Дискусія почалася із жарту від Анастасії Веснянки, маркетингової директорки BUDZIRKA, що, як це часто буває із філософськими парадоксами, підвісив у повітрі підступний знак запитання: «Друзі, якщо слідувати теологічній теорії створення світу, то щойно створені Земля, Адам і Єва були ідеальними. І ми знаємо, що трапилося далі… Світ став не таким досконалим і завершеним. Можливо, в цьому й полягає принада життя? Сьогодні будемо дискутувати про категорії, що відображають недосконалість і недовершеність».
Костянтин Ковшевацький розповідає про японські естетичні категорії
Подію відкрили лекції від:
- Костянтина Ковшевацького, головного редактора PRAGMATIKA.MEDIA, який розповів про класичні японські естетичні категорії та їхню актуальність;
- Сергія Махна, архітектора, дизайнера, кераміста та колекціонера сучасного українського мистецтва, який поділився своїм баченням сучасного японського сприйняття вабі-сабі в дизайні та предметах.
У подальшій дискусії взяли участь:
- Юрій Мирко — митець, скульптор, кераміст, головний майстер GORN Ceramics;
- Юрій Ринтовт — дизайнер (архітектура, інтер’єр, предметний дизайн), засновник проєктного бюро та творчої майстерні RYNTOVT DESIGN;
- Олександр Полтавцев — кандидат філософських наук.
Час від часу до дискусії приєднувалися:
- Анастасія Веснянка — маркетингова директорка BUDZIRKA;
- Ліна Фідоренко — архітекторка, художниця, колекціонерка;
- Вікторія Альохіна — архітекторка у VictoriaAlekhina;
- Ксенія Ринтовт — дизайнерка інтер’єру в RYNTOVT DESIGN.
В залі панельної дискусії не лишилося жодного вільного стільця
Вабі, сабі, юген, моно-но аваре, шибуї та ма — коротко про базові категорії японської естетики
Предметне обговорення відкрив Костянтин Ковшевацький — завзятий колекціонер японської гравюри, який уже зібрав більш ніж 400 зразків авторства відомих майстрів, зокрема Хіросіге та Утамаро. Експерт почав лекцію зі слів Ясунарі Кавабати «у зів’ялому листку повноти не менше, ніж у квітах»: «Давайте спробуємо зрозуміти, чому це так? Чому японці не розуміють європейського тяжіння до виключно нового та досконалого?». Костянтин додав, що, на його думку, культурна новизна — це тупиковий шлях еволюції європейської естетики.
«Зрештою, для японців краса — це не щось, окреме від життя, а його невідʼємна частина. Власне, до початку ХХ століття вони навіть не мали терміна “мистецтво” й не усвідомлювали, що деякі з речей, які оточують їх у вжитку, — це арт»
Як же сформувалася естетична ойкумена, що тяжіє не до визначеності й досконалості, а до перманентності? Складні речі стають зрозумілішими, коли починаєш з основ, отже, можливо, річ у тому, що японські матеріальні цінності об’єктивно недовговічні: «Ми звикли, що архітектура — це те, що будується з каменю, металу й дерева на віки. Японці працюють із тоншими матеріями. І фізично, й інтелектуально». Саме з прийняття факту недосконалості та недовговічності довколишньої дійсності витікає одна з базових категорій японської естетики — вабі.
Олександр Полтавцев, кандидат філософських наук; Юрій Мирко, митець, скульптор, кераміст, головний майстер GORN Ceramics; Юрій Ринтовт, дизайнер, засновник проєктного бюро та творчої майстерні RYNTOVT DESIGN
На думку Костянтина, вабі — це про те, які речі мають бути з нами за умови, що ми хочемо бути економними й екологічними (японські естетичні категорії мають туманний денотат, але багатий конотат). Іншими словами, воно передбачає готовність відсікти зайві сутності. Зрештою, для японців краса — це не щось, окреме від життя, а його невіддільна частина. Власне, до початку ХХ століття вони навіть не мали терміна «мистецтво» й не розуміли, що деякі з речей, які оточують їх у вжитку, — це арт: «Як ви знаєте, в Японії віяло було окремим форматом живопису. Але японці не усвідомлювали, що це — артоб’єкти. Вони просто знали, що розписаний предмет можна повісити в ніші токонома в чайній кімнаті, де за правилами має бути зображення чи каліграфічний напис, відповідні меті приміщення».
