Віктор Зотов & BIG. Історія однієї колаборації

Що спільного між київським ЖК «Паркові озера» та хмарочосом West 57th на Манхеттені? Не поспішайте відповідати. В нас є історія, що виявляє несподівані, неочевидні, проте вельми тісні зв’язки. Нещодавно київський архітектор Віктор Зотов в одному з постів у соцмережах мимохідь згадав, що має досвід колаборації із засновником BIG Б’ярке Інгельсом.

PRAGMATIKA.MEDIA з’ясувала деталі спільної роботи бюро ZOTOV&CO та BIG над проєктом у Києві. Якою була пропозиція від зірки світової архітектури і чому ідею не втілили? Як працює механізм колаборацій, як розподіляються ролі principal і local між українськими та європейськими архітекторами? І як досі впливає на українську архітектуру травма комунального минулого? Відповіді — в інтерв’ю з Віктором Зотовим.

PRAGMATIKA.MEDIA: Ми не знайшли у відкритих джерелах інформації про архітектурну колаборацію Б’ярке Інгельса та українських проєктувальників наприкінці 2000-х. Тим цікавіше буде почути цю історію. Тож ви написали у фейсбуці: «Небагато у світі людей, які наймали Б’ярке на підряд». То що ж за проєкт ви починали разом із засновником BIG і чому він так і не був реалізований?

Віктор Зотов: Уявіть: 2007 р., у всіх багато грошей, у мене теж. Кожен розважався як міг: хтось яхти купував, хтось квартири. А я запрошував до України найцікавіших у світі архітекторів. Данці тоді гучно прозвучали на Венеційській архітектурній бієнале — у 2006-му майстерня CEBRA взяла «Золотого лева» за найкращий національний павільйон. І коли я отримав замовлення на дуже великий проєкт у Києві, то звернувся одразу до кількох данських бюро з пропозицією співпрацювати. В CEBRA відмовились, а от Інгельс погодився.

Ішлося про проєкт житлового комплексу в мікрорайоні Воскресенка (Територія на Лівому березі Києва, недалеко від метро «Дарниця». — Прим. ред.). Найцікавіше, що на той момент, як ми почали спілкуватися з Б’ярке (платили за цю співпрацю ми, тобто наше бюро — замовникові було спершу про цю співпрацю невідомо, а потім — усе одно), це не було «грою на інтерес», — замовник уже узгодив нашу концепцію, наш проєкт.

 

P.M.: Звучить настільки дивно та ірраціонально, що варто уточнити. Тобто ви вже виконали частину роботи, замовник її затвердив, проте ви вирішили запросити до участі в цьому проєкті Б’ярке Ігнельса й до того ж заплатити йому з власної кишені? 

В. З.: Так. Я легко міг рухатися далі без Б’ярке. Так само, як і у випадку, коли ми запросили Maxwan Architects для участі в одному з проєктів для компанії Лева Парцхаладзе «ХХІ століття» в Полтаві у 2007–2008 рр. — замовники не просили мене про цю колаборацію. Це принципова деталь. Мало того, мені довелося їх переконувати, що непогано б залучити в якості партнера відомого іноземного архітектора.

Так, із погляду здорового глузду й навіть із моєї сьогоднішньої раціональної позиції це була авантюра. Пустощі. Та варто, мабуть, пояснити, що тоді я гостро відчував дефіцит колаборацій, інформації, освіти, була жага до професійного зростання. Хотілося вийти на кращий світовий досвід. Пам’ятаю, після завершення інституту десь п’ять років поспіль катався до Москви, просто щоб відвідати бібліотеку, подивитися журнали. Ночував на вокзалі, бо тоді, наприкінці 80-х, грошей на готель я не мав.

На момент, коли ми почали спілкуватися з Б’ярке, замовник уже узгодив нашу концепцію від ZOTOV&CO

На момент колаборації з Б’ярке, звісно, в нас тут уже були якісь журнали, книги, інтернет, але все одно бракувало живого контакту. Думаю, що ми маємо унікальний досвід у цьому напрямі. І бюро ZOTOV&CO, і тим паче CANactions School. У CANactions колаборація на два рівні вища — форсований професійний нетворкінг. У нас щодня відбуваються якісь інтернаціональні контакти. Це наш сильний бік.

