Зв’язок часів. Костянтин Ковшевацький про нову концепцію Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»

Тема архітектури пам'яті завжди була болісною і — це неминуче — політизованою. Навіть коли йдеться лише про типологію меморіальних комплексів, їх обговорення викликає вкрай емоційну реакцію. А чи можуть самі пам'ятники апелювати не так до естетичних почуттів і травматичної пам'яті, як до емоційного поля глядача? Головред Pragmatika Костянтин Ковшевацький поринув у простір колективної пам'яті Бабиного Яру в пошуках відповіді на це питання.

Для мене жити в Києві — велике щастя. Багато в чому тому, що це місто, де величезна історична пам’ять сполучається з колосальним прагненням відкритися завтрашньому дню. Ми тут ніби приготувалися до якогось стрибка в майбутнє. Ще мить — і полетіли. Звичайно, ці секунди перед стрибком здаються найважчими. Звичайно, гравітація (безсердечна сука) тягне зупинитися і законсервувати себе в затишному та зрозумілому «зараз». Найчастіше без погляду в майбутнє і, на жаль, без пам’яті про минуле.

Один із найдивовижніших моментів в історії, який міцно пов’язав минуле із сьогоденням — випадкове, як це часто буває, виявлення скарбів каїрської генізи. Віконце крихітного ритуального приміщення при синагозі Бен-Езри в передмісті Каїра, призначеного для вічного зберігання старих сувоїв Тори, що не підлягають оскверненню чи знищенню, молитовників та інших священних книг і документів, що містять «шемот», священні імена чи епітети Бога, вперше за цілих 9 століть відкрилося в 1896 році — тоді кембриджський дослідник Соломон Шехтер, який потрапив до генізи з дозволу головного рабина міста, здавалося, пролив світло на життя середньовічної єгипетської єврейської громади.

Із сотень тисяч документів, що там покоїлися, Шехтер зміг забрати із собою в Англію левову частку. І лише трохи менш ніж через 100 років з’ясувалося, що географія тендітних свідчень історії зі священного сховища значно ширша за «зону покриття» маленької каїрської синагоги. У середині минулого століття американський гебраїст Норман Голб, вивчаючи документи генізи, спричинив сенсацію, виявивши першу в історії письмову згадку нашого міста.

Так званий «Київський лист», виявлений Норманом Голбом у каїрській генізі, містить першу в історії згадку про українську столицю

У знайденій досить великій (22,5 на 14,4 см) записці на тонкому пергаменті з явними слідами транспортування, що ймовірно датується X століттям, — текст на вишуканому івриті, місцями стертий, але добре читаний, який є проханням допомогти пред’явникові листа Якову бен Хануцці у зборі коштів:

«…Ми, громада Кийіба, повідомляємо вам про сумне становище пана Якова бен Ханукки, що походить із гарного роду. Він був із тих, хто дає, а не з тих, хто бере, доки суд не засудив його за гроші, взяті його братом у іновірців; за це Яків поручився. Його брат пішов дорогою, і тут з’явилися розбійники, що вбили його і забрали гроші. Тоді прийшли кредитори й полонили Якова, вони одягли залізні ланцюги на його шию і залізо довкола його ніг. Він залишався там цілий рік [і після цього] ми поручилися за нього; ми виплатили шістдесят і ще залишилося сорок монет; тому ми послали його до святих громад, що можуть пожаліти його…».

Норман Голб зі своїм колегою-тюркологом із Гарварда Омеляном Пріцаком дійшли висновку, який сьогодні є незаперечним, що згаданий у листі Кийіб — це і є «мати міст руських», а підписанти листа — члени юдейської громади міста. Якість самої мови записки говорить про високу культуру авторів, а зміст — про тісні зв’язки київської громади з подібними до неї в інших частинах світу.

Отже, перша письмова згадка Києва зроблена на івриті. Цей факт видається мені дуже важливим у світлі ситуації навколо Бабиного Яру.

Так склалося, що моє дитинство пройшло в безпосередній близькості до двох колосальних комплексів, присвячених трагічним подіям Другої світової війни. Перший — меморіал «Холодне джерело» в центрі міста, де я народився, Ставрополі. Власне, Холодне джерело — місцевість у лісовому масиві, який зараз вторгається в саме серце міста, з великою кількістю джерел.

