«Азовсталь у сутінках». За офіційною заявою керівництва заводу, територія не підлягає відбудові в тому вигляді, в якому існувала досі. Джерело: Wikimedia Commons
Міфологія промислового Сходу
Кроманьйонці поклонялися вулканам, а їхні далекі нащадки, неосвічені європейські селяни, тікали від доти не баченого поїзда, що здавався їм вогнедишним монстром. На думку Карла Юнга, колективне несвідоме базується на елементах, спільних для всіх поколінь, тому у XXI столітті люди відрізняються як від перших, так і від других за кількістю знань, але не за структурою ментального. Всі, хто хоч раз зблизька бачив природну чи промислову стихію, — бурю, вулкан чи вогненне нутро доменної печі — погодяться: зустрівшись із силою, яка одним дотиком може стерти тебе з лиця землі, мимоволі почуваєшся так, ніби торкнувся до прояву бога. Так працює людська психіка: велика сила завжди здається сакральною — чимось таким, що було до нас, буде після нас і від нас не залежить. Ми завмираємо перед лицем того, що існує, не ставлячи запитань.
Сучасні фахівці бачать у заводі лише підприємство, що виробляє метал і приносить прибуток. Але для підсвідомості він залишається символом могутності: силою, що викликає благоговіння.
І саме ця таємна схильність до пошуку ідолів призвела до того, що промисловий Схід став для нас щонайменше міфологемою. Таємничим світом, «де-все-інакше», який зачаровує шахтно-заводським декадансом: райони пекуче-кисло пахнуть металевим пилом і дизельним паливом, вічно втомлені робітники сіро-чорними провулками повертаються додому зі зміни, а над сумними рядами панельок вивищуюються стометрові труби, оповиті димом, ніби вуаллю. І, звісно ж, драматичні промзони: тутешні заводи більші за європейські князівства, але подейкують, що через них у містах іде чорний сніг і не співають пташки…
Чи правильне це уявлення? І якщо так, то чи мав Донбас шанс не бути депресивним та чим стане для нього війна — катарсисом або ж останньою соломинкою, яка зламає спину верблюда? Ми знайшли відповіді на всі ці запитання.
«Вічний» дим над «Азовсталлю». Джерело: Wikimedia Commons
Як гігантизм заводів сформував депресивний Схід
Промисловий Схід — це той випадок, коли міфологема виросла саме завдяки розмірам та масштабам. А вони, як не крути, вражають: наприклад, нині зруйнований завод «Азовсталь» займав п’яту частину Маріуполя та був майже вп’ятеро більшим за князівство Монако, а працювало на ньому близько 20 тисяч людей — у містечку, де народилася авторка матеріалу, жило ненабагато більше — 30 тисяч. Його металургійний побратим, ММК імені Зота Ілліча, був більшим за Монако вже всемеро. Подейкують, що він випустив у світ стільки труб, що ними можна було б опоясати по екватору Юпітер.
Анастасія Пономарьова: «Візуальний образ промислових зон часто був домінантою в місті, що дозволяло їй бути помітною з більшості точок»
Система 5 об’єднаних заводів Hyundai Motor у місті Ульсан. Джерело: скриншот із відео на сайті hyundai.com
Враженому комплексом меншовартості українцеві це здається неймовірним, але світові рекордсмени значно менші: система з 5 об’єднаних заводів Hyundai Motor, локалізована в корейському місті Ульсан, займає всього 5 квадратних кілометрів, а завод Volkswagen, розміщений у німецькому місті Вольфсбург, має площу лише 6,5 квадратних кілометра. Українські рекорди традиційно лишилися непоміченими…
Завод Volkswagen у місті Вольфсбург. Фото: High Contrast на en.wikipedia.org
Звісно, далеко не всі заводи-гіганти Сходу можуть (чи могли до війни) похвалитися розмірами «Азовсталі» та ММК ім. Зота Ілліча, але малому мономісту — населеному пунктові, повністю орієнтованому на конкретне підприємство чи групу підприємств, вистачає і менших масштабів. Зрештою часто заводи брали не розмірами, а саме кількістю, наприклад, у Макіївці з населенням близько 340 тисяч осіб було 12 заводів (нині більшість із них закрилися).
