Протягом літа українські архітектори зустрічалися в Музеї просто неба в Пирогові і знайомилися з традиційними техніками будівництва, які використовувалися в різних регіонах країни в давнину.
31 серпня відбулася завершальна, шоста зустріч циклу «Спадщина, що надихає», присвячена архітектурі українського села середини ХХ століття.
Нагадаємо, ця культурно-освітня ініціатива була започаткована науковцями Музею просто неба, Олегом Волосовським, архітектором, засновником студії loft buro, радником Національного музею народної архітектури та побуту України із питань архітектури й дизайну, та Вірою Зінченко, архітекторкою студії loft buro, речницею циклу семінарів у Національному музеї народної архітектури та побуту України.
Позаду семінари на експозиціях Наддніпрянщини, Поділля, Полтавщини, Слобожанщини, Полісся, Карпат та українського Півдня. Про те, якими вони були, можна прочитати тут.
Партнерами проєкту виступили компанії loft buro, BUDZIRKA, «Вітекс Україна», L.Decor, Gudani Group.
Інформаційна підтримка: PRAGMATIKA.MEDIA, PRIMA Interior.
Шоста зустріч у Музеї просто неба присвячена архітектурі українського села середини ХХ століття
Шостий семінар став своєрідним підсумком роботи, проведеної архітекторами разом із кураторами-істориками й етнографами Музею.
Він також не схожий на попередні через «молодість» експонатів, адже досі оглянуті експозиції містили будівлі XVI — початку XX століть.
Народні традиції та соціалістичні мрії
Кураторка семінару «Українське село ХХ століття», науковиця Тамара Василенко, розповіла гостям зустрічі: створення цієї частини скансену було ініційоване тодішньою владною верхівкою. Після відкриття першої черги Музею в 1976 році, попри загальну високу оцінку роботи науковців, з’явилася теза, що він може підживлювати націоналістичні настрої в українському суспільстві. Бракувало контрасту — нової архітектури, яка б демонструвала темпи промислового розвитку, покращення умов життя селян у часи «розвиненого соціалізму». І для безпеки майбутнього Музею вона мала з’явитися.
Товариству охорони пам’яток історії та культури і науковцям-памʼяткоохоронцям, тодішнім республіканським облвиконкомам було запропоновано відшукати «зразкові» сільські будівлі 60-х — 70-х років, типові для українських областей.
На 12 гектарах розміщено 25 житлових будинків 1950-х — 1970-х рр. з усіх областей України
Експозицію «Народна творчість в архітектурі українського села 60-х — 70-х років ХХ століття» (нині «Українське село середини ХХ століття») створили за 3 роки — вона відкрилася в 1979-му.
Розташоване «Українське село» на 12 гектарах у південно-західній частині Музею. Це довга звивиста вулиця, на яку фасадами виходять 25 будинків, відповідно до кількості областей (у часи створення експозиції існувала Кримська область, а не автономія).
Тамара Василенко згадує: до будівництва тут був яблуневий сад, деякі дерева досі збереглися.
Науковиця розповіла учасникам семінару, що існувало кілька концепцій проєкту з різним кошторисом, свої пропозиції надавали архітектори Юрій Хохол, Микола Ходаківський, який на той час був науковим працівником Музею, історик та музеєзнавець Михайло Сікорський.
Більш масштабні версії мали відтворювати прогресивне село у всіх деталях — із центральним громадським простором, різноманітними господарчими будівлями та навіть фермами зі свійськими тваринами.
Експонати — копії сільських будинків, для відтворення яких були обрані матеріали й техніки, що відповідають датуванню та регіону
Тамара Василенко звернула увагу гостей на те, що представлені будівлі не були перевезені з різних регіонів, як в інших експозиціях Музею просто неба. Це відтворені копії реальних сільських будинків, для яких були обрані матеріали й техніки, що відповідають датуванню та регіону.
Наповнення будівель автентичне: ретельно підібрані предмети побуту, меблі, посуд, текстиль із фондів Музею.
