Другий сезон архітектурних семінарів у Музеї просто неба в Пирогові. Полісся

В рамках другого сезону архітектурних семінарів «Спадщина, що надихає», започаткованого очільником loft buro, архітектором Олегом Волосовським, відвідали експозицію «Полісся» разом з Анатолієм Борейко, завідувачем експозиційного відділу «Полісся» Національного музею народної архітектури та побуту України.

Продовжуємо відстежувати, як українська традиційна житлова архітектура протягом сторіч дотримується естетики мінімалізму. Цього разу гості роздивлялися деталі, вивчали способи та просто милувалися витонченою красою природних матеріалів і дотепністю використання.

Зустрічайте другий сезон семінарів «Спадщина, що надихає» і плануйте свій графік, щоб потрапити до нас.

Попереду — ще 3 семінари, які пройдуть у чотирьох різних локаціях музею:

• 2 серпня — «Поділля та вітряки», куратор — Анатолій Борейко;
• 16 серпня — «Полтавщина і Слобожанщина», куратор — Анатолій Борейко;
• 30 серпня — «Українське село середини ХХ століття», куратор — Вадим Назаренко.

Лінк для реєстрації участі в наступних зустрічах, що пройдуть у відповідних локаціях музею, ви також знайдете в кінці матеріалу.

Знайомство з чарівним Поліссям

Полісся — сакральний етнографічний регіон України з унікальною культурною та природною спадщиною. Ізольований і загублений у заболочених лісах, він зберігає традиційні народні промисли, фольклор і має багато особливостей побуту.

«Уявіть собі карту Києва: ті, хто живе вище метро “Голосіївська”, територіально є поліщуками», — каже Анатолій Борейко, адже саме так проходить межа Полісся й Наддніпрянщини.

Кожний раз у вступному слові куратори згадують цікаві факти з історії створення музею.

Першим пакетом була пропозиція показати успішне українське село 60-х–70-х років — фундаментальну ідеологічну локацію, а під це підв’язали решту експозицій.

Науковці, які збирали експозиції музею, були уважними й послідовними: знайшли, викупили, промаркували, розібрали, перевезли, зібрали — довгий цикл робіт, щоб зберегти унікальні споруди та відтворити народну архітектуру, яка із часом почала розчинятися в новіших будівлях українських сіл.

Крокуючи до експозиції, Анатолій розповідає: «До кожного села в усі пори року вів один шлях, так звана бита дорога. Чому бита? Бо їздили на возах, ширина дерев’яного колеса — 5–7 см, навантажені вози розбивали колію, і дорога ставала битою».

Анатолій Борейко зазначив, що експозицію «Полісся» зібрано з акцентом на ремесло господаря: кожна хата й садиба мають своє ремесло, притаманне конкретній місцевості.

Природа ізолювала поселення поліщуків, заховала їх у болотистих лісах. Змусила захищатися від диких звірів і виборювати врожаї, пристосовуватися до погодних умов та природних місцин

Природа диктувала не тільки можливість вирощувати певні культури, а й сезонність проведення робіт. Це зараз ми маємо змогу робити різні справи в будь-яку пору року, а раніше переважала сезонність: наприклад, хоч вітряки й працювали весь час, та найбільше — в лютому, в найсильніші вітри.

Музей має експонат, що привертає увагу новими стінами, які насправді приховують церкву 1763 року, — чудовий зразок козацького бароко із села Городище Крюківського району Чернігівської області.

Миколаївська церква побудована без цвяхів, за технологією зрубу на шкантах. Початково вона була маленька, але вже в 1768 році добудували нави, а в 1788 під впливом російських традицій збудували притвор. У 1909 році під час подорожей цю церкву помітив Стефан Андрійович Таранушенко, видатний мистецтвознавець і дослідник української старовини. Саме за його знімками відновлювали втрачений у радянський період іконостас. За радянських часів церкві поталанило: тут був склад, приміщення підтримували сухим і доглянутим. В інтер’єрі збереглися оригінальні ікони. До експозиції музею церкву перевезли у 2015 році, у 2019 освятили, а з 2023 — це гарнізонний храм Київської області, діюча церква.

