У цій частині циклу ми говоримо не про стан будівлі, а про її майбутню просторову логіку і про ті рішення, які дозволяють перетворити фрагмент індустріального минулого Подолу на складну медично-освітню інфраструктуру.
Гібридні простори: як поєднуються освіта, медицина й дослідження
Сучасні вимоги до освітньої архітектури в Європі давно виходять за межі аудиторій і лекційних залів. Ідеться про безбар’єрне середовище, гнучкі планування, інтеграцію різних функцій і здатність будівлі адаптуватися до змін у самій системі освіти. Особливо це помітно у сфері медичної освіти, де навчання, дослідження й практика дедалі частіше поєднуються в межах одного простору. Ще кілька десятиліть тому медичні університети прагнули ізольованих кампусів — із чітко розділеними корпусами, лабораторіями та клініками. Сьогодні ця модель поступово змінюється. У європейських містах медична освіта дедалі частіше інтегрується в міську тканину, займаючи історичні будівлі та адаптуючи їх під нові функції.
Референс: реконструкція старовинної будівлі для освітнього центру Semmelweis University, Будапешт. Фото: Épkar Zrt, Facebook
Показовий приклад — реконструкція історичного житлового будинку 1891 року в Будапешті для Semmelweis University. Проєкт передбачає перетворення колишньої житлової кам’яниці на освітній центр у сфері Digital Health та ментального здоров’я. Будівля має п’ять надземних рівнів і внутрішній двір; у процесі реконструкції демонтують наявний дах, підсилюють перекриття та формують новий конструктивний каркас, здатний витримати сучасні навантаження. Загальна площа після перебудови становитиме близько 4–5 тис. м² (за даними проєкту), з яких значна частина відведена під навчальні простори, дослідницькі підрозділи й аудиторії. Фасад і ключові елементи інтер’єру — зокрема парадні сходи — зберігаються, але внутрішня структура будівлі фактично створюється заново. Це суттєва трансформація внутрішнього простору під нову функціональну програму: з новими вертикальними зв’язками, інженерними системами та сценаріями використання.
Референс: у процесі реконструкції під нову функцію Semmelweis University знадобився демонтаж стін і зміцнення перекриттів металевими стяжками. Фото: Épkar Zrt, Facebook
Схожі підходи застосовують і в інших європейських проєктах. У польському Забже історичну будівлю переобладнують під центр медичного симуляційного навчання для Academy of Silesia — із навчальними операційними, лабораторіями й технічно насиченими аудиторіями. У Барселоні комплекс Hospital de la Santa Creu i Sant Pau площею понад 145 000 м² після скасування клінічної функції перетворили на кампус, де розміщені освітні програми, дослідницькі інституції та міжнародні організації.
Референс: аксонометрія будівлі та план реконструкції історичної будівлі в Забже, Польща. Зображення: Dieu Merci Bustseme, Krzysztof Skrzypiec
Паралельно змінюється і структура університетів. Замість компактних кампусів формується розподілена модель: окремі факультети та центри займають різні будівлі в межах міста — часто історичні. Це дозволяє працювати з уже сформованим середовищем, але водночас ставить жорсткі вимоги до реконструкції: необхідно інтегрувати складні інженерні системи, забезпечити безбар’єрність, контроль доступу, чітку логістику потоків.
У всіх цих випадках архітектори працюють із просторами, які не були розраховані на медичну чи освітню функцію. Це означає втручання на рівні конструкцій, повне переосмислення планування і точкове збереження тих елементів, які формують ідентичність будівлі.
Референс: будівлю старовинної лікарні Hospital de la Santa Creu i Sant Pau в Барселоні було адаптовано під розміщення освітніх студій та культурного центру. Фото: Luidger, Wikipedia
У випадку психотерапевтичної освіти ці вимоги ускладнюються ще більше. Модель, яку використовує, зокрема, Sigmund Freud University у Відні, передбачає безпосередню інтеграцію навчального процесу з клінічною практикою — через університетські амбулаторії та психологічні центри. Це означає, що архітектура повинна одночасно працювати як навчальне середовище і як простір для роботи з пацієнтами.
Такі будівлі потребують не лише функціонального зонування, а й тонкої роботи з масштабом і приватністю: від відкритих освітніх просторів до камерних кабінетів для індивідуальної терапії, із чітко продуманими маршрутами руху й мінімізацією перетинання різних груп користувачів. Простір у цьому випадку стає частиною терапевтичного процесу, він має формувати відчуття безпеки, контрольованості та довіри.