ММК ім. Зота Ілліча більший за Монако в 7 разів. Джерело: скриншот із відео
Історія промислового Донбасу почалася в ХІХ столітті, коли цей регіон відкрили для себе європейці. Тоді іноземні інвестори споруджували тут маленькі крафтові заводи — вони швидко починали роботу й відповідно швидко окупалися. Гігантизм на Схід принесли вже більшовики: партія прагнула перетворити промисловість, символ планово-економічного дискурсу, на дещо величне. Заводи-гаргантюа мали бути для неосвічених селян із глибинки, які приїздили в місто на роботу, тим самим божеством, з яким не сперечаються. І навіть міста цього регіону проєктували так, щоб вони здавалися «вулицею, що йде до заводу».
Анастасія Пономарьова, архітекторка, фахівчиня з містобудування, учасниця команди Urban Curators
«Візуальний образ промислових зон часто був домінантою в місті, що дозволяло їй бути помітною з більшості точок. Завод мав стати безальтернативним. Землерозпорядники навіть прибудинкові ділянки зменшували до мінімуму — для того, щоб люди не могли підтримати свій бюджет власноруч вирощеними продуктами й мусили йти на завод». Для малих мономіст вибір, як зазначає Анастасія Пономарьова, архітекторка, фахівчиня з містобудування, учасниця команди Urban Curators та уродженка міста Макіївка, і досі тільки один: або на завод, або виїздити.
Прийом «за допомогою архітектури показати простим смертним, що проти надприродної сили та її намісників вони — ніщо», не новий: ним користувалися ще будівничі величних пірамід, зикуратів і соборів. Втім, на відміну від готичних храмів, храми промислові формують робочу спільноту, а отже, змінюють ритм міського життя. Важка монотонна робота приглушує та стирає особистість, простір заводського міста не пропонує засобів для саморозвитку, а брак знань і культурних запитів стає тою самою безвихіддю, що врешті штовхає на важку монотонну роботу. Коло замикається.
Донецький металургійний завод. Джерело: Wikimedia Commons
Звісно, в цю антисансару потрапляють далеко не всі, і менеджером можна працювати, але не бути. Але на соціум, що в цілому живе в «ритмі заводу» не тільки фізично, але й духовно, чекає сумна доля, бо кожен промисловий гігант рано чи пізно дійде до точки, природної для всіх промзон, — болісної смерті.
Юзівка (перша назва міста Донецьк) на початку ХХ століття. Джерело: Wikimedia Commons
Сценарій має такий вигляд. Заповідники промисловості завжди починають бурхливо — так було в американському Детройті часів автобуму на початку минулого століття, коли вчорашній предмет технічного суперпрориву, що прийшов на зміну кінному екіпажеві, нарешті став дешевим і доступним, а отже — всім терміново знадобився. Так було і на Донбасі кінця XIX ст., коли, почувши назву одного з міст чи селищ українського Сходу, європейці впадали в біржову істерику: в період із 1895 по 1900 рік на щедрому поливі англійськими, французькими та бельгійськими інвестиціями тут виростало по 5 заводів щороку, а акції місцевих підприємств гарантували до 40% доходу проти стандартних 3–5%. Юність переходить у буремне робоче життя: для промзон це період, коли верхівка отримувала наддоходи, а біднота занепадала, бо ж ні мораль часів «дикого капіталізму», ні ідеологія партії не передбачали турботу про екологію та робітників.
І, зрештою, на горизонті починає маячити смерть: технологія вимагає постійної модернізації, а оскільки переобладнання гіганта коштує надто дорого, власники від нього відмовляються, і з часом, коли виробництво стає невигідним, колос, чиї ноги колись здавалися сталевими, падає. В разі вибухових змін це відбувається дуже швидко, адже різкі технострибки роблять старий спосіб виробництва абсолютно безглуздим. Так було з Ліверпулем, Манчестером, Детройтом і сотнями інших промислових ельдорадо, зокрема і з містами Донбасу.
Промисловий краєвид Макіївки. Джерело: Wikimedia Commons
«Шахти й заводи створюють довкола себе інфраструктуру: школи й дитсадки, будинки культури, кінотеатри, гуртки за символічні гроші. Але (і в цьому слабке місце промислових міст) якщо технологія не оновлюється, виробництво стає неефективним і закривається, а вся пов’язана з ним інфраструктура відмирає. Наприклад, у місті, де я народилася, Макіївці, закрилося вже багато заводів і шахт». І цей занепад, вважає Анастасія Пономарьова, дуже добре видно, адже, наприклад, міські дитсадки Макіївки процвітають, а ті, якими опікувалися вже мертві заводи, не функціонують, а животіють.
