Архітектурна автентика Карпат: минуле, в якому ми згубили частку своєї ідентичності

Перш ніж вивчати будівельні традиції того чи іншого регіону країни, слід запитати себе: а чи знаємо ми, що являє собою сучасна українська архітектура в цілому? Якщо іноземець раптом попросить українця розповісти про неї — виділити характерні риси і знайти спільне та відмінне з архітектурним обличчям інших країн Європи — чи зможе останній це зробити? Навряд чи.

Як же сталося, що ми не маємо чіткого уявлення про сучасний будівничий код власної країни? Можливо, річ у тому, що ми погано знаємо його витоки — українську етнічну архітектуру. Тоді як розсувні перегородки японських осель та різкі геометричні обриси норвезьких будинків відомі в усьому світі, а сучасна архітектура Японії та Норвегії — це органічний етап еволюції будівельних традицій цих країн (чого тільки варті безкомпромісна суворість обрисів знакового Aker Brygge в Осло, а також виразний характер всесвітньо відомої Токійської столичної урядової будівлі, кожна риса котрої вказує на країну походження), більшість українців навіть не знають, що наші предки будували не тільки з глини й соломи, а їхні хати зовсім не були простими та примітивними.

І навіть навпаки: ключова риса типового народного будинку — це утилітарна практичність, адже кожна деталь такої оселі мала бути корисною для господарства мешканців.

Один із найяскравіших «суворо-раціональних» прикладів вернакулярної етніки України — це карпатські дерев’яні будинки. Гірське житло функціонувало як машина для виживання в непростих умовах: усі його елементи допомагали розв’язати повсякденні завдання господарів. Наприклад, паркан із дашком мав захищати від злодіїв, сильних вітрів і снігових заметів, печі були облаштовані так, щоб дим затримувався під стелею й таким чином коптив м’ясо, а високий дах був потрібен для збереження сіна, необхідного для годівлі численних овець і коней — головного багатства гірських господарств.

Далі розповімо про секрети народного будівництва у трьох етнічних зонах Карпат — Лемківщині, Гуцульщині та Бойківщині. Місцева побутова архітектура має багато спільних рис, адже господарство етносів, які проживали у згаданих регіонах, було схожим: заготівля лісу й полювання, розведення великої рогатої худоби, овець і коней, виготовлення сирів. Різниця полягала лише в акцентах — суворість умов господарювання змінювалася залежно від висоти розташування села: гуцули жили на висоті більш ніж 1500 м, бойки — від 200 до 1000 м, а лемки — від 100 до 800 м.

Садиби цих етнографічних груп мають такі типові риси: стіни з дерева; високий дах із соломи чи гонту — місце зберігання сіна для численної худоби; маленькі віконця для збереження тепла; крита галерейка — місце відпочинку, дуже зручне в умовах дощового клімату, коли господарям не хочеться проводити весь час у домі, де завжди напівтемно.

Також гуцули, бойки та лемки традиційно будували без цвяхів: деталі скріплювали дерев’яними елементами — чопами або ж тибрами. В горах, де можна просто зрубати в сусідньому лісі ще одне дерево, якщо вже наявного матеріалу не вистачає, в той час, як за цвяхи потрібно платити, це було більш ніж раціонально. Ще одна незмінна риса гірських садиб — це тяжіння господарських споруд до людської оселі: приміщення для коней, свиней, корів і домашнього птаства прибудовували до хати чи навіть перетворювали на одне з хатніх приміщень, зокрема стайня була однією з «кімнат» лемківської хати.

Щодо відмінностей, розглянемо кожен із регіонів окремо.

Лемківська хата

Лемківська традиційна оселя — це дім із дерев’яного бруса, оточений загатами — додатковими тонкими стінами з дощок. У проймі між ними та основними стінами зберігали сіно й солому, необхідні для численної худоби типового гірського господарства, що також ясприяло теплоізоляції житла. Аналогічну роль виконував високий чотирискатний солом’яний чи гонтовий дах, у порожнині якого також зберігали сіно.

Ще одна важлива риса лемківського житла — його подібність до вагона поїзда: за ширини 6–7 метрів така споруда могла мати довжину до 20 метрів. Цій культурі була притаманна традиція розміщувати більшість господарських приміщень в одній будівлі, а саме — від 4 до 7 кімнат: хижу (житловий простір), комору, боіско (кімнатку для обмолочення зерна, що також виконувала роль сіней), стайню з окремим входом та ще кілька додаткових комор. Рішення зекономити площу було дуже практичним, адже лемки жили на відносно невеликих висотах і орієнтувалися не лише на розведення худоби, а й на вирощування теплолюбних сільськогосподарських культур, а рівних ділянок, придатних для цієї мети, в горах завжди бракувало.