Та інше питання, наскільки всі подібні взаємодії ефективно виливаються на практичну площину. В наших реаліях це поки більш конфліктно. Архітектура є синтетичною професією з тисячею зв’язків із суспільством у різних його проявах. І ти в будь-якому разі дуже залежиш від стану суспільства. На відміну від художника, наприклад: картину можна написати, абстрагувавшись від реальності, а архітектура завжди така, як люди. І з цим нічого не поробиш.

Тому, якщо говорити про продуктивність колаборацій між нами та західними архітекторами, то це робота на майбутнє. З позитивного сьогодення варто зазначити, що в Україні нарешті з’явилися прогресивні архітектори продуктивного віку. На контрасті з нульовими, коли архітектурна тусовка була представлена «дідами», це вже відчутно.

P.M.: А з чим саме ви пов’язуєте такі зміни? 

В. З.: Визріло. Настав час. Я сподіваюся, що почасти це пов’язано також із зусиллями ZOTOV&CO та CANactions. Принаймні так нам кажуть і хочеться вірити — не лише з лестощів. Погляньте на Китай, де в певний момент кількість почала переростати в якість. Так і в нас — мали визріти умови. Коли я виходив зі своїми проєктами у 2004 чи у 2006 р. на архраду, то в цих архітекторів старого покоління був шок. У когось наші ідеї викликали відвертий переляк, у когось просто розпач. Усі колеги були набагато старші за мене, і наші проєкти та пропозиції ішли всупереч з усталеною на ту мить практикою…

Повертаючись до того, навіщо ж я прагнув колаборації з Інгельсом, скажу так: прогрес рухає цікавість. Мені було тоді цікаво. І досі цікаво!

P.M.: Цікавість якого роду? Зрозуміти механізми, кухню роботи європейських архітектурних бюро чи це інтерес до творчості конкретного Б’ярке? 

В. З.: Цікаво бути кращим. Робити краще.

P.M.: Тобто ви розглядали цей конект із BIG як іще одну сходинку у своєму професійному розвитку? 

В. З.: Можна і так сказати.

P.M.: «Ми бачимо далі, бо стоїмо на плечах гігантів»? 

В. З.: Я свято вірю в те, що неможливо зробити щось видатне в архітектурі, якщо ти не інтегрований до світового контексту. Важливим є принцип research based design — із цього варто починати будь-який проєкт. От буквально сьогодні почали обдумувати концепцію монумента загиблим у Маріуполі. І ніби це камерна тема, та ми одразу шукаємо в мережі 100 прикладів з усього світу. Сперечаємося, що ж таке монумент, про що він: про світоустрій, про героїзацію… Але це окрема велика тема.

P.M.: Ми зупинилися на тому, що ідея залучити Інгельса була вашою, вона здійснювалася за ваші гроші і ви сформулювали замовникові, чому вважаєте це необхідним. І як відреагував замовник? 

В. З.: Замовник — «Інтергал-Буд» — не заперечував. Ми впустили наших партнерів і попрацювали спільно, отримали задоволення.

P.M.: Розкажіть докладніше про саму будівлю й те, як відбувався процес. 

В. З.: Для мене на той час це був найбільший об’єкт. Середня площа об’єктів, які ми проєктували, тоді становила близько 100 тис. кв. м. У цьому разі йшлося про житловий комлекс на 300 тис. кв. м — це лише житлової та комерційної площі. Якщо додати паркінги й технічні метри, то доходило вже ближче до 400 тис. Гігантський об’єкт, що мав принести солідний прибуток і замовнику, і нам, проєктувальникам.

Словом, ми домовились, і розпочалася робота. Я їздив у Копенгаген, співробітники BIG і сам Інгельс приїздили до Києва. До речі, коли Б’ярке приїздив, я організував із ним зустріч у Домі архітекторів, набігло десь 100 чоловік.

