сам) і how to (як зробити), історичні контексти, гармонію відносин людини й середовища. А ще в них багато візуальної смакоти: зйомки зблизька, фокус на фактури й кольори раритетного оздоблення або декору. Все це хочеться розглядати та вивчати.
Безвідносно до глибоких академічних знань чи особливої любові до антикваріату нам імпонують розповіді про відновлення і простори «з історією». Вони сприймаються більш цікавими й теплими, і це широко використовують, наприклад, у сегменті HoReCa.
Інспектування стану мозаїки, розміщеної на стіні київської дитячої художньої студії. Реставрація ініційована активістами. Фото: Ельміра Еттінгер
Є ще одна річ про «щоденники відновлень»: рішення, здається, ухвалюються і втілюються так легко! Кілька хвилин відеоряду — і ось уже перебрана черепиця на даху, відреставровані скульптури на фасаді та сходи, виблискує автентичний паркет, приміщення теплі й світлі.
Чи так просто це насправді?
Є фахівці, які живуть у такому «влозі» постійно: архітектори-реставратори, архітектурні дизайнери та експерти з реставрації. І їхні замовники, які обирають саме такий шлях для комерційних проєктів або приватного житла. Спробуймо вивчити цей досвід.
Передумови
Архітектор-реставратор Олександр Кумейко пояснює: рішення про те, як саме будуть відновлювати обʼєкт або простір, зумовлене низкою обставин. Важить не лише вік будівлі та її конструктивні особливості, але й те, чи перебуває вона під охороною як культурне надбання. Також є важливими розташування, належність до певного ансамблю або типу забудови.
Ключове — статус визначеної чи нововиявленої пам’ятки, яким захищений будинок або певна його частина (наприклад, розписи, мозаїка, окремі архітектурні елементи). Якщо він є, то головним завданням фахівців стає збереження.
Архітектор-реставратор Олександр Кумейко
«Ми не маємо права нашкодити цій будівлі і її автентичності, і вибір у цьому випадку — реставрація, — пояснює архітектор. — У паспорті пам’ятки визначені особливі риси, що охороняються. І це трішки полегшує роботу архітектора-реставратора, дає розуміння, що саме має найбільшу цінність і в якому ключі рухатися в роботі. Бо є пам’ятки монументального мистецтва, пам’ятки містобудування або ж, наприклад, архітектурні об’єкти з елементами образотворчого мистецтва.
У разі, коли об’єкт спадщини щойно виявлений, він іще не вивчений. Тому можна сказати, що на певний час нововиявлена пам’ятка вся під захистом від втручань. Потрібно провести дослідження, а що ж саме в ній є таким цінним для громади й міста?»
Олександр Кумейко: «Дуже складно говорити, що у реставрації є автор. Завдання реставратора — зберегти те, що колись створив інший фахівець»
Кумейко нагадує: метою архітектурної реставрації є відновлення стану цінної споруди, максимально наближеного до того, у якому вона була створена. Все, що за своїм станом може бути збережене, має бути збережене. До цього зобов’язує законодавство, чинні охоронні нормативи і здоровий глузд.
«Під час реставраційної роботи ми навіть маємо право не враховувати деякі досить критичні нормативи щодо пожежної безпеки, доступу для маломобільних груп, якщо вони йдуть у розріз зі збереженням автентичності. І це законно. Риси, які дозволили цьому об’єктові бути культурною спадщиною, були закладені в момент його зведення, і вони саме такі. Головне завдання архітектора, який працює над проєктом, — зберегти ці риси», — пояснює він.
Проте в сучасних умовах реставрувати — не означає «заморозити» будівлю в часі та зробити її вічним памʼятником. У об’єкта має з’явитися нова роль або пристосування.
Статус пам’ятки, з одного боку, оберігає її від агресивного втручання під час відновлювальних робіт, але з іншого — обмежує варіанти подальшого функціонування будівлі. Те, коло яких потреб вона зможе обслуговувати.
«В цьому й полягає особлива складність реставраційної роботи. Через це є проблема з наявністю професіоналів у цій сфері. Тих, хто достеменно розуміє і може кваліфіковано, з дотриманням усіх норм, вимог пам’яткоохоронного законодавства поєднати в одній точці побажання замовника щодо зміни функції, отримання ним прибутків за результатами реставрації і, власне, збереження самої пам’ятки. Таких фахівців небагато», — додає архітектор-реставратор.