Що ж до зовнішнього вигляду, то кожному з гірських регіонів були притаманні власні естетичні традиції, пов’язані з його локалізацією: оселю прикрашали тими матеріалами, які коштували в конкретній місцевості найдешевше. Лемки займалися солеварінням, тому фарбували стіни своїх хат сумішшю товченої цегли та ропи — маса мала насичений коричневий колір, що красиво контрастував зі сніжно-білою смужкою під дахом.

Бойківська хата

Бойківські села розміщувалися на середній висоті — вище, ніж лемківські, і нижче, ніж гуцульські, тому оселі місцевих жителів були міксом рішень, запозичених у сусідів. Михайло Маркович, краєзнавець та дослідник дерев’яної архітектури, зазначає: етнографи, які вивчали місцеву архітектуру, відмітили, що на території проживання бойків можна було побачити три види житлових будівель із дерев’яного бруса:

• тридільну хату з 2–4 житловими приміщеннями, на фасаді якої розміщувалася відкрита галерея, а стіни були на третину сховані під схилом даху (варіант, схожий на гуцульське житло);
• тридільну хату з двома житловими приміщеннями та закритою галереєю з одного, двох, трьох чи чотирьох боків;
• хату з галереєю будь-якого типу — закритою, відкритою з одного чи кількох боків, що вміщувала всі житлові та господарські приміщення: комору, хижу, сіни, стодолу, стайню й шопи (варіант, схожий на лемківське житло).

Михайло Маркович додає: головна відмінна риса бойківських будинків — це співвідношення між дахом та стінами 3 до 1. При цьому дах здебільшого був чотирискатним і підтримувався різьбленими колонами галерейки. До слова, різьба на елементах ганку була єдиною прикрасою такої оселі — на відміну від лемків, бойки свої оселі не фарбували.

Гуцульська хата

Якщо бойківські та лемківські споруди мають м’які обриси, де вгадується шевченківська білява хата, що забрела в гори й посуворішала та пристосувалася до місцевих умов, то гуцульська оселя — це породження гір, що ніколи не чуло про рівнину. Такі будинки вирізнялися різкими, ніби графічними, обрисами та мали виразний візуальний ритм — здається, що їх намалювали чорним, гостро заточеним олівцем.

Гуцульські будинки вирізнялися різкими, ніби графічними, обрисами. Для цих споруд характерний виразний візуальний ритм — здається, що хату намалювали чорним, гостро заточеним олівцем

Висока щільність забудови, характерна для лемків і бойків, гуцульській архітектурі також не властива. Жителі високогір’я займалися переважно лісовими промислами та вирощуванням худоби, тому не мали потреби економити придатні для городництва ділянки й ніколи не об’єднували всі приміщення під одним дахом; планування гуцульської будівлі було дуже простим: хороми (сіни), кімната й комора. Остання могла виконувати роль кухні чи додаткової світлиці для молодої родини, що відділилася від батьків.

Ззовні з боку, протилежного до дверей і галереї, розміщували притули — господарські приміщення, що мали спільну з хатою стіну. Таке сусідство дозволяло підвищити температуру з обох боків стіни мінімум на 3–5 градусів.

Спереду до хати прибудовували традиційну для гірської місцевості криту галерею. Піддашшя цієї конструкції спиралося на квадратні різьблені стовпчики — якщо їх було небагато, елементи додатково укріплювали підкосами з декоративною різьбою, адже неукріплений дах не витримав би товстого шару снігу, звичного для місцевої зими. З одного з боків галерея впиралася в паркан, а з іншого — у ворота, прикрашені рядом наскрізних прорізів, щоб можна було побачити, хто просить дозволу зайти у двір. У горах, де було багато розбійників, а садиби розташовувалися на досить великій відстані одна від одної, ця деталь була важливою.

Гуцульська архітектура була відмінною не лише конструктивно, але й в усьому, що стосується технік. Традиційний для лемків і бойків будівельний матеріал — дерев’яний брус — неможливо підігнати настільки щільно, наскільки це потрібно для збереження тепла на висоті більш ніж 1500 м над рівнем моря, тому місцеві жителі будували свої оселі з протесів — дощок однакової довжини, які виготовляли, розрубуючи смереки навпіл та обстругуючи той бік заготовки, що мав бути розміщений усередину, до абсолютно гладкого стану. Використання протесів дозволяло досягти двох важливих цілей: такі деталі утворювали більш щільну стіну, що добре зберігала тепло, а також чудово відводили воду, тим самим захищаючи дім від плісняви та гниття.

