/Опубліковано в #00 томі Pragmatika, березень 2018/
Деконструктивізм, метафоричність і сім кіл пекла
Швидше тенденція, ніж збіг: більшість великих архітектурних меморіальних форм, побудованих за останнє десятиліття в Європі й Америці, мають у своїй основі концепцію лабіринту.
У міфології лабіринт є символом смерті та відродження. Хоча якщо ми говоримо про європейські архітектурні тенденції, то за основу взятий не охоронний лабіринт, який заплутує подорожнього, а стародавній лабіринт Середземномор’я — з єдиною дорогою до центру. Подібний ми можемо побачити на підлозі Шартрського собору у Франції. Той, хто увійшов, стає бранцем зламаного, давлючого, мінливого простору. Він рухається маршрутом до осягнення суті, а потім виходить, перетворений пізнанням.
Військово-історичний музей. Дрезден, Німеччина
Проєкти військових музеїв, меморіалів і монументів Голокосту Пітера Айзенмана, Даніеля Лібескінда, Девіда Аджаїє та багатьох інших мають на меті пробудження емпатії. Людину ніби беруть за руку й ведуть крізь усі «кола пекла», щоб той, хто не знав жахів геноциду та війни, хоч би приблизно їх уявив, спроєктував на себе.
Західні архітектори остаточно відмовилися від гігантизму, навпаки, свої будівлі вони цілком або частково занурюють під землю, щоб архітектура не пригнічувала відвідувача, залишаючи простір для емоцій і пробуджуючи їх.
Західна меморіальна архітектура сфокусована на переживаннях жертв, радянська та пострадянська — на пропаганді
Найяскравішим провідником «європейського підходу» не лише до увічнення пам’яті про Голокост, а й до меморіальної архітектури взагалі став Даніель Лібескінд. Єврейський музей у Берліні, Данський єврейський музей у Копенгагені, меморіал Голокосту в Оттаві, що недавно відкрився, — у всіх цих роботах Лібескінда зашифрований потужний миротворчий імператив, заклик до миру, вимога негайно зупинити руйнівні дії й думки.
Читайте також: Квіти з гармат. Конверсія військових об’єктів як творчий акт
Розповідаючи про концепцію реконструкції Військово-історичного музею в Дрездені, де клиноподібна конструкція, немов гігантський уламок, «застрягла» у фасаді старого арсеналу, Даніель Лібескінд висловився максимально категорично: «Я навмисно проєктував грубе втручання, щоб архітектура явно давала зрозуміти всю глибинну суть війни як злочину».
Занадто гарний
2005 року в Берліні відкрили Меморіал пам’яті вбитих євреїв Європи у вигляді лабіринту з 2711-ти різновисоких бетонних плит. Так архітектор із Нью-Йорка Пітер Айзенман хотів продемонструвати безглуздість геноциду та невтішність утрат.
Меморіал пам’яті вбитих євреїв Європи. Пітер Айзенман. 2005 р. Берлін
Але поставленої ідеї Айзенман домігся лише частково. Пам’ятник справляє незабутнє враження на людей, які вже занурені в тему Голокосту. Але ті, хто далекий від історії, сприймають бетонні плити без жодних негативних конотацій, лише як естетичне й оригінальне архітектурне тло, використовуючи меморіал для селфі, фізичної активності та релаксу.
За перші 5 років меморіал відвідали близько 8 мільйонів людей, і лише трохи більше за 2 мільйони спустилися до підземного інформаційного центру. Серед єврейської громади думка про меморіал Айзенмана є амбівалентною. Багато хто вважає такий художньо-дизайнерський підхід до увічнення пам’яті жертв невиправдано легковажним.
Пізніше Пітер Айзенман визнав, що його пам’ятник вийшов «надто красивим». У своїй книзі «10 канонічних будівель 1950–2000», яка вийшла 2017 року, Пітер Айзенман як канон описує Єврейський музей Девіда Лібескінда.
Музей Другої світової війни у польському Гданську, що відкрився у 2016 році, — деконструктивістське й емоційне втручання в історичне середовище. З опису архітектурної студії Kwadrat: «Підземна частина музею — це шлях через пекло війни, подорож у часі. «Повернення до реальності» починається з рівня землі та суспільного простору, що оточує музей, місця для роздумів, для осмислення набутого досвіду. Минуле формує майбутнє, і коли глядач піднімається у вежу до світла, він піднімається до надії та свободи, він бачить старе та молоде місто Гданськ».