Для будівництва парламенту Угорщини був використаний м’який вапняк, тому фасади будівлі часто «прикрашають» риштування. Фото: hungarianparliament.com
Реставрація готичного Шартрського собору у Франції тривала десятиліття. Фото: ©DRAC Centre-Val de Loire
На запит про вдалі приклади архітектурних реставрацій, в яких поєднуються автентика та сучасна функція, експерт передусім згадує про європейську релігійну архітектуру:
«Культові споруди, собори у великих містах Європи практично перманентно перебувають у стані реставрації й одночасно із цим приймають відвідувачів. Собор залишається тим самим ззовні і зсередини, водночас використовується на сучасний манер. Служби проводять із сучасним медіаобладнанням: мікрофонами, екранами для трансляцій, проєкторами. Переважно виконані вимоги щодо доступу для маломобільних груп. Використовуються традиційні, але ергономічні меблі. Вся інженерія сучасна й непомітна для ока — від витяжок у приміщеннях для приготування і споживання їжі до вентиляційних систем із рекуперацією. Ми нічого не бачимо на фасадах. Так само і про електро- або водопостачання, адже ще сотню років тому саме в такому вигляді, як зараз, їх не існувало.
Словом, якщо б ми повністю робили “як було раніше”, то ніякому замовникові це не було б потрібно взагалі. Бо так ми не вдихнемо в об’єкт нове життя».
Реставрація будівлі Річкового вокзалу в Києві. Проєктування під наглядом головного архітектора Олександра Кумейка. Зображення: «Едельбург Архітектс»
Олександр Кумейко відзначає професійну реставрацію об’єктів, що перебувають під захистом ЮНЕСКО, великих урядових комплексів та резиденцій, як-от Будинок парламенту Угорщини:
«Частини його фасаду повсякчас реставруються, переробляється щось усередині. Але будівля реалізує сучасну функцію, якщо зайти в зали, кабінети, то можна побачити, що всі надбання сучасної інженерії там присутні».
Серед українських проєктів архітектор говорить про відновлення будівель колишнього заводу «Арсенал» і реставрацію Річкового вокзалу на Поштовій площі в Києві, наразі там працює American University.
Детальніше про цю реставрацію, в якій експерт здійснював нагляд як головний архітектор, ми розповідали на сторінках PRAGMATIKA.MEDIA.
«На мою думку, Київський річковий вокзал — один із випадків, де нам вдалося повністю відповісти на очікування замовника щодо втілення нової функції, пристосування під сучасні вимоги, з одного боку, і забезпечити збереження культурної спадщини — з іншого».
Олександр Кумейко: «Можна сказати, що в поняття “реставрація” і “реконструкція” вкладаються протилежні сенси й мета»
У випадках, коли будівля не має охоронного статусу, а її відновлення вимагає суттєвих фінансових вливань, частіше виконується не реставрація, а реконструкція. Олександр Кумейко зазначає: тут ситуація розгортається зовсім інша.
«У ДБН А.2.2-3:2014 “Склад і зміст проєктної документації на будівництво” чітко прописано, що це перебудова вже введених в експлуатацію наявних об’єктів із повним або частковим збереженням несучих конструкцій. При цьому трактування, що саме є частковим збереженням, не подається. Наприклад, що треба зберегти не менше, ніж 10%.
Тому в цьому випадку ми можемо робити з обʼєктом практично все, що заманеться, згідно із завданням від замовника, і перебувати в правовому полі.
Звичайно, вимоги існують. Як архітектор я маю знати нормативи під цю будівлю й визначити, чи можемо ми втілити те або інше. Також, наприклад, не вийде розмістити поряд із житловою забудовою певні виробництва чи види діяльності — це не стосується самого процесу реконструкції, але впливає на плани власника щодо використання будівлі і на його кінцеве рішення».
Реновація частини заводу «Арсенал» у Києві (генпроєктувальник — група компаній AVG). Фото: avg.world
Архітектор-реставратор підсумовує: назагал реконструкція пропонує значно більше можливостей для виконання різноманітних завдань. А от скільки в реалізованому проєкті залишиться від колишнього і в яких пропорціях у ньому знайдуть відображення автентика й сучасність — залежатиме виключно від того, якою замовник бачить майбутню роль будівлі чи простору. В чому запит і як відбувається комунікація між ним та архітекторами.
Чи можна змотивувати власника не стирати образ історичної будівлі майже в нуль до «часткового збереження несучих конструкцій» і чим? Чи популярна реставрація історичних НЕ-пам’яток, адже закон до цього не зобов’язує? Що в будівлі поважного віку доцільно відновлювати, а не замінювати з погляду архітекторів і дизайнерів? Про це далі.
