PRAGMATIKA.MEDIA: Спікери конференції «Парламентські будівлі», організованої Лондонською архітектурною школою Bartlett, розповідали про те, що більшість важливих питань вирішується не в сесійній залі, а в неформальних просторах, зокрема в так званих кулуарах, тому їхня якість безпосередньо впливає на роботу парламенту. Які простори для неформального спілкування є в розпорядженні українських депутатів і наскільки вони підходять для комунікацій, small talks і серйозніших контактів та обговорень?
Ганна Бондар: У будівлі Верховної Ради чимало кулуарів. Насамперед це відкриті фоє навколо основної зали. Я не можу сказати, що це зручне місце для якихось обговорень. Там вітаються, підтримують соціальні контакти. Ти фіксуєш свою присутність там, фіксуєш момент поваги до колег. А ось обговорення відбуваються в окремих закритих приміщеннях. Але я не можу сказати, що вони налаштовують на глибоку роботу чи довірчу розмову, скоріше на формальне прийняття рішень.
Там є великі конференц-зали з нескінченними овальними столами, коли ти практично не бачиш людину, яка сидить на іншому кінці. Або є довгі вузькі кімнати, які повністю займають довгі столи. Але немає затишних приміщень, наближених до квадрата, де можна зручно розставити стільці або встановити круглий стіл. Я не знаю точно, чим саме керувався Володимир Заболотний, плануючи безліч довгих вузьких кімнат-пеналів, але припускаю, що на типологію просторів вплинула ідеологія: зазвичай у торці столу сидів представник партії і наказував, що треба робити. Інші погоджувалися.
Верховна Рада України. Збудована в 1939 р. за проєктом Володимира Заболотного. Реконструкція — 1948–1952 рр., реконструкція кінозалу — 1998–1999 рр., реставрація — 1985 р., реставрація купола — 2018 р. Фото: Андрій Вєтошкін
P.M.: Тобто ці простори явно не проєктувалися під рівноправний діалог?
Г. Б.: Точно ні. Я не знайшла там жодного приміщення, наближеного до квадрату. Як архітектор я розумію, що квадрат — найвдаліше планування для комфортного середовища. Хоч би як ти намагався створити більш-менш неформальну обстановку у вузьких кабінетах — це неможливо. Коли ми спочатку намагалися писати Закон про столицю прямо в Раді, то не могли знайти відповідного приміщення. Нам виділили довгу кімнату, повністю зайняту столом, і ми, сидячи рядком, намагалися щось робити. А це фізично незручно.
P.M.: А як щодо якогось затишного кафе чи лаунж-зони?
Г. Б.: О, у нас там є їдальня. Вона складається із двох частин. Одна відкритіша — це типова їдальня, а друга — закрита, дзеркальна зала. Там уже обслуговують офіціанти. І всі вузькі обговорення зазвичай відбуваються у Дзеркальній залі. Коли кілька людей зібралося, щось обговорили та розійшлися.
P.M.: Яких саме функціональних просторів вам гостро не вистачає?
Г. Б.: Гостро не вистачає малих конференц-залів із гнучкою структурою. Але, мабуть, основний дратівливий чинник — це нескінченні транзитні коридори. Будівля Ради з’єднана безліччю різних коридорів і підземних ходів із приміщеннями комітетів, а вони й собі з’єднані переходами з іншими будинками. І щоб кудись потрапити, треба кілька разів спуститися-піднятися-спуститися, а прямого проходу немає.
Для того, щоб зробити будівлю Верховної Ради повністю доступною, ремонту недостатньо — необхідна повноцінна реконструкція
Природне світло надходить до сесійної зали ВР крізь скляну баню та вітражний плафон діаметром 16 м. Фото: wikipedia.org
P.M.: До речі, щодо підйомів і спусків: як справи з інклюзивністю? Одразу після виборів вибухнув скандал через те, що парламентська зала була недоступною для депутатів з обмеженою мобільністю. Щось виправили?
Г. Б.: Для того, щоб зробити будівлю Ради повністю доступною, ремонту недостатньо — необхідна повноцінна реконструкція. Єдине, що з’явилося — підйомник із їдальні у фоє пленарного залу.
P.M.: Рівень працездатності, договороздатності та ефективності парламенту залежить не тільки від планування пленарного залу, але навіть від способу розсадження. У багатьох парламентах обговорюють ідею про те, щоб розсаджувати депутатів не по фракціях чи партійних блоках, а впереміш, рандомно. Можливо, це підвищило б відповідальність кожного з депутатів, та й обмін думками та ідеями йшов би інтенсивніше. Яка вам така ідея?
Г. Б.: Розсадженням депутатів займається комісія, яка збирається після скликання нового парламенту. Керуються регламентом і потім узгоджують проєкт із фракціями. Якось домовляються. Зараз монобільшість сидить попереду, а за ними секторами — решта фракцій. Перемішати — це, звісно, цікава ідея. З погляду психології, можливо, виправдана, оскільки якщо ти перебуваєш поза своєю інформаційною бульбашкою, чуєш різні думки, у тебе включається критичне мислення, і ти починаєш розуміти, вдумуватись. Але з політичного погляду це неможливо. Якщо ти потрапиш на чуже поле, то можуть бути і провокації, і все, що завгодно. Це ж політика — бої без правил.
