Заручники плагіату. Заради чого «люди збивають один одного з ніг»?

У сфері предметного дизайну подібної міжнародної групи спостереження за порушенням авторських прав не існує. Можливо, тому, що коло професіоналів є більш вузьким, ніж у модній індустрії, а сама тема — занадто токсичною. Ми ризикнули підняти її, використовуючи як приклади з історії, так і свіжі кейси з практики українських дизайнерів. Підійшли до питання з гарячою цікавістю, але з холодним серцем, у масці та рукавичках.

 

Інтернаціональна біда

На сайті музею MoMA культовий табурет Алвара Аалто з гнутої фанери, права на виробництво якого належать фірмі Artek, продається за $325. На сайті IKEA табурет FROSTA Stool коштує €9,99. Від моделі Аалто він відрізняється наявністю четвертої ноги, але форма об’єкта — та сама, іконічна. Але зайва нога… о, так, нога врятувала IKEA від багатотисячних позовів. Це є енциклопедичним прикладом того, як культура споживання тріумфує над елітарною культурою за Ортегою-і-Гассетом, лебедина пісня якої пролунала в епоху Баугауза. Демократичність і доступність, проголошені Інгваром Кампрадом, — якості, що в очах «пересічного» сучасника переважають унікальність.

Демократичність — це чудово, це практично «наше все». Як сказав одного разу Філіп Старк: «Усе життя я вбиваю дизайн, точніше, знищую цю його елітарність». Але все ж таки, як бути з правами автора? До речі, дизайн Старка нещадно копіюється китайськими виробниками і продається зовсім уже за копійки.

«Нам потрібні найзухваліші підробки! Постраждали? Тоді зареєструйтесь зараз» — німецький конкурс Plagiarius проводиться щорічно й завершується заходом у рамках франкфуртської виставки Ambiente з врученням фігурки чорного гнома із золотим носом — антинагороди Plagiarius Negative Prize. Ну як «врученням» — лауреати не поспішають з’явитися за призом. Ідея проведення такого конкурсу належить професору дизайну Рідо Буссе — вона з’явилася в нього ще 1977 р., після того, як він виявив на прилавку китайську копію кухонних вагів, які він раніше розробив для однієї з німецьких компаній.

Сьогодні в музеї Plagiarius у Золінгені зберігаються понад три сотні оригінальних виробів і безліч їхніх відвертих підробок. «Ми хочемо показати всім, наскільки поширеною є проблема плагіату. Вона не обмежується сумками Louis Vuitton», — пояснює Буссе. Деякі об’єкти промислового дизайну копіюються десятками — є копії копій копій тощо.

Можна розцінювати таку популярність у плагіаторів як визнання того, що предмет справді чудовий. «Наслідування — найщиріша форма лестощів», — сказав німецький дизайнер Дітер Рамс про зовнішню схожість гаджетів Apple з його розробками для компанії Braun середини XX ст., маючи на увазі всі ці закруглені кути, поєднання сріблястого й чорного та ін.

Втім, цитування дизайну Рамса Джонатаном Айвом і Хартмутом Еслінгером навряд чи може нашкодити продажам олдових багатодіапазонних радіоприймачів Braun. А якщо йдеться про об’єкти-сучасники, і комерційні збитки від незаконного копіювання є суттєвими?

Близько 80% підробок, які вилучають митники на кордонах ЄС, надходять із Гонконгу та Китаю. Для мільярдера Джека Ма, засновника найбільшого онлайн-магазину Alibaba, де можна за безцінь придбати копії ікон світового предметного дизайну та меблів, тема підробок — предмет гордості. Джек Ма вважає, що контрафактна продукція навіть перевершує оригінали за якістю й при цьому набагато доступніша за ціною.

Десятиліттями європейські та американські фірми використовували дешеву робочу силу китайців і тепер не повинні ображатися, що навчені тонкощам виробництва майстри працюють на власну країну. Китайці миттєво копіпастять новинки Salon Internazionale Del Mobile, Maison & Objet, Stockholm Design Week. І часто гості з Піднебесної краще за будь-яке журі швидко й безпомилково вгадують комерційний потенціал розробок молодих і маловідомих дизайнерів. Для копіювання їм не потрібні креслення та точні виміри — достатньо відобразити форму, запам’ятати матеріали та кольорову гаму.

Наслідування — форма лестощів, але як бути з авторськими правами?

 

Було б несправедливим не зазначити, що в Китаї формується власна потужна спільнота дизайнерів, які отримали освіту в лондонському коледжі Central Saint Martins, нью-йоркській Parsons School of Design, Массачусетському технологічному інституті або Швейцарському федеральному технологічному інституті ETH Zurich. І китайські дизайнери теж страждають від плагіаторів. Нічого дивного: підробляли ж венеційці XVI ст. дорогоцінні китайські меблі з розписом. Можна впевнено стверджувати, що проблема є інтернаціональною.

 

Rabbit Hole і «Сонях»

Напередодні нового року Вадим Кібардін, дизайнер, учасник виставок Russian Collectible та Dutch Design Week, засновник студії Kibardin Design, яка базується у Празі, опублікував у Facebook пост із двома фото.

На одному — «земляний» світильник Rabbit Hole (розроблений Кібардіним у 2011 р.), на іншому — сімейство світильників «Сонях», які випускаються під брендом FAINA студією живого українського дизайну Yakusha Design.