Мотивація
Олександр Кумейко нагадує: населені пункти завжди ростуть і розвиваються від центру. Багато споруд, збудованих там, згодом потребують нової функції. Часто відповіддю на це стає саме реставрація, тим більш якщо йдеться про об’єкт культурної спадщини.
Так, наприклад, сталося з відновленням київського «Арсеналу». Він розташований у локації, де більше не потрібне виробництво. Функція заводу стала неактуальною, але об’єкт має унікальні риси, які треба було зберегти.
У випадку зі старими промисловими зонами, в яких нема статусу пам’яток, ми зазвичай говоримо про реконструкцію.
Експерт зазначає: для комерційних замовників одним із головних мотивів відновлення старої архітектури є саме location — місце розташування об’єкта. Місце має дати можливість вдихнути в будівлю нову ідею, яка потрібна саме там.
Працюючи в локації, бізнеси отримають гарантію клієнтського трафіку, зможуть створити додаткову вартість для своєї діяльності чи продукції.
Будинок Сікорського в столиці ще можна відновити, його життя в руках балансоутримувачів. Фото: rubryka.com
«Якщо місце розташування після вкладення коштів допоможе отримати комерційну вигоду, цей об’єкт є цікавим. Так, є й інша мотивація, наприклад, створити іміджевий об’єкт для себе або відновити щось для міста, але таких запитів набагато менше.
Зважаючи на location, власники ухвалюють рішення — йти їм у реставрацію чи ні, чи матиме вона сенс. Якщо локація цінна, розмір інвестицій не є визначальним, але реставрація завжди більш витратна справа, ніж реконструкція».
Архітектор наводить приклад, як локація впливає на долю історичної будівлі в межах міської забудови: «Садиба Сікорського розташована в центрі Києва, але у дворі. Теоретично в будівлі можна було б зробити гарний готель, апартаменти для орендного бізнесу чи помешкання, адже в минулому це і був житловий будинок.
Та на практиці є певна проблема з пристосуванням. Під квартири саме цю садибу переробити складно, а на те, щоб перетворити її на будинок для одного власника, ніхто із замовників не піде — не та локація.
Додайте до цього досить складну історію з правом власності, яку має будинок. Тому садиба, на жаль, досі нікому не цікава, окрім активістів, які постійно звертають увагу на її долю».
Двері будинку Балашева, відновлені фахівцями ГО «Тисячі дверей Одеси». Артдиректор і менеджер реставрації Костянтин Ємельянов, фандрайзер Олександр Левицький. Фото: 1000doors.org (скриншот)
PRAGMATIKA.MEDIA: З вашого досвіду, що в історичних будівлях найцінніше? Скажімо, за що варто поборотися архітекторові чи архітектурному дизайнеру, щоб ці елементи зберегти, знайти для них ролі в проєкті під час відновлення?
Олександр Кумейко: Рішення не завжди повністю залежать від нас.
Якщо ми говоримо про реставрацію, то перше, що я роблю, — вивчаю паспорт об’єкта, щоб визначити його автентичні особливості. Дослідження — обов’язкове. Якщо інформації немає, вимагаю від замовника уточнити відомості та створити документ. І потім із цим працюю. Чому? Тому що іноді щось зберегти треба обов’язково, щось зберегти хочеться, а є речі, які не варто переносити в майбутнє.
Наприклад, стан дерев’яних перекриттів у старих житлових будинках переважно жахливий. За сотню-другу років там багато нашарувань, часто є цвіль. Зберігати їх недоцільно навіть із погляду можливої шкоди для здоров’я людей, які користуватимуться приміщенням.
Фасади формують візуальне сприйняття архітектурних об’єктів, тому я за те, щоб повністю залишати все, що можливо. Так само й автентичні декоративні елементи варто відновлювати максимально.
Якщо вікна не є важливою автентичністю об’єкта і їх можна замінювати, я підтримую, щоб ми це робили. До пам’яток не висуваються вимоги щодо енергоефективності, менше з тим, це про гроші та експлуатацію. У старих будівлях саме вікна є найбільшим місцем втрати тепла.
Фасад зазвичай чіпати не можна, а утеплення зсередини призводить до подальшого погіршення теплопередачі через зовнішні конструкції. Тому вікна є складником, за допомогою якого можна змінити баланс тепловтрати і зробити будівлю більш енергоефективною.