Меморіал Пітера Айзенмана — приклад кризи дизайнерської думки у вирішенні меморіальних завдань
Меморіал жертвам Голокосту в Лондоні. Восени 2017 року журі оголосило переможця в конкурсі проєктів меморіалу жертвам Голокосту в Лондоні. Перемогу здобула робота архітекторів Девіда Аджаїє та Рона Арада. Меморіал увічнить пам'ять не лише шести мільйонів євреїв, а й усіх жертв нацистської расової політики та ксенофобії. Перед архітекторами поставили завдання: «за допомогою архітектури та дизайну розповісти людям про страшну трагедію та передати її масштаби». Якщо рухатися парком від будівлі парламенту вздовж Темзи, то в південній його частині відвідувач вийде до ритмічної групи із паралельно встановлених пластин, що йдуть під землю. Згідно з концепцією, бронзові пластини — це архітектурні інформаційні верстви, а простори між ними репрезентують 22 країни, в яких єврейські громади зазнавали репресій.
Архетипи: обеліски та зикурати
Основні завдання меморіальної архітектури на пострадянському просторі — віддати данину героїзму воїнів, нагадати їхнім нащадкам, що жертви були недаремними. Образи та почуття самих жертв — бомбардувань, блокади, голоду, етнічних чисток, голокосту, тоталітаризму — для ідеологів стають вторинними, а контекст «війна як безглузда кривава бійня» і досі табуйований.
Пергамський вівтар першої пол. ІІ ст. до н. е. мармур, горельєф. 9×113 м. Нині експонується в берлінському Пергамському музеї, побудованому спеціально для цієї мети
Теорію радянської меморіальної архітектури влучно сформулював архітектор Георгій Гольц ще на початку Другої світової: «Минуть дні битв, і найпершою потребою радянського народу стане прагнення утвердити у віках славу, героїзм і подвиги суворих днів війни. Монументальна архітектурна форма найповніше і найкраще може відповісти на цю велику потребу».
Монумент Радянської конституції. Був споруджений на Тверській площі Москви в 1918 році за проєктом архітектора Дмитра Осипова, а через кілька місяців доповнений бетонною статуєю Свободи, виконаною скульптором Миколою Андреєвим. Безперечною перевагою проєкту була можливість звести пам'ятник у найкоротші терміни, до того ж ідея обеліска, незважаючи на те, що це було відверте наслідування та продовження імперського стилю, сподобалася Леніну. Однак, на відміну від єгипетських обелісків, які були висічені із цілісних гранітних брил, перший радянський обеліск склали з цегли, оштукатуривши сумішшю з гранітною крихтою, тому вже через кілька років він почав руйнуватися і був знесений у квітні 1941 року.
З усієї різноманітності архітектурних форм найбільш відповідними «великим потребам» радянські ідеологи визнали обеліск і піраміду (зикурат). За однією з історичних версій археолог Фредерік Поульсен після смерті Леніна запропонував архітектору Олексію Щусєву вивчити креслення Пергамського вівтаря, єгипетських пірамід, перських гробниць і храмових шумерських споруд як прототипи для мавзолею.
Унаслідок злиття цих форм Щусєв спроєктував значну, монументальну гробницю, з потужною та важкою аурою. Надалі форма ступінчастої вежі багаторазово тиражується в меморіальних спорудах на території СРСР.
Національний монумент Голокосту в Оттаві. У вересні 2017 р. в Оттаві відкрився монумент, над проєктом якого працювала студія архітектора Даніеля Лібескінда в колаборації з канадським фотографом Едвардом Буртинським, ландшафтним архітектором із Монреаля Клодом Корм'є та дослідницею Голокосту Доріс Берген. Лібескінд залишився вірним деконструктивізму: ламані лінії та високі стіни з бетону. З висоти пташиного польоту пам'ятник має вигляд деформованої зірки Давида.
Узагалі радянські чиновники були шанувальниками, як зараз сказали б, «архітектурних штампів». Адміністративні будівлі мають бути однакові, а могили героїв — упізнавані.