Покинуті заводи стають привидами, а їхні міста постають перед глобальним питанням психологічної індивідуації та сепарації. Симбіонта, звісно, можна відрізати, але чи буде ця операція сумісною із життям?
Інна Добровольська: «В нас дуже активне суспільство, тому коли андеграундна тусовка починає проводити в колишньому промрайоні цікаві для молоді культурні івенти, потроху створюється нова практика і змінюється атмосфера міста. Але для того, щоб система працювала далі, потрібна комплексна культурна політика з довгостроковим фінансуванням, яка передбачатиме не тільки заходи, але й сталі інституції та освітні програми»
Стратегії ревіталізації промислових зон
Відповідь на питання, що робити з трупом дракона, аби той не отруїв землю, знайшли в Ліверпулі, Манчестері, Дрездені та багатьох інших містах, які пройшли одну з найпопулярніших нині архітектурних процедур — артревіталізацію. Ми вже писали про те, як у другій половині 2010-х на Сході спробували провернути подібне та про результати цієї кампанії. Вони виявилися суперечливими — і «вистрілило», і пожвавилося, але в цілому з’ясувалось, що ревіталізувати труп дракона легше, ніж дракона, що конає: значна частина місцевих заводів хай без модернізації, але працюють (звісно, крім розбомблених і тих, що вже порізані на метал в окупації).
Проєкт «Автоматичні млини», Пардубіце, Чехія. Часом зміни майже не торкаються зовнішнього вигляду, але функціонал змінюється завжди. Фото: Petr Polák
Ландшафтна архітекторка та фахівчиня з просторового планування Інна Добровольська вважає, що артмодернізація Сходу можлива, але за умови, що на певному етапі ми надамо їй рис системи. На ентузіазмі, впевнена фахівчиня, далеко не заїдеш: «В нас дуже активне суспільство, тому коли андеграундна тусовка починає проводити в колишньому промрайоні цікаві для молоді культурні івенти, потроху створюється нова практика й змінюється атмосфера. Але для того, щоб система працювала далі, потрібна комплексна культурна політика з довгостроковим фінансуванням, яка передбачатиме не тільки заходи, але й сталі інституції та освітні програми. Віднайдені кошти треба спрямовувати на партисипативні методики — організації, що розвивають громаду, повинні наймати спеціалістів, які працюють із місцевими: проводять воркшопи, зустрічі тощо, щоб розбудити й залучити їх, що дозволить отримати якісний результат для подальшого планування».
Проєкт Yang Zheng Kindergarten, Тяньшуй, Китай. Промислові будівлі завжди просторі, і це буквально надає простір для творчості. Джерело фото: interiordesign.net
Отже, для заводських міст треба розробити окрему стратегію формування ком’юніті, яка допоможе вирішити проблему залучення людей із депресивних районів, що звикли думати не про розвиток, а про виживання. І галочку ми зможемо поставити лише тоді, коли зміниться настрій, а місцеві зрозуміють, що їхня думка має значення. Пані Інна впевнена: «Це велика робота, і вона не відбудеться без участі навіть не архітекторів, а соціологів, інженерів, екологів та багатьох інших спеціалістів, що можуть допомогти розробляти різнобічні стратегії».
Інна Добровольська, ландшафтна архітекторка та фахівчиня з просторового планування
Зміна ком’юніті — це чудове, але не остаточне рішення, адже якщо люди зміняться, а міста — ні, то простір почне тягти спільноту в минуле. Наступним етапом після ревіталізації, зазначила фахівчиня, має стати робота архітекторів, а саме — інтеграція промзон у міста: «Кожен промисловий район потребує функціонального зонування, що слідує підходу “mixed use”, тобто стратегії збалансування складників: житловий сектор, комерція, освітньо-культурна інфраструктура та виробництво, інтегровані в єдину екосистему міста. Модель можливо реалізувати тільки за наявності фінансування та відповідної нормативної бази, що сприяє синергії між різними елементами міського простору».
