В межах Архітектурного MeetUpʼу ми провели чотири панельні дискусії: перша стосувалась балансу між короткостроковою вигодою та довгостроковою цінністю на українському ринку, друга підсвітила проблеми дбайливого збереження та економічної реконструкції, третя була присвячена сучасним підходам у будівництві та виходу на європейський ринок, четверта й остання — ідентичності, боротьбі з етнокітчем та здатності локальних брендів конкурувати з європейськими гігантами. В четвертому матеріалі PRAGMATIKA.MEDIA підбиваємо підсумки дискусійної панелі «Український дизайн: між “корінням” та глобальними трендами».
Учасники дискусійної панелі «Український дизайн: між “корінням” та глобальними трендами». Фото: Максим Дробіненко
Участь у дискусії взяли українські дизайнери, архітектори, митці й дослідники: дизайнер інтер’єрів, засновник студії Litvinenko Design Євгеній Литвиненко; дизайнерка інтер’єрів, співзасновниця студії Faino decor Христина Власова; комерційний директор та співвласник компанії ELIO HOME Володимир Коростильов; дослідниця монументального мистецтва, авторка книги «Про мозаїки Києва» Олена Борисова; архітекторка та співзасновниця replus bureau, Львів, і replus LTD, Лондон, засновниця ательє меблів restare, сертифікована членкиня RIBA (The Royal Institute of British Architects) Кріс Бадзян; архітектор, митець, співзасновник Faino decor Микита Власов. Модерувала зустріч комунікаційниця Ольга Терефєєва.
Христина Власова, дизайнерка інтер’єрів, співзасновниця студії Faino decor. Фото: Максим Дробіненко
Кейс ELIO HOME
У центрі презентації була цифрова модель роботи компанії — від 3D-сканування приміщень до інтеграції рішень у BIM-середовищі. ELIO HOME використовує високоточне сканування та працює з Revit, надаючи архітекторам готові моделі для проєктування та реалізації. «Хард без софту — це просто залізяка», — наголосив Володимир Коростильов, підкреслюючи важливість синхронізації даних від першого контакту з клієнтом до фінального втілення проєкту. За словами Юрія Коростильова, компанія однією з перших в Україні почала використовувати лазерні сканери, які фіксують до двох мільйонів точок на секунду з ювелірною точністю. «Ми отримуємо повноцінну 3D-модель простору і далі інтегруємо в неї все, що створили архітектори й дизайнери. Для нас принципово важливо дійти до 99% тієї ідеї й тих матеріалів, які ви заклали», — підкреслив він. Компанія послідовно інвестує в цифрові інструменти ще із середини 2000-х років. «Ще у 2006 році ми першими на виробництві запустили штрих-кодування. Кожен наступний софт і хард ми обирали з думкою про роботу з даними», — розповів Володимир Коростильов.
Для ELIO HOME BIM є не модним інструментом або мовою архітекторів, а радше способом організації виробничих процесів і передачі сенсу без втрат. «Ми працюємо в програмі, в якій створюються меблі та інтер’єри саме для виробництва. Віртуальна модель з’являється за день-два, а креслення — це вже похідна», — зазначив Юрій Коростильов. У цій логіці 2D-документація перестає бути центром системи, поступаючись місцем об’ємній моделі як основному носієві інформації.
Окрему увагу було приділено зміні підходів до формування інтер’єру — від фрагментарних рішень до продуманих на старті проєкту систем. За словами Володимира Коростильова, якщо раніше проєкти часто складалися з фрагментарних рішень, то сьогодні ELIO HOME працює з концепцією цілісного простору. «Дизайнери спочатку малювали, а потім ходили по ринку з питанням: “А ви зможете?” Зараз ми забезпечуємо продумані на старті проєкти, де зрозуміло, звідки береться кожен елемент і як він стикується з іншими», — зазначив Володимир Коростильов. Цей підхід ліг в основу One Space Concept і розвитку внутрішнього R&D-напряму. Відмова від нескінченної кастомізації дозволила компанії перейти до системних продуктових ліній, які об’єднують двері, перегородки, панелювання та інші елементи інтер’єру в єдине рішення.