Західний світ дізнався про вабі лише на початку ХХ століття, коли японець Окакура Какудзо видав у США книгу, де йшлося про естетичні категорії в контексті чайної церемонії — традиції, якій на ту мить уже виповнилося 300 років. За словами майстра, сутність вабі полягає у вмілому стриманні бажань, що дарує змогу насолоджуватися навіть малим. Схожі ідеї є й у буддистській культурній парадигмі — відмовся від бажань та осягни нірвану, і у європейській християнській — задовольняйся тим, що маєш, аби осягнути Царство Небесне. Костянтин додає: «Вабі — це не про гонитву за новим, а про світ, у якому ми живемо сьогодні. Воно запрошує нас “пригальмувати”, видихнути й замислитись над тим, що є вічним».
Костянтин Ковшевацький розповідає про те, як японські естетичні категорії вплинули на естетичні парадигми Заходу
Вабі тісно взаємодіє зі спорідненою з ним естетичною категорією — сабі. Щоб краще пояснити її зміст, головний редактор PRAGMATIKA.MEDIA продемонстрував учасникам дискусії фото чайної кімнати майстра XVI століття Сен-но Рікю з храму Мьокіан в Ямадзакі, передмісті Кіото: «Сабі — це краса, що приходить із віком. Те, що звучить, коли ти лишаєшся наодинці з тишею. В сучасному світі також є відчуття сабі, і з ним працюють. Йодзі Ямамото пише про сабі так: “Я ненавиджу одяг, який одразу подобається”. Сабі також пов’язане з поняттям шибуї. Японці кажуть про нього так: шибуї — це те, що обдарована людина назве витонченим або красивим». Європейці на цьому етапі задумаються, чи вже досягли достатнього рівня обдарованості, а авторитарні японці просто візьмуть приклад із людини, яка стоїть на вищому шаблі соціальної ієрархії.
Костянтин Ковшевацький пояснює: за словами Мурасакі Сікібу, авторки найважливішого роману за всю історію японської літератури — «Гендзі моногатарі, повість про принца Гендзі», юген — це те, що ми відчуваємо, коли бачимо, як падають сніжинки в променях місячного світла
Зовсім інакше визначають юген — ще одне традиційне естетичне поняття Японії. Юген завжди суб’єктивний та позаієрархічний: це щось, що здається нам прекрасним просто тому, що воно існує. Костянтин Ковшевацький пояснює: за словами Мурасакі Сікібу, авторки найважливішого роману за всю історію японської літератури — «Гендзі моногатарі, повість про принца Гендзі», юген — це те, що ми відчуваємо, коли бачимо, як падають сніжинки в променях місячного світла. Лектор розповів про юген на прикладі вірша японського поета Басьо про ворона, що сидить на голих гілках у сутінках. «Ну ворон, ну сидить, ну самотній. Де тут естетика? Що ми повинні відчути, коли чуємо ось такий набір слів? Відповідь десь поряд із розумінням цінності моменту. Читаючи цей вірш, ми знову переживаємо те, що, можливо, вже відчували колись — коли гуляли тихим парком».
Наступна категорія, яку описав Костянтин Ковшевацький, споріднена з попередньою: це відчуття захоплення дивовижним та світлого суму від того, що чарівна мить завжди минає, — моно-но аваре. До слова, в різні епохи ступінь концентрації на аспекті суму був різним (якось безіменний поет навіть порівняв рух до смерті з тим, як гарбуз, весело підстрибуючи на хвилях, сплавляється по річці), але загалом зміст поняття не змінився: «”Пелюстки опадають, лишаючи слід осені в моєму серці”. Це про те, що ця хвилина більше не повернеться. Так, попереду ще багато миттевостей, годин, днів, років, але зараз ми будемо прощатися саме із цією миттю чи цим предметом. Наприклад, із картиною, яку ми зараз споглядаємо, — вона може згоріти за хвилину. Або із храмом, з якого щойно вийшли. Все зникає».
Ма — це про значущу порожнечу. В японському мистецтві її дуже багато, а в європейському довгий час не було взагалі — художники щільно заповнювали всю поверхню полотна
Костянтин завершив свою лекцію розповіддю про ма — одночасно просту і складну категорію, що в кінці ХІХ століття змінила хід розвитку європейського мистецтва. «Ма — це про значущу порожнечу. В японському мистецтві її дуже багато, а в європейському довгий час не було взагалі — художники щільно заповнювали всю поверхню полотна. А ви знаєте, як японське мистецтво проникло в Європу? Випадково». Костянтин розповів: якось паризький художник Фелікс Бракмон, що працював із розписом порцеляни, прогулювався повз торгівельні прилавки в центрі Парижа і побачив ящики, в яких були японські сувеніри. Поруч — зім’яті паперові обгортки із якимись зображеннями. «Бракмон зрозумів, що там — мистецтво, фантастичне, незнайоме мистецво».