Меморіал «Холодне джерело», відкритий 1975 року на згадку про жителів Ставрополя, які загинули в роки громадянської та Другої світової воєн

У серпні 1942 р. і під час відступу окупантів у січні 1943 р. тут були закатовані мирні жителі Ставрополя. «Всі без винятку євреї…, а також їхні дружини та діти… зобов’язані зібратися 12 серпня 1942 року о сьомій ранку на Ярмарковій площі, поблизу вокзалу залізниці. Виникла потреба всіх перелічених вище осіб переселити до місць, звільнених від населення, які з’явилися у зв’язку з воєнними діями».

Підлітком я любив гуляти в яру біля джерел і меморіалу, зведеного в 1972 році, сам вигляд якого, незважаючи на розмах, аж ніяк не викликав у мене бажання заглибитися в історію. Героїчний образ зв’язаної людини, скульптура в камені, змушував думати, скоріше, про жертви серед військових. Згодом тут з’явилася скромна стела, присвячена жертвам репресій періоду радянської історії. І жодних свідчень про розстріляних євреїв.

Другий меморіал — помпезний комплекс жертвам фашизму у Зміївській балці на околиці Ростова-на-Дону, де в тому ж серпні 1942 року загинуло понад 27 тисяч людей. Це друге за чисельністю після Бабиного Яру місце загибелі євреїв — там загинуло близько 16 тисяч. Місцева влада не визнає ростовський Голокост, вимагаючи від нащадків довідок із підтвердженням смерті.

Меморіальний комплекс жертвам фашизму у Зміївській балці на околиці Ростова-на-Дону, де в тому ж серпні 1942 року загинуло понад 27 тисяч людей

Зараз я живу біля Бабиного Яру. Часто, проходячи парком повз скульптурну групу 1976 року, присвячену — офіційно — «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру», я думаю про те, що відбувалося з моменту прийняття рішення про спорудження монумента на місці трагедії. Постанова уряду № 378 датується 13 березня 1945 року. Тридцять один рік цілковитої тиші. І вимоги до переможців проведеного в 1965 році конкурсу проєктів меморіалу, скульптора Євгена Жовнеровського та архітектора Йосипа Каракіса, «послабити тему Голокосту».

Скульптурна група 1976 року в Києві, присвячена — офіційно — «Радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру»

Пілотний випуск Pragmatika у 2018 році я вирішив присвятити темі архітектури війни. І, звичайно, ми не могли обійти увагою питання архітектури пам’яті (докладніше читайте в матеріалі «Зикурати та лабіринти. Архітектура пам’яті»). І вже в пілоті ми запитували: навіщо пам’ятати травматичне минуле? І найголовніше — як пам’ятати?

Завдяки роботі Меморіального центру до питання фізичного втілення пам’яті про трагедію в Бабиному Яру було привернуто міжнародну увагу. У конкурсі проєктів, оголошеному у 2018 році, брали участь 165 архітектурних бюро із 36 країн. Кваліфікаційний відбір пройшли 10 чудових заявників: BURØ architects (Україна), Diller Scofidio + Renfro (США), Dorte Mandrup A / S (Данія), Eisenman Architects (США), KAAN Architecten (Нідерланди), merz merz (Німеччина), RICHTER MUSIKOWSKI Architekten (Німеччина), Studio Odile Decq (Франція), Wolfgang Tschapeller (Австрія), Querkraft Architekten (Австрія). Рішення останньої практики було назване журі конкурсу найкращим.

Проєкт Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» від австрійського архітектурного бюро Querkraft Architekten, який здобув перемогу в конкурсі у 2018 році

На мій суб’єктивний погляд, проєкт Querkraft Architekten говорить із глядачем сучасною та зрозумілою мовою метафор. Довгий, схожий на ущелину тунель, безшумний каньйон між стінами, що змикаються над головою, за задумом авторів, повинен у прямому сенсі занурити відвідувачів у майже повну темряву — темряву невігластва та насильства, одночасно опускаючи їх на 20 метрів нижче рівня землі. Шлях до виходу з комплексу, навпаки, проходить через залитий світлом простір «залу демократії», що символічно втілює спокуту та надію. І жодних помпезних зикуратів та колосальних кам’яних статуй.

Обережне і зважене ставлення до середовища, в яке вторгається архітектура, втілене архітекторами і в легкій конструкції вітрила-покрівлі над головним павільйоном, що спирається на землю лише в двох точках, і в цілій мережі піднятих над землею доріжок-пандусів, які мають з’єднати різні частини комплексу.

