PRAGMATIKA.MEDIA: Свій внесок у CANactions ви називаєте інвестиціями чи благодійністю?
Віктор Зотов: Благодійність — звучить надто пафосно. Мотивація була простою: прогресом керує інтерес, і мені було цікаво зробити те, що в Україні ніхто не робив. Я точно не знав, яким буде результат. Але точно не очікував натомість нічого прикладного.
Інвестиції — теж не надто слушне слово. Інвестиції — це завжди натяк на гроші. А наш проєкт (CANactions International Architecture Festival, CANactions school) точно не про гроші. Навіть архітектурне бюро не про гроші. Вони взагалі мене мало цікавлять. Але якщо буквально відповідати на ваше запитання, обираючи між цими двома визначеннями, нехай це будуть інвестиції.
Фото: Юрій Ферендович
P.M.: Якщо це інвестиції, то значить ви як founder отримуєте якийсь дохід, бенефіт. Якщо він не виявляється у грошах, то в чому тоді?
В. З.: Головний життєвий інтерес для мене полягає в пошуку балансу. Усього і з усім. Баланс — це синонім гармонії, золота рівновага між протиріччями. Моя основна справа — архітектура. Архітектура — це про будинки, а ось урбаністика — поняття набагато ширше. Це про місто та про людей. Про людей навіть більше, ніж про архітектуру. І в цьому контексті найбільш широке визначення нашого CANactions — освіта. Одне із завдань CANactions — знайти зв’язок між вузькою чисто архітектурною складовою частиною й життям міста та в місті. Сьогодні ідеї, смисли циркулюють між архітектурним бюро та CANactions, взаємопросочуються, перетинаються. І в підсумку може народитись якісна архітектура, сотнями тонких ниток пов’язана з містом. Ось це для мене і виклик, і інвестиція, і зрештою — інтерес до життя.
P.M.: Як вважаєте, ваш особистий приклад інвестицій у нематеріальні цінності дає вам моральні підстави вимагати від інших такого ж?
В. З.: Напевно. Мені часто справедливо дорікають, що я рідко хвалю і взагалі рідко й мало публічно висловлюю позитив. Це не означає, що я такий завжди незадоволений. Насправді в собі я часто відчуваю радість і навіть щастя.
P.M.: Так, ви часто обурюєтеся в соцмережах, і одне з ваших «нецензурних» слів, які часто вживаються, коли пишете про Київ, — «манітизатори». Хто це такі й чому вони так часто викликають ваш гнів?
В. З.: Я так протестую проти меркантилізму. Всю цивілізацію останніх тисячоліть можна розглядати як пошук балансу між вірою людини в природу, у традиції і вірою у власні безмірні сили, інновації, монетизацію всього і вся. Так, це приємно — користуватися благами цивілізації, перебувати під час дощу в захищеному просторі, де тепло і каналізація. Але дуже часто ти, намагаючись підкорити природу, пісяєш проти вітру. Тотальна, надмірна монетизація, яка має місце в Україні 2021 року, — це дисбалансуючий фактор, той негативний вектор розвитку, який перевертає наш човен. Тому Україна все ніяк не відбудеться.
Монетизація — це недалекоглядна політика. Ти можеш сісти в Porsche і доїхати лише до першого стовпа. Так уже відбувалося в 90-ті, коли селянин продавав безцінну землю під Києвом, купував найдорожчу тачку і бухий врізався у стовп. Київ, очевидно, стає гіршим — це не старече бурчання. Є приклади і в Україні для щирої радості від міських перетворень. Сусідня Арсенальна площа, наприклад.
«Монетизація — це недалекоглядна політика. Ти можеш сісти в Porsche і доїхати лише до першого стовпа. Так уже відбувалося в 90-ті, коли селянин продавав безцінну землю під Києвом, купував найдорожчу тачку і бухий врізався в стовп на трасі»
P.M.: До змін на Арсенальній пропоную ще повернутися. Але ось що хочу прояснити: все ж таки основна мета інвесторів і девелоперів — отримання прибутку. А його не буде без плану капіталізації просторів. Але будь-яка згадка про плани капіталізації викликає у наших молодих людей, які відстоюють, згідно з ідеями Анрі Лефевра, своє право на місто, хвилю обурення. Як бути забудовнику? Просто інвестувати в розвиток пабліка чи міського парку, але відмовитись від планів забудови навколо цього парку?
В. З.: Девелоперський бізнес — це один із трьох головних стовпів міського життя (суспільство, влада, бізнес). У будь-якому розвиненому цивілізованому суспільстві останньому обов’язково для балансу протистоїть держава з багатьма обмеженнями і правилами. Влада для того і існує, щоб створювати правила. І не секрет, що в будь-якому суспільстві половина людей не здатна вижити в суто ринкових умовах.
