Токіо. Руйнування під час Другої світової війни та органічна урбанізація

Основу сучасного Токіо, такого яким ми його знаємо сьогодні, з населенням у 14 млн та хаотичною забудовою, було закладено в післявоєнні роки, коли місто відбудовувалося майже з нуля. Як саме поєднання хаосу і порядку стало головним містобудівним принципом Токіо, з'ясовуємо у статті.

Перший авіаналіт на Токіо був здійснений ВПС США в квітні 1942 року, а в 1944 році розпочалося стратегічне бомбардування міських районів, яке тривало до дня капітуляції Японії 15 серпня 1945-го. У цей період Токіо двічі було вражене запальними бомбами: перший раз — 25 лютого 1945 року, коли 174 бомбардувальники B-29 знищили близько 2,6 кв. км міста, використавши для цього 453,7 тонн переважно запальних бомб.

Повітряна операція під назвою Meetinghouse, яка була проведена в ніч із 9 на 10 березня того самого року, стала найбільш руйнівним бомбардуванням не тільки Токіо, але й Другої світової війни загалом, перевищивши за своїми наслідками нальоти на Дрезден, Гамбург, Хіросіму та Нагасакі. 334 винищувачі B-29 скинули на Токіо 1665 тонн бомб, якими було знищено 41 кв. км міста, внаслідок чого загинуло приблизно 100 тис. мирних жителів (за деякими оцінками — до 130 тис.), 267 171 будівля була зруйнована, а понад мільйон жителів залишилися без даху над головою.

Варшава. Місто, яке збудував народ

Також були пошкоджені промислові будівлі, розкидані в житлових і комерційних районах міста, що призвело до миттєвого скорочення виробництва вдвічі. Для Великого Токіо з його 23 спеціальними районами наслідки були ще більш руйнівними: була спустошена територія площею 195 кв. км, що становило 28% загальної площі метрополії, і знищено 710 тис. будівель.

Фото Токіо з повітря, 1945 р. Джерело: nytimes.com

Токіо після бомбардувань, 1945 р. Фото: Donated by Corbis-Bettmann. Джерело: aboutjapan.japansociety.org

Частина Токіо після бомбардувань, 1945 р. Фото: US Army

Культура катастроф і реконструкцій 

Поруч із руйнацією Токіо під час Другої світової війни історики завжди пригадують попередню катастрофічну для міста подію, яка сталася 1 вересня 1923 року — Великий землетрус регіону Канто магнітудою 8–9 балів, епіцентр якого розташовувався в морі за 90 км від Токіо. Тоді утворені землетрусом цунамі й пожежа знищили близько 45% міської території, було зруйновано 300 тис. із 1 млн токійських будівель, а самі підземні поштовхи, яких було зафіксовано 356, зруйнували майже всі кам’яні будівлі.

Встояв лише готель «Імперіал», зведений за рік до цього за проєктом Френка Ллойда Райта (готель витримав і американське бомбардування, але був знесений у 1976 році, щоб звільнити місце для сучасної висотної архітектури). Більшість реконструйованої після землетрусу території була знову перетворена на руїни та попіл під час Другої світової війни. Тому побутує думка, що саме культура катастроф і реконструкцій принаймні частково відповідає за нераціональний і візуально хаотичний міський ландшафт сучасного Токіо.

Вид на зруйноване землетрусом місто з даху готелю “Імперіал”, 1923 р. Джерело фото: rarehistoricalphotos.com

Imperial Hotel у Токіо, побудований у 1923 р. за проєктом Френка Ллойда Райта

Поширення руйнувань під час землетрусу відобразило особливості історичної просторової структури міста: пожежі були найбільш руйнівними та смертельними в густо забудованій східній частині Токіо, так званому «низькому місті», тоді як більш зелені та менш густонаселені житлові квартали в горбистій західній частині, «високому місті», пережили катастрофу переважно неушкодженими. Так японські містобудівники дізналися, що великі міські зелені насадження, як-от парк Уено, під час природних катастроф відіграють роль протипожежної перешкоди й тимчасового притулку для тих, хто втратив свої домівки.

За нераціональний і візуально хаотичний міський ландшафт сучасного Токіо частково відповідає культура катастроф і реконструкцій

Житловий район Акасака після землетрусу 1 вересня 1923 р. Джерело фото: rarehistoricalphotos.com

У книзі «Великий землетрус Канто та химера національної реконструкції в Японії» історик Дж. Чарльз Шенкінг дослідив, як колишній колоніальний чиновник Гото Сімпей запропонував грандіозний і дорогий план реконструкції, що згодом став відомий як «план 800 мільйонів ієн».