Отже, промисловий район має бути гармонійним міксом житлового сектора, комерції, освітньо-культурної інфраструктури та промисловості, але виробництво має бути не першим серед інших. Втім, сучасна архітектурна практика на цьому не спиняється: вона «заходить» на територію самих заводів. Нікого вже не здивуєш зеленими насадженнями на території промзон: дерева та навіть декоративні озера чудово збалансовують масив виробничих будівель.
Ідею осучаснення територій промислових міст та їхніх заводів підтримує й Анастасія Пономарьова — експертка, що в межах одного з проєктів ревіталізації за підтримки USAID працювала у Слов’янську. Втім, вона вважає, що слід починати не з відновлення старих промзон, а з вирішення питання якості ще функціонуючих: частину з них, каже фахівчиня, слід оновити, а частину — чесно й назавжди закрити. «Я не згодна з тими, хто вважає, нібито для нас вигідніше, щоб несучасні заводи продовжували працювати. Виробництво, технології та екологічні стандарти мають оновлюватися. Не можна ігнорувати те, що завод забруднює природу, прикриваючись тезою, що він же ж тягне інфраструктуру. Цілі не виправдовують засобів».
І лише після вирішення цієї проблеми, вважає експертка, можна буде приступити до ревіталізації. Проте і тут не все так просто, бо натягнути західну модель на Донбас не вийде — в нашому випадку її доведеться поєднати з іншими методиками. Зрештою, культурний підхід не розв’яже проблему стагнації виробництва та смерті міст: «Коли ми з колегами намагалися знайти рішення в Костянтинівці й Сіверськодонецьку, то зрозуміли, що відповідь може бути тільки комплексною. Наприклад, поєднати кілька сусідніх міст в одну систему, і тоді в кожного буде інфраструктура, потрібна іншому. Це загалом дуже гарна ідея для всіх східних областей, адже частина тутешніх міст — неповноцінні». Наприклад, якщо взяти ареал Костянтинівка — Дружківка, наводить приклад Анастасія Пономарьова, то десь нема кінотеатру, десь — басейну, десь — місць відпочинку на природі, і люди компенсують це поїздками в сусідні населені пункти.
Проєкт Bell Station, Даребін, Австралія. Багато ревіталізованих будівель та просторів отримали мультифункціональне призначення. Наприклад, тут можна провести захід чи просто поспілкуватися. Джерело фото: interiordesign.net
Культурна ревіталізація Донбасу також має передбачати інтереси тих, хто сумує за великим промисловим минулим. Читаючи книгу «Зрозуміти український Схід», починаєш усвідомлювати, що частина жителів міст, які колись існували в контексті заводів, може сприйняти повне переосмислення територій колишніх виробництв як повне заперечення їхнього власного минулого.
«Вивчаючи Костянтинівку, ми дійшли висновку, що там немає жодного жителя, якому б не боліла відсутність виробничих потужностей: місто втратило 12 із 13 заводів — лишився один працюючий і ще два, що ледве дихають. Люди відчувають різне: хтось застряг, хтось боїться, хтось цікавиться… Але байдужості немає, а це значить, що вони готові вкладати у відновлення і час, і сили. Проте не всім потрібні саме артоб’єкти — декому хочеться просто класний музей, що збереже пам’ять про старі часи». Анастасія Пономарьова підсумовує: треба підійти до ситуації творчо та задовольнити всі інтереси.
Анастасія Пономарьова: «Люди відчувають різне: хтось застряг, хтось боїться, хтось цікавиться… Але байдужості немає, а це значить, що вони готові вкладати у відновлення і час, і сили»
Олександр Меланченко, регіональний консультант із бюджетних питань Асоціації міст України, зазначає: Донеччині потрібні гарні комплексні ідеї, а організаторам — терпіння та здоровий глузд. Він упевнений, що цей регіон неможливо змінити за день: «Якщо хтось просто прийде туди з культмісією, то його не зустрінуть із широкими обіймами. Я намагався розкачати Краматорськ культурно, але в процесі прийшло розуміння, що треба починати не із серії подій, а з повернення традицій, знищених тут ще в часи СРСР. Причому починаючи з базових речей — походів до театру й філармонії. Але для цього потрібна система, а вона неможлива без участі влади. Люди тут звикли, що влада, м’яко кажучи, надихає в потрібному напрямку, то чому б не скористатися цим у хороших цілях?»