Гуцули також використовували безліч інших рішень, що додатково захищали дім від суворого гірського клімату. Найпоширенішим із них було шпарування — обробка отворів між пазами та зрубами сумішшю глини й соломи з додаванням висівок. Також споруду традиційно зводили на кам’яному підмурку, що мав згладити нерівності гірської поверхні та ізолювати від холоду й вологи, а підлогу робили не із землі чи глини, як на рівнині, а з дерева.

Дахи місцевих будинків були покриті гонтом і дранкою, адже солома на дощовитій та вітряній височині довго б не протрималася. Часто схил опускався майже до землі, що сприяло легкому звільненню даху від товстого снігового покриву.

Вікна осель мали розмір, що зумовлювався суворістю гірських морозів і забобонами: вони повинні були бути достатньо малими, щоб у дім не зміг пролізти чорт. Для додаткової тепло- та чортоізоляції шиби також укріплювали глеєм і металевими гратами, що зрештою допомагало вберегти оселю також від злодіїв і диких звірів.

Вікна осель мали розмір, що зумовлювався суворістю гірських морозів і забобонами: вони повинні були бути достатньо малими, щоб у дім не зміг пролізти чорт

Звісно, самих тільки грат для цієї мети не вистачило, тому головною відмінною рисою гуцульської будівельної традиції була гражда — садиба з мощеним внутрішнім двором і парканом із дашком, що містила всі господарські та житлові споруди: вони були ніби за кріпосним муром. Залежно від розміру родини за захисним «муром» могла ховатися не одна, а 2–5 окремих будівель із власними наборами господарських приміщень.

Гражда — це відповідь на виклик гір. Високий паркан захищав господарів та худобу від диких звірів, гірських вітрів, снігових бур і злодіїв.

Гражда — це відповідь на виклик гір. Високі стіни захищали господарів та худобу від диких звірів, гірських вітрів, снігових бур і злодіїв

Михайло Маркович, краєзнавець і дослідник дерев’яної архітектури, впевнений, що перші закриті двори з’явилися в Карпатах ще в XV столітті: «Перші гражди були збудовані пів тисячоліття тому. Конструкційно вони схожі — і це думка низки науковців — на етруські оселі й англійські оборонні споруди. Ці садиби не відразу стали осілими: на ранньому етапі освоєння Карпат їх, залежно від господарських потреб, перевозили з місця на місце на санях. І лише потім, коли люди заснували в горах постійні поселення, гражди перетворилися на стаціонарні “фортеці”».

Саме на цьому етапі сформувалися типові зовнішній вигляд і набір господарських споруд гражди: притули, навіс для воза та плуга, дровітня та кліть, а також — зовнішня брама зі схилом і дашком на два боки. В окремих випадках гражда могла бути незамкнутою чи мати не ідеальну форму — особливо якщо виходила до струмка.

Вадим Назаренко, завідувач експозиційного відділу «Карпати» в Музеї під відкритим небом у Пирогові, вважає, що поява перших гражд у XV ст. теоретично можлива, але сумнівна: «Люди почали підніматися в гори тільки після того, як ці землі захопило Польське королівство. Перші високогірні села виросли на базі колиб — тимчасових помешкань, які будували вівчарі та лісоруби. Перша офіційна згадка про гражди датується XVI століттям». Експерт додає: колиба — це аналог рівнинного куреня, але якщо курені будували з гілок і землі, то колиби являли собою повноцінні дерев’яні оселі.

Михайло Маркович: «Перші гражди були збудовані пів тисячоліття тому. Конструкційно вони схожі — і це думка низки науковців — на етруські оселі й англійські оборонні споруди»

Дерев’яні церкви — машина часу української сакральної архітектури

Останні збережені зразки лемківської, бойківської та гуцульської житлової архітектури вже давно стали туристичними пам’ятками і музейними об’єктами. Зокрема, такі садиби можна побачити в Музеї під відкритим небом у Пирогові. Втім, в ареалі українських Карпат є кластер вернакулярної архітектури, що продовжує функціонувати у своїй традиційній ролі: дерев’яні церкви. І хоч техніка будівництва таких споруд уже втрачена, всі наявні храми — а їх тут більше ста — перебувають у чудовому стані.

Дослідники наголошують: перше, що слід зазначити, розповідаючи про старовинні храми Карпат, — традицію будувати сакральні об‘єкти з дерева не можна вважати власне карпатською. Михайло Маркович пояснює: в часи Русі такі церкви були звичними для всіх регіонів України. І хоч із часом довговічні матеріали (камінь, а у ХХІ столітті — бетон) витіснили деревину, навіть нині в більшості областей іще функціонують (чи зовсім недавно функціонували) нечисленні дерев’яні храми.