Аппельбаум проти Мамошина
Зрозуміло, що над архітекторами радянської доби завжди нависав дамоклів меч ідеології та пропаганди. Але й через чверть століття, судячи з останніх об’єктів, на пострадянському просторі й досі панує ідеологія. Архітектори продовжують діяти відповідно до імперативів, що спускаються «зверху».
Білоруський державний музей історії Великої Вітчизняної війни — символ доблесті та слави
Яскравим прикладом є нова будівля Музею Великої Вітчизняної війни в Мінську, який відкрили у 2014 році, напередодні 70-річчя визволення. Олександр Лукашенко ще у 2010 році чітко окреслив концепцію: музей мав стати не черговою архітектурною прикрасою Мінська, а символом доблесті та слави білоруського народу в боротьбі з фашизмом, місцем, яке виховує в білорусах патріотизм і готовність захищати Батьківщину.
Типові пам'ятники на братських могилах. У 1947 році Комітет у справах архітектури при Радміні СРСР видає альбом із типовими проєктами пам'ятників над братськими могилами воїнів. З одного боку, військові втрати були настільки великі, що на індивідуальне проєктування просто не вистачало ресурсів, з іншого — влада не могла залишити без контролю таку важливу з погляду впливу та пропаганди сферу. Охарактеризувати всі 44 проєкти, представлені в альбомі, досить просто: обеліски та зикурати. Так культові та храмові форми древнього Єгипту та Межиріччя остаточно закріпилися в пам'яті радянських громадян як архетипи радянської меморіальної архітектури.
Фасад будівлі вирішений у вигляді бризок святкового салюту. Незважаючи на сучасні деконструктивістські форми й видовищний інтерактивний формат експозицій — це тріумфальна архітектура з неприкритим наративом переможності. Відвідувачам розкажуть про втрати й окупацію, але лише в другу чергу, головне — перемога.
«Неприступна фортеця». Проєкт петербурзької Архітектурної майстерні Мамошина — важка масивна будівля, оточена колонадою, кожна опора якої увінчана датою. «Метафора фортеці, оточеної ровами-каналами, заповненими водою, — основа генерального плану», — пояснюють автори концепції і посилаються на стиль палацу комунізму Якова Чернихова.
Міжнародний конкурс на розроблення музейно-виставкового комплексу «Оборона та блокада Ленінграда» на Смольній набережній Санкт-Петербурга було оголошено у травні 2017 року. У конкурсі взяли участь дев’ять архітектурних бюро з різних країн, зокрема всесвітньо відома норвезька Snøhetta.
Читайте також: Курортна еклектика: період розпаду
Спочатку організатори конкурсу не ставили жорстких рамок, лише обмежили висотність будівлі 25-ма метрами. Щодо іншого, як сказав один із представників оргкомітету, «стилістика — справа авторська, і впевнений, що ми отримаємо різні уявлення про майбутній музей під час конкурсу». Бюджет будівництва оцінили в 1,5–2 мільярди рублів.
«Назустріч світлу». Архітектурне бюро Snøhetta з Норвегії запропонувало незвичайний проєкт: автори вирішили відмовитися від єдиної масивної будівлі на користь саду. Основні приміщення музею пропонувалося занурити під землю, залишивши лише невеликі бетонні блоки-входи та вежу з вертикальною експозицією. В оформленні зеленого даху Snøhetta запропонувала використовувати капусту — це посилання на блокадний город на Ісаакіївській площі.
За підсумками онлайн-голосування проєкт Мамошина, зразок імперської архітектури, набрав велику кількість голосів і навіть вийшов у фінал. Але все ж не переміг.
Переможця було визначено після підрахунку голосів і консультацій із жителями блокадного Ленінграду та ветеранськими організаціями , повідомили організатори конкурсу. «Садовий» проєкт Snøhetta, а також витончена пропозиція від Lahdelma & Mahlamäki й Аппельбаума залишилися за бортом.
«Реквієм». Проєкт фінського бюро Lahdelma & Mahlamäki спільно з американським агентством Ralph Appelbaum Associates (творцем Меморіального Музею Голокосту у Вашингтоні) можна назвати різновидом лабіринту. Рухаючись уздовж спірально закрученого фасаду, покритого сіткою з емаллю та позолотою, відвідувачі проходили б за маршрутом «Нитка життя». В оформленні інтер'єрів архітектори пропонували використовувати фарфорові елементи.