Незважаючи на суттєво скорочений бюджет і опір місцевих жителів, за шестирічним проєктом реконструкції успішно модернізували центральну частину Токіо. Була створена раціональна вулична система з тротуарами, мостами, невеликими міськими площами, громадським житлом, трьома великими парками — і все це там, де раніше було мало відкритого простору. Незважаючи на те, що більшість «надбань» цієї реконструкції була знищена війною, вони стали важливою базою для нової відбудови міста.

План реконструкції 1946 року

Коли в грудні 1945 р. було прийнято постанову Кабінету міністрів про «Основну політику відбудови районів, що постраждали від війни», столичний уряд сформулював «Токійський міський план повоєнної реконструкції», який багато в чому наслідував план зеленого поясу, розроблений після землетрусу. Концептуальна спадкоємність розвитку міста стала можливою ще й завдяки Ісікаві Хідеакі (1893–1955), керівникові планування Токіо в довоєнні та післявоєнні роки.

Інженер, який отримав освіту в Токійському університеті, Ісікава також вивчав європейське планування. Він вважав, що сама по собі перебудова території не створить добре збалансованого міста, і прагнув зосередитися на культурних, гуманістичних та естетичних аспектах міського дизайну. Свої ідеї Ісікава втілив у «Токійському плані відновлення» 1946 року. Він мав дуже конкретні ідеї щодо міста, пропонуючи децентралізацію та деконцентрацію міського населення.

У своїх розробках він дотримувався довоєнних концепцій, зокрема німецької ідеї Stadtlandschaft (міського ландшафту), що розвивалася з XIX століття, в поєднанні з англо-американськими ідеями, за якими міста трансформувалися шляхом створення менших кварталів, розділених зеленими зонами. Stadtlandschaft викликав резонанс у японських планувальників, які мали небагато юридичних інструментів для реалізації масштабних планів і які стикалися із широким спротивом будь-яким спробам комплексного планування. З усіх цих причин вони віддавали перевагу дрібномасштабним схемам.

У плані 1946 року Ісікава Хідеакі рекомендував створення нових спеціалізованих центрів навколо Токіо, які б функціонували як регіональна мережа

Свій план Ісікава почав розробляти в жовтні 1944 року, спираючись на попередній план кільцевої інфраструктури з деконцентрованими ядрами, розроблений японським планувальником Фукудою Сігейосі. Він також узяв за основу британські приклади, зокрема «План Великого Лондона» Патріка Аберкромбі (1944), і рекомендував створення нових спеціалізованих центрів навколо Токіо, які б функціонували як регіональна мережа. Ескіз 1946 року для регіону Канто зображує сполучення між Токіо й такими містами-супутниками, як Ота, Уцуномія або Міто.

План реконструкції центральної частини Токіо, 1946

Район Шібуя в 1952 р. Джерело фото: tokyofromtheinside.com

Hibiya Theater та Ernie Pyle Theater поруч із старим каналом Токіо на фото 1949-1951 рр. Джерело фото: thetokyofiles.com

Кельн. Реконструкція як збереження міської ідентичності

Передбачивши, що населення Токіо після війни збільшиться, Ісікава прагнув скоординувати це зростання з промисловостю. Він планував монофункціональні міста з населенням 200–300 тис., відокремлені зеленими поясами й пов’язані кільцевою та радіальною мережами доріг. Політичні й економічні функції мали бути децентралізовані в інші міста в радіусі 40 км від Токіо, тоді як «культура» — зосереджена в містах в радіусі 100 км. Усі ці міста, за задумом Ісікави, мали працювати в мережі, зменшуючи населення ядра Токіо з 6,5 млн (довоєнний показник) до 3,5 млн.

Початковий план Ісікави передбачав перепланування території площею близько 200 кв. км, що перевищувало площу руйнування. Однак через брак фінансування (у 1945–1946 рр. місто отримувало частку національного бюджету на відбудову, приблизно пропорційну розміру збитків від бомбардувань (26,6%), у 1949-му вона становила лише 10,9% бюджету) та впровадження американцями так званої «лінії Доджа», реформи для стабілізації японської економіки, суть якої полягала у збільшенні податків із метою подолання інфляції, план реконструкції Токіо, як і інших міст, був переглянутий, що призвело до зменшення площі до 50 кв. км.