«На той час це були шедеври будівництва. Після відкриття деякі відвідувачі перемальовували плани будинків, щоб збудувати подібний для себе», — Тамара Василенко
Експозиція, яка раніше сприймалася сучасною порівняно з іншими в скансені, нині є унікальною. На одній локації зібрані зразки індивідуального житла з усієї України, найбільш досконалі для обраного періоду, бо вони мали продемонструвати переваги соціалізму. Виконали їх архітектори, але базуються вони на народних традиціях.
Науковиця згадує, як після відкриття деякі відвідувачі перемальовували плани будинків, щоб збудувати подібний для себе.
«На той час це були шедеври будівництва. Так, в описі експозиції ми говоримо, що тут представлені житла всіх соціальних верств села. Та варто пам’ятати: не всі мешкали в поліпшених будинках, — пояснює Тамара Василенко. — Рушив науковий прогрес, дуже швидко з’явилися нові матеріали й технології, проте звичайні колгоспники, землероби, які отримували трудодні, а не заробітну плату, часто не мали можливостей збудувати таке житло. Більш доступно це було представникам “нових” професій — водіям, механізаторам, економістам колгоспу…»
У 60-х і тим більш у 70-х роках у будівництво швидко й масово входить цегла. Оздоблення будинку із села Требухів на Київщині
Науковиця навела статистику: в 1965 р. 50% сільського населення мешкало в будинках, побудованих до Другої світової війни, за кожні наступні п’ять років з’являлося 5–15% будівель поліпшеного планування.
За словами Тамари Василенко, газифікація населених пунктів стартувала на початку 1960-х, наприкінці того ж десятиліття ще близько мільйона українських сіл залишалися неелектрифікованими.
Тамара Василенко: «У сприйнятті мешканцями власного житла в середині ХХ століття відбулися глобальні зміни»
Від саману й дерева — до силікатної цегли
Серпантинна «вулиця» музейного села розпочинається на Півдні, тут представлені будинки з Миколаївської, Одеської, Херсонської області та Криму.
«В південних регіонах хати традиційно мурували з черепашнику, пісковику чи бутового каменю. Є й саманні будинки, проте глино-солом’яна архітектура відступає, саме в цей період на зміну хатам-мазанкам прийшли монолітні будівлі, — зазначила Тамара Василенко. — В будівництво в усіх регіонах, разом із Півднем, у 60-х і тим більш у 70-х роках швидко й масово входить цегла».
На Півдні будівлі часто мурували із черепашнику або пісковику і вкривали черепицею. Будинок із села Себине Миколаївської області
Кураторка говорить про глобальні зміни, які в цей час відбулися й у сприйнятті мешканцями власного житла: «В давній хаті люди з’являлися на світ, одружувалися й помирали, з нею було пов’язане все життя, там народжувалися мова й пісня. Наша нація творилася в отій хаті. Навколо житла зосереджувалося багато ритуалів і традицій. Ми й зараз кажемо: “Там мій пуп закопано”, маючи на увазі походження, причетність до рідних місць. Із буквальної дії, прив’язаної до хати, це перетворилося на символ. Традиції так чи інакше були перенесені в сучасне житло. Водночас із хат зникли ікони, це не дозволялося. Ритуалізована культура вже в 30-ті роки ХХ ст. була знищена. Індивідуальну творчість знівелювали, традиційна культура почала вмирати. За “відлиги” завдяки шістдесятництву самосвідомість українців і культура підживлювалися, але зміни були значні».
Науковиця наводить ще один приклад: зазнає трансформації інтер’єр, з осель зникає досі звичний «красний кут»; стіл, який завжди там розташовували, пересувається на середину головної кімнати. Майже в кожну хату прийшли меблі масового виробництва й шафи-стінки.
Будинок із селища Петриківка Дніпропетровської області зведений із лампача й обкладений білою силікатною цеглою
Оглядаючи саманний, обкладений білою силікатною цеглою будинок із селища Петриківка Дніпропетровської області, науковиця звернула увагу архітекторів на прибудову — веранду, чотирисхилий дах та орієнтацію бічного фасаду будівлі на південь, це притаманно для регіону. Віконні нащільники оздоблені традиційним рослинним орнаментом.
Петриківка була й залишається центром декоративного розпису, нині внесеного до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.