Про колекції FAINA, участь у London Design Fair, Венеційській бієнале та інших виставках ми раніше неодноразово писали в PRAGMATIKA.MEDIA. Наразі об’єкти Yakusha Design представлені у великих галереях більш ніж у 40 країнах світу. Вікторія Якуша — архітектор, організаторка дизайн-експедицій «Земля надихає», засновниця дизайн-простору Ya vsesvit у Києві, член журі Dezeen Awards 2020.

Вадим Кібардін запропонував підписникам знайти десять відмінностей, чим спровокував бурхливе обговорення, в якому коментатори іноді переходили на персоналії.

Вікторія Якуша у відповідь опублікувала історію світильника — від концептуального прототипу 2011 р. до редизайну 2020 року. Ідея об’єкта «Сонях» продовжує філософію бренду FAINA «живий український дизайн» і повторює примітивну форму соняшника, квітки Сонця, якому присвячена нова колекція FAINA.

Зовнішня схожість «Соняха» та Rabbit Hole, на думку Вікторії, суто суб’єктивна: об’єкти мають різну геометрію. Відрізняються також матеріали й технології виробництва. На відміну від засновниці бренду FAINA Вікторії Якуші, яка дала PRAGMATIKA.MEDIA розгорнуте інтерв’ю, Вадим Кібардін, на жаль, відмовився прокоментувати суперечку та висловив побажання, щоб його публікація не цитувалася у статті.

 

Вікторія Якуша: Диявол — у ступені схожості

PRAGMATIKA.MEDIA: Ви вважаєте, що говорити про плагіат є правомірним, виключно якщо об’єкти мають високий «фактор схожості». А як саме вирахувати «фактор схожості», розглядаючи питання про унікальність об’єкта? І хто має потрібний рівень експертності для цього?

Вікторія Якуша: Для того, щоб говорити про плагіат, необхідно вивчити низку факторів: це форма, матеріал, спосіб роботи з матеріалом, ідея. Для цього недостатньо одного фото у Facebook. Експертність у цьому питанні — це функція судових експертів, які проводять докладний аналіз, порівнюючи два твори, аналізуючи цілий набір параметрів. Це не означає, що висновок є істиною в останній інстанції. Іноді думки експертів не збігаються.

Свою оцінку також можуть висловити люди, які працюють у сфері дизайну. Журналісти фахових видань. Історики дизайну. Мистецтвознавці, куратори. Люди, які знайомі з історією питання, прикладами та готові все розкласти по поличках. Проте це буде лише суб’єктивною думкою.

У нашому випадку дизайнер із багаторічним досвідом, викладач, якого самого можна вважати експертом високого рівня, опублікував суб’єктивну оціночну думку — об’єкти схожі на 99%. Якщо це не навмисна провокація, і людина твердо впевнена, що її роботу скопіювали, то це питання має вирішуватись у юридичному полі. Не в соцмережах! Але якщо мета була інша — образити чи підняти хайп — то це називається словом «наклеп», я вважаю.

P.M.: Ви вже опублікували відкритий пост, у якому роз’яснили свою позицію та ставлення до ситуації. Якесь продовження ця історія отримає, чи тему закрито?

В. Я.: Я планую йти далі. Мій адвокат уже зв’язався із Кібардіним. Це нездорова ситуація. Це не про свободу самовираження, це про маніпуляції. Не можна заохочувати булінг у соцмережах. Цього не повинно бути у професійній спільноті. Ми маємо залишатися в конструктивному полі.

Добре, що ця ситуація трапилася, тому що вона оголила ступінь обізнаності й освіченості у професійному середовищі. Частково такий час зараз: усім ніколи вникати, особливо якщо інформації багато, достатньо щось прочитати — і одразу миттєва емоція, реакція, хайп.

Неадекватна реакція показує, наскільки сирим є наше середовище. Виходить, що будь-який предметний дизайнер може одного разу отримати тавро плагіатора, і ніхто не розбиратиметься, чи це так. Достатньо однієї думки, щоб знецінити всі його заслуги. Але, якщо порівняти стільці знаменитих сучасних брендів зі стільцями не менш знаменитих модерністів, то з’ясується, що багато які з них схожі. Але схожі — це не знак рівняння до «плагіату».

Відбувається підміна понять, оскільки лишається питання: наскільки схожі? Без детального аналізу це залишиться тільки суб’єктивною думкою. У підсумку ми руйнуємо власну професійну спільноту з неясною метою — чи то потішити власне его, чи то повправлятися в маніпулюванні. Такі питання слід обговорювати, але робити це конструктивно.

P.M.: Наскільки в принципі важлива унікальність форми, якщо в сучасному світі дизайну є безліч прикладів успішної комерціалізації об’єктів за рахунок ідеї, концепції, їхньої історії?

В. Я.: У глобальному сенсі винайти якусь принципово нову форму практично нереально. Природа та геометрія все давно зробили за нас. Унікальність важлива — вона у пропорціях, розмірах, у матеріалах, у деталях. Але якщо говорити про столики — ви знаєте сотні столиків, які виглядають як циліндр. Рідко хто зможе запропонувати щось радикально нове. Усі біонічні форми надихаються природою. Наприклад, наш світильник натхнений квіткою соняшника.