Державний офісний комплекс Мей Лі, департамент загального обслуговування; Сакраменто, Каліфорнія. Промзони мають складне планування, що дозволяє максимально розширити їхній функціонал. Джерело фото: interiordesign.net
Експерт вказує реперну точку, з якої слід починати «розкачування», а саме — лікарі та вчителі: «Коли лікарі та вчителі змінюють свої звички, за ними підтягується інженерна думка. А далі справа техніки. Це як у бізнесі: поставили аптеку, і завтра поруч буде ще 30 аптек. Люди почнуть наслідувати! Тут би також дуже нагодилася грантова підтримка. Люди мають розуміти, що на відродженні регіону можна заробити».
Повоєнна відбудова: братися не за голову, а за розробку плану
У короткостроковій перспективі ревіталізація є актуальною лише для населених пунктів, яким пощастить до кінця війни так і не побувати в зоні інтенсивних обстрілів. Про решту промислових територій Сходу слід розмовляти в зовсім іншому ключі — для них доведеться розробити план повноцінного повоєнного відродження.
«Зона відновлення» матиме три регіони: міста, які дике східне плем’я встигне звільнити від людей і будівель — іншими словами, стерти під нуль; населені пункти, що встоять, але зазнають несумісних із подальшим функціонуванням ушкоджень; міста, які вийдуть із десятирічної окупації. Останні, швидше за все, будуть схожі на власний варіант 10-річної давності так само, як людина, що одужує від важкої хвороби, схожа на себе на фото, зроблених до хвороби.
Бахмут. Такий вигляд він мав рік тому. Фото: Tyler Hicks/© The New York Times
Отже, які методи, крім уже згаданої ревіталізації, нам доведеться застосувати для того, щоб повернути сюди життя хоча б у якійсь його формі?
Олександр Меланченко: «Донецькі заводи порізані на метал, у шахтарських поселеннях живуть немісцеві, сільське господарство дихає на ладан. Щодо Луганська та його “трикутника хімії”, то після окупації університети почали згортатися, а управлінська інтелігенція просто виїхала»
Олександр Меланченко, регіональний консультант із бюджетних питань Асоціації міст України
Експерти переконані: щоб знайти рішення, для початку слід засвоїти той факт, що, попри поширену думку, Схід — це дуже неоднорідний регіон. Донеччина стоїть на трьох китах: промисловість, вугілля й зона сільського господарства. Гірничий Донбас — металургія та машинобудування, соледобування, скло, кераміка тощо — порівняно благополучний ареал. Мономіста, де здійснюється видобуток вугілля, складніші, бо, за словами Олександра Меланченка, там «немає ніякого польоту». А ось про сільськогосподарську зону Донеччини, на його думку, можна сказати тільки одне — жива і спасибі. На Сході дуже спекотне літо й мало річок, тому тут завжди бракує води…
Щодо Луганщини та промислових ареалів Запоріжжя, пан Олександр пояснює: «Луганщина трішки інша — це сільське господарство, багато шахтарських поселень та “трикутник хімії”: Сіверськодонецьк, Лисичанськ і Рубіжне. До речі, досить перспективний район, бо робітники хімічних підприємств добре освічені, і це серйозно вплинуло на тутешню атмосферу й інфраструктуру. Ще одним помітним центром ареалу був портовий Маріуполь, що завжди конкурував із Донецьком і намагався довести, що він самостійний».
Рубіжне, що пройшло горнило війни. Джерело: Wikimedia Commons
Після війни, пояснює експерт, про ці зони українського Сходу слід буде говорити саме в контексті умов, у яких вони перебували протягом останніх 10 років. Усе залежатиме від того, що відбувалося в конкретному місті: хто ним керував, хто звідти виїхав та які підприємства там лишилися. «Якщо хочете знати загальну картину, то, окупувавши частину Донеччини та Луганщини десять років тому, московія їх насправді не забрала. Проварившись 10 років у власному соку, псевдоутворення перетворилися на щось типу Придністров’я: випадкові люди, які тут керували, зруйнували старі підприємства й порізали заводи на метал, тому місцева молодь просто виїхала. Також незадовго до війни з регіону виманили дуже багато людей: комусь обіцяли золоті гори, комусь погрожували, а в когось просто здали нерви, бо псевдовлада постійно тиснула пропагандою й накручувала істерику, буцімто Україна от-от нападе».