Що вразило в роботі данців — варіативність. Вони одразу зробили 70 варіантів у маленьких макетах! Це розмах, дуже потужний творчий потік!

Тоді для мене була звичною така послідовність роботи над проєктом: зазвичай достатньо швидко ти вигадуєш ідею і потім захищаєш-просуваєш її з усіх сил до втілення.

У BIG же творча фаза займає велику частку процесу. Вразила їхня здатність відмовитися від раніше придуманого на користь іншої ідеї. На ранній стадії проєкту часто лік варіантів іде на сотні.

Те, що запропонував Інгельс, для Києва виявилося геть неприйнятним

У якийсь момент із множини варіантів для Києва BIG лишили три основних: «Мегаструктуру», «Лук» і «Ряди й вежі». Найсимпатичнішим мені видався варіант «Ряди й вежі» — поєднання лінійних 3–4-поверхових об’ємів і 5 різних за формою та матеріалом веж. Низькі будівлі формували комфортне співмірне людині середовище, а вежі — орієнтири та яскравий образ. Довкола веж створювалися площі, подібно до середньовічної забудови, коли малоповерхові вулички (low rise high density) вливаються у площі з палацами й храмами. Мені ця ідея сподобалась, і ми із цікавістю над нею попрацювали.

Та врешті вони обрали не те щоби найсумніший варіант, проте варіант, який мені не подобався. Це була одна гігантська будівля — павукоподібна мегаструктура (після того, як з’ясувалося, що проєкт не має попиту в Києві, він перекочував до Азербайджану. Б’ярке завжди відкрито каже, що якщо проєкт не підійшов в одному місці, то, можливо, стане в нагоді в іншому).

Але те, що запропонував тоді Б’ярке, для Києва виявилося геть неприйнятним. У плануваннях до того ж прослідковується натяк на наше комунальне минуле, що на пострадянському просторі досі сприймається негативно. Спільні коридори, квартири вікно у вікно — це не продається навіть сьогодні. Звісно, що це не пройшло. Замовник проєкт не прийняв і пішов від нас. Так Б’ярке допоміг мені із цим проєктом попрощатися.

P.M.: Що ж, за сукупністю даних — локація, рік, замовник — не важко здогадатися, що тепер ми на цій ділянці маємо ЖК «Паркові озера». А могли б мати щось ірраціональне, проте видатне, від BIG. Усе-таки шкода, що проєкт не було втілено! 

В. З.: Це мінус. А тепер про позитив. Б’ярке на архітектурному небосхилі вже років 10 входить до провідної п’ятірки-десятки. Інгельс — наймолодша із зірок, і його архітектура продовжує хвилювати розуми. Крім того, мій син (Гриша Зотов — архітектор і засновник бюро Architectural Prescription. — Прим. ред.) устиг попрацювати в BIG. На момент нашої колаборації він навчався на другому курсі КНУБА, і я взяв його до Копенгагена на одну з робочих зустрічей.

Коли вже поверталися, Гриша мені повідомив, що «заніс портфоліо». А потім його раптом викликали, і незважаючи на те, що хлопцеві було всього лише 19 років, запросили протягом цілого року попрацювати в BIG! Це колосальний досвід. Тиждень тусовки в компанії практикуючих іноземних колег на воркшопах CANactions можна прирівняти до року кволої університетської української освіти, а тут — цілий рік в одному з найкрутіших бюро світу. І того, що наше спільне проєктування відкрило таке вікно можливостей, уже достатньо, щоб згадувати про нього із вдячністю.

P.M.: Як ви з Б’ярке розмежовували функції в робочому процесі? Ви були просто посередником між замовником і запрошеною зіркою чи мали в подальшому запроєктувати створену ним концепцію? 