Комплекс «Оборона та блокада Ленінграда» буде побудований за компромісним проєктом «Студії 44» Микити Явейна. За словами архітектора, його проєкт — це спроба знайти баланс між двома полярними поглядами на блокаду й архітектуру пам’яті.
«Місто, що встояло». Проєкт архітектурної майстерні «Студія 44» Микити Явейна, переможець конкурсу. Архітектори скомпілювали архетиповий образ — пагорб-ступінчасту піраміду — з принципами деконструктивістських лабіринтів. Вісім об'ємних блоків («Холод», «Голод», «Вогонь», «Скорбота», «Побут», «Культура», «Наука», «Виробництво») занурені в пагорб, і кожен із них є окремим тематичним простором.
«Мені здається, що сьогодні тема блокади скоріше роз’єднує людей, змушуючи їх сперечатися та конфліктувати між собою, замість того, щоб їх об’єднати. Одні кажуть, що це трагедія, жах, це вбивство багатьох людей, спровоковане тоталітарним режимом.
Інші бачать у ній лише нашу перемогу, військову доблесть, незрівнянну мужність і стійкість мирного населення. Але, на наш погляд, блокада — це все разом. Вона — як символ XX століття, який поєднує непоєднуване… Хтось дійде висновку, що це розповідь про перемогу. Хтось — що це розповідь про смерть і життя», — Микита Явейн в інтерв’ю виданню archi.ru.
«Бабин Яр» — больова точка Києва
Перший пам’ятник на місці розстрілів у Бабиному Яру мав з’явитися ще 1945 року. Було прийнято Постанову Ради народних комісарів СРСР і Центрального комітету КП(б) «Про спорудження монументальної пам’ятки на території Бабиного Яру», складено кошторис.
Головний архітектор Києва Олександр Власов спроєктував меморіал у вигляді чорної піраміди. Будівельні роботи відкладали рік у рік під благовидним приводом, що в повоєнному Києві є більш нагальні проблеми, які потребують негайного вирішення.
Читайте також: Післявоєнний Хрещатик. Ціна питання
Після всесоюзного скандалу 1961 року, викликаного віршем Євтушенка «Над Бабиним Яром пам’яток немає», київській владі довелося повернутися до теми увічнення пам’яті жертв нацизму. Оголосили новий архітектурний конкурс. А потім — іще один. Скульптурний пам’ятник відкрили влітку 1976 року, лицемірно обійшовши у його назві тему масового знищення євреїв. Він називався «Радянським громадянам, військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру».
Лапідарій — плити з довоєнного єврейського цвинтаря. Тимчасову експозицію було встановлено вздовж «Дороги скорботи» у 2017 році. Надмогильні камені й огорожі Лук’янівського єврейського цвинтаря використовувалися ув’язненими Сирецького концтабору для спорудження печей із метою спалення тіл загиблих. За свідченнями очевидців, знищення надгробків і осквернення склепів здійснювалося й після закінчення війни. Письменник і дисидент Віктор Некрасов писав про це так: «Спочатку вирішили забути та замити Бабин Яр. Потім знищили старий єврейський цвинтар, що сусідив із Бабиним Яром. Сплюндрували та розбили пам’ятники. Потім розігнали людей, які в день 25-х роковин розстрілу зібралися на тому місці, де загинули їхні батьки, брати, сестри. Учасників цього нібито «сіоністського збіговиська» почали обробляти, викликати на партбюро. Зокрема й мене… За два тижні поряд із шосе, що веде на Шулявку, з’явився раптом камінь із написом, що тут буде споруджений пам’ятник жертвам тимчасової фашистської окупації міста Києва. Незабаром був оголошений конкурс на цей пам’ятник».
У роки незалежності України питання про будівництво музею та меморіального центру Голокосту порушувалося неодноразово, зокрема, з ініціативи Ізраїлю. Кілька разів доходило до презентації архітектурних макетів: як мінімум один проєкт пропонували ізраїльські архітектори, а другий, авторства професорки Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури Лариси Скорик, у 2013 році навіть пройшов затвердження в Мінкульті. І знову все завмерло. Процес нагадує танці на кістках – крок уперед, два назад, і провокує таке явище, як негаціонізм (заперечення Голокосту).
Будівля старої контори єврейського цвинтаря на вул. Мельникова, 44. У 2016 році була передана заповіднику «Бабин Яр» для організації тимчасової експозиції. Але досі на фасаді відсутня будь-яка інформація про наявність виставки, та й загалом будинок видається занедбаним.