Під час огляду споруд виникало питання: що народжувало геніальні будівельні рішення поліщуків — спостережливість чи лінь? Вони не йшли всупереч природі, а уважно дослуховувались до її правил, вдячно приймали її подарунки — всі підручні матеріали використовувались у побуті

Борейко зауважив, що найстаріша житлова споруда в музеї — однокамерна хата 1587 року побудови.

Особливості народної архітектури Півночі України

На Поліссі нема димарів, коминів і бовдурів — печі курні й напівкурні. Попри християнство, в поліщуків лишалося багато язичницьких обрядів у будівництві хат, як-от пускання крові на куток, коли зарубували півня, спускали кров на куток і закопували жертву. Вважалося, що це захищатиме від зла.

Вікна в поліських хатах дуже маленькі, адже ліси повні хижаків, тому й приміщення досить темні. Двері низькі, бо менші отвори зберігають тепло, а також деякою мірою підтримують стару традицію: заходячи, знімати головний убір і вклонятися хаті та її господареві.

В інтер’єрі поліщуків панував мінімалізм, і не останньою причиною цього були курні хати. Оскільки печі робилися без комина, то дим ішов у хату й закопчував усе приміщення. Сажа осідала на стінах, закриваючи всі шпаринки й консервуючи деревину, а для полегшення прибирання декору в інтер’єрі майже не було, і речі зберігалися в скринях і боднях. Долівку замащували глиною, а щоб вона не збивалася — застеляли сіном. У побуті — мінімум речей, і майже всі предмети — дерев’яні.

Елемент поліської хати, що привертає увагу й відрізняє інтер’єр від інших регіонів — світоч, облаштоване місце для лучини, єдине джерело світла в темному приміщенні.

Світочі існували в різних техніках виконання: плетений, мазаний глиню; з полотна, мазаний глиною; дерев’яний довбаний.

Науковці простежують еволюцію однокамерної споруди до дво- і трикамерних приміщень. Житлове було теплим, тоді як господарські приміщення — холодні. Споруди Полісся ззовні схожі, проте відрізняються тонкою технікою виконання зарубів, адже кожен майстер робив це по-своєму.

Особливу увагу гостей в поліському відділі експозиції музею в Пирогові привертає окружний двір — замкнутий комплекс із села Солов’ї Старовижівського району Волинської області. Це лісова фортеця з 12 приміщень, житлових і господарських (хата, сіни, комора, покліть, колешня, сутки, шопа, хлів, сінник), що згуртовані навколо внутрішнього двору й утворюють безпечний контур, щоб захистити худобу від хижаків. Така садиба зазвичай стояла окремо серед лісу. Поруч із нею — вітрячок, адже молоти борошно була черга, та й коштувало це дорого, тож люди часто облаштовували невеликі вітрячки із жорнами прямо в себе вдома.

Під час перевезення в Музей просто неба деякі приміщення були пошкоджені, тож їх замінили іншими із сусідніх сіл Волинської області. Будівлі об’єднує спільний дах, долівки — глинобитні.

Експерт звернув увагу відвідувачів на заруби споруд і те, що техніка їхнього виконання відрізняється. Чому колоди рубали? Сокири та долото не рвуть волокна деревини, заруби лягають по ній, не розбиваючи текстуру, зріз ніби закритий, і матеріал не руйнується. Існувало більше 14 технологій збірки споруд із зарубами.

На подвір’ї і в приміщеннях виставлено багато пристроїв і предметів побуту, наприклад, тодішній сейф для зерна, кайдуб — велика видовбана зі стовбура дерева ємність для зберігання зерна. Поліщуки постійно доводять свою позицію утилітарності: навіщо спочатку робити дошки, щоб потім збивати скрині, коли ця скриня вже зроблена природою? Зараз мальовниче коріння — це акцентний елемент декору, а в поліщуків це були міцні стільчики для сидіння, адже деревину не треба попередньо обробляти й додатково складати у виріб.

Вріз Поліщуки не будують — вони використовують

Усі ми чули в дитинстві казку про Колобка і про сусіки — тож тут є й він, сусік, або засік — великий плетений кошик для зберігання зерна, для щільності мазаний глиною. Також у поліському дворі зазвичай облаштовували технологічну прибудову — карат, січкарню з кінним приводом. У коморах в експозиції виставлені й різноманітні знаряддя праці: крохмальниця, олійниця тощо.