Мене лякає токсичність озвученої теми. Якщо звернутися до історії дизайну та мистецтва, то можна зіткнутися з мільйоном прикладів подібних суперечок. Конструктив — на користь української спільноти. Ми ще ростемо й болісно реагуємо на тригери, які у європейця не викликали б і найменшого пришвидшення пульсу. Але це не означає, що треба замовчувати тему. Я у своїх лекціях говорила про проблему плагіату на українському ринку, про те, що, наприклад, виробники меблів випускають відверті копії відомих світових брендів. Це, на жаль, масове явище на ринку. Він переповнений підробками. Але коли йшлося про сферу українського предметного дизайну, я ніколи не поспішала із заявами про плагіат.

Мета діалогу — не в тому, щоб когось «зафукати», а в тому, щоб закликати до конструктивної дискусії, яка не просто підвищить освіченість учасників, їхні знання в цій тонкій сфері, а й призведе до більшої згуртованості.

P.M.: Якщо сам об’єкт в енциклопедичному розумінні не є предметом промислового дизайну, тобто не випускався фабриками масовим тиражем, можливо, тоді його необхідно розглядати як витвір мистецтва, як скульптуру, і переводити суперечку в іншу площину?

В. Я.: Об’єкти FAINA та Вадима Кібардіна, якщо ви маєте на увазі наш випадок, знаходяться в дещо різних нішах. Він працює у сфері галерейного дизайну, мій світильник більш масовий, утилітарний, функціональний. Уся колекція FAINA на стику між колекційним і звичайним дизайном у тому сенсі, що унікальність дизайну є досить високою, щоб об’єкт вважався колекційним, але ми ретельно проробили функціональність. Ми вважаємо, що знаходимося в категорії демократичного колекційного дизайну. Точніше, не ми вважаємо, а наші покупці та дилери.

 

Шафа з труб: Україна vs Бельгія

Дизайнер Євген Пукліч, засновник Container.studio, напередодні нового року був неприємно здивований, виявивши в пропозиціях бельгійського дизайнерського дуету Muller Van Severen нові «трубчасті меблі», які вразили його подібністю до предметів із колекції Contain Air, презентованої ще на Dutch Design Week 2018. Із Ейндховена дизайнер повернувся з договорами про співпрацю з низкою артгалерей і шоурумів — нідерландських, американських і українських.

Роком пізніше колекція розширилася до 20 предметів та була презентована на Міланському тижні дизайну, де стенд українців потрапив у топ-7 найкращих локацій. І ось, як вважає Євген Пукліч, пропозиція бельгійців якщо не знецінює розробку українців, то, як мінімум, завдає серйозної репутаційної шкоди Container.studio.

 

Євген Пукліч: Створити унікальний продукт не так уже й складно

PRAGMATIKA.MEDIA: Чи плануєте ви подавати офіційну претензію або позов до суду за фактом порушення авторських прав? Наскільки це питання є принциповим для вас?

Євген Пукліч: Приблизно півроку тому, коли вперше виявив цих хлопців із Бельгії, я просто формально написав їм в Instagram повідомлення, на що не було жодної реакції. Як порадили колеги по цеху, для початку вже умовно офіційного діалогу я надішлю листа на email компанії з відповідним текстом. За листом піде низка дій, пов’язаних із розсиланням подібних звернень на портали та інфоресурси, де так чи інакше бельгійці публікували ті самі «їхні» роботи.

Зрозуміло, з посиланнями на факти участі нашої студії у виставках (Dutch Design Week 2018, Milan Design Week 2019 та ін.) із відповідною хронологією та фотоматеріалами. А далі чекатимемо на їхню реакцію і прийматимемо рішення, як діяти. Мета нашої студії — як мінімум у тому, щоб вони зняли з виробництва всю свою колекцію предметів, які точно повторюють наші, скасували експозиції в музеях, галереях, на експо- та комерційних майданчиках, публікації на інтернет-ресурсах.

Хронологічно за нами й перші публікації, оскільки наша студія реалізувала перший предмет із колекції Contain Air, етажерку B1, ще в липні-серпні 2018 р. А вже у листопаді ми повезли три предмети на стенд українських предметних дизайнерів до Ейндховена. У хлопців перша публікація в соцмережах датується 2019–2020-м рр.

Сьогодні наша колекція Contain Air налічує близько 20 предметів різних типологій.

«Інтелектуальна власність»: звучить як жарт на злобу дня

P.M.: Чи готові ви прийняти висновки судових експертів? Вони, як показує історія, можуть бути досить несподіваними.

Є. П.: Щодо висновків судових експертів поки що не готовий нічого коментувати, оскільки судового розгляду наразі немає. Якщо експерти будуть із професійного середовища, в якому ми з колегами працюємо, сподіваюся, тоді питань до їхньої компетентності не буде. Головне, щоб вони не дивилися «плоско». Чи пам’ятаєте зображення з мережі з різними проєкціями того самого геометричного об’єму на площину? Ця ілюстрація наштовхує на необхідність усебічного, об’ємного аналізу.

P.M.: Питання більш загального характеру: наскільки, на вашу думку, суперечка про унікальність форми є актуальною для сучасного предметного дизайну? Адже є безліч дизайнерів, які вважають, що унікальних форм уже не існує, все вже було, тому, мовляв, не треба гостро реагувати на запозичення та репліки.

