Жінки у дизайні. Книга Ліббі Селлерс була перекладена українською

Уявний вибух. Предмети, що летять догори під музичну композицію Pink Floyd. Відчай головної героїні. Таку квінтесенцію бунту побачив Мікеланджело Антаніоні у 1970-му році, коли показав світові картину «Забриски-Пойнт» (Zabriskie Point). Бум споживання, який режисер ілюструє розлогим міським хаосом, створеним поліфонією автомобільного руху і нав’язливими рекламними вивісками, він протиставляє темі свободи, що поєднується у студентському революційному русі, боротьбі афроамериканців і вільному мисленню хіпі. Декорацією для цих подій митець обирає «Долину смерті» – пустелю каліфорнійського національного парку.

А через два роки після виходу фільму типова «рекламна» Америка кінця 60-х постає у відомій, вже літературній роботі – «Уроки Лас-Вегаса». Її створив один з найвідоміших і найвпливовішим творчих тандемів ХХ століття – подружня пара архітекторів Деніз Скотт Браун і Роберт Вентурі.

Збіг або ментальний зв’язок між художниками, але фотографія Деніз на сторінках книги зроблена посеред тієї ж місцевості, що і кадри італійського режисера – краєвиди каліфорнійської Невади. Зображення Скотт Браун, що вже стало культовим, демонструє образ самотньої героїні, яка виступає проти всього світу, і є художнім символом жінки в архітектурі та гендерної рівності загалом. Вибухом боротьби проти зневаги, несправедливості та дискримінації постає саме життя Скотт Браун та її плідна праця. Її чималий внесок в архітектуру був постійно недооцінений порівняно з Робертом Вентурі.

«Той факт, що один із найбільших креативних та продуктивних союзів, який колись існував в архітектурі, був розділений і не відзначений премією є ганьбою та несправедливістю», – Рем Колгас

На превеликий жаль, це не єдиний приклад в історії , коли слава талановитої мисткині була затьмарена постаттю її чоловіка, з яким вона співпрацювала. Так «простою помічницею свого розумного і успішного чоловіка» у 1956 році американська телеведуча Арлін Френсіс на шоу Home представила публіці архітекторку Рей Імз, плоди праці якої значно зменшували порівняно з Чарльзом Імзом. Схожа доля чекала і на Айно Марсіо-Аалто, яку ніколи не сприймали на рівні із Алваром.

Чоловіки довгий час не пропускали жінок у світ дизайну. Більшість митців з Баугаузу асоціюються з чоловіками, хоча в його стінах вистачало незвичайних й непересічних жінок. Вальтер Гропіус неофіційно встановлював обмеження на квоти для абітурієнток і позбавляв можливостей жінок вивчати складні дисципліни. Але, не зважаючи на це, такі особистості, як Анні Альберс і Маріанна Брандт довели, що навіть у цих умовах можна досягти успіхів. Так само руйнування шаблонів щодо автомобільної промисловості сталося тоді, коли Дороті Пулінжер, що з дитинства знала, як пахне бензин, вирішила піти шляхом батька. А ось Ейлін Грей, навпаки, заради обраної професії не скористалася жодними привілеями, наданими її родиною. Заради своєї мрії Грей відмовилась від аристократичного виховання, позбулася вікторіанського вбрання та власного волосся, яке зістригла у Парижі, де вона, дизайнер-самоучка, ірландська емігрантка, зазнавала зневажливого ставлення, але ж сьогодні ми згадуємо ім’я Ейлін Грей, як одне зі знакових і найвідоміших в історії дизайну.

«Мені трапилась випадковість, яка переконала рухатися далі», – Кадзуйо Седзіма

Відданість своїм ідеалам, виняткова незалежність духу і віра у майбутнє надавали крила жінкам, які прагнули руйнувати традиційні ієрархії в архітектурі. Кадзуйо Седзіма прийшла в дизайн, коли японки рідко здобували професії, не кажучи вже про архітектуру. Гелла Йонгеліус увійшла в індустрію дизайну на початку 90-х, коли багато дизайнерів сумнівалися в майбутньому своєї сфери.

Багато мисткинь загартовували свій характер з дитинства, зростаючи у нестабільному тривожному світі. Позбавлені точки опори й підтримки, вони самі стали опорою для подальшого розвитку архітектури та дизайну, збагативши своєю працею колорит тих місць, де вони формували свій культурний бекграунд. Алтея Макніш народилася в Тринідаді, який в той час переживав відродження і відчував сильну потребу в незалежності і формуванні власної національної культури. Її землячка Норма Меррік Скларек стала однією з перших афроамериканок, що отримали ліцензію архітектора.

«Люди ходили з плакатами, вимагаючи незалежності, свободи та демократії, – ці поняття я засвоїла дуже рано», – Заха Хадід

Нестабільні політичні обставини і національна дискримінація не зламали жінок, що відчували пристрасть до своєї справи. Ліна бо Барді під впливом фашизму на півдні Італії переїхала до Мілана, де знайшла роботу в студії Джо Понті, а пізніше – і в журналі Domus, який він очолював. Навіть після того, як повітряні винищувачі розбомбили студію майстрині, бо Барді долучилася до руху опору та вела фотохроніку й займалася документальною журналістикою, а пізніше – повернулася до дизайну. Ще один яскравий приклад – Заха Хадід. Прагнення до незалежності, свободи, вольова рішучість – це якості, яка архітекторка здобула ще у дитинстві. У сім років Заха стала свідком революції в Іраку, а потім політика постійно переслідуватиме Хадід впродовж всього життя, і разом з нею – негативне акцентування її гендеру, національності, навіть статусу незаміжньої жінки. І все це попри її величезні професійні здобутки, престижні нагороди та звання ! Коли Хадід не стало, у нескінченних некрологах про неї писали, як про жінку, що стала першою.

«Досі жива. Досі працюю», – іронічно зауважила дизайнерка та керамістка Ева Цайзель у свій сотий день народження

Нері Оксман, Мюріел Купер, Патрисія Уркіола, Лілі Райх, Ева Цайгель …Цих та багатьох інших жінок поєднує невгамовна працездатність і незламність духу. Вони писали і продовжують писати історію архітектури та дизайну. Висловлюючи шану до талановитих жінок, сучасна авторка Ліббі Селлерс, присвятила їм свою книгу «Жінки у дизайні» у 2017 році. Ця книга – про свободу, про особистий вибух всередині кожної з мисткинь. Вибух, що руйнує шаблони і умовності, вибух, що руйнує кордони і звичні рамки творчості, надихає і відкриває новий погляд на «грайливий пошук краси».