Різноманіття унікальних технік

Кожна садиба у відділі «Полісся» присвячена певному ремеслу. Найбільш поширеним на Поліссі було плетіння. Плели з будь-якого матеріалу: соломи, деревини, соснового коріння й навіть із соснових голок.

Посуд заплітали так, щоб він утримував воду. Поліські майстри плетіння були відомі своїми виробами в Європі.

Експерт зазначив, що зараз не лишилося майстрів — спеціалістів відтворювати й реставрувати печі, адже з приходом технологій ми втрачаємо традиційні ремесла

Наступним пунктом екскурсії для гостей семінару стала хата із села Полиці Камінь-Каширського району Волинської області. Від початку вона була тридільною (хата, сіни, комора) й за весь час мала лише одного господаря. Коли її забирали науковці, то зазначили, що хата стояла на подвір’ї, але на сьомому місці (!) — традиція возити хату існувала тільки в поліщуків. Це саме тут печі їздять на санях — хату можна розібрати, перевезти піч і зібрати хату навколо неї, адже навіть у цьому лісовому краю дерева пораховані, а вологі ґрунти диктують місце розташування споруд. Проте, незважаючи на це, поліщуки торгували деревиною: поліські ліси сплавляли річками й довозили аж до Лондона.

Для того, щоб побудувати хату, деревина заготовлялася взимку, а будували вже по весні. Збиралася толока, і за два дні зрубували хату. Дахи перекривали очеретяною соломою чи дранкою. Для дранки колоду надрубували, а далі драли без подальшої обробки. Пізніше з’явився гонт: деревину попередньо кололи, обробляли, підганяли, робили пази і вкривали дах.

Очерет для перекриття заготовляли взимку біля води, але не болотяний. Якщо правильно обирати очерет, доглядати такий дах, змінювати кути (через погодні навантаження вони псуються перші), то дах може простояти 40 років. У поліських хатах дим, вийшовши з хати на дах, осідає там сажею, і це ще більше консервує споруду.

Відвідувачі Музею просто неба часто запитують експертів, чи було комфортно дихати в хаті, якщо там дим від печі. Так, було комфортно, адже більшу частину часу люди проводили на вулиці. А коли родина перебувала в хаті — відкривали віконечко. Також хата дихає, бо стеля викладена мохом, і через стелю дим просочувався далі на горище. Проте найбільша кількість пожеж порівняно з іншими регіонами траплялася на Поліссі саме через печі.

В експозиції хати розташовані хаотично, саме так, як дозволяли будувати вологі болотисті землі Полісся. На Наддніпрянщині село формується вулицями, входи в будинок повернуті на схід сонця. На Житомирщині уXVIII–ХІХ столітті будували двоярусні вулиці: йде дорога, вхід із двору повернутий від дороги, ззовні стіна суцільна, а за хатою — двір, закритий додатково ще лінією господарських приміщень.

В будівництві широко використовувались сосна й дуб. Дуб — оберіг, він вважався прабатьком усього. Це символ пам’яті: в хаті обов’язково мала бути дубова колода, зазвичай із них укладали нижні ряди будівлі, адже дубова деревина щільна і не гниє. Також дуб саджали на подвір’ї як оберіг. А от ялини уникали. Вірили, що коли ялина виросте вище даху, хтось у хаті помре. Зазвичай так і ставалося, бо середня тривалість життя була недовгою, і люди рідко доживали до 70 років.

Дахи в хатах переважно двосхилі: це проста конструкція, за якої використовується мінімальна кількість матеріалів. Горище забивали сіном, що дозволяло зберігати його в сухості й додатково допомагало тримати тепло в будинку.

Однокамерні споруди із часом переростають у трикамерні: будують однокамерну, поруч наростає комора, все накривають одним дахом — і хата стає трикамерна.

На Поліссі ґрунтові води залягають дуже близько до поверхні. Тому льох і погріб тут не копають, а облаштовують степки — споруди для зберігання продуктів. На 30 см у землю укладають колоди, із землі підтягує холод, зверху колоди покривають землею, із часом трава проростає сама й утримує корінням воду.