Трансформацію будівлі на Фролівській, 4 варто розглядати не як виняткову ситуацію, а як частину ширшої практики, коли наявна оболонка стає основою для нової медично-освітньої інфраструктури.
За фасадом будівлі на Фролівській, 4, що закритий банером, відбувається складний процес капітального ремонту. Фото: Юрій Ферендович
Без зміни профілю: як адаптувати будівлю до нових вимог
У попередній статті «Будинок на Фролівській,4: між технічним станом і міським контекстом» очільник Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ» і засновник ГО «Україна Інкогніта» Роман Маленков окреслив еволюцію будівлі як послідовність перебудов і змін функції: у 1830-х роках садиба перейшла до родини Малиновських і на той час являла собою кам’яну одноповерхову споруду з дерев’яним верхом. У 1870-х з’явився другий мурований поверх, а наприкінці XIX століття, після придбання Савою Морозовим, будівлю суттєво модернізували: частково перебудували конструкції, збільшили віконні прорізи, оновили інженерію. Архітектура відійшла від еклектики до рис модерну, що відображало економічний підйом міста. У 1915 році, на тлі Першої світової війни, будівля отримала нову функцію: тут розмістили протезний завод, що відповідало потребам часу.
Роман Маленков, очільник Державного історико-архітектурного заповідника (ДІАЗ) «Стародавній Київ» та засновник ГО «Україна Інкогніта»
У сучасних реаліях перед командою проєктувальників нового сценарію для Фролівської, 4 стояло завдання, яке складно звести до стандартного капремонту: йшлося не лише про збереження фасаду та впізнаваного образу будівлі, а й про формування всередині принципово нової інфраструктури, такої, що відповідає актуальним вимогам медицини, виробництва й освітнього процесу.
Стіни, що виходять у внутрішній дворик, сильно постраждали від вологи за роки бездіяльності попередніх власників. Фото: Юрій Ферендович
Важливо, що після завершення робіт будівля не змінить свого профілю: тут і надалі функціонуватиме заклад протезно-ортопедичного спрямування. Для команди проєкту це питання не тільки фізичного збереження об’єкта, а й збереження його ролі в міському контексті. Водночас функціональна програма розширюється: передбачено розвиток наукового та освітнього компонентів, зокрема створення середовища для навчання, професійної підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері протезування й ортопедії.
Будівельники забезпечили пішоходам безпечний прохід вулицею під час ремонтних робіт. Фото: Юрій Ферендович
Колір як пам’ять: чому зберігають саме блакитний фасад
Попередні висновки експертів щодо колористики будівлі Фролівської, 4 базуються на комплексному обстеженні, зокрема лабораторному аналізі зразків оздоблення з різних періодів. Дослідження показало, що фасади неодноразово змінювали свій вигляд: від відкритої цегляної кладки з декоративною розшивкою до тинькованих поверхонь, які в різний час фарбували в білий, вохристо-жовтий і теракотовий кольори. Це означає, що «первісного» кольору як єдиного еталона фактично не існує, йдеться саме про нашарування. Пізніший шар і сформував звичний для киян образ будівлі — світло-блакитний фасад із білим обрамленням вікон. У проєкті його вирішено зберегти: не як спробу відтворити «первісний» стан, а як фіксацію того вигляду, з яким будівля увійшла в міську пам’ять.
Після завершення робіт будівля не змінить свого профілю: тут і надалі функціонуватиме заклад протезно-ортопедичного спрямування. Це питання збереження ролі об’єкта в міському контексті
Поява світло-блакитних фасадів на початку XX століття пов’язана не лише з естетикою, а й із технологічними та соціальними змінами. Розвиток промислових фарб дозволив використовувати стабільні світлі відтінки, які раніше було складно відтворити на фасадах. Водночас у міській культурі утверджується запит на «чисту» архітектуру — світлі поверхні, що асоціювалися з гігієною, чистим повітрям і новим рівнем комфорту.
У пізньому модерні колір починає працювати як окремий інструмент: світло-блакитні площини поєднують із білими деталями, підкреслюючи ритм вікон і геометрію фасаду. У містах на кшталт Києва така палітра швидко закріплюється в житловій і громадській забудові початку XX століття — як ознака оновлення й відходу від важкої еклектики попередньої доби.
Григорій Лисенко, архітектор, віцепрезидент Національної спілки архітекторів України. Фото: Максим Дробіненко
Архітектор проєкту Григорій Лисенко, засновник архітектурної майстерні Ars Longa, пояснює, які саме елементи наявної оболонки вдалося зберегти та як із ними працює команда: «Якщо говорити про автентичність, то ключову архітектурну цінність формують зовнішні стіни, які визначають споруду. Це стосується передусім фасадів, що виходять на вулицю Фролівську та в бік площі: саме вони формують образ будівлі в міському середовищі, і ми працюємо з ними максимально делікатно. Саме їх ми залишаємо й відновлюємо — разом із тиньком і фарбовим покриттям.