Юрій Коростильов, засновник компанії ELIO HOME. Фото: Максим Дробіненко
У центрі презентації була цифрова модель роботи компанії — від 3D-сканування приміщень до інтеграції рішень у BIM-середовищі. ELIO HOME використовує високоточне сканування та працює з Revit, надаючи архітекторам готові моделі для проєктування та реалізації
Але компанія жорстко окреслює свою принципову позицію щодо ролей у проєкті, нетипову для меблевого ринку. «У нас заборонено говорити клієнтам, що наші співробітники — дизайнери. Інтер’єр створює дизайнер, і саме він керує рішенням», — зазначив Юрій Коростильов. Таким чином ELIO HOME свідомо не підміняє авторство, фіксуючи свою роль як реалізатора, а не співавтора ідеї.
Юрій Коростильов окремо звернув увагу на те, як змінилося саме уявлення про меблеву фабрику. «Половина наших виробів сьогодні — це алюміній і скло. Дерева відносно небагато. Це ЧПУ, метал, зварювання, точність», — зазначив він. У цьому контексті українське меблеве виробництво дедалі більше наближається до індустріального, а не ремісничого процесу.
Володимир Коростильов, комерційний директор та співвласник компанії ELIO HOME. Фото: Максим Дробіненко
Завершуючи виступ, спікери окреслили контекст роботи компанії під час війни та її орієнтацію на зовнішні ринки: нині близько 90% проєктів реалізуються за кордоном. Водночас ELIO HOME інвестує в розвиток виробництва в Україні та нові напрями. «Все, що ви бачите, — робиться у нас на фабриці. Досвід став для компанії не фоном, а каталізатором змін, які дозволили зберегти виробництво в Україні й одночасно працювати з міжнародними ринками», — підсумував Юрій Коростильов.
Панельна дискусія
Після технологічного вступу від ELIO HOME розмова перейшла у філософську площину. Модераторка панелі Ольга Терефєєва поставила спікерам «питання на мільйон»: як створювати дизайн, що «говорить українською», але при цьому залишається актуальним для всього світу і не впадає в етнокітч? Одним із помічних засобів у вирішенні цього питання Ольга вважає компетентне дослідження свого минулого і якісне його переосмислення. Тож до розмови долучилася дослідниця монументального мистецтва Олена Борисова. За її словами, одним із найбільш показових прикладів зміни суспільного ставлення до спадщини стали мозаїки. Вона підкреслила, що йдеться не про романтизацію радянського періоду, а про «обережну реабілітацію» мистецької та історичної цінності окремих робіт.
Олена Борисова, дослідниця монументального мистецтва, авторка книги «Про мозаїки Києва». Фото: Максим Дробіненко
Говорячи про 1960-ті – 1980-ті роки, дослідниця нагадала, що саме тоді київське монументальне мистецтво досягло піку. Як приклад вона навела мозаїки колишнього ресторану «Метро» біля станції «Хрещатик».
«На початку 1960-х, у період так званої “відлиги”, коли відкрили цей ресторан, Іван Литовченко створив дві роботи. Вони були виконані на жовто-блакитному фоні, і тоді здавалося, що світ змінюється та митцям дозволено працювати вільніше. На тлі з’явилися символічні зображення півнів, квітів і дерев. Ці роботи проіснували лише близько двох років — згодом автора звинуватили в націоналізмі й наказали знищити мозаїки. Утім, робітник, який мав це зробити, накрив їх сіткою Рабіца і лише після цього заштукатурив. Через два роки рішення переглянули, роботи визнали допустимими й відкрили знову. Мозаїки були доступні для огляду майже до кінця 1990-х років, однак приблизно в 1997 році їх знищили остаточно», — додала Олена, підкресливши, що історія цих мозаїк ілюструє складну долю українського мистецтва в умовах тоталітарного режиму.