В. З.: У світовій практиці подібна співпраця між архітекторами зазвичай відбувається так: є principal, є local. Місцевий архітектор чи архітектурна компанія потрібні саме для того, щоб адаптувати ідеї principal до тутешнього контексту. І на стадії прийняття перших рішень, щоб сформувати правильне розуміння задач у principal-архітектора, і на стадії реалізації. Закони, норми, тісний контакт із замовником, із місцем, маса технічних деталей — усе це вимагає роботи й посередництва на місці.

Я за свою практику виступав у різних ролях — і як principal, і як local. Зі швейцарським архітектурним бюро EM2N Architekten ми ще до президентства Порошенка робили проєкт головного офісу для ROSHEN. Тоді ми знайшли на вибір шість крутих світових команд, котрі могли, на нашу думку, взятися за проєкт. Тут, до речі, на той момент ми теж уже мали схвалений замовником власний ескіз від ZOTOV&CO. Коли в замовника виникла амбітна ідея зробити інтернаціональний проєкт, то наша проєктна команда підібрала найвідоміших на ту мить у світі архітекторів, і він обрав швейцарців. І не просто для розроблення концепції — з ними підписали договір на всі стадії проєктування, включно з кошторисами.

Важливо чітко розділяти, у якій із двох ролей ти знаходишся. У колаборації з Б’ярке в нас однозначно була роль номер два. Та саме ця позиція дозволяє реально пов’язати нашу купу гною та «прекрасну далечінь». А надзавдання на будь-якому проєкті — неважливо, чи виконуєш ти його сам, намагаючись дотягтися до кращих світових практик, чи в компанії, — зробити найкраще тут і зараз. Номер два в такій колаборації дає тобі великі шанси бути номером один у наступній.

P.M.: Як вам здається, замовник «Інтергал-Буд» зрозумів ідею подібної колаборації? Що пропозиція запросити іноземного хедлайнера — це не професійна слабкість із вашого боку, а геть навпаки — спроба створення нової цінності? 

В. З.: Ні, нічого він не зрозумів.

P.M.: Можливо, в нього склалося враження, що залучення іноземців було спробою невиправдано роздути бюджет? 

В. З.: Можливо. Бачу одну з причин у тому, що я майже не спілкувався з першою особою, і це принциповий момент: архітектору потрібно із самого початку бути в контакті з головним босом. Тоді всім зривало дах від темпів росту, крива йшла різко на підйом, гроші падали мішками щомісяця, і всі нюанси просто не встигали усвідомлювати. Але криза тим і корисна, що повертає до реальності.

Позиція local дозволяє пов’язати нашу купу гною та «прекрасну далечінь»

P.M.: Зрозуміло, що ви як local були глибоко занурені в контекст. Наскільки точно й детально інформацію про контекст і місцеву специфіку ви передавали Б’ярке? 

В. З.: Ви маєте на увазі, наскільки артикульована, наскільки детально була прописана задача й ким саме? Безумовно, ми були відповідальні за постановку задачі. У техзавданні проговорювалася умова витягнути із цієї ділянки певну кількість метрів. Була надана зйомка ділянки, плани, фото. Побажання щодо співвідношення житла з комерційною функцією, щодо забезпечення паркомісцями… А зустріч із замовником у Б’ярке проходила вже на етапі, коли він приїхав узгоджувати концепцію.

P.M.: Але ви самі сказали, що концептуальна пропозиція від Б’ярке мала ознаки негативної для вас коридорної, комунальної системи, яку ми відкинули й ментально не готові до неї повернутись навіть сьогодні. Можливо, це сталося через те, що голова BIG не зовсім був «у контексті»? 

В. З.: Кілька слів про різницю контекстів і хвилі соціалізації. Коли я був у гостях у Цюріху в наших партнерів з EM2N, ми саме спілкувалися про піки пріоритету соціальних цінностей, що випали на 20-ті, 60-ті та на 80-ті. Дізнатися про 80-ті рр. для мене було несподівано, оскільки в Союзі ця тема не звучала. Максимум вона виявлялася в паперових конкурсах, де фокусувалися на створенні «місць спілкування».