По-перше, люди пенсійного віку, люди з обмеженими можливостями. По-друге, всі, хто зайнятий у величезному секторі, не орієнтованому на ринкові умови: у культурній сфері, освіті. І здатність ділитися, справедливо перерозподіляти ресурси від того, хто здатний заробляти, до того, хто не здатний, визначає суть, ціннісні орієнтири будь-якого суспільства. Монетизація, меркантилізм, прагнення з усього отримувати вигоду і не робити те, що прямої вигоди не приносить, — ось що нас губить. Україна зараз відрізняється від усього світу надмірною орієнтацією на заробляння. Поки один купив машину за $150 тисяч, інший — здох від голоду.
І вся суть нашого суспільства проявляється в тому, який вигляд мають наші вулиці. Хто розподіляє наші суспільні простори? Чому менти не приберуть авто з тротуарів? Тому що вони захищають власників капіталу, вони «монетизовані». Або «капіталізовані», як ви кажете. І свідчення цього дисбалансу — на кожному кроці. Я іноді не хочу виходити за межі двору, бо там погано жити, там нема чим дихати. Київ вийшов у топ міст світу з найбруднішим повітрям. Україна знаходиться в червоній зоні за дефіцитом питної води. Ми вирубуємо ліси. Засипаємо отрутою поля. І все це просувається саме бізнесом у прагненні монетизації.
А інституцій, які мають обмежувати та регулювати ситуацію, на сьогодні не існує. Воля та здатність до опору знизу, з боку суспільства, яка жорстоко придушувалася протягом століть в історії України, вона й сьогодні старанно бізнесом знищується. З трійки суспільство — влада — бізнес останні два складники злилися настільки, що становлять єдине ціле. У результаті українському суспільству протистоїть потужна практично неконтрольована система, яка захоплює простір.
Фото: Сергій Ристенко
P.M.: Щоб відстояти чи перерозподілити простір, суспільству потрібні гроші. Неможливо брати гроші на протистояння бізнесу у бізнесу. А скарбниця у нас, на відміну від тієї ж Швеції чи Нідерландів, бідна, і незадоволені основні потреби — охорона здоров’я та безпека. І постає питання: наскільки доречно в такій ситуації журитися, що ми маємо негарні вулиці? Чи, може, спочатку спрямувати енергію активізму на щось важливіше? А урбанізм на потім?
В. З.: Ви кажете — медицина та безпека в пріоритеті, порівняно з публічними просторами. А я переконаний, що всі процеси мають відбуватися одночасно. Вони завжди так і відбуваються — одночасно й паралельно. Яка ковбаса — така й духовність.
P.M.: Згадаймо, як позаминулого року відкрили в Києві скляний пішохідний міст, збудований за бюджетні кошти. Створили знакову локацію, де всі із задоволенням роблять селфі. Але відкриття супроводжувалося хором обурених голосів: «Куди ви витратили гроші? У лікарнях немає ліків!». Така громадська думка також є, і вона звучить досить голосно.
В. З.: Дуже добре, що цей міст виник, створивши пішохідний зв’язок. Ми в CANactions цю ідею всіляко просували, до речі. Погано, що проєкт реалізовано не переможцями конкурсу, а за непрозорою корупційною схемою. Обурених можна зрозуміти, тому що спочатку бюджет був $ 2–3 млн, а потім розбух до $ 15 млн за міст, зліплений із гівна. У цьому сенсі справедливе обурення. Але міст був потрібен.
«Обурених можна зрозуміти, тому що спочатку бюджет був $ 2–3 млн, а потім розбух до $ 15 млн за міст, зліплений із гівна. У цьому сенсі справедливе обурення. Але міст був потрібен»
Фото: Max Bovkun / unsplash
P.M.: Приклад із мостом — один із небагатьох, коли урбан-проєкт реалізовувався за рахунок бюджету. В інших випадках інвестиції в урбаністичні проєкти все одно надходять від капіталу.
В. З.: Наведіть приклад, коли капітал створював щось прекрасне в публічному просторі за межами свого проєкту?
P.M.: Той самий суспільний простір Creative States на Арсенальній площі, який вас, як ви згадали, радує. Спочатку його, до речі, хотіли зробити закритим, але після громадських обурень інвестор Ілля Кенігштейн заявив, що «хейтери і більшовики» помилилися, і він буде відкритим.
В. З.: Я попросив вас навести приклади не тому, що їх немає, а тому, що їх замало. І щодо Арсенальної — я згоден, це чудовий, європейський простір.
«Ще дивнішими на тлі загальної ситуації мені здаються інвестиції ROSHEN у театр, у Пейзажку, у Спаський бастіон, у територію на Московській площі, що прилягає до їхньої фабрики»
Внутрішнє подвір’я Roshen Plaza. Київ
P.M.: И как вы считаете, что заставило инвестора, во‑первых, вкладывать деньги в общественное пространство, во‑вторых, сделать его полностью доступным?