Наше завдання — максимально точно відтворити їхній звичний вигляд. Тому всі вікна та двері формуються за наявними параметрами: ми не змінюємо пропорції, не втручаємося в імпости віконних і дверних прорізів. Важливо зберегти не окремі елементи, а цілісне сприйняття фасаду — його ритм, масштаб і характер».
Поверхові перекриття посилені потужними металевими балками. Фото: Юрій Ферендович
Між навчанням і виробництвом: як уникнути конфлікту функцій
Поєднання освітньої, наукової та виробничої функцій в одному проєкті зазвичай сприймається як ускладнення. Однак у випадку Фролівської, 4 йдеться не про механічне накладання різних сценаріїв, а про їхнє розведення й точне налаштування в межах комплексу.
Архітектор Григорій Лисенко пояснює, що перший корпус, над яким зараз працює команда, фактично орієнтований передусім на освітню функцію: «Цей корпус, який ми реалізуємо першим, за своєю суттю є навчальним. Так, історично він був частиною виробничого комплексу, але сьогодні ми адаптуємо його під освітню функцію, зберігаючи зв’язок із традиційним використанням— за логікою, близькою до професійно-технічного навчального закладу. Виробничий складник тут присутній, але радше як частина навчального процесу, а не як самостійна функція».
Освітній і виробничий процеси не накладаються в межах одного об’єму, все поділене між будівлями: один корпус є навчальним, інший — виробничим і водночас містить кабінети для фізіотерапії
Йдеться про середовище, де практика інтегрована в навчання, а не існує паралельно з ним. Відповідно, внутрішній простір повністю переосмислюється: «Усі об’єми всередині будівлі фактично адаптуються до освітніх потреб з урахуванням сучасних вимог. Це аудиторії, навчальні лабораторії, простори для практичної роботи. Освітньо-наукова функція тут використовується прямо — без умовного поділу на “теорію” та “виробництво”, тому що в нашому випадку це взаємопов’язані процеси».
Приміщення майбутньої аудиторії. Фото: Юрій Ферендович
Водночас сама поява виробничого складника в центрі міста — питання, яке потребує окремого пояснення. І тут архітектор досить чітко окреслює позицію: «У світовій практиці промислові об’єкти поступово виносяться за межі міста. Це пов’язано як із шумом, так і з логістикою та із загальним навантаженням на міське середовище. Такі функції складно інтегрувати в житлову забудову без конфліктів.
Але у випадку цієї будівлі ми маємо справу з історією: вона опинилася в центрі міста не тому, що її тут запроєктували сьогодні, а тому, що місто розрослося навколо неї. І це змінює підхід до роботи із функціями».
Через це проєкт передбачає чітке розділення ролей між корпусами, пояснює Григорій Лисенко: «Ми розводимо ці функції. Той корпус, над яким працюємо зараз, є переважно навчальним. Паралельно реалізується інший корпус — більш виробничий, де зосереджені процеси виготовлення, обміри, фізіотерапія, профільні кабінети. Там також відбуваються оновлення й модернізація простору.
Простір звільнений від пізніших нашарувань і підготовлений до перепланування. Фото: Юрій Ферендович
Такий підхід дозволяє зберегти зв’язок між навчанням і практикою, але водночас уникнути перевантаження однієї будівлі надто різними сценаріями».
Тож освітній і виробничий процеси не накладаються в межах одного об’єму, все поділене між будівлями: один корпус є навчальним, інший — виробничим і водночас містить кабінети для фізіотерапії.
Таке рішення автоматично впливає на організацію потоків. Замість складного зонування всередині однієї будівлі — з окремими входами, коридорами й буферними зонами — логіка стає простішою й чіткішою: студенти, пацієнти та персонал розподіляються між корпусами відповідно до сценарію використання. Це дозволяє уникнути зайвих перетинань і зменшити навантаження на кожну окрему будівлю, що особливо важливо в умовах наявної забудови з обмеженими можливостями перепланування.
Від виробництва до підгонки: як змінюється протезна майстерня
Виробничий компонент у цьому проєкті суттєво відрізняється від класичного уявлення про протезне виробництво як повноцінний індустріальний цикл. Сучасна практика дедалі частіше передбачає іншу модель: виготовлення базових компонентів і складних вузлів відбувається централізовано, на великих спеціалізованих підприємствах, тоді як локальні майстерні підключаються на фінальній стадії.