Олександр Меланченко додає: всіх, хто погодився виїхати, повезли не в обіцяну москву, а за Урал, і на їхнє місце привезли людей, яким наші депресивні шахтарські поселення здаються раєм. «Отже, донецькі заводи порізані на метал, у шахтарських поселеннях живуть немісцеві, сільське господарство майже не працює. Про Луганськ та його “трикутник хімії” скажу, що після окупації університети почали згортатися, а управлінська інтелігенція просто виїхала».
140 тисяч квадратних кілометрів України заміновано. Джерело: mine.dsns.gov.ua
Про наступний важливий пункт гіпотетичного плану відбудови — «смугу смерті», тобто міста, яких уже немає, Олександр каже: попри ефект, який ці купи каміння справляють на глядача, насправді руйнування — лише частина проблеми, бо 140 тисяч квадратних кілометрів території країни заміновано, і більша частина цієї площі перебуває саме на Сході. А це означає, що до розмінування знищені поселення лишатимуться небезпечними: «Нині вже виділили кошти на розмінування 65 тисяч квадратних кілометрів, але слід розуміти, що якщо ми й далі рухатимемося в тому самому темпі, то загалом на це піде десь 40 років. Звісно, якщо всі країни світу візьмуть гроші й приїдуть розміновувати, то термін буде зовсім іншим».
Отже, коли ми намалюємо умовну карту збитків і розмінуємося, наступним пунктом плану стане, власне, створення самого плану. Поки що, впевнені експерти, з якими ми поспілкувалися, серед найпопулярніших ідей — сучасна Запорізько-Донецько-Луганська Січ; новий промисловий ареал — із житловою інфраструктурою чи без; екотериторія, що зробить кордон непрохідним: земляні вали, болота та рови з умовними крокодилами, які неможливо перетнути чи перекинути понтонні мости. І план, який ми розробимо, має так чи інакше містити всі ці варіанти.
«Процес відбудови має базуватися на комплексній стратегії з урахуванням безпекового фактора. Я підтримую концепцію, згідно з якою на прикордонних територіях по всій лінії потенційного зіткнення слід створити захисні екологічні зони, наприклад, природні перешкоди: заболочені території, лісові масиви, штучні водойми тощо». Також, упевнена Інна Добровольська, на Донбасі точно мусить бути військова інфраструктура. А от промислова ідентичність Сходу була створена в дорадянські й радянські часи, але не є вироком: «Ми можемо побудувати там що завгодно — можливо, це буде мережа компактних виробництв. Пріоритети — висока мобільність і адаптивність. Обираючи місце для об’єктів критичної інфраструктури, слід орієнтуватися як на ППО та природні захисні фактори, так і на дрібну промисловість, яку важче зруйнувати під нуль. Заводи слід будувати там, де ворогові буде важко до них дістатися».
Сумнозвісний проєкт «Стіна». Цього разу маємо зробити краще. Джерело: Wikimedia Commons
Щодо міст, то фахівці переконані: нам точно не варто будувати в стилі «як було». «На Сході спекотно і бракує води, тому єдине, що там варто звести, — це дуже добре захищені виробництва з видобутку ресурсів та інфраструктуру для їхніх робітників, які або добиратимуться на роботу швидкісним транспортом, або працюватимуть вахтовим методом по 2–3 місяці». Олександр Меланченко також вважає, що добуті копалини слід доставляти для перероблення в сучасні міста, які ми локалізуємо вже в іншому місці. Вони мають бути побудовані за прикладом Славутича, який звели для переселенців із Чорнобильської зони, — його можна вважати яскравим прикладом продуманого плану: «А от на Донбасі все будувалося хаотично, тому часто для того, щоб на одній вулиці був нормальний напір води, потрібно, щоб на іншій прорвало трубу».
Інна Добровольська: «Влада поступово переходить до інтегрованого підходу до розвитку міст. Ми усвідомили, що треба відмовитися від індустріоцентричної моделі, проте трансформація відбувається фрагментарно: переважає не практика системних змін, а проєкти, які дають швидкий результат»
На запитання, які настрої нині панують у владних колах, пан Олександр відповідає: завжди є люди, яким байдуже, що і де будувати, але без стратегії ми далеко не заїдемо. «Якщо не буде тверезого розрахунку, буде хаос і затягування. Арабські Емірати перетворилися на суперсучасну країну хмарочосів за 20 років — для цього знадобилися не лише колосальні гроші, але й здоровий глузд. Якщо нам вдасться створити дієвий план і залучити великі кошти, впораємося за 5–10 років».