Це не обов’язково про пластик. Немає ніякої проблеми, щоб виробники зробили сучасні дерев’яні рами в тому самому кольорі, який був використаний у будівлі раніше. Унікальна деревина в Україні для цього не використовувалася, все робилося з місцевих порід, які й зараз розповсюджені. Знайти їх і використати фарби та просочення, що дають потрібні тон, відблиск або мат, не так важко.
Вхідні групи та двері — чомусь згадався Берлін, де майже в кожному під’їзді двері унікальні, на це звертаєш увагу. Такі елементи краще відновити, реставрувати, бо вони мають велику візуальну цінність.
Ти бачиш роботу майстра, як людина приклала свої вміння та працю. Це не лише про різьблення, а й про саму форму дверного прорізу, лиштву. Якщо такі двері не є автентичним предметом пам’ятки і в поганому стані, то ми можемо відтворити їх, щоб зберегти цю візуальну складову частину.
Катерина Ярова, головна архітекторка та засновниця студії IK-architects
На думку Катерини Ярової, головної архітекторки та засновниці студії IK-architects, збереження автентики — це насамперед про повагу до історії архітектурного надбання, яке ми маємо, і дбайливе до нього ставлення.
До 12-ї річниці заснування архітектурна студія IK-architects запустила проєкт свідомої реновації «Майбутнє минулого», в якому команда говорить про важливість збереження, відбудови та захисту пам’яток архітектури. Триває Open Call на подання об’єктів або локацій, які потребують реновації, це можна зробити до 5 жовтня 2024 року.
Мета проєкту — привернути увагу небайдужої спільноти та приватних інвесторів до об’єктів, що потребують нових сенсів та функцій, і обрати для них сценарії розвитку.
«Взагалі наша архітекторська цінність у тому, щоб вивчати досвід і практики попередніх архітекторів-колег. Аналізувати, пропускати думки через уже наявні постулати. Тільки маючи ці знання, бекграунд, ми можемо створювати щось нове. Збереження — про наш культурний код. Я не говорю виключно про українців і українську реальність, це взагалі стосується будь-якого збереження, — зазначає пані Катерина. — Дбайливе ставлення до історичної й культурної спадщини йде через освіту, коли ми знайомимося з історією мистецтв чи історією архітектури. Розуміємо, в які періоди це було створене, які історичні факти сприяли тому чи іншому рішенню, як це відображалося в мистецтві, архітектурі, дизайні тощо».
Катерина Ярова: «Збережена автентика може стати одним із ключових елементів інтер’єру, проте будувати всю концепцію виключно на ній, на мій погляд, недоречно»
Архітекторка розповідає: люди хочуть відчувати приналежність до тої чи іншої локації, особливо коли мовиться про комерційні простори чи про об’єкти закладів харчування.
В бюро IK-architects ініціювали соціально-архітектурний проєкт «Майбутнє минулого» — про відновлення та реновації із сенсом. Зображення: ik-architects.com
«Думаю, багато хто з колег мене підтримає: всі дуже сильно втомилися від ідеальних інтер’єрів. Із бездоганно рівними стінами, де немає нічого унікального. Ми можемо їх побачити будь-де, в будь-якій півкулі — від Нью-Йорка до Арабських Еміратів.
Тоді постає питання: за рахунок чого ми можемо відрізнити, чи цей інтер’єр, наприклад, реалізований у Києві, в центрі міста з історичним контекстом, або десь в Італії чи Норвегії?
Має бути певна автентика, яка відрізнятиме один простір від іншого, притаманна цій локації або історичному періодові. Тому зберігати її доречно.
Звичайно, це має бути пропущене через призму загальної концепції простору, здорового глузду, принципів reuse, recycling. Збереження має збігатися з тими цілями й цінностями, які має бренд або дизайнер інтер’єру, архітектор», — пояснює Катерина Ярова.
Архітекторка говорить: збережена автентика може стати одним із ключових елементів інтер’єру, проте будувати всю концепцію виключно на ній не варто:
«Якщо провести опитування серед користувачів просторів, тобто людей, які НЕ є архітекторами й не закладають у збереження того чи іншого об’єкта глибокі сенси, то вони вирізняють той чи інший інтер’єр або простір за наявністю певної “родзинки”. Вона не має бути на найпомітнішому місці, це не обов’язково. Це можуть бути дуже локальні, акуратні включення автентики, для того, щоб створити шарм, контексти, пов’язані з культурною спадщиною».