Вікторія Альохіна, архітекторка у VictoriaAlekhina
Як уже було сказано вище, на ту мить японці ще не знали такого поняття, як мистецтво, тому використовували дешеві гравюри як для прикрашання стін, так і для загортання товарів. Фелікс Бракмон, якому в руки потрапив цей «папір для загортання», поділився знахідками з художниками, яких пізніше назвуть імпресіоністами. Таким чином, саме гравюра принесла в Європу ідею художнього осмислення порожнечі: «Акіра Куросава створює ефект порожнечі, коли камера стоїть на порожньому місці трохи довше, ніж очікує глядач. У цій додатковій миті починає звучати історія, про яку не розповіли ні діалоги, ні сюжет. Великий японський художник Хокусай писав: “мені не потрібно малювати дерево, мені потрібно малювати вітер, що рухає дерево”». Костянтин додає: естетичні ідеї, схожі на японські, можна відшукати і в європейській традиції. Наприклад, вони звучать у середньовічних зображеннях паломників, які йдуть знаменитим шляхом святого Якова. Розірваний одяг, серце, наповнене світлом, пісня — все це, вважає експерт, чудово передає відчуття вабі, сабі та юген.
Були й інші приклади: «Художник епохи романтизму Каспар Давид Фрідріх писав красномовні величні пейзажі, що спонукають до роздумів і породжують майже релігійні відчуття. Це тихе відлуння щастя від дотику надприродного — юген. Поль Верлен залишив дуже багато поезії, яка була близька до юген. Марсель Пруст — “У пошуках втраченого часу” — моно-но аваре. Барокова пауза — європейська естетична категорія, близька до японської ма. Це про те, що монохромний фасад дає можливість зупинитися, схаменутися, вдихнути перед тим, як поринути в нестримну поліфонічну розкіш інтерʼєру. Фасад, який навіть не натякає на те, що на нас чекає всередині».
Український архітектор Сергій Махно, який уже три роки живе в Японії, підбив підсумки сказаного Костянтином; він вважає, що східні естетичні категорії просто неможливо описати двома словами: «Моя мама казала, що коли тарілка надщерблена, то її треба викинути, бо вона притягує в дім негатив. Нині я можу з упевненістю сказати, що чим більше у вашому житті потертих речей, тим кращим воно буде. З’явиться відчуття, що ви починаєте цінувати предмети зі слідами часу, якими користувалась ваша мама, бабця і прабабця. Ці речі несуть круту енергетику, круті відчуття».
Ксенія Ринтовт, дизайнерка інтер’єру в RYNTOVT DESIGN
«Якщо ви покажете японському майстрові чайну чашку і запитаєте, чи вона хороша, він чи вона скажуть: “Залежить від того, як на неї подивитися”. На третій рік навчання чайній майстерності я запитав у вчителя: “Ну скажи ж мені, просто скажи: так чи ні?”. А він: “Немає такої відповіді”»
Сергій розповів, що в Україні називав себе архітектором, який робить вабі-сабі. Переїхавши до Японії, він з’ясував, що не розуміє цього поняття, адже вабі-сабі — це історія, що зростає в тобі щодня: ніби один із предметів, які ти маєш вивчати все життя. Щоб осягнути японську естетику, архітектор вирішив осягнути філософію чайної церемонії, і, хоч сьогодні він займається цим мистецтвом уже три роки, місцеві майстри все одно вважають, що українець перебуває навіть не на початку шляху. Річ у тім, що в Японії чайними майстрами вважають лише людей, які присвятили цій справі 70–80 років (20-річний досвід — це рівень «упевненого початківця»). Сергій розповів, що єдине, в чому він точно не сумнівається, — це той факт, що Японії не притаманна чітка оцінність у модусах «погане-хороше»: «Якщо ви покажете японському майстрові чайну чашку і запитаєте, чи вона хороша, він чи вона скажуть: ”Залежить від того, як на неї подивитися”. На третій рік навчання чайній майстерності я запитав у вчителя: “Ну скажи ж мені, просто скажи: так чи ні?”. А він: “Немає такої відповіді”».
Сергій вважає: вабі-сабі досі актуальне тому, що японці живуть життям, яке їх змінює, — філософія втілюється в матерії: «Коли ти зустрічаєш на вулиці людину, яка присвятила життя певному мистецтву, ти відразу її впізнаєш. Він чи вона можуть бути в костюмі, але їх видаватиме постава, що виробилася через звичку до величезної концентрації». Архітектор додає: дивовижно, але при цьому заглиблення в ремесло в Японії — це річ емпірична, бо, наприклад, батько, який робить традиційні чаші раку, не розповість синові-учневі, де брати глину і як готувати глазур, — він має дійти до всього, просто спостерігаючи. І, за традицією, син має виготовити дещо таке, чого ще не робили до нього, але чітко в канонах раку, прописаних ще століття тому.