Є. П.: Сьогодні поняття інтелектуальної власності й авторських прав звучить як знущання чи жарт на злобу дня, на жаль, для всіх нас. Container.studio за чесний підхід у дизайні. Загалом нам близький принцип «краще менше, але краще». Це про «стрілянину новинками». Тобто ми йдемо шляхом, коли зі 100 намальованих нами концептів 20 готові до виробництва вже завтра, але ми оберемо 1–2 конкурентоспроможних, а в підсумку дамо зелене світло тільки одному. Перевиробництвом чергових «геніальних» (жарт!) об’єктів займатися принципово не хочемо й не будемо.

Що ж до унікальності форм, важливо сказати про те, що в цілому матеріальний світ перенасичений. Для нас уже давно очевидно, що час із «куплядством» зав’язувати. На жаль, сьогодні парадигма суспільства все ще є такою. Так чи інакше, наближається той день, коли вона зміниться, і на порядку денному буде «генеральне прибирання».

Природно, маркетологи стануть розробляти стратегії, як продати нам різні сервіси, предмети, пристрої та інше ЧЕРГОВЕ сміття для прибирання сміття. І так до міст із брухту, як в антиутопіях. Це продовжуватиметься доти, доки у критичної маси населення не зміниться підхід від «накопичувати» до «позбавлятися/переробляти». Тому нашій студії важливо створювати не кількість, а насамперед якісний продукт. До запозичень і реплік ми ставимося вкрай негативно — це крадіжка! Створити унікальний, не важливо, дорогий чи дешевий, продукт не так уже й складно. Це вибір пріоритетів і цілей, комусь важливо, комусь — ні. Нам ближчий підхід «сенс + користь = форма».

 

Беззахисні інтер’єри

Ще одна свіжа історія: у січні 2021 р. номери французьких L’Officiel і Vogue вийшли з фоторепортажами про нову паризьку штаб-квартиру популярного фешн-бренду Jacquemus — світлу, простору, обставлену дизайнерськими меблями. Над інтер’єрами працювали студії Samuel Bégis і Till Duca. Також у вихідних даних фігурує ім’я редактора французького AD Magazine Софі Піне.

Вибачитися — несподіваний і свіжий рецепт збереження репутації

Але що неприємно здивувало читачів і підписників інстаблогу — ніде не було навіть згадки про авторів оригінального дизайну столу адміністратора. Мінімалістична стійка між двома колонами, сяюча хромом, виявилася калькою подібної групи в берлінському модерністському особняку 30-х років XX ст. Заміський будинок Landhaus am Rupenhorn спроєктували Ханс і Василь Лукхардти в колаборації з Альфонсом Анкером.

Особняк є пам’яткою архітектури, що охороняється законом. Ураховуючи глибоке занурення тієї ж Софі Піне в історію Баугауза, у випадковий збіг дизайну ніхто не повірив. Найдивовижніше у всій цій історії те, що Сімон Порт Жакмю вибачився. Просто вибачився, додавши: «It’s my duty» («Це мій обов’язок»). Такий несподіваний, свіжий рецепт від Jacquemus, як зберегти репутацію.

Інтер’єри ще беззахисніші, ніж об’єкти предметного дизайну. Тому що їх практично неможливо досконально порівняти — врахувати безліч об’ємних деталей і патернів, виміряти до градуса геометрію, відтінки палітри кольорів. Наприклад, коли подружня пара з Франції подала позов на Airbnb за те, що ті скопіювали інтер’єр їхньої сімейної квартири для власного офісу, юристи попередили, що процес може розтягнутися років на 10.

 

FILD і КМДА

Дизайнери Катерина та Ден Вахрамєєви, засновники студії FILD, ще 2015 р. зіткнулися з плагіатом із боку… КМДА. Відгукнувшись на пропозицію взяти участь у розробленні лавок для київських парків, дизайнери надали менеджерам київської мерії свій варіант. Зворотного зв’язку не було, а згодом в одному з парків просто з’явилася лавочка, зроблена точнісінько за ескізами та кресленнями FILD.

«Досвід із КМДА, звичайно, був малоприємним. Річ навіть не в самій неузгодженості виробництва лавки нашого дизайну, а в якості комунікації та елементарній культурі спілкування керівника відділу. Очевидно, що сталася помилка через неувагу, або ж не було бажання вникати в деталі авторського права та погоджувати з нами навіть виробництво першого дослідного зразка, але офіційного вибачення ми так і не отримали. Лише, на жаль, зіткнулися зі спробами перекладання відповідальності з одного співробітника на іншого. У наш бік було навіть висловлено претензію, мовляв, зчинили такий шум «через дурниці»», — розповіла PRAGMATIKA.MEDIA Катерина Вахрамєєва.

Це була перша та остання спроба студії FILD працювати з комунальними службами. Держструктура, здавалося б, має досконало дотримуватися букви закону й бути еталоном дотримання прав. Катерина сподівається, що це все-таки не система: «Це просто людський фактор і моральні цінності кожної людини окремо. У нас були випадки, коли до підрядника-виробника звертався приватний замовник з фотографіями нашого виробу та проханням зробити такий самий предмет. Але є благородні чесні люди, які відмовляються робити підробку. Тож залишається займатися улюбленою справою добре та якісно й не витрачати енергію й час на з’ясування стосунків».