Інтер’єр харківського закладу «Сніданішна» авторства бюро IK-architects. У проєкті дотримувалися принципів формотворення традиційної української хати. Фото: Pasha Lutov
«З останнього, що привернуло увагу і дуже подобається, — кілька шоурумів на фестивалі 3daysofdesign у Копенгагені. Наприклад, у ferm LIVING є класні сходи нагору, де розташований офіс бренду. Сходи старі, відреставровані, з них зняли нащільники й відкрили торцеві частини так, що видно весь конструктив. Це створює цікавий антураж для приміщення, при цьому концепція компанії — продаж власних нових виробів», — зазначає Ярова.
Тобто вона не вибудувана на старовині.
«Чи варто додавати автентику в сучасний інтер’єр? Тут, напевне, треба бути дуже обережним і аналізувати бекграунд об’єкта будівництва. Не самого простору, а будівлі, де він розташований. Якщо це хмарочос на тридцять поверхів, як на мене, автентичний інтер’єр виглядатиме там дуже дивно. Проте якщо бекграунд перегукується із сенсами бренду, який працює в цьому приміщенні, то, напевно, цей обʼєкт може стати локацією бренду.
Але повернімося до архітектурного бекграунду: якщо брендові відгукуються автентичні елементи чи декор, найвірогідніше, він шукатиме для комерційної діяльності або шоуруму відповідну локацію. І навряд чи це буде високий поверх із панорамним видом, — констатує архітекторка. — Якщо розглянути питання, чи вносити автентику в приміщення, яке взагалі їй не відповідає, то найгірше порівняння, що можна дати, — гіпсова плитка “під цеглу”, якою вимощують стіни. На мій погляд, краще зробити білу пофарбовану стіну, ніж монтувати цю білу цеглу. Або ж якщо дуже її хочеться, ну то візьміть натуральну, справжню».
Відреставровані сходи в офісі-шоурумі данського бренду ferm LIVING розповідають історію місця. Фото: Instagram fermliving
«Чи приносити автентику в приміщення, яке їй не відповідає? Найгірше порівняння, що можна дати, — гіпсова плитка “під цеглу”, якою вимощують стіни. Якщо дуже її хочеться, ну то візьміть натуральну», — Катерина Ярова
Катерина Ярова розповідає про складність інтерʼєрних проєктів, де збереження ставиться в пріоритет: «Звичайно, зробити все з нуля було б набагато простіше. Зірвати паркет і покласти новий, збити тиньк, навіть якщо там є якісь розписи. Але що ми отримаємо? Як я вже казала, інтер’єр буде гарним, але таким він може бути всюди. Бракуватиме цієї історичної проявленості.
Часто, коли ми починаємо працювати з об’єктами поважного віку, то знаємо про них лише якусь деталь. Наприклад, знайшли фреску, розпис, або паркет, частину якого розібрали. Що далі? Що криється під шарами чи тиньком, як саме це відновити й відреставрувати?
Тут важливо пам’ятати, що, на превеликий жаль, існувала тенденція, коли працювати руками було немодно й фінансово невигідно». Архітекторка звертає увагу, що через останній чинник кількість кваліфікованих експертів-реставраторів, майстрів, які можуть працювати в цьому полі, менша, ніж це могло б бути.
Деталі інтерʼєру кав’ярні-крамниці «Сніданішна». Проєкт архітектурного бюро IK-architects. Фото: Pasha Lutov
«У таких проєктах ми, архітектори, розуміємо, що є скоріше напрямок, куди ми хочемо йти. Як самураї: є тільки шлях, але ми не знаємо, чим цей шлях обернеться для нас. Навіть перелік завдань, проєктних складників може змінюватися. Спроба відновлення якихось декоративних елементів або паркету може відбутися як у “плюс”, так і в “мінус”.
Коли ми говоримо про збереження автентичних елементів у старих будівлях, іноді це просто лотерея. Ти не знаєш, яким буде кінцевий результат, і це дуже важливо донести до замовника. Він хоче мати розуміння, що буде і скільки це коштуватиме, а ми іноді не розуміємо, чи взагалі вийде відновити той чи інший предмет», — пояснює вона.
Катерина Ярова: «В деяких проєктах ми, архітектори, розуміємо, що у нас є скоріше напрямок, куди ми хочемо рухатися. Як самураї: є тільки шлях, але ми не знаємо, чим цей шлях обернеться для нас»
Чи варто тоді взагалі ставити мету зберегти щось у проєкті, якщо до цього прямо не зобов’язує охоронний статус? Чи винагороджується результат?