Водночас Олена Борисова навела приклади нової практики відповідального ставлення бізнесу до спадщини. Зокрема, вона згадала випадок на бульварі Лесі Українки, де після суспільного розголосу мережа «Фора» не лише зупинила демонтаж мозаїк, а й профінансувала їхню реставрацію. Окрему увагу вона приділила ролі мозаїк як точок атракції в сучасних інтер’єрах, наводячи приклад кафе Happy Pizza, де під час ремонту було відкрите й збережене панно Віктора Блінова. Однак не завжди власник приміщення готовий відштовхуватись від уже наявного.
Івент-простір MacPaw Space, у якому проходив Архітектурний MeetUp. Фото: Максим Дробіненко
«Сьогодні підхід змінюється: робота починається з осмислення того, що вже існує в просторі, і лише потім — із пошуку того, що можна додати. Це складний і трудомісткий процес», — Кріс Бадзян
«У будівлі Головпоштамту на Хрещатику є знакова робота Людмили Мєшкової. При вході до операційної зали розміщений розпис по керамічній плитці під назвою “Голуби, що летять”. Цей твір безпосередньо пов’язаний із темою пошти. Згодом з’явилася інформація про можливий ремонт у приміщенні “Укрпошти”, і ми поцікавилися, що буде із цим панно. У відповідь Ігор Смілянський зазначив, що роботу залишать тільки в тому разі, якщо вона впишеться в новий дизайн інтер’єру; в іншому випадку панно можуть демонтувати», — розповіла Олена Борисова.
Ольга Терефєєва зробила пас у бік інтер’єрної практики та поставила наступне питання дизайнерці Кріс Бадзян: «Як ви шукаєте рішення для проєктів інтер’єру з історією? Що було першим: предмет чи інтер’єр?»
Олена Борисова розповідає про переосмислення монументальної спадщини в публічному просторі. Фото: Максим Дробіненко
Дизайнерка зізналася, що на початку кар’єри мозаїки радше лякали дизайнерів, ніж надихали: «Як дизайнер, ти маєш створити сучасний інтер’єр і реалізувати бюджет замовника. Водночас у просторі може бути мозаїка, яку часто сприймають як “радянську” й таку, що викликає суперечливі емоції. Вона неминуче перетягує на себе увагу. Сьогодні підхід змінюється: робота починається з осмислення того, що вже існує в просторі, і лише потім — із пошуку того, що можна додати. Це складний і трудомісткий процес. Легко сказати, що ми залишаємо мозаїку і створюємо інтер’єр, який її підсилює, але багато залежить від замовника та його очікувань. Хочеться вірити, що суспільство подорослішає і ми навчимося цінувати не лише мозаїки, а й інші елементи спадщини — радянську плитку, меблі, архітектуру загалом. Сьогодні важливо знаходити власну ідентичність у цих об’єктах і переосмислювати їх у сучасному контексті».
Кріс Бадзян також звернулася до ширшого контексту української культури знищення старого заради нового: «Традиційно в українській культурі було так: дідова хата залишалася дідовою, а молода сім’я зводила нову, тож старі будівлі часто розбирали. Це частина нашої традиції. Проблема в тому, що із часом ми втратили якість будівництва. Те, що зводиться сьогодні, нерідко не має ані зв’язку з місцем, ані з ремеслом. Достатньо подивитися на Буковель: чи відчувається там гуцульський контекст, традиції деревообробки, ручна праця? Радше ні. Лише проїжджаючи Яремче, ще можна побачити поодинокі зразки автентичної архітектури — те, що не встигли знищити або щільно забудувати. Дивлячись на це, розумієш: ми все ще вчимося будувати по-справжньому якісно — так, щоб будівлі служили щонайменше 50 років. Тому, можливо, поки цей процес триває, варто зберігати старе й не відкидати його лише через те, що воно не нове».