На початку ХХ століття кропіткі орнаменти почали заміняти паперовими «мальовками», які можна було клеїти на поверхні. У 1960-х — 1970-х рр. художник, майстер петриківського розпису Федір Панко працював над відродженням оригінальної техніки стінописів. Кімнати будинку прикрашені розписами за ескізами Панка та інших майстрів, які продовжили його справу. Також тут експонуються кахлі з мотивами, розробленими художником, і петриківський посуд.
Пілястри як елемент зовнішнього оздоблення в 1960-х — 1970-х рр. трапляються практично в кожній хаті Правобережжя й Лівобережжя
Тамара Василенко зазначила: у зразковому «соціалістичному» житлі поширився функціональний поділ простору на окремі кімнати — вітальню, спальню, дитячі, кухню-їдальню, санвузол тощо. Оселі успішних головних механіків колгоспу, робітників торгівлі й столярів стали просторішими, ніж це було в старих хатах, із великими вікнами, верандами.
Як елемент зовнішнього оздоблення і на Правобережжі, і на Лівобережжі в цей час дуже популярні пілястри. Вони трапляються практично в кожній хаті та не лише прикрашають кути, але й оберігають будівлю від промерзання.
Інтер’єри хати шофера колгоспу із села Різуненкове, Харківщина. В будівлі розташована меморіальна кімната академіка НАН України Петра Тронька
У цегляному будинку із села Біленьке Запорізької області архітектори ознайомилися з особливостями планування та колекцією дерев’яних барельєфів — «дереворитів» художника Остапа Пасіки, виконаних ним в авторській техніці.
Далі група завітала на Слобожанщину, до будинку, відтвореного за прототипом житла шофера колгоспу, 1970 року побудови. Хата із села Різуненкове являє собою характерний приклад харківського цегляного стилю, який поширився на будівництво народного одноповерхового житла. Для фасаду використана біла силікатна цегла, фриз та рустовані пілястри — червоні. Цоколь облицьований ламаною чорною плиткою.
Наразі в будівлі розташована меморіальна кімната ініціатора заснування Національного музею народної архітектури та побуту України, академіка НАН України Петра Тронька.
У другій половині ХХ ст. решетилівські килими з Полтавщини набули неабиякої популярності в народних інтер’єрах
Цегляна хата з мансардою з Полтавщини зберігає колекцію меблів місцевого виробництва 1960-х — 1970-х рр., опішнянську кераміку та промислові килими Решетилівської фабрики. Решетилівські килими з натуральної вовни з рослинними орнаментами є одним із символів полтавського та загалом українського крафтярства. У 2018 році решетилівське килимарство було внесене до переліку нематеріальної культурної спадщини України.
У другій половині ХХ ст. «решетилівка» набула неабиякої популярності в народних інтер’єрах, тому в Музеї просто неба такі вироби учасники семінару побачили в будинках із Харківської, Запорізької, Сумської областей.
Спочатку килими виготовлялися методом ручного ткацтва, пізніше виробництво розширилося до промислових масштабів.
Архітектори заслухали невелику лекцію Тамари Василенко про ткацтво й килимарство і долучилися до дискусії.
Кількість килимів в оселі була ознакою достатку. На експозиції представлені ткані вручну і промислові килими з різних регіонів України
Четвертий семінар циклу «Спадщина, що надихає» був присвячений архітектурі Полісся. Тоді група з куратором Анатолієм Борейком серед інших оглянула садибу із села Бехи Житомирської області, яке теж здавна відоме своїми килимами.
Під час нинішньої екскурсії архітектори знову «повернулися» в Бехи. Їх чекала вже не архаїчна дерев’яна хата поліщуків, а сучасний будинок із цегли, оздоблений блідо-зеленим тиньком і вкритий колоритною червоною черепицею. А от килими залишилися — в будинку представлені дотичні до 70-х рр. ХХ ст. вироби місцевого комбінату, який прийняв естафету від бехівських майстрів. На виробах повторюються традиційні мотиви — «у волове око» та «у козаки».