Повертаємось до питання «лінивість чи геніальність»? Із сіней двері роблять на два боки: навіщо ходити колами по довгій хаті? Вхід у свинарник — із сіней, як короткий шлях: навіщо іти на холод, щоб годувати свиней? З метою оптимізації будували й саме тридільні хати: житлове приміщення з піччю на санях, сіни, прибудована надвірна комора.

Навіщо збирати драбину? Обточка деталей, цвяхи, збірка… Можна просто зробити надруби на колоді — і драбина готова, вона займає мало місця в сінях. У багатьох аспектах архаїчна архітектура України має спільні риси з архаїкою Японії.

На Поліссі багато майстрів-ремісників. Ткацькі верстати на Поліссі дають тканину шириною 50 см, сорочку зшивали з декількох полотен. В агрокультурі вирощували переважно льон і жито.

Ковалі потрібні завжди: підкувати худобу, зробити інструменти тощо. Вони важливі й магічні люди на селі, бо, на думку неосвіченої більшості, знаються з нечистим: вважалося, що саме чорти допомагають змушувати метал змінюватися. Так само й мірошники підпадали під недовіру сусідів і також «зналися з нечистим», щоб змусити механізм працювати.

Лісове бортництво

Борті використовувалися аж до 70-х років ХІХ сторіччя.

Борті ставили на дерева, довбані колоди могли важити до 300 кілограм. Одна людина не здатна підняти таку борть на дерево, тож піднімали за допомогою механізмів. За бджолами в літній сезон потрібен догляд, тому будували літні хати, де жили, доглядаючи за бджолами.

Хата із села Блажове Рокитнівського району Рівненської області — це житло родини пасічника. Це не сучасна дача, а сезонне житло для догляду за бджолами. Воно облаштоване з усіма вимогами до комфорту: приміщення маленьке, має кам’яну піч — це єдина знайдена кам’яна піч на Поліссі, де взяли її в цій місцевості — невідомо. Світоч — пень, мащений глиною: хату побудували навколо видовбаного дерева. Невеличкі жорна змонтовані прямо в хаті. У сінях стоїть олійниця — давити віск. Купою лежать лляні канати — чіпляти борті на колесо для підйому на дерево. На сучасне око — дизайнерські рішення, а колись — прості стільчики з корчів: та сама риса поліщуків не робити зайвої роботи.

Анатолій Борейко звертає увагу на влаштування завіси дверей у хаті: петель нема, замість них — вставка одної колоди в паз іншої.

Перлини музейного відділу «Полісся»

Для науковця архітектура легко читається: багаті хати видно по великих скляних вікнах — скло варили аж на Півдні України. Чим заможніша родина — тим більші вікна й більше скла. Простіші люди облаштовували вікна з тканини чи напівпрозорих шлунків худоби. Зими були набагато холодніші, матеріал із шлунків довго не витримував і потребував заміни.

Усіх відвідувачів музею завжди цікавить вирішення питання гігієнічних зручностей: туалети облаштовували на краю села, милися на Поліссі в банях.

Технології знищують унікальні техніки, хоча зараз до них майже і не звертаються: навіщо рвати метрову колоду на драницю, якщо можна здати заготовки на пилораму, але при цьому буде втрачений образ і техніка, також пиляні краї швидше руйнуються.

Анатолій Борейко продемонстрував гостям семінару також хату із села Бехи Коростенського району Житомирської області, відомого ще за часів Русі. Споруда тридільна, будована з різаних дубових колод. Місцевість відома своїми гранітами, тож плита перед входом у хату — гранітна. Всередині будівля прикрашена славетними килимами. Збереглися навіть перекази про красу й кількість килимів, що вироблялися в Бехах.

З обов’язкового в хаті є світоч, напівкурна піч, інтер’єр побілений, тому хата візуально більша і світліша. З побутових зручностей — камінь-праска.

Тут відвідувачі мали змогу побачити рясно вишиті сорочки й почути до них історію. На Поліссі традицій дотримувалися дуже ретельно: дівчина не могла вийти заміж за біднішого хлопця, але це все одно траплялося, і тоді на весіллі жінки обривали вишиті комір і рукава із сорочки молодої.