Але, судячи з фактів, урок від FILD у КМДА все-таки витлумачили неправильно, і наступні лавки сплагіатили вже у закордонних компаній B&B Italia та Cino Zucchi. Копії італійських брендів досі можна побачити в парку Шевченка.

У FILD узагалі відмовилися від експериментів із проєктуванням вуличних меблів і сфокусувалися на дизайні освітлювальних приладів та інтер’єрів. Але й тут не все гладко.

Держструктура має бути еталоном у питанні дотримання прав

«Із неякісними підробками наших предметів і нашого дизайну ми стикаємося, на жаль, досить часто. Дизайнери з інших країн — наприклад, один був із Аргентини — просто безсоромно завантажують наші фотографії із сайту та пропонують на своїх ресурсах як авторський продукт. Китайські підробки на Alibaba вже вважаються нормою, і це дуже сумно. Турбує саме той факт, що всіма це сприймається як неминучість. Законодавча система у сфері захисту авторських прав фактично недієздатна, і не лише в Україні», — вважає Катерина Вахрамєєва.

 

«Право інтелектуальної власності — це поезія юриспруденції» ©

©Ми не змогли знайти автора фрази, яка красиво й точно визначає хиткість законодавчої бази. Вживши цю фразу в нашій статті, чи є ми плагіаторами, якщо не претендуємо на авторство?

Із текстами все складно, а розгляд позовів про дизайнерський плагіат у суді — це ще більший клопіт. Насамперед позивач має визначитися, що саме в нього вкрали: артоб’єкт? об’єкт промислового дизайну? інтелектуальну власність? Від цього залежить, на який саме розділ права спиратися, вибудовуючи захист. Коли йдеться про об’єкт галерейного дизайну, тобто предмет, який не випускався промисловим способом, але має матеріальне втілення, одиничне чи малотиражне, спиратися на патентне право недоречно. Юрист порекомендує звернутися до авторського права, яке виокремлює виключні моральні (немайнові) права автора, що зберігаються на строк його життя, та майнові права, які можуть бути зареєстровані й передані іншій особі.

У порівнянні творів мистецтва й дизайну застосовується доктрина істотної схожості й поняття елементів, що охороняються та не охороняються. До тих, які не охороняються і які не братиме до уваги експерт, належать тема, матеріал, а також ідейний зміст. А ось образ (процитуємо букву закону дослівно: «образна система, внутрішня форма») і зовнішня форма охороняються законом.

Саме форма аналізуватиметься в деталях — композиція, ритм, переважання гострих чи криволінійних форм, контрасти, колорит, особливості та деталі. Всі ці характеристики вносяться у зведену таблицю. І якщо в результаті більшість показників збігається, експерт пропонує висновок про значну схожість, тобто плагіат. Процес порівняння дуже копіткий, складний і може забрати чимало часу. Тобто оціночна думка коментаторів у соцмережах не повинна в принципі братися до уваги.

Наскільки непередбачуваним буває судове рішення, ілюструє приклад позову між Apple та італійськими виробниками джинсів Steve Jobs. Після багаторічної процедури суд виніс вирок, що логотип Steve Jobs у вигляді надкушеної літери J не є плагіаторською копією логотипу Apple, оскільки літера не здається судді їстівною. Ну а ім’я батька-засновника в Apple просто не встигли вчасно запатентувати — брати Барбато виявилися спритнішими.

Оскільки у молодих дизайнерів зазвичай немає ні коштів, ні часу на судову тяганину, дуже часто застосовується інша тактика. Онлайн-шеймінг — це зброя масового ураження, про моральність і припустимість якої точаться бурхливі дискусії. Але її ефективність не викликає сумнівів.

 

Штучний інтелект нам допоможе?

У 2018–2019 роках MoMA співпрацював із Google Arts & Culture Lab у проєкті з машинного навчання програми для визначення творів мистецтва на зображеннях — фотографіях і картинах. Штучний інтелект тренували, прогнавши через програму понад 30 тисяч знімків у пошуках збігів із музейною колекцією, яка сьогодні містить оцифровані зображення 65 тисяч робіт. Алгоритм діє за принципом гуглівського «пошуку за картинкою», але має розширені параметри й високий ступінь точності. Цей проєкт уже завершено, і тепер співробітники MoMA можуть використовувати допомогу штучного інтелекту для атрибуції творів мистецтва чи пошуку підробок.

Поки йдеться лише про допомогу людині-експерту та чорнову фільтрацію. Розумна машина, як визнали розробники, все ще не здатна зрівнятися з досвідченим мистецтвознавцем і куратором відділу дизайну МоМА. Алгоритм розрізняє збіги, коли вони більш ніж очевидні, і це справедливо лише для двомірних статичних зображень, наприклад, картин. Скульптури, інсталяції та музика складніше піддаються впізнанню та порівнянню.

Немає сумнівів, що шліфування можливостей ШІ продовжуватиметься. В якийсь момент найближчого майбутнього виявлення подібності форми та її класифікація — плагіат чи цитування — стане елементарним завданням. Доволі часто запозичення буває ненавмисним, спровокованим якимось флеш-враженням. Цим часто грішать випускники дизайнерських факультетів, які ще не набили собі болючих шишок у зіткненні з чужими комерційними інтересами та не укомплектували в голові картотеку вражень.