Предмети побуту, текстиль і посуд в інтер’єрах особливо цінні, бо не можуть бути повторені. Майстерень або фабрик, де вони виготовлялися, часто вже не існує
Кураторка констатує: багато декоративних і вжиткових об’єктів, декору, що їх бачать відвідувачі в будинках «Українського села», були виготовлені на вітчизняних виробництвах, які зараз виведені з експлуатації або знищені.
Текстиль із Богуслава, кольорове скло Попаснянського склозаводу, будянський фаянс і баранівська розписна порцеляна, вже зазначені решетилівські килимові вироби — із занепадом або навмисним руйнуванням цих потужностей Україна понесла культурні втрати.
Багато об’єктів, що їх бачать відвідувачі в будинках «Українського села», виготовлені на вітчизняних виробництвах, які наразі зупинилися чи знищені
Місцева порода овець, з яких раніше отримували вовну для виготовлення килимової пряжі, не збереглася. Ми майже втратили технологію вирощування низькорослого льону-лущику, з якого тчуться тонкі серпанкові тканини з унікальними якостями. Наразі техніками їх виготовлення володіють лише окремі майстри із села Крупове, що на Рівненщині.
Там, де знання й матеріальна база ще збережені або можуть бути відроджені, це варто робити.
Фасад і стіни будинку із села Білоусівка Вінницької області прикрашені в техніці рельєфного штампування по вологому тиньку
Будинок із Вінницької області зацікавив гостей нетиповим оздобленням фасаду.
«Традиція рельєфного штампування дійшла до нас із сивої давнини і є характерною для Поділля, — розповідає Тамара Василенко. — На блакитному тиньку ви бачите відбитки у формі листа, зірок і квітів. Вони створені за допомогою штампу, вирізаного з липового дерева. Робили ці візерунки по ще вологій штукатурці».
Науковиця додала, що ця хата із села Білоусівка є найдавнішою в експозиції «Українське село ХХ століття», її прототип був побудований у 1953 році.
За словами Василенко, пластична обробка стін надає будівлям особливої оригінальності. Так, будинок із села Іване-Пусте Тернопільської області складений із цегли, але оздоблений фактурною «шубою» — піщано-цементною сумішшю, яку шарами набризкували на стіни за допомогою віника. Рустовані пілястри, тамбур із хвилястим фронтоном та контрастне фарбування додають будівлі ще більшої декоративності.
Тамара Василенко: «Пластична обробка стін — рельєфне штампування на тиньку або фактурна “шуба” — надає традиційним будівлям особливої оригінальності»
Західні й карпатські локації на минулих семінарах зустрічали учасників великою кількістю деревини, що використовується в спорудах, і автентичними техніками її обробки.
«Традиція зрубу не повсюдно, але перейшла і в 1960-ті — 1970-ті роки, — розповідає Тамара Василенко про хату робітника торгівлі із села Ямна Івано-Франківської області. — Цей зрубний будинок шальований (оббитий. — Прим. ред.) дошкою, із високим хрещатим дахом, за рахунок якого створюється корисна житлова площа. В просторі даху розташовані кабінет і кімната для відпочинку. В інтер’єрі оселі представлені майстерно різьблені меблі, предмети побуту та посуд місцевого виробництва».
Зрубним є і будинок коваля радгоспу зі Львівщини. Фундамент будівлі стовпчастий.
«Хата переносна, може бути розібрана і зведена заново в будь-якому іншому місці, — пояснює Василенко. — Використання смерекової деревини й ґонту для покриття даху свідчить про збереження архітектурних звичаїв минулого. Вздовж хати прибудовані дві веранди з виходами на головний і господарський двір».
Будинок із волинського села Березовичі оздоблений яскравою «шубою» з піщано-цементної суміші
Ідея експозиції «Українське село» зістарилась гарно: зібрані з різних куточків України будівлі вже не є такими «передовими», якими їх бачили свого часу творці і власники. Проте завдання стало набагато важливішим: вони демонструють безперервність розвитку питомих архітектурних традицій і народного мистецтва навіть в умовах домінування ідеології.
Експозиція справляє враження збереженістю й рівнем деталізації. Заразом із часом деякі будинки зазнали пошкодження через просідання ґрунту, на них почали з’являтися тріщини. Це констатують і науковці, і відвідувачі-архітектори.