Наприклад, у Київській області це Михайлівська церква в селі Кожухівка Фастівського району, а в Харкові функціонує кам’яна церква Святого Івана Богослова, зведена на місці давнішої дерев’яної церкви. Дві такі споруди були навіть на промисловій Донеччині — церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі Андріївка Волноваського району та Свято-Вознесенський храм у селі Новотроїцьке Покровського району.

На жаль, численні навали диких племен Сходу — спочатку монгольські, а потім москальські, призвели до майже повного знищення дерев’яних храмів на рівнинній території України. А всі екземпляри, що «дожили» до ХХ століття, знищили радянські окупанти — в часи УРСР діяла програма цілеспрямованої ліквідації традиційних українських церков. Пам’ятки, що вистояли навіть тоді, нині страждають від бойових дій: зокрема, дві з чотирьох згаданих у попередньому абзаці церков — донецькі — були знищені через російські обстріли.

Таким чином Карпати справді можна вважати резервацією дерев’яної сакральної архітектури України. Михайло Маркович пояснює: тут збереглися навіть екземпляри, які датуються XV століттям: «На Заході країни вони не щезли просто тому, що уряди країн, до складу яких протягом певного часу входили ці землі, — Угорщини, Польщі, Австро-Угорщини, Румунії та Чехословаччини — не нищили місцеву архітектуру. Центру та Сходу пощастило менше. Втім, багато сучасних мурованих храмів рівнинних регіонів України зведені саме на базі старих дерев’яних зрубів».

Нині дерев’яні карпатські храми існують в одній архітектурній площині із цегляними. Останні — ось уже три століття — становлять їм неабияку конкуренцію: у XVІІІ–ХІХ століттях, коли до гір дійшла традиція будівництва мурованих церков, дерев’яні почали занепадати. «Громади росли, і якщо поруч зі старою церквою ставили нову, перша просто ставала непотрібною. Проте культурна цінність старих споруд була настільки великою, що їх почали рятувати іноземні меценати. Мені відомо принаймні про 5 випадків, коли такі храми перевозили із Закарпаття в Чехію. Тоді ці землі перебували в межах однієї країни — Чехословаччини».

Михайло Маркович додає: таке переміщення не було чимось незвичним, адже в горах сакральна споруда вважалася предметом купівлі й навіть дарування. Деякі церкви-мандрівниці за час свого існування встигли побувати в двох-трьох селах: «Одна з найвідоміших “туристок” була збудована в селі Плоске на Свалявщині, потім переїхала до села Канора і врешті — до Києва в Музей під відкритим небом у Пирогів».

Із часом в окремих етнічних регіонах сформувалися чіткі етнічні «церковні» стилі: середньогуцульський, бойківський, лемківський і готизуючий (він же — псевдоготичний мармароський)

Споруди перевозили на санях: їх розбирали на окремі колоди, а потім знову збирали та оздоблювали деталями, характерними для конкретного району. Багато церков таким чином потрапили на Закарпаття з Галичини та Бойківщини. Ця традиція сприяла тому, що стилі й технологічні знахідки, характерні для тих чи інших етнічних ареалів, теж мандрували з місця на місце.

Михайло Маркович пояснює, що початково храми всіх етнічних регіонів Карпат — Гуцульщини, Бойківщини та Лемківщини — мали схожі стильові риси: «Тільки конструкція даху й вежі залежала від локальних уподобань: велика вежа над навою й малі вежки на західному боці та над вівтарем — на Гуцульщині або ж велика вежа над західною частиною церкви — на Бойківщині та Лемківщині. Це також могли бути деталі, характерні для Мармарощини — етнічного регіону, що нині розташований частково в Україні, а частково — в Румунії: вежа з низькою покрівлею — над вівтарем, яка переходить на наву, а ззовні — у високий західний шпиль».

Із часом в окремих етнічних регіонах сформувалися чіткі «церковні» стилі: середньогуцульський, бойківський, лемківський, бароковий і готизуючий (він же — псевдоготичний мармароський). За словами Михайла Марковича, церкви в середньогуцульському стилі вирізняються тим, що в основі мають форму хреста.

«Чистий» лемківський стиль характеризується тим, що храм обов’язково має галерейку різьблених стовпчиків, які тримають дах, а передня вежа стрімко підноситься вгору й завершується бароковою банею. Дах має різну висоту: від низького над вівтарем до середньої висоти над навою й високого шпилю із західного боку. При цьому склепіння здається фрагментарним — переходи з висоти на висоту являють собою зруби: «Такою є церква із села Канора та Шелестівська церква — остання зараз розташована в Ужгороді. Унікальна споруда цього стилю була також і в Медведівцях на Мукачівщині — в 1920-х її перевезли в Прагу, де вона, на жаль, згоріла».