І просте правило «погугли це» може врятувати від неприємних наслідків. Є контрдумка: подібна самоцензура лише нашкодить, оскільки повністю уникнути збігів із твором мистецтва — вже створеним промисловим способом чи натурою — неможливо.

І просте правило «погугли це» може врятувати від неприємних наслідків

Та все ж таки машинний аналіз гарний тим, що, на відміну від людини-експерта, з ним не посперечаєшся. Та й ображатися на ШІ якось дивно. Чи вирішать колись передові технології проблему плагіату остаточно? Ні. Тому що головне питання «і що нам тепер із цим робити?» поки що залишається без відповіді.

 

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Хто може бути арбітром у дискусіях про первинність і вторинність дизайну? Чиї знання історії питання дозволяють із легкістю розплутати клубок алюзій, що виникають при погляді на новий об’єкт, а авторитет є визнаним у міжнародних дизайнерських колах? Відповісти в якості незалежного експерта на болючі питання про плагіат форми ми попросили Ольгу Косирєву — історика та дизайн-критика, організатора й керівника дизайн-лекторію. Людину, знайому з реальним життям молодих професійних спільнот дизайнерів України та сусідніх країн і здатну відрізнити бурю у склянці від глобальних потрясінь.

 

Ольга Косирєва

Історик, дизайн-критик, організатор і керівник дизайн-лекторію

PRAGMATIKA.MEDIA: Що таке плагіат у дизайні та де його межі? Як відрізнити цитування, омаж, імпресію, запозичення від плагіату?

Ольга Косирєва: Мені здається, говорячи про плагіат, треба відштовхуватися від його загальних визначень. Словники дають плюс-мінус подібні тлумачення: «видання чужого твору за свій чи незаконна публікація чужого твору під своїм ім’ям», «навмисно вчинене фізичною особою незаконне використання або розпорядження результатами чужої творчої праці, що охороняється, яке супроводжується доведенням до інших осіб хибних відомостей про себе як дійсного автора». І подібне. Тобто головне — це те, що людина (або компанія) видає себе за реального автора. Наприклад, виставляє на продаж китайську копію крісла Філіпа Старка компанії Kartell, а каже, що це безіменне щось компанії XYZ Unlimited. Ось тут абсолютно ясний плагіат, і це суди засуджують повсюдно.

Тобто, на мою думку, головне, що треба розуміти: плагіат — це поняття юридичне. Коли є юридичні підстави і можна притягнути плагіатора до відповідальності через суд, якщо можна довести, що витвір автора та витвір його опонента — це одне й те саме, тоді тут має місце плагіат. Якщо предмети схожі, нагадують, витікають, розвивають, відштовхуються, запозичують форму, ідею одне в одного, то це запозичення, схожість, вторинність, неоригінальність і так далі, але плагіатом це назвати не можна.

Я, зрозуміло, не юрист, і питання про плагіат запропонувала б обговорювати та вирішувати з юристами і в цьому ключі. А якщо юристи скажуть, що немає підстав, то немає й проблеми плагіату в тому чи іншому конкретному випадку.

Як відрізнити цитування, омаж тощо? Думаю, що це матерії, які неможливо зважити в грамах. Тільки автор може сказати, що його робота була навіяна роботами іншого дизайнера, що це його наштовхнуло на ідею твору. І це ж не рідкість. Згадуються одразу омажі Мондріанові, зроблені Широ Кураматою. Або цілі колекції Studio Alchimia, якими вони висміювали шедеври Баугауза, стілець «Тонет № 14», стілець Superleggera Джо Понті та низка предметів авторства їхніх сучасників. А якщо якісь алюзії чи подібність бачить глядач, то це його власні проєкції й не більше.

Як нещодавно в одному інтер’єрі ванної кімнати, де в душовій була інкрустація з нерівних кіл рожевого мармуру на білому, я побачила анемони, хтось — медуз, хтось — фрагменти здорових (!) легень, а комусь «згадався Doom, коридори з м’яса» та збільшені хворі вени на ногах. І одні писали, мовляв, боже, як тонко, яка свіжість, яка ніжнятина, а інші — що жах, огидно, нудить і як можна так жити. Я впевнена, що власні враження потрібно тримати при собі під час аналізу твору, хоч мистецтва, хоч дизайну, якщо йдеться про професійну думку та розбір. Важливо не що вам здається, а що існує об’єктивно. «Мені здається» до справи не пришиєш.

P.M.: Що є ключовою якістю, яка визначає унікальність, коли йдеться про дизайн об’єктів: форма, матеріал, концепція, назва?

О. К.: Ну вже точно не назва, але все разом: ідея, призначення предмета, матеріал, технологія виконання, форма та багато іншого. Це ж є невіддільним одне від одного. Це як спитати, що найголовніше в людині: шкіра, кістки, кров, плоть чи дух? Без будь-якої із цих частин немає людини.

Історія вперта — своє місце в ній займають ті, хто прийшов вчасно

P.M.: Як часто в історії дизайну ставалися суперечки про авторські права? Чому за сторіччя цю тему не досліджували та не закрили остаточно? Чому вона залишається актуальною для дизайнерських спільнот росії та України?