Підводні камені плану відновлення, які слід витягти на берег уже зараз
Одним із найболючіших для економіки України питань є відбудова промисловості Донбасу, тому на цьому моменті слід зупинитися окремо. На запитання, якими мають бути нові промзони Сходу, експерти в один голос відповідають: придатними до швидкої модернізації. Якщо ми знову це проґавимо, рано чи пізно з регіоном станеться те, що завжди відбувається із «заводськими» територіями.
Сценарій такий: монорайони притягують людей з однаковими доходами, запитами й інтересами, а гомогенні соціальні структури, як відомо, не розвиваються. Зрештою «промисловий» ареал починає занепадати, й у місцевої влади вмикається синдром «пошуку особливого рішення» — тоді як безпроблемні райони міста стабільно отримують фінансування та увагу, проблемні починають сприйматися як щось таке, що «ми колись вирішимо, але це не повсякденне питання, тому хай-но поки що полежить у довгому ящику». І з кожним «відкладанням» ситуація стає все сумнішою, а ящик — усе довшим.
Із цього приводу Інна Добровольська зазначає: «Влада поступово переходить до інтегрованого підходу до розвитку міст. Ми усвідомили, що треба відмовитися від індустріоцентричної моделі, проте трансформація відбувається фрагментарно: переважає не практика системних змін, а проєкти, які дають швидкий результат».
Заводи, впевнена пані Інна, мають інтегруватися в міський простір, а не домінувати над ним: «Підхід має бути більш людяним, і елементи інфраструктури повинні доповнювати один одного. Виробництво — поруч парк, університет, невеличкий бізнес-центр і гіпермаркет. Щодо проєктування самих виробництв, то пріоритетними мають бути принципи сталого розвитку (sustainable-підхід): екологічні будівельні матеріали, енергоефективні рішення та інтеграція зелених технологій, зокрема зелені дахи та вертикальні зелені насадження».
Щодо архітектурних рішень, то сірий і запилюжений заводський край — це стереотип радянського минулого. Такими мали бути і були промислові території в країні, де естетика вважалася концепцією, ворожою до панівного пролетаріату. Проте і заводи, збудовані в Україні до приходу радянських окупантів, і сучасні ареали виробництв світу були та є якими завгодно, але не сірими. А отже, архітекторам, які працюватимуть над проєктами нових промзон Сходу, варто буде орієнтуватися саме на концепції промислової архітектури українського минулого та сучасні світові реалії.
Пивоварний завод Шульца на Деміївці. Джерело: renovationmap.org
Таким взірцем можуть стати яскраві зразки минулої епохи: пивоварні виробництва — завод Шульца на Деміївці в неокласичному стилі, зведений на початку ХІХ століття, та завод Ріхерта на Подолі у стилі модерн кінця ХІХ століття, спроєктований Володимиром Ніколаєвим.
Завод Ріхерта на Подолі. Джерело: bzh.life
Це також може бути футуристика на зразок заводу Water Factory Vortex Center в австралійському регіоні Гіпсленд, що має вигляд величезної металевої труби. Форма є символічною, адже на фабриці здійснюють низку процедур із покращення міської води, а повністю металевий корпус заводу — це екологічне, а головне — економне рішення.
Ще один яскравий взірець «стилю майбутнього» — бразильська фабрика для виробництва сонячної енергії Solar City Tower: вона настільки незвична, що на перший погляд її зображення здається черговою вигадкою штучного інтелекту. Споруда являє собою плаский чотирикутник із рукотворним водоспадом. Вона є не лише сонячною електростанцією, але й артоб’єктом та оглядовим майданчиком — із вікон кафе, розміщеного прямо під водоспадом, відкривається чудовий вид на пагорби Ріо-де-Жанейро.