До того ж, коли депутати розсаджені блоками, то результати голосування легко візуалізуються — одразу зрозуміло, хто як проголосував. Якщо весь зал на таблиці забарвлений у різні кольори — значить, думки розділилися, отже, питання дуже спірне. Але головне — перебувати серед однодумців комфортно. Скажу чесно: якби мене посадили до ОПЗЖ, я не змогла б там працювати.
P.M.: А що думаєте з приводу самого сесійного залу, наскільки він комфортний?
Г. Б.: Це дуже складне місце для роботи. Насамперед там тісно. Навіть незважаючи на те, що зараз у нас на 25 депутатів із непідконтрольних територій менше, ніж має бути, все одно нас дуже багато. У залі маленькі незручні крісла, на яких важко висидіти довго. Треба щогодини вставати і стояти чи ходити. А ходіння залом — це, як самі розумієте, не дуже добре.
Якось я була в італійському парламенті. Їхній зал-амфітеатр має крутий нахил, таким не погуляєш. І урядова ложа влаштована не так, як у нас. Перед депутатами стоїть стіл уряду. Усі міністри цілий пленарний день працюють у залі. Я запитала екскурсовода, невже вони цілий день сидять? А коли вони працюють? Вона відповіла: «Так це ж їхня робота — слухати депутатів». У нас члени Кабміну приходять до Ради всього на одну годину у п’ятницю. І всі комунікації між депутатами та міністрами — здебільшого на папері.
Верховна Рада України — парадний вхід із боку Маріїнського парку. Фото: Андрій Вєтошкін
В Італії профільний комітет під час розгляду законопроєкту виходить і розсаджується перед депутатами на лавці-півмісяці. Тобто у найважливіший момент перед тобою сидять усі головні дійові особи: члени комітету, міністри, речник. Тому і архітектура програмує ефективність роботи, і сама модель взаємодії з комітетами та урядом також на неї впливає.
Жоден депутат у світі не здатний прочитати й осмислити всі законопроєкти, що надходять до сесійної зали. Хтось бездумно спирається на рішення фракції та просто голосує. Але якщо ти хочеш розібратися, то потрібні консультації. Ось чому наші депутати постійно ходять залою. А це й так дуже нервове місце. Бо там дуже голосно.
P.M.: Тобто у нашій сесійній залі ще й серйозні проблеми з акустикою?
Г. Б.: У кожного в робоче місце вмонтована морально застаріла система «Рада», яку давно час замінити. Там два динаміки, з яких тобі в обличчя репетує виступаючий біля мікрофона. Регулювання гучності є, але воно не працює. На деяких місцях розібрати мову доповідача заважає луна, і тоді доводиться користуватися навушником. Плюс хтось кричить із місця, хтось ляскає в долоні. Паралельно всі ходять і розмовляють. І між собою, і телефоном говорять. Після кількох годин ти виходиш звідти з головою, що розколюється. Я думала, що після пленарних засідань зможу читати документи. Ні. Звукове навантаження дуже сильне.
P.M.: Причина в якихось конструктивних прорахунках з акустики?
Г. Б.: Важко сказати. У тиші всім буде чути доповідача, навіть якщо відключити мікрофон. Так що, можливо, саме акустика там хороша, але проблема полягає в безлічі різних гучних звуків.
P.M.: Давайте спробуємо вийти із зали на вулицю. Є низка питань щодо просторів для протесту. У різних країнах різні традиції — як і де саме люди протестують проти дій влади та політиків. У країнах із низьким рівнем демократії протести часто обмежують, насамперед позбавляючи людей місць для зборів. Ялинки встановлюють чи ярмарки розгортають. А в Росії зараз складають список гайд-парків, тобто мітингувати можна лише в конкретних, урядом відведених місцях. Українцям потрібні спеціально відведені місця для мітингів чи збираємось рандомно, де захочемо?
Г. Б.: Коли я приїжджаю в будь-яке нове для себе місто, то питаю: а де ви збираєтесь? У кожному місті є одна, щонайбільше дві площі, де люди збираються цілеспрямовано для протесту. Найчастіше це площа перед обласною адміністрацією, міською чи сільською радою. У Києві місце протесту проти дій держави — це Майдан. Колись майдани проводились на Софіївській площі у верхньому місті, що зумовлено розвитком Києва.
На Думській площі не було місця, особливо не зберешся, Липки та Печерськ були скоріше військовими поселеннями, а на Подолі не було адмінбудівель. І вся інтелігенція верхнього міста збиралася біля головного міського храму і звідти йшла чи в Думу, чи на Печерськ. Із появою майдану Незалежності за ним закріпилася функція основного місця для протестів. І так, на мою думку, має залишитися. Наше завдання полягає в тому, щоб площа стала зручною для мітингувальників.
А інші міські площі мають нарешті стати зручними для прогулянок із дітьми та відпочинку. Хоча якщо люди раптом нестримно захотіли вийти на протест, а Майдан перекритий, їм не завадить ніщо. Ні клумби, ні лави, ні парк.