В. З.: Ще дивнішими на тлі загальної ситуації мені здаються інвестиції ROSHEN у театр, у Пейзажку, у Спаський бастіон, у територію на Московській площі, що прилягає до їхньої фабрики. Дуже багато грошей вкладено, набагато більше, ніж на Арсенальній.
Це теж рідкісний приклад і рідкісний виняток, коли бізнес не робить ставку на пряму вигоду зараз, а інвестує вдовгу. Той самий UDP, який будує UNIT.City, інвестує в привабливий суспільний простір. Ці кошти протягом досить тривалого періоду не повернуться. Немає швидкого прямого повернення грошей, вкладених у гарну бруківку, дизайн та озеленення. І на мою думку, сьогодні одне з правил звучить так: якість проєкту визначається його тривалістю. Чим довший проєкт, тим він кращий. Китайці мислять сторічною перспективою. А ми — п’ятирічною, від виборів до виборів.
Отже, Василь Хмельницький витратив гроші на громадські простори UNIT.City. Але пізніше 80–90% нерухомості містечка продасться, вже продається, набагато дорожче — ось у чому полягає його комерційна вигода. Нині квадратний метр там — один із найдорожчих у Києві. Але це красиво — якісні фасади, натуральний камінь у брукуванні. Красива схема інвестування. А не так: набудували відвертого гівна на Позняках, продали та поїхали до себе в Цюріх — типова бізнес-історія з нашого життя.
Якщо поглянути на Creative States на Арсенальній, стає очевидно, що інвестори вклали чималі гроші в реставрацію будівлі комендатури, яка просто розвалювалася. Для мощення вибрали нехай не камінь, але правильну плитку без фасочки. І ще десятки дрібних деталей, що визначають якісний і комфортний простір, за який б’ються наші урбаністи. Але ми бачимо поки що лише верхівку проєкту, а при цьому основні інвестиції вливаються в будівлі колишнього заводу «Арсенал», у майбутні офіси та дороге житло.
І ось обговорюється цей проєкт у соцмережах, і якоїсь миті урбаніст Діма Макагон запитує: «А чому ви взагалі туди лізете? Це приватний бізнес-проєкт». І тут я думаю, ну зачекайте, це ж історичний завод у центрі Києва. Очевидно, що тут має бути дуже висока частка публічної функції і очевидно, що ми маємо право це обговорювати. Не може ця територія перетворитися просто на елітне житло за парканом! Занадто цінна територія, ми маємо на неї претендувати.
Приклади з ROSHEN, Creative States і UNIT.City — це не дика монетизація та не меценатство, а продумані довгі інвестиційні проєкти. І це, безумовно, добре.
Creative State of Arsenal. Київ, Арсенальна площа. Джерело зображення: creativestates.net
«Відкритість і прозорість продається, відсутність парканів продається, вітрини прозорі, вхідні зони без сходинок. І наші люди, які вже поїздили та побачили все це в цивілізованих країнах, теж цього хочуть!»
Creative State of Arsenal. Київ, Арсенальна площа. Джерело зображення: creativestates.net
P.M.: Вам доводилося, обговорюючи проєкт із замовником, переконувати його інвестувати в щось громадське, у те, що не принесе прямого прибутку? Які аргументи ви використали? І які аргументи використати нам?
В. З.: Зараз уже не доводиться переконувати принаймні багатьох молодих девелоперів у тому, що проєкти мають бути довшими. У тому, що інвестувати в публічні якісні простори вигідно. Завдання полягає не в тому, щоб присоромити інвестора, закликати його до соціальної відповідальності та змусити вкладати гроші в те, що потрібно суспільству…
Змусити безкровно ми не зможемо. Можемо продемонструвати на прикладі кращого світового досвіду, що сьогодні реально вигідно. Наприклад, реклама на ріелтерських сайтах навіює обивателю, що щастя перебуває за парканом. Ця теза чи не основна сьогодні в кожній рекламній кампанії. Малюють: ось тут на закритій території ЖК — красива жінка із цицьками, а за парканом — лохи. Такий підхід руйнує ментально. І це ж неправда!
Територія біля бізнес-кампусу UNIT.CITY. Київ. Фото: Іван Авдєєнко
Відкритість і прозорість продається, відсутність парканів продається, скляні двері в житлові під’їзди, вхідні зони без сходинок. І наші люди, які вже поїздили та побачили все це в цивілізованих країнах, теж цього хочуть! Ми можемо просто демонструвати вигоду красивих проєктів, створених за принципом win-win, коли у виграші всі, і девелопери зокрема. Звичайно, зовсім відвертому, неприкритому злу треба фізично чинити опір, але інший шлях — показувати альтернативу.