Дослідник додає: бойківські храми відрізняються архітектонікою даху — він завжди ступінчастий, а частина стелі над навою завжди вища за інші фрагменти. Ззовні обриси конструкції нагадують ялинку. Яскраві зразки цього стилю нині можна побачити на Закарпатті в селах Верхній Студений і Ужок.

Готизуючі церкви і високий готичний шпиль над бабинцем, під яким знаходиться галерейка з різьбленими стовпчиками: такі споруди можна побачити в долинах Тиси на Хустщині, Міжгірщині та Тячівщині.

Барокові храми за плануванням нагадують готизуючі, але відрізняються від останніх тим, що мають вежу, яка завершується банею з видовженням і маківкою та додатковим декором. Зразки стилю є на Міжгірщині, зокрема в селах Буковець, Розтока, Пилипець і Подобовець.

Нині в Карпатах можна побачити як «чисті» зразки описаних вище стильових канонів, так і різноманітні поєднання. Михайло Маркович пояснює: майстри часто запозичували в сусідів деталі, які сподобалися. «Робота кожного спеціаліста була унікальною, адже вони будували саме так не тому, що цього вимагав академічний стиль, а тому, що душа художника завжди прагне внести дещо нове. Зрештою, чітких рамок не існувало, чого тільки вартий той факт, що будівництво велося на око: у якості засобів вимірювання використовували мотузки та палиці. Різниця в довжині стін могла становити 30 сантиметрів…»

Зберегти дерев’яні церкви Карпат — місія можлива?

Нині традиція будівництва дерев’яних церков втрачена — записів про техніки будівництва не лишилося, а останні майстри, які володіли давніми знаннями, вже померли. І хоч за правилами здорового глузду це мало б зробити храми Карпат недоторканними, сталося навпаки: пам’ятки, що досі функціонують, перебувають під загрозою.

На цьому біди карпатських церков не закінчилися: нині регіоном шириться небезпечна ідея, нібито дерев’яну церкву обов’язково слід закувати в бляху срібного, фіолетового чи золотистого кольору

Проблеми, пояснив Михайло Маркович, почалися з появою на Закарпатті на початку ХХ століття нового конфесійного «гравця» — православ’я, що в окремих селах призвело до міжконфесійного протистояння.

«Часто траплялося так, що жителі села, які перейшли в православ’я, приймали рішення забрати у колишніх одновірців церкву. Це призводило до суперечки, результатом якої часто ставала втрата храму. Так сталося в селі Верхній Бистрий, що на Міжгірщині. Після рішення суду повернути церкву греко-католикам наступного дня її було спалено».

На цьому біди карпатських церков не скінчилися. Нині регіоном шириться ідея, нібито дерев’яну пам’ятку обов’язково слід покрити бляхою срібного, фіолетового чи золотистого кольору: «Часом люди збирають шалені гроші, тільки щоб знищити найцінніше, що є в їхньому селі, — старовинний храм… Метал затримує конденсат, тому дерево, заковане в бляху, псується значно швидше. Часто спотворені металом споруди “довершують” ще й банями-“цибульками”, притаманними архітектурі російських церков. Я згоден із думкою деяких дослідників, що ця ідея не могла виникнути нізвідки: вона є частиною цілеспрямованої кампанії зі знищення української культури».

Бані-цибульки з тонкою «шийкою», зазначив дослідник, не характерні для традиційної народної архітектури Карпат. Для українських культових споруд типовими є традиційні візантійські форми — округлі та грушоподібні. На Закарпатті ж вежі — турні — церков завершували шпилями та маківками.

Михайло Маркович додає: виправити ситуацію буде нелегко, але певні кроки в цьому напрямку вже зроблені. «Важливо донести місцевим, що, наприклад, туристи частіше приїздитимуть у ті села, де зможуть побачити автентичну церкву без бляхи. Наші зусилля вже дають результат. Також маємо кейси відновлення старих сакральних споруд — у кількох селах дахи повністю звільнили від бляхи, а ще в одному — вкрили новим гонтом».

Повернення до коренів — це лейтмотив, що набирає силу ось уже майже три з половиною роки. Техніки та стилістики, що використовувалися в будівництві вернакулярної архітектури, — це багате джерело натхнення та рішень, які в адаптованому до сучасних реалій вигляді можуть стати для нас точкою поєднання втраченої традиції минулого із сьогоденням. А ще — основою для створення впізнаваного образу сучасної української архітектури.