«Братися варто, якщо вже є великий досвід реалізованих об’єктів від старту до кінця, є гарні будівельники. По-друге — якщо тобі відгукується цей челендж пошуку векторів. Ми захоплюємося результатом, але насправді це дуже енерговитратна історія, і вона має знаходити відгук в архітектора. Бо інакше не станеться цей метч між результатом і тим, скільки ви витратили енергії, щоб втілити задуми й реалізувати проєкт. По-третє, це, напевно, взаєморозуміння із замовником, тому що багато питань відкриті. Як у книжці, де є відкритий кінець, так само і тут. Досить довгий період ми можемо не мати чіткого розуміння, як буде у фіналі, і точного бюджетування. Бувають історії, коли постає питання, чи можемо ми із замовником фінансово дозволити рішення про саме цю реставрацію чи ні», — резюмує Катерина Ярова.
Матеріали
Коли ми починали дослідження про синтез старого й нового в архітектурних та інтерʼєрних проєктах, здавалося, що найбільшими питаннями будуть нормативи, достатня кількість професіоналів і доступність самих матеріалів для відновлення. Те, чому сотні років, може стати рідкісним.
Втім, щодо останнього наші експерти додали багато цікавої інформації: складнощі не завжди там, де здається.
Архітектор-реставратор Олександр Кумейко говорить: унікальних матеріалів в архітектурній реставрації не так і багато. В давнину працювали з натуральною деревиною, цеглою, каменем, користувалися класичними рецептами лаку, фарби або тиньку на основі природних складників. Нові промислові матеріали досі переважно в доступі. На його думку, більше нюансів у логістиці та ціноутворенні. Треба вивчати маршрут матеріалу — як він у минулому постачався на об’єкт. Шукати можливості придбати необхідне в невеликій кількості й за адекватними цінами. Адже інколи потрібно не так багато — не партія, а десятки квадратів матеріалу.
Олександр Кумейко, архітектор-реставратор
«Наприклад, це міг бути камінь, який завозився з певної місцевості або не з України. В оздобленні фасадів Річкового вокзалу в Києві використаний інкерманський вапняк, ми стикнулися із цим під час реставрації. Проблема в тому, що Крим тимчасово окупований і саме того каменю вже практично немає. Камінь-вапняк у продажу є, але, вірогідно, видобувається в іншому кар’єрі, бо за показниками не відповідає тому автентичному, яким оздоблений наш Річковий вокзал, — пояснює експерт. — У пошуках можна дійти висновків, що те чи інше завозилося купцями або замовниками з Європи чи Туреччини. Отже, щоб використати ці ресурси, треба зробити таку саму подорож у місцевість, знайти або замовити виготовлення, привезти матеріал, виконати порівняльні технологічні дослідження.
Архітекторам нескладно зазначити автентичні матеріали в проєкті, в них на початку може бути зацікавлений і замовник, адже це риса унікальності. Та далеко не всім компаніям-підрядникам, менеджерам такі завдання цікаві. Після довгого процесу пошуків і переговорів замовник може не погодити витрати, бо оголошена вартість — космічна».
Олександр Кумейко: «Будівельних компаній і підрядників, які мають ліцензію на ті чи інші реставраційні роботи, дуже мало. Їх можна перерахувати на пальцях»
Архітектор-реставратор додає: не кожен елемент, розпис або фреска потребують саме відновлення.
«Не забувайте про таке поняття, як консервація. Мозаїки Річкового вокзалу були саме законсервовані, хоча знайти смальту чи кераміку радянської доби не є проблемою. У подібних творів є автори, вони створили ці об’єкти мистецтва, культурної спадщини саме такими. Неправильно поставлений акцент, відтінок може змінити сприйняття всієї роботи. Через це багато зразків образотворчого мистецтва в архітектурних об’єктах саме консервується, захищається від подальшого руйнування».
Фрагмент панно «Богдан Хмельницький» в інтер’єрі Київського річкового вокзалу (до консервації). Фото: Степан Назаров, supportyourart.com
Архітекторка Катерина Ярова розповідає: за потреби матеріали для відновлення оздоблення, покриття чи декору шукають скрізь, контактують із колегами за кордоном.
«Нам допомагають багато людей. В Європі є місця, де можна щось придбати. Заради деяких речей доводиться навіть і на смітниках полазити… Але так не має бути, ресурс не безмежний. Ця історія колись закінчиться. Варто створювати нові бізнес-моделі, я зустрічаю людей, які хочуть налагодити власне виробництво. Наприклад, лаконічної квадратної плитки кольору беж чи теракот або якісної фасадної плитки під цеглу. Попит на такі речі зараз дуже великий».