Water Factory Vortex Center. Джерело: скриншот із сайту architizer.com
Solar City Tower. Джерело: archilovers.com
Зрештою, можна обрати одночасно недорогий, практичний та екологічний зразок, як-от автозавод Gläserne Manufaktur корпорації Volkswagen у Дрездені з повністю скляними стінами — він екологічний та не обтяжує простір масивністю візуально. Або навіть узяти приклад із проєктантів Cantina Antinori Winery — італійської виноробні від Marchesi Antinori, будівля котрої розміщена під землею. Архітектори натрапили на ідею, що в майбутньому може стати рішенням багатьох екологічних проблем планети — завод збудували в заздалегідь виритому котловані глибиною 15 метрів, а його дах покрили шаром землі товщиною 0,3–0,5 м та інтегрували в природний ландшафт.
Gläserne Manufaktur корпорації Volkswagen у Дрездені. Фото: Toni Klemm на wikimedia.org.
Людський фактор: чи хочуть місцеві відбудови?
Обговорюючи план відновлення, не можна забувати про головний його ресурс — настрої людей, які живуть чи жили на Сході. Експерти, що контактують із місцевими громадами, стверджують: поки вони досить однорідні.
Анастасія Пономарьова коментує: люди, які залишилися, просять про термінову допомогу. «Є запит на зміни, захист, консервацію певних об’єктів і будівництво інфраструктури. А ще — створення центрів ДСНС, пожежних станцій і навіть нових центрів адмінпослуг. І при всьому цьому громадам критично не вистачає ресурсів — матеріальних, людських і фінансових. Європейські меценати продовжують допомагати, але цього замало: потрібна система. Я також вважаю, що багато громад слід буде об’єднати. Стратегія перегрупування — це ідея місцевих: в окремих селах залишилися тільки хати, тому тамтешні жителі хочуть приєднатися до сусідів, у яких є школи та лікарні».
Щодо майбутнього цих громад, фахівчиня налаштована обережно оптимістично: в історії були приклади, коли люди дуже швидко відбудовували міста, від яких лишилися тільки камінці, наприклад, Варшава й Роттердам. Проте часи змінилися, і передбачити, чи спрацює ефект ХХ століття у ХХІ-му, дуже важко; коли соцмереж іще не було, діяв механізм конформності мешканців: повертаючись у Варшаву, її жителі не знали, що побачать, а прийшовши — залишалися. «Ключовим моментом було те, що місцеві хотіли повернути собі місто, тому бралися за відбудову навіть напівзруйнованих кварталів. Чи буде так у нас? Я не знаю. Чую, що багатьом болить, і багатьом хочеться додому — у своє місто, свій ландшафт. Їхнє бачення буде визначальним фактором у моїй концепції відбудови».
Анастасія Пономарьова зізнається: її лякає не відсутність грошей, а те, що не всі фахівці орієнтуються на людей, тому є вірогідність, що думку місцевих просто проігнорують. Зрештою, стверджує вона, якщо це справді відбудеться, перший флешбек отримають саме люди, які вирішать нав’язати рішення згори: «Чи є сенс відбудовувати “як було”? Ні, тому що можна набудувати, а житло стоятиме порожнім. Нам не потрібні міста-привиди! Важливо спочатку зібрати відомості про людей та специфіку ареалу — чи хочуть колишні жителі повернутися, в якому стані перебувають території, на якій відстані від кордону розташована ділянка — можливо, тут має бути фортифікаційне поселення? Чи, може, скажімо, жителі стертого в нуль великого міста хочуть побудувати на його місці котеджне містечко?»
Анастасія Пономарьова: «В Києві нині руйнується безліч історичних будівель — їх же не “Шахеди” нищать? Війна — це найгірше, що може з нами статися, але, як це не парадоксально, часом господарська діяльність може нашкодити місту ще більше»
Анастасія Пономарьова нагадує: невдалі архітектурні рішення теж можуть бути потужними факторами руйнування. Наприклад, під час повоєнної відбудови Німеччини після Другої світової війни тамтешня влада примудрилася знести більше будинків, ніж було знищено під час бомбардувань — архітектори щоразу діяли строго за свіжим планом міста: «В Києві нині руйнується безліч історичних будівель — їх же не “Шахеди” нищать? Війна — це найгірше, що може з нами статися, але, як це не парадоксально, часом господарська діяльність може нашкодити місту ще більше».
Повоєнна відбудова Сходу потребує не лише архітектурних рішень, а й урахування людського фактора — бажань і потреб місцевих громад. Лише так регіон зможе стати не тільки відродженим, а й життєздатним.
