Крістофер Вольфганг Александер (Christopher Wolfgang Alexander) – сучасний віденський архітектор і дизайнер, який наразі проживає у Великій Британії. Він творець понад 200 архітектурних проєктів у Каліфорнії, Японії, Мексиці та в інших частинах світу, а ще професор і викладач Каліфорнійського університету.
Його внесок у розвиток професії має продовження і в науково-дослідницькій діяльності. Разом із Сарою Ісікава і Мюреєм Сільверштейном Александер створив і впроваджує на практиці «мову шаблонів» в архітектурі, до якої він звертається у своїй серії книг, присвячених новому підходу до архітектури, урбаністики і міського планування. «Дотримуючись спільної мови шаблонів, група людей здатна проєктувати великі громадські споруди. Виходитиме так, ніби вони діють у межах однієї спільної свідомості», – пише автор.
Перший том цієї серії – його робота The Timeless Way of Building («Як будувати на віки. Архітектура поза часом»), яка нещодавно вийшла українською у перекладі Миколи Климчука. Ця книга є однією з найважливіших видань XX ст. і буде корисною не тільки архітекторам, але й будь-якій людині.
«Розуму, який звільнився від себе. Бо в тобі виникає архітектура поза часом», – такими слова вітає нас вступна частина. Александер написав не підручник про те, як правильно проєктувати. Він створив філософський трактат про взаємодію людини з навколишнім світом і показав, що архітектура є органічним продовженням, частиною людського єства, повсякдення, почуттів, звичок та ритуалів. Він пояснив: щоб створювати «живу» архітектуру, треба зрозуміти, що взагалі означає «бути живим» і те, які властивості притаманні предметам, речам, будівлям, рослинам. Тим, які ми називаємо гарними, правильними, що нас зачаровують і відрізняються від інших. «Бути живим. Кожна людина шукає цю властивість – у ній сама суть життя, його таємниця. Саме в процесі пошуку таких моментів і ситуацій людина почувається живою», – пише автор.
Метод, який сформулював Александер у своїх дослідженнях, існував завжди, і без нього неможливо створити велику архітектуру, великі міста, красиве середовище, в якому б людина почувалася органічно. «Коли виникає ціле, ми бачимо, що воно здобуває характер, не пов’язаний з часом. Саме тому я кажу, що цей метод існує поза часом. Це особливий морфологічний характер – ясний і точний. Він виникає, коли будинок або місто стають живими. Це фізичне втілення «властивості без назви» у вигляді архітектурної споруди», – розповідає Александер.

The Timeless Way of Building захоплює з перших сторінок, бо сама книга має «властивість без назви», якій стільки уваги надав автор. Фото: Юрій Ферендович

«Властивiть без назви» – центральне поняття у книзі, з якого Александер починає ділитись своїм аналiзом цього творчого методу. Саме така властивість робить навколишній світ живим. Далі автор поступово наповнює свою розповідь іншими категоріями, які у спільній взаємодії створюють метод проєктування поза часом. Александер наголошує, що у цьому підході немає нічого складного і кожна людина знає його апріорі, бо від природи є творцем. Бажання щось будувати, створювати, винаходити закладено в нас від народження. Це базове глибинне бажання на рівні інстинктів. Якщо народження міста він порівнює з розвитком ембріону, то процес морфології – з людською мовою. «Кожен архітектурний акт – це епізод процесу диференціації простору. Середовище стає цілісним не тому, що до нього додали якісь готові елементи – це результат процесу, схожого на розвиток ембріона, існування цілого передує появі частин у ході диференціації, – пояснює автор, – із правильної послідовності шаблонів «живий» будинок виникає сам собою. Спроєктувати його у свідомості так само легко, як побудувати зі слів речення». Остання думка нагадує метафору, яку свого часу ніби віддзеркалив Мілан Кундера, коли написав «Мистецтво роману». У цьому творі письменник, навпаки, порівнює процес побудови художнього тексту з послідовною роботою над архітектурною композицією.
The Timeless Way of Building захоплює з перших сторінок, бо сама книга має «властивість без назви». Тобто вона жива

The Timeless Way of Building захоплює з перших сторінок, бо сама книга має «властивість без назви», якій стільки уваги надав автор. Тобто вона жива. Пояснюючи складні філософські категорії, автор малює яскраві картини нашого існування, в якому ми пізнаємо і яблуневий сад, і придорожні кав’ярні, і дитячий сміх, і затишний куточок власної квартири біля вікна, і різдвяні вечері з батьками, і подорожі машиною, і сухе вино, і середньовічні вулички. Це яскравий текст, що надихає творити і пробуджує бажання любити саме життя.