Кріс Бадзян, архітекторка та співзасновниця replus bureau, Львів, і replus LTD, Лондон, засновниця ательє меблів restare, сертифікована членкиня RIBA (The Royal Institute of British Architects). Фото: Максим Дробіненко
Модераторка акцентувала увагу на важливому питанні: мистецтво, створене за радянських часів, потребує дослідження, адже автори не могли творити без символіки тодішньої влади, і зараз усе мистецтво того часу має ці відмітки примусової пропаганди. Якісно відділити тоталітарні символи від українського мистецтва можна, лише вивчаючи авторів і їхні ідеї. Один із таких прикладів — мозаїки радянського періоду з ідеологічними сюжетами, зокрема зображення червоноармійця на станції метро «Палац “Україна”». Це очевидний символ тоталітарного минулого, однак, як зазначає Олена Борисова, це рідкісна робота, виконана у флорентійській техніці викладання мармуру. І виникає суміжне питання: як її демонтувати, чи треба її демонтовувати, чи достатньо її просто закрити?
Саме про цю неоднозначність заговорила дизайнерка Христина Власова, застерігаючи від радикальних рішень у роботі зі складною спадщиною. На її думку, повне знищення подібних об’єктів позбавляє суспільство можливості рефлексії. «Так, зараз це тригерить, і, ймовірно, на певний час це варто прикрити. Але точно не демонтовувати. Бо таким чином ми стираємо, заперечуємо власну історію й ризикуємо повторювати помилки», — наголосила вона.
Цю позицію розвинув архітектор Микита Власов. Він підкреслив, що робота з ідеологічно складними об’єктами потребує не замовчування, а пояснення й контекстуалізації. Суспільству, за його словами, важливо мати простори, де така спадщина може бути прочитана й осмислена. Як приклад він навів львівський музей «Територія Терору». У ширшому контексті Микита пов’язав тему спадщини з питанням культурної стійкості, особливо актуальним у воєнний час. «Якщо говорити термінами біології, у нас має бути власний імунітет — передусім культурний. Тому що культура також може бути зброєю», — зазначив архітектор.
Микита Власов, архітектор, митець, співзасновник Faino decor. Фото: Максим Дробіненко
До дискусії долучився дизайнер Євгеній Литвиненко, звернувши увагу на матеріальну й часову цінність речей, створених із розрахунком на довге життя. Він наголосив, що збереження — це не лише про пам’ять, а й про повагу до праці та ресурсу. «Мені здається, руйнувати таке точно не варто. Це колосальна праця, і я особисто відчув це з роками, усвідомлюючи масштаб такої роботи, — незалежно від ідеологічних чи політичних кодів, які в неї були вплетені. Це речі, створені надовго: із часом вони не втрачають, а навпаки — стають красивішими. Вони не одноразові, на відміну від багатьох сучасних рішень, які, попри зручність, не вміють гідно старіти й швидко потребують заміни. Мозаїки ж є стійкими, довговічними та візуально сильними», — зазначив він.
Євгеній Литвиненко, дизайнер інтер’єрів, засновник студії Litvinenko Design. Фото: Максим Дробіненко
Христина Власова теж поділилася практичним досвідом роботи з ресурсністю та пошуком предметів для інтер’єрів, наголосивши, що ідентичність часто народжується не з нових форм, а з уважного ставлення до вже наявного. «Для мене завжди важливий контекст — він існує ще до того, як ти заходиш у простір. Наприклад, якщо це сталінка, то вона має власні коди, власний набір сталих символів, певних предметів-ікон. І я не відкидаю ці предмети автоматично через їхнє радянське походження. Так, у той час було багато незручних, некомфортних, навіть “злих” речей. Але були і справді якісні розробки, створені талановитими митцями. Деякі світильники, наприклад, дуже стильні: мають чисті форми та бездоганну якість скла, металу. Такі знахідки я залишаю — якщо помістити їх у новий контекст, то вони втрачають своє ідеологічне забарвлення і стають тим, чим вони насправді є, — просто красивими речами. До того ж часто вони органічні для простору, рідні», — зазначила Христина.