Усього 175 людей змогли знайти час і прослухати (не впевнений, що до кінця) запис післяконкурсного воркшопу, що відбувся в жовтні. В онлайн-семінарі брали участь оператори конкурсу, команда-переможець, представники української практики Forma, яка проводила дослідження території Бабиного Яру, член журі конкурсу архітектор К’єтіл Торсен (Snøhetta), експозиційні дизайнери проєкту, куратор департаменту концептуальних розробок проєкту Нік Аксель і, звичайно, художній керівник Меморіального центру Голокосту Ілля Хржановський.

Слайд із презентації нової мистецької концепції проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», що демонструє комплексний підхід до меморіалізації всієї території Бабиного Яру

Мені здалося, що зі зміною адміністрації Центру дійсно відбулося переорієнтування проєкту на ширшу аудиторію, яка потребує, зокрема, й принципово іншої відповіді на запитання «Як пам’ятати». І мені дуже імпонує проведена робота, про яку говорили і Хржановський, і Аксель:

«Поєднати минуле з майбутнім і дати людям, які загинули в Бабиному Яру, нове життя. Адже найбільша трагедія — в тому, що вони втратили право бути згадуваними». Важливим у цьому разі є й питання галахічних заборон, які, як з’ясувалося, навряд чи сприяють прийняттю до будівництва проєкту-переможця у його первозданному вигляді. І багато в чому ритуальні правила вимагали перегляду всієї симфонії художньої концепції, покладеної в основу майбутнього Меморіалу. Як зазначив Ілля Хржановський, «проєкт прекрасний. Але він створений за помилковим брифом».

Новий підхід до створення меморіалу команда центру презентувала на початку місяця. Мені вкрай імпонує холістичне ставлення до майбутньої роботи — здається, вперше в українській історії такий колосальний у всіх сенсах проєкт розглядається не як набір різних будівель і споруд, а як цілісний організм, осмислений у масштабах усієї території Бабиного Яру та всього контексту трагедії.

Архітекторів, дизайнерів, ландшафтників, історіографів, кураторів чекає велике, складне і вкрай амбітне завдання з проєктування насамперед архітектури образів і почуттів, ніж скла та бетону. І якщо говорити про безпрецедентну багатовимірність підходу, не можна не відзначити широкі можливості з вивчення травматичної історії, що відкриваються перед відвідувачем майбутнього комплексу, і ті неймовірні ступені свободи, з якими гість експозиції зможе обирати рівень і напрямок занурення в матеріал.

Кожна з приблизно двадцяти зон меморіалу по-своєму представить різні аспекти трагедії Бабиного Яру, апелюючи до різних меж її усвідомлення. І саме з таких позицій сьогодні необхідно розпочати розроблення суто архітектурних меморіалізаційних рішень.

Територія майбутнього меморіального комплексу охоплює простір від вул. Іллєнка до стін психіатричної лікарні ім. І. Павлова в урочищі Кирилівський гай

Вектор дослідницької та творчої роботи, заданий у рамках нової художньої концепції проєкту, лише підкреслює думку, до якої ми прийшли у власному вивченні меморіальної архітектури: ми гостро потребуємо живої та емоційної пам’яті, яка міцно пов’язує нас як із трагічним минулим (щоб «більше ніколи!»), так і зі щасливим, я сподіваюся, майбутнім, у яке прагне людство. А там, я впевнений, немає місця бездушним химеричним кам’яним брилам, повз які так легко пройти, навіть не кинувши байдужого погляду. Але є місце цифровим ландшафтам пам’яті, об які сьогодні ламають списи критики проєкту.

На території Меморіального комплексу, серед іншого, буде реалізовано простір для молитви, до складу якого увійдуть синагога, церква, мечеть і позаконфесійний простір. Синагогу за проєктом бюро Manuel Herz Architects планують відкрити вже цього року в рамках підготовки до 80-х роковин трагедії в Бабиному Яру

Лист із каїрської генізи дивом доніс до нас 12 імен тих, хто тисячу років тому, можливо, вперше в історії зафіксував на папері назву нашого міста та зумів продемонструвати міцні культурні зв’язки Києва з іншими центрами цивілізації — від берегів Дніпра аж до берегів Нілу. Ми, на жаль, не знаємо достовірно, ким були ті євреї. І не можемо знати. Проте завдяки роботі Меморіального центру Голокосту ми вже знаємо понад 19 000 імен євреїв, які трагічно загинули в Бабиному Яру у XX столітті. І пам’ять про них має бути увічнена. І мовчання має бути порушене.

Незважаючи на всю «гравітацію».