Уляна Романів — реставраторка й засновниця крамниці-майстерні Restavro, зі спеціалізацією на постачанні матеріалів та обладнання для реставрації творів мистецтва, фондового збереження, експонування й дизайну. Вона знає, як формувався ринок реставраційних послуг, бо є його безпосередньою учасницею.
Пані Уляна має ступінь магістра з реставрації олійного та темперного живопису, працювала в кількох музеях Львова й за кордоном, є досвідченою експерткою з реставрації музейних і приватних колекцій.
У доробку Restavro кілька років співпраці з програмою Національного інституту польської культурної спадщини за кордоном Polonika у проєкті реставрації книг Львівського природничого музею (колекція Дідушицьких).
Уляна Романів, реставраторка й засновниця майстерні-крамниці матеріалів Restavro
Експертка пригадує: відкриттю майстерні та крамниці у 2012 році передували власний досвід і розуміння, чого не вистачає для якісних реставрацій.
«У той період вважалося, що якщо ти реставратор, то маєш уміти й знати все. Але це все одно, що якщо ти лікар, то маєш бути і стоматологом, і дерматологом. Реставрація дуже вузькоспеціалізована, і залежно від основи, з якою працює експерт, застосовуються індивідуальні методики, матеріали й обладнання. Я навчалася реставрації живопису, але в музейній роботі доводилось працювати з паперовими пам’ятками, тоді я зрозуміла, що треба донавчатись».
Уляна Романів: «На жаль, на певних рівнях методики в реставрації залишаються застарілими»
Із Польщі після участі в стипендіальній програмі Уляна Романів привезла нові для України методики, знання про матеріали, розуміння того, яким має бути комплексний підхід у реставраціях.
«Коли я починала й використовувала матеріали та обладнання як споживач, бо була студенткою, то взагалі невідомо було, де що брати, — розповідає вона. — Частину можна було купити на якихось хімічних гуртівнях або в аптеці. Пам’ятаю, як для того, щоб реставрувати музейний об’єкт, мені треба було спуститися в аптеку, купити баночку спирту та вату й віднести потім у бухгалтерію. В такий спосіб я могла продовжити роботу або питатися колег, у кого є запаси. Рівень забезпечення і доступності реставраційних матеріалів був мінімальним. Після стажування я була настільки захоплена тою методикою й результатами, які бачила за кордоном, що мені хотілося поділитися цією інформацією. Розказати, що є ще якісь інші матеріали, що десь ми робимо помилку. Десь використовуються незворотні матеріали, чи, наприклад, вони можуть завдати подальшої шкоди пам’ятці. На конференціях я розповідала про ці сучасні прийоми.
Коли їхала з Польщі, придбала матеріали для того, щоб використовувати їх у своїй роботі надалі. Таким чином, починаючи з 2012 року, я проводжу реставрації тільки за європейськими методиками, тоді ж розпочалася історія магазину Restavro».
Необхідні для якісних реставрацій матеріали й обладнання нині існують, важливо знати методики та бути відповідальним. Фото надане Уляною Романів
На думку реставраторки, зараз ринок пропозицій для фахівців розширився. Є спеціалізовані магазини, які займаються товарами для реставрації дерева чи металу, художні крамниці теж мають в асортименті деякі варіанти. «На жаль, на певних рівнях методики реставрації в країні залишаються застарілими, ще з 1980-х років не переписані методички. Наприклад, дуже часто в музеях і особливо в архівах застосовуються старі чи найдешевші матеріали, і там кажуть, що будуть ними користуватися й надалі, бо так описано в документації. Це також пов’язано з рівнем забезпечення установ і їхніми об’ємами роботи. Після консультацій, коли мають можливість спробувати якісь нові методи, надалі вони замовляють матеріали у нас, тому що розуміють, що це справді краще і якісніше».
Уляна Романів говорить: щоб бути гарним постачальником матеріалів та обладнання і консультувати, недостатньо бути лише реставратором або лише менеджером. «Я розумію галузь і з боку споживача, і з боку постачальника, як для приватних колекцій, так і для музейних потреб. Але саме досвід бізнесу потрібно ще здобувати, я вчилася підприємництву з нуля».