Зараз ми спостерігаємо чергову хвилю пріоритету громадських цінностей над особистими, причому Швейцарія є одним зі світових лідерів у цьому плані. Для них соціалізація, соціальні зв’язки, спілкування — це найважливіший пріоритет. Та я думаю, що Б’ярке вся ця теорія була не надто цікава. Ми не намагалися описувати йому стан українського суспільства, тим паче не говорили про типологію родин і квартир. Думаю, з-за кордону наша ситуація іноді навіть зрозуміліша, ніж нам самим ізсередини, видно всі наші травми й комплекси.

Думаю, для Б’ярке це просто було не важливо. При тому, що я щиро люблю його, оскільки він дуже відкрита людина, але… це творча емоційна натура. Б’ярке робить архітектуру. Якщо потрібна icon — це до нього. Буває, що ти всі задачі проєктувальні вирішив, усі побажання виконав, зробив якість, а… самої будівлі не видно, і проєкт виходить такий — скромний. Я люблю приховану архітектуру, думаю, це про повагу до контексту, до людей, до природи…

Та це не про Б’ярке Інгельса. В нього архітектура яскрава, вишукано гарна. Але не скромна!

У данській історії не було комунальної травми. Перший реалізований житловий комплекс BIG VM Houses складається з блоків, розгорнутих під кутом одне до одного. Будівлі мають прозорі скляні фасади. Так, на вікнах є шторки, та їх майже не закривають. Такий своєрідний ексгібіціонізм. Але людям ця прозорість заходить «на ура».

Як розповідав Б’ярке, замовник VM Houses прибуток отримав удвічі більший від очікуваного. І це стало приводом одразу замовити поряд нову будівлю — Mountain House. Більш ірраціонального об’єкта я не бачив у своєму житті. Плита із шаром квартир прикриває атріум-паркінг навіть не з ескалаторами, а з траволаторами. Це супердорога штука, яка суперечить здоровому глузду. Але це прикольно. І в Данії таке має популярність.

Хтось у нас тезу «один раз живемо» сприймає в такому сенсі, що треба встигнути якомога більше нахапати. А хтось хоче витратити гроші на прикол, створюючи видатну архітектуру з незвичним просторовим ефектом.

Архітектура Б’ярке Інгельса яскрава, вишукано гарна. Але не скромна!

P.M.: Із моменту спроби створити спільно з Б’ярке Інгельсом видатну архітектуру в Києві минуло вже понад 12 років. Сьогодні ви вбачаєте доцільність у подібній співпраці з іноземними топархітекторами? І як зараз ви б вибудовували цю колаборацію? 

В. З.: У мене так само лишається бажання колаборацій, взаємодій — інтернаціональних, інтерконтинентальних, міжнародних, таких, аби «поміж», «на стику». Так, подібне бажання є, і воно лише росте. CANactions School і вся діяльність бюро ZOTOV&CO орієнтовані на інтеграцію до світового контексту. Наше завдання — не замикатись, не створювати все всередині, не роздавати відповіді й рецепти на всі випадки життя. А розшукати, виокремити найкраще у великому світі, пов’язати з нашим світом, виступити модераторами процесу й насамкінець видати перфектний результат.

І знаєте, що цікаво: чим більше ти дивишся на чуже, тим більше шансів створити своє, неповторне, тутешнє.

Як приклад нашого бажання та необхідності колаборацій: усі наші останні великі проєкти — «26 га» (Івано-Франківськ), «Лозовеньки» (Харків), «Китаєво», «Річпорт» (Київ), «Вільне» (Білогорівка, Київська обл.) та ін. — містять ідею спільної роботи різних архітекторів над окремими об’єктами (житловий квартал, школа, набережна) великого комплексу для забезпечення архітектурного розмаїття.

Але нове проєктне партнерство зараз я б уже будував інакше. Протягом років інтернаціональної взаємодії ми виросли і вже можемо зробити не гірше, ніж багато хто з наших зарубіжних партнерів.

І в урбаністиці, і в архітектурі.