Весною 2017 року в Києві було презентовано Благодійний фонд «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», оголошено про рішення створити Меморіальний центр жертв Голокосту, який об’єднає функції музею, дослідницького й освітнього центрів.
У жовтні голова виконавчої ради Єврейської агенції Натан Щаранський повідомив, що будівлю зведуть на місці занедбаного спорткомплексу на Дорогожичах. Відкриття заплановане на 2021 рік. Бюджет — близько $100 мільйонів. Архітектурний конкурс проєктів, як анонсувалося ще в березні, мав бути оголошений восени 2017 року. Але цього не сталося. Насправді часу критично мало, 4 роки — дуже невеликий термін для реалізації.
«Ми дуже сподіваємося, що завдяки роботі Меморіального центру трагедія Бабиного Яру займе гідне місце в загальноукраїнському просторі колективної пам’яті, що ми зможемо подолати «конкуренцію жертв», виробити ту мову, якою Україна зможе розповісти про трагедію Голокосту на своїй території в усій її складності та багатогранності та сформулювати чітке послання в майбутнє: Україна ніколи не підтримає режиму, готового знехтувати цінністю людського життя заради тріумфу якоїсь політичної ідеології.
Надто страшним шляхом ми до цього розуміння дійшли. Занадто великих жертв нам це коштувало», — Яна Барінова, виконавчий директор Меморіального центру «Бабин Яр».
Тонкою лінією. Контрмонументи
Соціолог Дарина Пирогова займається збором і аналізом прикладів малих архітектурних форм, які за ступенем художньої виразності та впливу на людину не поступаються великим пам’ятникам і меморіалам. У грудні 2017 року вона представила в Києві книгу «Альтернативні монументи та меморіальні практики», де спробувала пояснити, якими способами можна розповідати про трагедії чи подвиги, не скочуючись у патетику, пропаганду та глорифікацію війни.
Найчастіше ініціаторами створення альтернативних монументів є пересічні громадяни, а не влада. Кошти збираються шляхом краудфандингу або їх виділяють меценати. Дослідження теми альтернативних пам’яток — це вивчення відносин між громадянами й державою в контексті символічного права розпоряджатися міським простором.
«Архітектори вже зрозуміли — великі форми не працюють, викликають відторгнення, оскільки підкреслюють велич влади та нікчемність маленької людини»
Дарина Пирогова, авторка книги «Альтернативні монументи та меморіальні практики»
Дарина Пирогова, авторка книги «Альтернативні монументи та меморіальні практики», розповідає:
«Традиція контрмонумента чи альтернативного монумента прийшла з Німеччини. У 70–80-х роках XX століття там дійшли висновку, що необхідно переосмислити пам’ять про Другу світову, про роль Німеччини. Вже було сказано так багато про спокуту провини, що відбулося притуплення почуттів.
У пошуку виразності доходило до абсурду: наприклад, на згадку про Голокост пропонували навіть зруйнувати Бранденбурзькі ворота в Берліні, мовляв, німці повинні пожертвувати національною спадщиною, принести символічну жертву для спокути».
Пам’ятник Героям Небесної Сотні. Встановлений у листопаді 2016 року на фасаді будівлі Івано-Франківської обласної держадміністрації. Барельєф, що зображує низку людських силуетів. Їхня нижня частина кам’яна, верхня — дзеркальна. Поряд вирізьблені цитати українців із соцмереж. Над проєктом працювали скульптор Володимир Семків і архітектор Юлія Семків. Про концепцію пам’ятника Володимир Семків розповів так: «Чому дзеркало? Тому що це дозволяє розширити трактування. «За що ми боролися? Хто при владі? Чому все так? За що вони загинули?» — ці питання постійно порушуються в суспільстві. Я вважаю, що треба починати із себе. Щоб кожен міг прийти, подивитися собі у вічі та сказати конкретно, що я робив на Майдані: як підтримую наших воїнів в АТО; що я взагалі роблю, щоби змінити майбутнє».
Прийшло розуміння, що не всі історії, особисті історії, можна розповісти за допомогою великих монументальних форм. Зі зрозумілих причин масштабні пам’ятки чи невідповідно величезні будівлі асоціюються з імперіями, вождями, величчю влади та нікчемністю маленької людини. Архітектори говорили: такі трагедії, як Другу світову та Голокост, немислимо зобразити в мистецтві. Як, у якій формі? У пошуку таких нових засобів вираження народилася традиція контрмонумента, інтерактивного монумента.