О. К.: В історії дизайну були приклади, але дуже давно. Я можу не знати чогось, але зі значних конфліктів згадується історія про самобалансований стілець Марта Стама і Марселя Бреєра, коли один народив ідею і намалював стілець на папері, а інший взяв її, розрахував, перетворив на предмет і довів до виробництва. Зараз стілець називається стільцем Марта Стама та Марселя Бреєра.

Потім була історія, що Ле Корбюзьє, який працював у співавторстві із Шарлоттою Пер’ян і П’єром Жаннере, взяв на себе патент на їхні спільно розроблені наприкінці 1920-х рр. меблі. І Шарлотта Пер’ян уже потім, після смерті Корбю, доводила авторство та довела. Були також явні утиски авторських прав Ейлін Грей і Ліллі Райх, багаторічної подруги та співавтора Людвіга Міса ван дер Рое, чиї роботи він, схоже, просто привласнив. Але тоді були такі часи, гасло «Жінка теж людина» з’явилося лише в 1960-ті.

Це, звичайно, було вже давно, на світанку становлення дизайну як сфери діяльності.

Чому зараз це є актуальним для росії та України? Напевно, тому, що ми знаходимося на самому початку шляху освоєння, осмислення, становлення предметного дизайну. Наразі обидві країни роблять у цьому напрямі перші кроки та пред’являють світові перші результати. Звичайно, серед них не може бути десятків і сотень оригінальних, неповторних, невпізнанних тощо. Звідки? Ми 70 із лишком років були відірвані від середовища, ми досі є спадкоємцями СРСР і мислимо зовсім не так вільно і свіжо, як потрібно було б для розроблення справді нових предметів дизайну.

Але я ще посперечалася б із вашим твердженням про актуальність цієї теми. Якщо хтось десь обговорює її, то я не стала б стверджувати, що вона для всієї спільноти є актуальною. Плюс у ній є різні боки. Одна річ — китайські підробки, які наводнили ринок і, як я вважаю, ображають усе святе. Вони не лише порушують авторське право, а й розбивають ущент мрію, легенди, якусь справжність, автентичність, які має дизайн італійський, голландський, скандинавський. Інша річ — сучасні роботи сучасних авторів, які нібито нагадують одна одну. Іноді дивишся на обидві й думаєш: про що суперечка?

І у тій, і в іншій немає нічого на 100% нового, все вже було, все разом чи частинами випробуване іншими, щось нагадує, щось здається незвичайним, своїм для цього автора. Якщо в основі дивана — губи, чи це означає, що диван від Studio 65 є вторинним щодо дивана Сальвадора Далі? Та ні, вони ж зовсім різні. Якщо в основі крісла є троянда, то чи означає це, що всі наступні крісла не мають права на життя після крісла Мазанорі Умеди для Edra? Я вважаю, що ні, аж ніяк. Якщо світильники схожі на дзвіночки, то все, після першого предмета з такою алюзією інших більше не повинно бути, чи що?

Дивитися на троянду та побачити крісло може будь-хто. А далі розпочинається робота. Конкретизація форми, матеріалу, техніки виконання, прийому тиражування. Далі починається виготовлення, виробництво, виведення на ринок. І багато іншої роботи, яка є невід’ємною частиною процесу дизайну та робить предмет дизайну таким. На відміну від витвору мистецтва, наприклад, де процес дещо інший, і рушійною силою всього є сам автор.

Загалом я стою на тому, що обговорення «Карл у Клари вкрав ідею геніального предмета меблів чи світильника» висмоктані з пальця. Клара теж цю ідею десь підглянула, швидше за все, і вони могли вдвох її піддивитися в одному місці чи в різних, це не так важливо. Клара могла не уявляти, що Карл узагалі існує. Є безліч прикладів в історії, коли в різних місцях різні люди винаходили те саме й синхронно робили наукові відкриття.

Достатньо згадати італійця Гульєльмо Марконі, американця Ніколу Теслу та російського Олександра Попова — винахідників радіоприймача. А є ще закон Бойля–Маріотта, незалежно відкритий двома вченими у XVII ст.; неевклідова геометрія, яка була незалежно розвинена на початку ХІХ ст. М. І. Лобачевським у росії, Яношем Бояї в Угорщині та Гауссом у Німеччині; і теорія еволюції видів, яку сформулював не тільки Чарльз Дарвін, але й Альфред Воллес. Навіть у науці зараз дедалі більшу силу набирає гіпотеза множинного відкриття — це гіпотеза про те, що більшість наукових досліджень і винаходів робляться незалежно й більш-менш одночасно кількома вченими та винахідниками.

Останніми роками і в списку Нобелівських лауреатів, особливо в галузях фізики, хімії, фізіології й медицини, економіки, все частіше замість лауреатів-одинаків висуваються двоє чи троє фахівців, які зробили незалежно один від одного одне й те саме відкриття. Іноді відкриття відбуваються одночасно чи майже одночасно; іноді вчені роблять відкриття, не знаючи про те, що інші вже зробили їх кілька років тому.

Чому таке є неможливим у дизайні? На мою думку, це можливо. Багато чого витає в повітрі, багато народжується з інтуїції та колективного несвідомого. Із творчістю цього ніколи не можна виключати.