Із цієї території було здійснено реконструкцію лише 14,4 кв. км, обмежуючись районами навколо станцій на лініях Яманоте, Кейхін-Тохоку та Собу. Проте багато із запропонованих Ісікавою центрів згодом були створені, і донині Токіо іноді називають «містом сіл». Американський письменник Дональд Річі, який прожив там більшу частину свого життя, описав свої відчуття від подорожі містом, наче проїжджаєш село за селом, кожне зі своєю головною вулицею, де є банк, супермаркет, квітковий магазин, пінбольний салон, без назв вулиць або номерів, тому що місцевим жителям, «селянам», вони не потрібні. Кожен такий комплекс — це маленьке містечко, і разом вони становлять величезну столицю.

Громадська відбудова

Не маючи бюджету на втілення плану реконструкції в повному обсязі, муніципальний уряд Токіо зосередився на відновленні і створенні інфраструктури, залишивши левову частку будівництва на розсуд приватного сектора — компаній і самих мешканців, які втратили житло. Отже, фактично відбудовувати місто мали городяни, будинок за будинком, квартал за кварталом.

Токіо швидко заповнилося людьми, які повернулися з війни чи мігрували із сільської місцевості, і до 1955 року місто налічувало вже 7 млн жителів. Це був неймовірний період у токійській історії, коли звичайні громадяни згадували та освоювали ноу-хау минулого, щоб побудувати те, що стане частиною міста майбутнього.

Загалом у період із кінця 1950-х до початку 1970-х років Японія побудувала понад 11 млн нових житлових одиниць, збільшивши свій житловий фонд на 65%. При цьому приватні компанії та державні установи забезпечили лише невелику його частину, більшість була створена за рахунок власників приватних будинків і орендних приміщень.

Токійська вулиця після бомбардування, 1945 р. Джерело фото: nytimes.com

Квартал біля Імператорського палацу, 1945 р. Фото: Bettmann/Corbis. Джерело: www.theguardian.com

Токіо, 1945 р. Фото: Galerie Bilderwelt/Getty Images. Джерело: bbc.com

Важко уявити Токіо як величезні, зростаючі нетрі, але багато в чому саме так усе й відбувалося в повоєнні роки. Донині в більшості житлових кварталів можна знайти магазини з продажу будівельних матеріалів, а поруч із ультрасучасними будинками зі сталі, скла та бетону стоять схожі на халупи конструкції з жерстяних листів і дерева. Ця модель розвитку міст характерна не тільки для Японії — її можна знайти по всій Азії та в інших регіонах.

Різниця полягає у ставленні японського муніципального уряду, який дозволив незапланованим кварталам вільно рости й об’єднуватися, не дискримінував їх як нетрі, а розглядав як законні райони, що розвиваються.

У період із кінця 1950-х до початку 1970-х років Японія побудувала понад 11 млн нових житлових одиниць, збільшивши свій житловий фонд на 65%

Цікаво, що в ці багатофункціональні малоповерхові квартали з високою щільністю, які з’явилися не за проєктом, вся необхідна інфраструктура підводилася вже після їхньої появи, незалежно від того, наскільки безладний вигляд вони мали. Навіть традиційно дискриміновані райони буракумінів, касти недоторканих, зрештою отримали доступ до найсучасніших зручностей.

Таким чином Токіо ілюструє просту, але революційну ідею про те, що інфраструктура може бути адаптована до збудованого середовища. Можливо, саме ця послідовність пояснює, чому токійська інфраструктура вважається сьогодні найвдалішою у світі, не кажучи вже про різноманітний житловий фонд і жваві багатофункціональні квартали.

Перетин вулиць Hinashizaka та Fujimizaka, Токіо. Джерело фото: minimalism.one

Дерев’яна будівля в токійському районі Асакуса. Джерело фото: minimalism.one

Токіо ще до війни мало вигляд сукупності напівавтономних кварталів. Центральною частиною міста було його історичне ядро — Едо, яке перетворилося на Токіо наприкінці XIX століття, тоді як периферія зростала значною мірою без планування. Місто поглинуло навколишні села, розлившись назовні, і поступово пристосувало невеликі ділянки сільськогосподарських угідь для житлових, комерційних і промислових потреб. Жителі, які відбудовували місто майже власноруч після Другої світової, відтворили свої спогади про нього, не замислюючись про прогрес чи цілісне сприйняття.

Журналіст Роберт Уайтінг, який багато років жив у Токіо, писав, що в 1959 році, коли Токіо виграло заявку на проведення Олімпіади-1964, столиця не була схожа на високотехнологічний мегаполіс, яким вона стала пізніше. Вона була схожа, на думку Уайтінга, на непривабливе скупчення старих дерев’яних будинків, халуп, дешево збудованих будівель і данчі. Останні були внеском держави в забезпечення населення житлом і являли собою японський варіант «хрущовок».