Костянтин Ковшевацький пояснює гостям, чому японські естетичні категорії не втрачають цінності із часом
Таким чином, канони лишаються віковими, але не старіють. Костянтин Ковшевацький підсумував цю тезу словами японського поета ХІІІ століття «Квіти в сивині — немає в цьому сорому. Соромляться хай квіти» і відкрив цим наступну тему дискусії — різницю у ставленні японців та європейців до старіння людей і речей.
Сприйняття старіння як одна з базових відмінностей між культурами Заходу і Сходу
Філософ Олександр Полтавцев вважає: європейське сприйняття старіння речей і людей зумовлене тим, що ми асоціюємо цей процес із руйнуванням. Але є й альтернативний погляд — не руйнування, а зміна, розкриття: «Кіноплівка складається з кадрів, коли ми її прокручуємо, то бачимо фільм. І кожен кадр наповнений — порожніх немає. Можливо, ніякого руйнування й нема? Просто спочатку річ ось така, наступної миті вона розбилась, але кожен із цих моментів був наповнений різними сенсами й різним проживанням». Таким чином, упевнений філософ, хоч ми сприймаємо життя так, ніби постійно щось втрачаємо, насправді кожна мить містить у собі всю повноту буття.
Юрій Мирко: «Коли живий матеріал старіє й руйнується, його душа не вмирає, а просто переходить в інший стан. Натомість штучне не має душі взагалі»
На думку наступного зі спікерів події — Юрія Мирка, головного майстра GORN Ceramics, ми звикли асоціювати старіння речей і живих істот із недосконалістю, але друге з понять існує тільки в нашому сприйнятті: «Старіння — природний процес, а природне не може бути недосконалим». Майстер пояснив свою думку через призму архітектури: люди винаходять якомога більше штучних матеріалів, які, як їм здається, віддаляють це поняття. Але, по-перше, пластик теж старіє, просто не так швидко, а по-друге, «коли живий матеріал старіє й руйнується, його душа не вмирає, а просто переходить в інший стан. Натомість штучне не має душі взагалі».
На панельну дискусію до офісу компанії BUDZIRKA прийшли архітектори, дизайнери, науковці та філософи
Олександр Полтавцев додає: ця ідея тісно перегукується з темою реінкарнації. У Бхагавад-гіті, центральній частині індуїстського епосу, є вірш про те, що душа людини реінкарнується не тільки після смерті, але й за життя. Спочатку душа входить у тіло дитини, тоді — в тіло юної людини, потім — у тіло дорослого, зрештою – в тіло старої людини, а після смерті — в тіло новонародженої дитини: «Люди, які пізнали це, не бояться смерті та руйнування. Тут варто пригадати Марка Аврелія, римського імператора ІІ століття, який також був філософом. Він захоплювався філософією стоїцизму та записував свої думки у щоденник. Так, він пише про себе: “Я існую за рахунок того, що навколо відбуваються зміни. Наприклад, коли я вживаю їжу, то вона мене живить. Чому? Тому що відбувається розпад цієї їжі. І завдяки цьому розпаду відбувається життя”».
Юрій Ринтовт: «Усе одно кінець у всіх один. А що стосується спрощення, то також треба запитати, навіщо спрощувати. Простіше ще не означає краще»
Старість лякає не тільки перспективою розпаду та недосконалості. Олександр Полтавцев пояснює: власна старість асоціюється в нас із хворобами, а старіння речей — зі зниженням їхньої функціональності, а отже, і в першому, і в другому випадку ми боїмося втратити змогу насолоджуватися життям чи отримувати насолоду від речей: «Можливо, це насаджена історія? Я завжди прив’язував ці ідеї до культури споживання — речей, вражень, людей тощо. Варто згадати Епікура, який вважав, що насолода лежить в основі людського буття. Здавалося б, він повинен боятися старіння, але ні, бо якщо в нашому розумінні насолода пов’язана зі страхом її втратити, Епікур наголошував на насолоді від усвідомлення самого факту існування».
Філософ додає, що, таким чином, на думку Епікура, насолода позбавлена страху, бо ніхто не може нас її позбавити. Епікур, додав Олександр Полтавцев, вважав старість чудовим часом для пригадування минулого, адже в той час, як майбутнє сповнене страху, минуле в нас уже не відберуть.