Також вона наголосила, що в роботі завжди звертається до українського контексту та шукає опору в локальній культурі. Як приклад дизайнерка згадала архівну колекцію тканин і шпалер бренду The O, створених на основі ескізів, малюнків, графіки українських модерністів, які, на її думку, залишаються надзвичайно сучасними й водночас глибоко вкоріненими в культурну традицію. «Знати своє, дивитись, вивчати, надихатись, творчо переосмислювати — це важливо. Досліджувати свою спадщину та інтегрувати це в сучасні проєкти, робити їх релевантними часу та місцю, працювати з локальними автентичними матеріалами, з українськими фахівцями — предметними дизайнерами, художниками, ремісниками, технологами, виробниками, з тими, хто також робить власні дослідження й перекладає культурний досвід сучасною мовою дизайну, предметів, мистецтва, — от тоді ми будемо цікаві і собі, і світові».
Проєкт квартири на Подолі, дизайн якої реалізувала студія Faino decor. В інтерʼєрі поєдналися реставровані вінтажні меблі, панно зі старовинного паркету, традиційна гуцульська скриня, ручна вишивка, світильники з бахромою та з пап’є-маше, хенмейди від українських дизайнерів. Фото студії Faino decor
«Це речі, створені надовго: із часом вони не втрачають, а навпаки — стають красивішими. Вони не одноразові, на відміну від багатьох сучасних рішень, які, попри зручність, не вміють гідно старіти й швидко потребують заміни. Мозаїки ж є стійкими, довговічними та візуально сильними», — Євгеній Литвиненко
За її словами, ми, на жаль, маємо великі культурні лакуни. Митці початку ХХ століття працювали ще до масштабних історичних розривів, тому їхні твори були релевантними загальноєвропейському культурному контекстові. Радянська система зруйнувала та обмежила багато із цих процесів, тож нині важливо вибудовувати мости через усі наші провалля — шукати, що можна повернути й інтегрувати в сучасну практику. Через ці втрати ми не можемо довільно жонглювати своєю спадщиною, робити постмодерністські деконструкції, як це дозволяють собі інші європейці, що не зазнали культурних репресій, тому важливо з великою обережністю заповнювати такі темні плями, де це можливо, не впадаючи в кітч і шароварщину.
Євгеній Литвиненко та Олена Борисова розмірковують на тему кітчу в українському дизайні. Фото: Максим Дробіненко
Христина Власова застерегла від спроб штучно конструювати «український стиль». На її думку, такий підхід часто призводить до поверхневих рішень. «Щоразу, коли ми натужно намагаємося створити щось “українське“ чи “київське“, ми неминуче опиняємося на межі кітчу», — підсумувала вона, наголошуючи на першості сенсів, а не формальних маркерів.
Повертаючись до теми цілісності, співвласник ELIO HOME Володимир Коростильов звернув увагу на те, що дизайн — це передусім робота з внутрішньою логікою простору. «Мені здається, що в нас, українців, як культурний — чи етнічний — код закладене прагнення до цілісності й сенсів. Ми починаємо дизайн із сенсів і ними ж його завершуємо. Усі ці етномотиви — радше зовнішній, фасадний рівень. Ключове питання завжди глибше: що всередині й від чого ми відштовхуємося. Якщо говорити про нашу практику, то ми завжди працюємо в умовному трикутнику: дизайнер або архітектор, кінцевий клієнт і ми — як виробник. Ми чуємо всіх учасників процесу, звісно, маємо власну позицію, але водночас уважно стежимо і за глобальними, і за українськими трендами, працюємо в різних контекстах», — підкреслив він, говорячи про баланс між естетикою та функціональністю.
Ольга Терефєєва, модераторка зустрічі. Фото: Максим Дробіненко
Підсумовуючи розмову, Ольга Терефєєва зауважила, що всі ці приклади — від мозаїк до сучасних інтер’єрів — об’єднує спільна відповідальність за середовище, в якому ми живемо. «Те, що ви всі робите, — це просвітництво… І ви допомагаєте людям упевнитися, що український дизайн твориться», — зазначила модераторка, окресливши ключову цінність панелі — не дати готові рецепти, а навчити ставити правильні запитання.