Наметове містечко на Майдані Незалежності демонтували лише через кілька місяців після Революції Гідності — у серпні 2014 р. Аерофотозйомка: ©Yuriy Buriak (www.pizzatravel.com.ua)
P.M.: А як саме можна зробити площу зручною для мітингів?
Г. Б.: Конкурсна практика — як завжди. У 2014 р. проводився конкурс ідей Terra Dignitas, і тоді у номінації «Громадський простір Майдану та ядра Києва» переміг проєкт команди з Тайваню. Цей проєкт був спрямований у майбутнє, і хоча його неможливо реалізувати, він цікавий своєю концепцією. Архітектори запропонували створити, по суті, найдорожчий громадський простір, засипавши площу дрібною різнобарвною гранітною фракцією, яка була б доставлена з різних областей, із різних кар’єрів України. Показати, наскільки величезна країна та як багато в ній мешканців. Але очищати, перебирати, просіювати цю гальку дуже дорого.
Автори концепції стежили за нашою Революцією Гідності та згадали девіз студентської французької революції 1968 р.: Sous les galets, la plage, що можна перекласти українською як «Під бруківкою пляж». Ці архітектори були впевнені, що наша революція вирішила головну проблему українського суспільства, і після кризи кровопролиття вже не буде. Вони настільки повірили в це, що показали бачення дуже далекого майбутнього — чистого та гарного. І своєю філософською ідеєю вибороли першу премію.
P.M.: Цей проєкт не реалізуємо, тому що дуже дорогий, чи є й інша причина?
Г. Б.: Також тому, що ніхто з нашої нинішньої влади не готовий ідеологічно до такого проєкту. Я не впевнена, що й городяни готові. Протести ще будуть. Ми лише на старті демократії. І тут треба розуміти, що саме місце стало настільки політизованим, що просто закрити парканом і розпочати реконструкцію місто вже не посміє. Спочатку потрібні тісні комунікації з державою та громадою. Треба пояснювати всім і кожному, що й навіщо відбуватиметься, що паркан встановлений не для того, щоб позбавити киян місця для зборів, а саме для того, щоб його створити. Нещодавно в КМДА анонсували ремонт Майдану. Але ремонтом тут не обійдешся.
Якщо люди раптом нестримно схотіли вийти на протест, а Майдан перекритий — їм не завадить ніщо. Ні клумби, ні лави, ні парк
Традиційне місце протестів у Києві — частина Майдану навколо Монумента Незалежності. Аерофотозйомка: ©Yuriy Buriak (www.pizzatravel.com.ua)
P.M.: А щодо безпеки самого простору, наскільки цей аспект взагалі обговорювався?
Г. Б.: Аспект безпеки був вписаний у техзавдання. Інша річ, хто і як його вирішив. Українські архітектори більше були сконцентровані на ідеології. Закордонні — на просторовому рішенні. Найголовніша умова безпеки площі — це її безбар’єрність. Жодних бордюрів, сходів, щоб не впасти, не спіткнутися, жодних гострих огорож. М’який ухил, щоб стікала вода, покриття, що не ковзає. Якісь досить прості речі.
P.M.: Тобто Майдан у його сьогоднішньому вигляді вкрай небезпечний?
Г. Б.: Там безліч перепадів по висоті, бар’єрів і щаблів. Це по-доброму все треба прибирати. На тому ж конкурсі була пропозиція підвищити рівень проїжджої частини між двома ділянками площі, щоб автомобілі знижували швидкість і зупинялися, а пішоходи могли проходити, не спускаючись у підземний перехід. Об’єднати цей нині розділений простір. Але нам так важко дається кожен наземний перехід, що в КМДА просто бояться ще й зупинити машини на Хрещатику.
Готель «Україна» замикає простір Майдану Незалежності з південного боку. Аерофотозйомка: ©Yuriy Buriak (www.pizzatravel.com.ua)
P.M.: І насамкінець хочеться дізнатися, що для вас означає визначення «демократична архітектура»?
Г. Б.: Насамперед це архітектура, яка не тисне візуально. Це будівлі, в яких ти почуваєшся людиною, а не мурашкою. Наприклад, Адміністрація президента в цьому сенсі є дуже важким місцем. У вузьких і високих коридорах ти почуваєшся як миша в лабіринті, і це некомфортно. Ще одна характеристика демократичної архітектури — це її гнучкість. Здатність до трансформації. Якщо обирати стиль, то це, мабуть, модернізм у всіх його проявах.
P.M.: Смак архітектора зрозумілий, але як бути, якщо самі жителі віддають перевагу будинкам із колонами?
Г. Б.: Так, головне не фасад, а щоб люди всередині цієї будівлі відчували себе в безпеці та могли себе проявляти. Але якщо ти хочеш впливати на архітектуру, то вступай на архітектурний факультет, навчайся і впливай. Вулиця ніколи не обирає зовнішній вигляд будівлі. У всьому світі це роблять професіонали.
/Матеріал опублікований на сторінках #29 тома PRAGMATIKA.MEDIA/