Архітекторці Вікторії Альохіній ідея щасливо жити в минулому не сподобалась: «Я абсолютно з вами не згодна в моментах про насолоду і старість. Ми живемо не в минулому, а тут і зараз. А от щодо старіння матеріалів я згодна: предмети з натуральних матеріалів мають енергію, а штучні — не мають. І жива річ не вмирає, бо її енергія переходить в іншу форму. Те саме скажу про архітектуру: коли вона масова, в ній немає енергії».
Після цієї репліки Юрій Ринтовт теж повернувся до раніше згадуваної теми натуральності матеріалів. Майстер додав: ми бачимо велику різницю між тим, кого чи що обняти — дитину чи ляльку, але водночас нині ми йдемо проти цієї своєї природи. «На жаль, зараз усі хочуть швидше і простіше. Куди нам поспішати? Все одно кінець у всіх один. А що стосується спрощення, то також треба запитати, навіщо спрощувати. Простіше ще не означає краще. Ми це можемо спостерігати, наприклад, у деяких об’єктах масової архітектури. Наприклад, коли будинок — це просто куб, в якому живуть люди. Напевно, це не краще, ніж деякі ускладнення, авжеж?».
Ідея збереження енергії повертає нас до японських естетичних понять: японці не бояться старіння матеріалів ще й тому, що дорожать ідеєю більше, ніж матеріальним її втіленням. Зокрема, для цієї країни звичною є практика час від часу перебудовувати храми зі збереженням форми — і кожен такий храм вважається не новим, а просто перевтіленням щойно знищеного. Костянтин Кошевацький навів приклад одного з найвідоміших таких перевтілень: «Коли згорів Золотий храм Кінкаку-дзі, вони побудували новий, і для них це той самий Золотий храм, що й був, не інший».
Костянтин Ковшевацький додав, що, на його думку, для європейської культури втрата святині такого рівня була б жахливою трагедією (згадаймо пожежу в соборі Паризької Богоматері). Зрештою, що первинне — матеріал чи сенс? І чи точно між цими підходами є суперечність? З одного боку, за словами Костянтина, «створений вами архітектурний об’єкт житиме своїм життям — кожен бачитиме в ньому свій сенс. І це не обов’язково будуть ті ідеї, які вкладав автор». З іншого боку, якщо створений об’єкт згорить, але його відновлять точно в тому самому вигляді, чи вважатимуть його ті самі глядачі, що вже вклали в його оригінал власні сенси, чимось іншим?
Ліна Федоренко: «Колись на лекції студенти мене спитали, чому архітектура, збудована 100 чи 200 років тому, досі важлива і вражаюча, а те, що було побудоване, умовно кажучи, в контексті масової культури, здається порожнім і некрасивим?»
Ліна Федоренко, архітекторка, художниця, колекціонерка
Ліна Фідоренко додала, що сенс і матеріал пов’язані, і перший завжди визначає останній, не навпаки: «Колись на лекції студенти мене спитали, чому архітектура, збудована 100 чи 200 років тому, досі важлива і вражаюча, а те, що було побудоване, умовно кажучи, в контексті масової культури, здається порожнім і некрасивим? І як так зробити, щоб робота вважалася красивою навіть через 30, 50 або 100 років? Я відповіла, що це залежить від того сенсу, який ви вкладаєте. Якщо сенс зробити швидко й масово, тоді використовуйте ДСП. І в цьому немає трагедії». Наостанок Ліна висловила думку щодо коректності залучення японської естетики в європейську традицію. На її думку, ми все ж орієнтовані на авраамічні релігії: «І це зовсім інший сенс, що надається предметам, часу й життю. Тому класно, що ми маємо можливість доєднатися до японської культури, але не варто забувати, що в нас усе інакше».
Юрій Мирко відповів на це, що у всіх культур спільний корінь, і водночас християнській традиції в Україні всього трохи більше тисячі років, а з погляду вічності це лише трохи більше миті. Тому традиція — це не про локальність, а про пошук особистої істини. Експерт додав, що краще пізнав Біблію лише після того, як знайшов себе у Ведах, а це означає, що коли ти справді шукаєш істину, ти забуваєш про кордони: «Коли горить дім, ми просимо про допомогу, не запитуючи, до якої культури чи віросповідання належить потенційний рятівник».
Кожна з естетичних категорій Японії — це тисяча відповідей на одне запитання. Кожна із цих відповідей може стати творчою базою для нового дизайнерського продукту чи архітектурної споруди. А всі вони разом — новим баченням, що зробить творчий шлях митця унікальним.