Капітальний ремонт передбачає точкове збереження історичних елементів і повне переосмислення внутрішньої структури будівлі. Фото: Юрій Ферендович
«Наскільки ми розуміємо, основне виробництво сьогодні зосереджене на великих заводах. А тут відбувається вже підгонка протезів під конкретного пацієнта й навчання користуванню», — уточнює Григорій Лисенко.
Це безпосередньо впливає на архітектуру простору. Протезно-ортопедичні майстерні в такому форматі — це не важке виробництво, а радше комбінація різних приміщень:
- технічно оснащених робочих зон для індивідуальної адаптації виробів;
- кабінетів обмірів і консультацій;
- приміщень для фізичної реабілітації та навчання пацієнтів;
- цифрових лабораторій, де використовується 3D-сканування та моделювання.
Порівняно з офісними чи навчальними просторами такі середовища мають іншу структуру: вони потребують більшої варіативності — від камерних кабінетів до відкритих зон для практичної роботи, а також підвищених вимог до інженерії, вентиляції, чистоти та ергономіки.
Навіть якщо конкретний перелік обладнання ще уточнюється, сама типологія вже зрозуміла: йдеться про простір, де поєднуються медицина, інженерія й навчання. І саме ця гібридність визначає планувальні рішення — від масштабу приміщень до організації руху всередині будівлі.
Внутрішній простір перебудовується під освітню та медичну функції. Фото: Юрій Ферендович
Інклюзивність усередині та поза будівлею: виклик для Подолу
Інклюзивність у цьому проєкті — не додатковий шар, а базова умова, без якої подібна функція взагалі не може працювати. Для медично-реабілітаційних просторів, пов’язаних із протезуванням, це особливо критично: архітектура тут безпосередньо впливає на процес відновлення.
Як розповідає Григорій Лисенко, ключові рішення закладені вже на рівні організації поверху, де відбуватиметься робота з пацієнтами: «Поверх, на якому буде здійснюватися прийом, повністю адаптований: передбачені пандуси, безбар’єрний доступ до всіх приміщень. Людина може вільно потрапити в кабінет огляду, консультації, примірки протезів або фізіотерапії, без додаткових обмежень чи складних маршрутів. Тут же відбувається і підгонка виробів під конкретного пацієнта: протези не просто видаються, а налаштовуються безпосередньо в будівлі, після чого людина проходить навчання користуванню».
Демонтажні роботи оголюють первісну структуру будівлі, з якою надалі працюватимуть як із основою для нових функцій. Фото: Юрій Ферендович
Фактично йдеться про середовище повного циклу: від первинної консультації до адаптації та навчання. І це відповідає сучасній практиці проєктування реабілітаційних і протезно-ортопедичних центрів у Європі, де простір організовується навколо сценарію пацієнта, а не навпаки. У подібних клініках (від університетських медичних центрів до спеціалізованих реабілітаційних хабів) принципово важливими є:
- безперервні маршрути руху без перепадів рівнів і бар’єрів;
- чітка навігація й візуальна доступність просторів;
- різні масштаби приміщень — від камерних кабінетів до залів для тренування;
- інтеграція фізіотерапії, консультацій і технічних зон в єдину систему.
В українському контексті ці вимоги закріплені на рівні нормативів — зокрема ДБН В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд», які передбачають безбар’єрний доступ, адаптовані санітарні вузли, доступні входи та внутрішні комунікації. Однак на практиці відповідність нормам і реальна зручність користування часто не збігаються, особливо в історичному середовищі.
Йдеться про простір, де поєднуються медицина, інженерія й навчання. І саме ця гібридність визначає планувальні рішення — від масштабу приміщень до організації руху всередині будівлі
Поділ і тут є показовим прикладом. Попри свою центральність і насиченість функціями, він залишається одним із найменш інклюзивних районів Києва: нерівне мощення, перепади висот, вузькі тротуари й відсутність продуманої навігації ускладнюють пересування навіть для людей без фізичних обмежень.
У цьому сенсі проєкт на Фролівській, 4 виходить за межі самої будівлі. Раніше команда вже заявляла про намір працювати і з прилеглою територією, а отже, йдеться про потенційну зміну фрагмента міського середовища. Якщо ці наміри будуть реалізовані, навіть локальна реконструкція — з продуманими підходами, зручними входами, безпечними маршрутами — може слугувати прикладом роботи з наявною міською забудовою в умовах складних обмежень. Не як повне вирішення проблеми неінклюзивного Подолу, але як приклад того, яким чином історична тканина міста може поступово адаптуватися до сучасних вимог доступності.