Будівництвом багатоквартирних будинків данчі (буквально «групова земля») займалася Японська житлова корпорація (JHC), заснована в 1955 році. Протягом 1950-х, 1960-х і 1970-х років JHC побудувала багато данчі в приміських районах, щоб компенсувати зростаючий попит на житло під час економічного підйому, що мав місце після Другої світової війни. Для японців це був перший досвід житла для однієї сім’ї, на відміну від довоєнного укладу, коли в одному будинку мешкали кілька поколінь.

Данчі 1950–1970-х будувалися за нормами і сейсмічними стандартами того часу. Більшість із цих будинків згодом пройшли сейсмічну модернізацію, частина була знесена та перебудована за оновленим проєктом, щоб зробити їх більш привабливими для молодих сімей.

Соціальне повоєнне житло Aoyama Kitamachi Danchi. Джерело фото: kunokumo.com

Данчі в Міто. Джерело фото: strelkamag.com

Варшава. Місто, яке збудував народ

Під час будівельного буму, пов’язаного з Олімпійськими іграми 1964 року, менше ніж через два десятиліття після Другої світової війни, уряд і приватні забудовники звели 10 000 нових офісних і житлових будинків висотою 4–7 поверхів, 100 км нових магістралей уздовж життєво важливих артерій від міжнародного аеропорту Ханеда, монорейку від аеропорту до центру Токіо вартістю $55 млн, 40 км ліній метро, чотири п’ятизіркові готелі та швидкісний потяг Сінкансен, який удвічі скоротив час у дорозі між Токіо та Осакою. Але всі ці «дива» з’являлися, не чіпаючи повоєнні житлові квартали.

Хаос+порядок

Існує подвійне сприйняття спеціалістами урбаністичної структури Токіо, але її оцінку варто співвідносити зі світосприйняттям самих японців, яке не скасовує загальну вестернізацію країни, розпочату в післявоєнні роки, але все ж таки має більш глибинну рушійну силу і вплив на міське формоутворення, ніж може здаватися на перший погляд.

За словами архітектора Кісьо Курокави (Kisho Kurokawa (1934–2007)), одного із засновників напряму «метаболізм» і автора його програмної будівлі Nakagin Capsule Tower (1972) у Токіо, жителі Заходу неправильно розуміють Токіо як неформальне й нелогічне місто через їхнє дуалістичне уявлення про нього як про таке, що ділиться на полярні протилежності: міське й сільське, формальне й неформальне, порядок і безлад. Але японська культура, каже Курокава, визнає, що безлад і порядок нероздільні: «Відкрита структура, або сприйнятливість, є особливою рисою японського міста, спільною з іншими азійськими містами».

Японці не сприймають місто як колективний культурний продукт, тому що Токіо було повністю зруйноване в 1945 році, і більшість людей виросли в роки швидкого міського зростання в середовищі, де не було старих будівель

Ось чому японці настільки толерантно ставляться до міських форм, коли квартали розвиваються та повільно інтегруються в більшу міську систему на своїх власних умовах, які за західним мисленням є ірраціональними та хаотичними. Токіо було побудоване за нестійкими правилами зонування і стало інтегрованим містом багатофункціонального призначення, де маленькі та вузькі пішохідні вулиці поєднуються з лініями високошвидкісних поїздів.

Капсульна вежа “Накагін” за проєктом Кісьо Курокави: 1972 р. Фото: Akio Kon/Bloomberg

Вид на Токіо з оглядового майданчика Tokyo Skytree, 2019. Фото: REUTERS/Issei Kato

Видатний архітектор, прітцкерівський лауреат 2019 року Арата Ісодзакі припускає, що японці не сприймають місто як колективний культурний продукт, тому що Токіо було повністю зруйноване в 1945 році, і більшість людей виросли в роки швидкого міського зростання в середовищі, де не було старих будівель. Але, здається, японцям із їхньою схильністю до органічного розвитку міст вдалося подолати нищівні наслідки Другої світової війни і створити Токіо зі своїм унікальним типом урбанізму.

Читайте також

Ковентрі: брутальна повоєнна архітектура на межі знищення

Хіросіма. Реконструкція та нова ідентифікація міста після Другої світової війни

Берлін. Можливість абсолютної архітектури

Нове серце Роттердама. Післявоєнна реконструкція зруйнованого міста