Із часом і зміною місцевості в хатах з’являється більше декору: різьблені й обковані скрині демонструють заможність і вплив цивілізації.

Експерт звернув увагу гостей на надколотий паркан, який є архітектурним експонатом: технологія його збірки полягає в найменшому шляху попередньої обробки — заготовки забивалися в землю, надколювалися, і в щілину заводилась ще одна планка, що була ребром жорсткості.

Як уже згадувалося, поліщуки могли сплести все: від глечика й тину аж до цілої споруди.

Можливість розрізати хату йде від можливості матеріалу: традиція різати хату існує тільки на Поліссі, глиняну так не розріжеш. Наприклад, коли син одружується й переїжджає в сусіднє село, мати лишається в половині хати й потім доплітає собі сіни. Або молоді, яких відправляли спати то в сарай, то на горище, могли відрізати пів хати й перенести її на край городу.

«Зверніть увагу на техніку плетіння, — каже Анатолій Борейко. — Чому кінці лози завжди загорнуті всередину споруди чи тину? Спершу люди керувалися не вимогами естетики, а практичністю й турботою про худобу: корови чухаються об споруди й паркани, коли йдуть вулицею, а ще кінці лози, загорнуті всередину, закриті й не загнивають».

Приміщення гумна — величезна сушарка, в якій зараз зібрано експозицію «Рибальство» — човни-довбанки з липи або верби, вкриті попередньо просмоленими й пришитими латками.

Прикладом сакральної архітектури Полісся, представленим на території музею, є Воскресенська церква із села Кисоричі Рокитнівського району Рівненської області, збудована 1789 року. У 1930-х роках вона була відібрана як архітектурний зразок, що мали везти до Польщі, але втрутилась війна, і церква лишилася в Україні.

Оригінальний іконостас зник — його встигли розібрати. Церкви в радянські часи зберігало їхнє тодішнє використання: у Воскресенській церкві ремонтували трактори, тому приміщення підтримували цілісним і сухим. Церква має автентичні красиві хрести. Стоїть вона на дерев’яних палях, і це має значення як канонічне — Бог вищий над нами всіма, так і практичне — основа продувається, і дерево не гниє.

Всередині влаштовано виставку церковних старожитностей XVIII сторіччя. Ще сто років тому людина відвідувала церкву мінімум три рази — виставка висвітлює ці три теми: хрещення, одруження, похорон.

Напроти церкви бачимо мальовничі вулики: із часом бортництво перенесли на подвір’я садиби — так пасічники економлять час на відвідуванні лісових пасік і займаються бджолами на своїй території.

Завершили екскурсію унікальною спорудою в усьому музеї, а може, й в Україні: крупорушкою-тупчаком із села Архипівка Семенівського району Чернігівської області. Це двокамерна споруда для обробки гречки та виготовлення круп, що складається з двох приміщень: прямокутного, де обдирали гречку, і плетеного в «колосок» шестикутника з нахиленим під кутом 30 градусів колом 8 метрів у діаметрі. Оберталося коло від кінного привода — коні йшли за їжею й тупцювали, колесо крутилося, механізм працював. Належала крупорушка єдиному господареві, а в 1930-х роках стала власністю колгоспу.

Після обіду відбувся практикум від компанії Gudani Group.

Під час практикуму засновник компанії Gudani Group розповів про можливості свого виробництва і майстрів, дав усім присутнім спробувати себе в ролі різьбярів. Гості семінару вчилися вкривати вироби поталлю, пробували техніки декупажу, розпису. Робота з деревом тактильна, поверхні приймають ідеї, вкладені в рухи, і дотики майстра до матеріалу, а принести додому невеличкий виріб, зроблений своїми руками, — завжди приємний сувенір на згадку про чудовий день у казковому місці в компанії майстрів і науковців.

Також Gudani Group презентували нову розробку, спільну з POTOTSKIY AUDIO: акустичну колонку, виконану в дерев’яному корпусі. Нова версія JUNIOR — це справжнє втілення класики й сучасності, що вражає своєю елегантністю та стилем, утілює унікальну історію й дух молодості з вогником драйву.
Це майбутня легенда, яка продовжує писати нові сторінки в історії аудіоіндустрії.