Уляна Романів: «Мені простіше ділитися досвідом. Я вважаю це своїм вкладом в українську культуру збереження пам’яті. Тому що якщо я правильно це зроблю, то збережу якусь пам’ятку»
«Все необхідне для якісних реставрацій об’єктів із минулого існує. В них використовувалися матеріали, які в своїй основі були натуральними, їх створювали з того, що було в природі й навколо. Головне — не лінуватися, мати логічний підхід, знати методику та бути відповідальним, — зазначає експертка з реставрації. –– Ця відповідальність — у виборі матеріалів: правильно підібрані матеріали та інструменти полегшують 50% роботи. Не зробити чимшвидше, щоб отримати кошти, а зробити якісно. Необхідна відповідальність реставратора перед роботою, тому що часом краще нічого не зробити, ніж зробити гірше. Насправді мені дуже часто приходили роботи на реставрацію після реставрації. Пошкоджені, із застосуванням незворотних матеріалів, про естетику там теж мови було мало.
Відновлення живопису студією Restavro. Фото надане Уляною Романів
Ми реставруємо і зовсім недавно створені артоб’єкти, вже з 1960-х — 1980-х років використовуються більш сучасні матеріали й основи, акрилові ґрунти. Дуже часто приходять роботи, в яких не дотримувалися технології, вони заклеєні клеєм ПВА або силікатним клеєм. У цьому випадку треба підбирати нові методики для цих недавно застосованих незворотних матеріалів.
Важлива відповідальність реставратора перед самим собою –– щоб мати гарний попередній досвід і вміти ним ділитися. Я часто стикаюся з тим, що ті, хто навчають реставрації, не хочуть повністю ділитися своїм досвідом, щоб не створити собі конкуренцію в майбутньому».
Переважно в Restavro працюють із держустановами й індивідуальними замовленнями щодо реставрації паперу, живопису, деревини.
«Різні об’єкти потребують відмінних підходів і матеріалів. Ми стараємося постачати їх комплексно, щоб можна було придбати все необхідне для роботи різних фахівців, тому звертаємось до низки виробників. Галузь реставрації дуже велика. Можна розмістити на сайті мільйони товарів, але всі вони мають свої терміни придатності, вимоги до зберігання тощо. Тому намагаємося працювати саме під потреби замовників.
На реставрації бувають суміжні, комплексні об’єкти, які можуть складатися з різних матеріалів. Одного разу на замовлення церкви ми реставрували поліхромну скульптуру, всередині якої знайшли згортки старовинного паперу, тож завдання розширилося».
Реставрація — високоспеціалізована галузь. Залежно від основи застосовуються індивідуальні методики й обладнання. Фото надане Уляною Романів
Замість висновків
Олександр Кумейко вважає запорукою успіху чітке дотримання нормативів та чинного законодавства. На його думку, більше питань криється не в українській нормативній базі чи відсутності потрібних документів, а в тому, щоб усі учасники процесу бороли необізнаність, грали за правилами й однаково дотримувалися закону.
Якщо це станеться, якісних проєктів відновлень буде більше. Ми раз у раз бачимо сплески суспільної думки, коли вирішується доля важливих об’єктів. У суспільстві є великий запит на справедливість, та завершуються ці сценарії по-різному.
Катерина Ярова говорить про пробіли в розумінні цінності об’єктів культурної спадщини, які можна реставрувати чи робити їхню реновацію: не всі власники приміщень, орендарі або девелопери розуміють цю цінність. Для них це скоріше історія про додаткові витрати:
«Можливо, не вистачає заохочення для збереження історичного надбання. Можуть бути створені умовні канікули від певної сплати податків, які б мотивували замовників братися за якісне відновлення. Також архітектори потрапляють в історію з ДБН, великою кількістю правил, які є чинними, але іноді суперечать самим приміщенням, збудованим багато років тому. Ще один аспект –– я вважаю, що на такі об’єкти і в принципі на будь-які архітектурні об’єкти тендери пошуку проєктувальника мають реалізовуватися НЕ тільки за рахунок вартості. Якщо ти гарний спеціаліст, то не можеш конкурувати виключно за рахунок ціни, бо оцінюєш себе певним чином».
Також архітекторка згадує про потенціал нових українських виробництв, які б обслуговували вужчі потреби архітекторів, дизайнерів інтер’єру та реставраторів у матеріалах.
Про відкриття спеціалізованих виробництв говорить і Уляна Романів, бо багато обладнання було б простіше й доступніше мати в Україні, ніж завозити з-за кордону. На її думку, цій галузі є куди розвиватися. Ще одна її велика мрія –– щоб у царині збереження культурної спадщини нарешті оновилися методики і навчально-інформаційна база; щоб цей рух був синхронним в усіх навчальних закладах, установах та колективах.
А як гадаєте ви?