P.M.: Якщо сам об’єкт в енциклопедичному сенсі не є предметом дизайну, тобто не випускався фабриками масовим тиражем, але все ж таки існує не в єдиному екземплярі й може бути повторений — у якій площині повинні регулюватися суперечки про унікальність форми? Інтелектуальні, авторські права, патентне право?

О. К.: Я почала б із того, що у ХХІ ст. предмет дизайну не обов’язково має бути тиражним, щоб вважатися предметом дизайну. Світ змінився, і для дизайну важливішим є поєднання естетики та функції, а тиражність може бути, а може й не бути. Все одно ці поодинокі, авторські, малосерійні предмети називаємо дизайнерськими. Якщо це предмети ручної роботи, кожен із яких трохи відрізняється від попереднього просто через особливості виготовлення, то мені здається, першочергове питання: чиїми руками ця річ зроблена? Якщо той самий автор повторює свою річ раз у раз, очевидно, що він може її змінювати скільки хоче разів, навмисне чи ненавмисне, або через особливості матеріалу чи процесу виготовлення.

Якщо йдеться про те, що хтось інший почав виготовляти те саме, до ступеня змішування — то це плагіат і предмет для юридичного розгляду. Якщо ж хтось почав робити щось схоже, але не індентичне, то є кілька варіантів: або це схоже наслідує першоджерело, але не дотягує до нього, або ж відштовхується від нього й перевершує його. Це також можливо, чому ні? Хіба не може бути учень кращим за вчителя чи послідовник кращим за засновника? Розвивати можна і чужу ідею, важливіше, щоб рух був уперед, а не назад.

Загалом я б сказала, що подібним випадкам, коли йдеться про артдизайн, авторські предмети, галерейний/колекційний/малосерійний дизайн-об’єкт, даремно приділяється якась підвищена увага. Актуальність перебільшена. У таких об’єктах є велика частка авторського бачення, і хто може заборонити творити авторові? «Я художник, я так бачу» звучить анекдотично, але ж це правда. Інакше який ти митець?

І друга причина, чому це марно. «Гарний дизайн ненав’язливий», як говорив Дітер Рамс. Те саме можна сказати і про дизайнерів. Хочеться, щоб вони працювали над дизайном нових продуктів, над новими ідеями. Розвивали їх, розвивалися самі, прогресували, не стояли на місці, йшли вперед і просували дизайн. Робили світ кращим щодня, щохвилини. А не сперечалися, хто першим вигадав зігнути сталеву трубку чи зробити диван у формі губ.

Хороший продукт говорить сам за себе: його оцінять колеги, похвалять авторитетні журнали та куплять користувачі. Все ж таки давайте не будемо забувати, що дизайн робиться «для людей», щоб його полюбили, купили, використали. І люди голосують за нього карбованцем — купують чи не купують. Будь ти хоч тисячу разів творцем супероригінальної, ні на що не схожої речі — якщо її не купують, якщо вона не знаходить свого місця на ринку, то вона не хороша, не пророблена, банально не потрібна. Адже дизайн не буває «в стіл», це не мистецтво. Він створюється для користувача, для задоволення його потреби, хай навіть дуже специфічної, естетичної, але він повинен знайти свого користувача. Інакше це поганий дизайн.

І так, ти можеш думати, що ти невизнаний геній і випередив свій час, що тебе не розуміють, усі навколо телепні чи ретрогради — але історія вперта. Своє місце в ній займають ті, хто прийшов вчасно. І бути геніальним серед сліпих, які цього не бачать, випадає на долю одиницям. Скромніше треба бути багатьом із наших дизайнерів. Об’єктивніше оцінювати своє місце та роль в історії. Тоді, дивись, і люди потягнуться. Теж жарт, але не без підґрунтя.

Розвивати можна і чужу ідею, важливіше, щоб був рух уперед

P.M.: Наскільки сьогодні в принципі важлива унікальність форми? Дизайнери часто експериментують із функцією, формують складні концепції, прагнуть до того, щоб за предметом стояв якийсь наратив, множинні сенси, історія — і це дійсно набагато успішніше капіталізує предмет, ніж його форма. То чи має сенс узагалі сперечатися про її унікальність?

О. К.: Тут ви маєте рацію, що концепція, сторітелінг, багатозначність і образність дуже важливі, тим більше — нова функція. І так, це робить дизайн успішним, тут у мене немає сумнівів. А унікальність форми — над цим точно не б’ються найкращі уми людства.

Насилу уявляю собі Філіпа Старка, який зводить себе: «Ну що ж моя вітряна турбіна так схожа на яхтовий гвинт?! А чи не подумає хтось, що я змалював її із судна ХІХ ст., яке бачив якось у музеї науки й техніки в Мілані? А взагалі, чи не треба мені ще попрацювати над тим, щоб ця турбіна не була схожа ні на вентилятор, ні на насінину клена, ні на клешні краба, зовсім ні на що? А то що скаже княгиня Марія Олексіївна?». Формула «форма відповідає функції» певною мірою застаріла, але «функція вторинна, форма первинна» — це навіть артдизайну не стосується.

Хоча повторюся: дизайн — це синтез, не можна відібрати в нього один складник і розглядати його поза зв’язком з іншими. Це хибна практика.

/Матеріал опублікований на сторінках #28 тому PRAGMATIKA.MEDIA/