«Наприклад, у Німеччині не демонтували пам’ятники солдатам Третього рейху, але поряд з’являються контрмонументи. У Гамбурзі три роки тому встановили пам’ятник дезертирам, людям, які в 40-х роках у Німеччині мали сміливість відмовитися брати в руки зброю всупереч офіційній ідеології, всупереч пропаганді.
Читайте також: Війна та мир Леббеуса Вудса
І тепер вони стоять поряд: пам’ятник 1936 року німецьким солдатам, біля нього — контрмонумент зі зламаною свастикою, а між ними — пам’ятник дезертирам. Це комунікація пам’ятників. Підхід такий: «ми поважаємо історію, ми нічого не руйнуємо, але ми розвиваємося, удосконалюємося й інформуємо», — каже Дарина Пирогова.
«Туфлі на набережній Дунаю» — меморіал на згадку про жертв Голокосту в Будапешті
Щодо України, то традиція відрізняється. У Києві ще немає меморіалів, присвячених подіям останніх років, але те, що робиться в регіонах, — це повторення традицій Радянського Союзу: уславлення воїнів і замовчування жертв.
Такий однобічний підхід — це героїзація, глорифікація воєн, вважає дослідниця: «Є й винятки. Наприклад, в Івано-Франківську на згадку про Героїв Небесної Сотні встановили дуже делікатний пам’ятник, який гармоніює з міським середовищем. Він дуже простий за формою, але має потужний емоційний посил».
Виразна сила чавунного взуття на набережній Дунаю в рази сильніша за імена, висічені на чорному обеліску
Ревізія минулого з позицій сьогодення, яку нині намагаються стихійно реалізувати в Україні, обертається банальним вандалізмом стосовно меморіалів минулої епохи. Традиція «зачисток» історичного простору, запущена ідеологами СРСР і підхоплена їхніми спадкоємцями в незалежній Україні, небезпечна ще й тим, що обмежує строк життя меморіальних споруд останніх років — у разі, коли маятник хитнеться. Культура контрмонументів здатна покласти край «війні пам’яток», і, схоже, запит суспільства в цьому напрямі вже сформований.
Пам'ятник Анатолію Кузнецову, жителю Куренівки, свідкові, який описав знищення євреїв у Києві, на перетині вулиць Петропавлівської та Кирилівської — приклад альтернативного монумента. Скульптура зображує хлопчика, який читає вивішений на стіні будинку наказ окупаційної влади в 1941 році. Пам'ятник було замовлено та встановлено на кошти невідомого мецената у 2009 році. Скульптор Володимир Журавель. Фото: panoramio.com / Sveta BSveta
Тихі пам’ятники
Застереження, спонукання до дії… і втіха. Меморіали, які задумані та спроєктовані з метою полегшити біль родичів жертв від непоправної втрати, — це досить поширена практика. Один із останніх прикладів — «живий меморіал» пасажирам рейсу МН17, збитого в небі над Україною. Він був відкритий улітку в Нідерландах поблизу аеропорту Схіпгол.
Архітектор Роберт де Конінг спроєктував ландшафт: парк у формі пам’ятної стрічки, оточений соняшниками, що нагадують про поле на Донбасі, куди впали уламки літака. У парку висаджено 298 дерев — за кількістю жертв. Дизайнер разом із родичами загиблих обрав 11 сортів дерев, які квітнуть у різний час.
Це зроблено, щоб вигляд парку був мінливим, зберігаючи у скорботних світле відчуття життя, що продовжується. У центрі ландшафту встановлено скульптуру Рональда Вестерхяюса — сталеву стіну з круглим отвором у центрі. Перед нею встановлене сталеве око, райдужка якого нагадує екран радара з іменами жертв катастрофи.
Скульптор обрав сталь як матеріал, схильний до впливу часу, на якому дощ і сонце залишатиме свої сліди. Корозія, що пожирає плиту, має нагадувати про тендітність людського життя. З роками скульптурна частина пам’ятника, ймовірно, зруйнується і зникне зовсім, і посеред поля залишиться лише острівець парку з дорослими деревами.