На початку матеріалу ми розповідали, що експонати «Українського села ХХ сторіччя» — це досконалі копії, створені зі зразкового індивідуального житла радянської доби. Збудовані більше 40 років тому, вони не мають каналізації, системи опалення, підвалів або льохів — а отже, фундаменту та інженерних мереж, що відповідали б сучасним вимогам міцності.
Якщо стабілізації та укріпленню будівель не приділити увагу, унікальна архітектурна колекція може опинитися під загрозою руйнування.
«Українське село» в Музеї просто неба демонструє безперервність розвитку архітектурних традицій навіть в умовах домінування ідеології
Підсумки семінару: робота не зупиняється
Екстер’єр та інтер’єр будинку із села Бехи Житомирської області 1969 року. Прототип будинку належав шоферові колгоспу
Екстер’єр та інтер’єр будинку із села Бехи Житомирської області 1969 року. Прототип будинку належав шоферові колгоспу
Екстер’єр та інтер’єр будинку із села Бехи Житомирської області 1969 року. Прототип будинку належав шоферові колгоспу
Екстер’єр та інтер’єр будинку із села Бехи Житомирської області 1969 року. Прототип будинку належав шоферові колгоспу
Кожна архітектурна зустріч у Музеї просто неба завершується майстер-класом у карпатській ґражді, під час якого гості відкривають для себе старовинні техніки обробки поверхонь, виготовляють декоративні об’єкти, спілкуються.
Олег Волосовський: «Що таке толока? Толока — це як родина. Якщо тобі щось потрібно — гукай, ми всі тут!»
Архітектор та ініціатор циклу семінарів «Спадщина, що надихає» Олег Волосовський звернувся до присутніх зі словами подяки за увагу до просвітницького проєкту.
Він згадує, що все розпочиналося з толоки на території Музею, в якій узяли участь компанії-партнери та українські архітектори. Ця зустріч дала поштовх до подальшої співпраці у фаховому дослідженні експозицій, популяризації знань про рідну культуру.
Олег Волосовський відмічає дивовижну подібність народної архітектури в різних країнах світу — італійської, дерев’яної японської, української, і те, як традиції переплітаються й віддзеркалюються в архітектурі сучасній.
«Я впевнений, що кожен з архітекторів і дизайнерів за ці шість семінарів узяв щось до себе в серце і зможе використати це у власних роботах. Нові факти, техніки, назви архітектурних споруд. Але найголовніше для нас — бути наповненим сенсами, розуміти, чому давні знання мають бути збережені».
Архітектор Олег Волосовський подякував учасникам і партнерам за увагу до проблематики збереження культурної спадщини
Цьогоріч команда архітекторів студії loft buro на чолі з Олегом Волосовським узяла участь у збагаченні експозиції Музею просто неба — відновила шатровий 100-річний вітряк із Херсонщини.
Волосовський констатує: сет семінарів «Спадщина, що надихає» завершено, проте це не означає, що завершуються зустрічі на території Музею й дослідницька робота. Він анонсував нові проєкти, які мають з’явитися незабаром, і запросив гостей події до участі.
Олег Волосовський: «Я впевнений, що кожен з архітекторів і дизайнерів за ці шість семінарів узяв щось до себе в серце і зможе використати це у власних роботах»
На майстер-класі від студії L.Decor гості зустрічі працювали з найбільш природним і тактильним матеріалом — глиною
На майстер-класі від студії L.Decor гості зустрічі працювали з найбільш природним і тактильним матеріалом — глиною
На майстер-класі від студії L.Decor гості зустрічі працювали з найбільш природним і тактильним матеріалом — глиною
Завершилася зустріч воркшопом від українських експертів у галузі декоративно-оздоблювальних робіт, студії L.Decor. Засновники компанії запропонували учасникам створити елементи оздоблення з використанням натуральної глини.
Команди архітекторів і дизайнерів по черзі презентували роботи — «панно» або кахлі з різнокольоровими глинами, і прокоментували їхню концепцію. Надалі вироби пройдуть стабілізацію й повернуться до своїх авторів.
