Крім захоплених відгуків, інсталяція Абрамович спровокувала також негативну реакцію. Стіна була удостоєна епітетів «недоречна, неконтекстуальна, неузгоджена зі спільнотою, неделікатна». У дискусії щодо Бабиного Яру настільки «дрімучі» корені, що художній жест Марини Абрамович за замовчуванням не мав шансів отримати однозначно позитивний фідбек.
Очікуваний скандал таки відбувся, проте відбулась і сама Стіна — конструкція завдовжки 40 м і 3 м заввишки, «зашита» в антрацитову шкіру з інтегрованими підсвіченими кристалами кварцу. Відвідувачам пропонується сценарій взаємодії: необхідно стати перед стіною, притулившись головою, серцем і животом до кристалів, сформулювати запитання й поміркувати над ним. За задумом Марини Абрамович, енергетика двох природних матеріалів — вугілля й кварцу — має резонувати з людиною та її енергетичними полями.
Фото: Юрій Ферендович
Концептуальному аспектові проєкту «Кришталева стіна плачу», як і ролі всієї креативної політики, що її провадить Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», можна присвятити не менше десяти шпальт філософського тексту, враховуючи думки pro і contra. Проте нас зацікавив інший бік дискусії: київська Стіна — це унікальна конструкція, у якій реалізовано низку складних і оригінальних технологічних і планувальних рішень.
Про те, що приховане всередині «Кришталевої стіни плачу», а також про її неочевидні просторові та сценографічні характеристики PRAGMATIKA.MEDIA розповіли українські архітектори Сергій Власов і Уляна Буожите, які виконували задачі з архітектурного проєктування об’єкта.
Уляна Буожите, архітекторка
PRAGMATIKA.MEDIA: У чому полягала конкретно ваша роль і в якому вигляді ви отримали технічне завдання: це була вербальна концепція, макет чи ескіз?
Уляна Буожите: У цьому проєкті ми із Сергієм виступали як архітектори в складі команди генпроєктувальника «КОНЦЕПТ УКРАЇНА». Від Меморіального центру ми отримали ескіз і концептуальний опис, тому командою взялися до проєктування архітектури, конструкцій, благоустрою, освітлення, а також до розроблення технічних рішень, зокрема й щодо фонтану.
P.M.: Заждіть, хіба можна назвати ці краплі, що ніби просочуються крізь стіну, фонтаном?
Сергій Власов: Справді, звучить трохи дивно, але, попри незвичність формулювання, це можна назвати своєрідним фонтаном. Вода не ллється, а просочується краплями, капає сльозами — така була ідея автора. Цей важливий нюанс нам довелося доносити до виконавців, підрядників, бо від початку вони вважали, що задача полягає в тому, щоб вода лилася потоком. Тож на макеті в натуральну величину нам довелося зробити низку тестів, збільшуючи та зменшуючи об’єми подавання води для досягнення потрібного ефекту. Джерело знаходиться нагорі — ви його не бачите, і тому складається враження, ніби вода проступає прямо зсередини каменя.
Підсвічування кристалів сховане в глибині стіни. Ніщо не має відволікати від власне ідеї та художнього образу
P.M.: Чому саме ці матеріали? Що вугілля, що кварцові кристали — нестандартні матеріали, напевно, до того ж іще й не надто зручні в роботі?
У. Б.: Марина Абрамович досить давно працює з кристалами, використовуючи їх у перформансах та інсталяціях. Для неї кристали є носіями інформації й енергії, а вугілля — це образ породи, з якої вони проростають.
С. В.: Іноді в масивних вугільних пластах трапляються кристалічні домішки, але, звичайно ж, таких великих кристалів у нас не буває. Ці кристали кварцу привезені з Бразилії. А вугільна порода — українська. Товщина стіни становить десь метр — умовно кажучи, це метр вугільного пласту.
P.M.: Об’єкт виглядає як моноліт, запечатаний чорний масив. Що всередині?
У. Б.: Ми прагнули до того, щоб люди бачили світло, проте не могли визначити його безпосереднє джерело. Так само, як і краплі: ви не бачите, звідки просочується ця волога, вона ніби протікає просто крізь поверхню стіни. Ніщо не має відволікати від власне ідеї та художнього образу.
93 кристали кварцу, використані для інсталяції, були привезені з Бразилії. Фото: Антон Федоров
С. В.: Але чому кристали світяться, як вони закріплені, як потім обслуговувати цю інсталяцію? Ми мали забезпечити функціональність об’єкта з передбаченою можливістю заміни всіх конструктивних елементів у разі їхнього пошкодження. Інсталяція розрахована не на рік-два, ми мали закласти запас стійкості, достатній, щоб вона простояла десятиліття чи навіть віки.
Аби підсвітити кристали, ми використали вбудовані світлодіоди. Не лампочку ж вставляти всередину — це було б якось примітивно. Джерело світла знаходиться в глибині стіни, розташоване в спеціальних шахтах, а до самих кристалів підводиться лише світло. Ця технологія забезпечила нам необхідне м’яке підсвічування.
Оболонку зі шматків вугілля не можна назвати облицюванням чи оздобленням. Вона конструктивно є невід’ємною опалубкою — вугілля втоплене у моноліт. І власне там, у моноліті, проходять світлодіоди, водоводи, а також передбачений доступ для обслуговування.
Сергій Власов, архітектор. Фото: Юрій Ферендович
P.M.: Вугілля — доволі крихкий матеріал. Напевно, він із часом неминуче вкриватиметься патиною?
С. В.: Сюди не потрапляє звичайна вода з водогону — вона ретельно підготована, відфільтрована, очищена від солей саме для того, щоб не лишати сольові нашарування на стіні. Але, як і будь-який інший об’єкт, розташований в натурі, а не схований у безповітряному просторі, стіна житиме своїм життям. Це неминуче.
У. Б.: Під самою стіною, під гравієм, приховано лоток для стоку води, захищений решіткою з нержавіючої сталі. Також вугілля оброблене таким чином, щоб воно не вбирало вологу. Тож тут закладена велика кількість функціональних рішень, які ніхто не бачить, проте вони тут є, і вони працюють.
Для Марини Абрамович кристали є носіями інформації й енергії, а вугілля — це образ породи, з якої вони проростають
P.M.: Чи можна назвати ваші технічні рішення, реалізовані в цій інсталяції, ноу-хау?
С. В.: Безумовно. Аналогів подібної конструкції не існує. Усі ці рішення — індивідуальні, і нам довелося розробляти їх з нуля. У довіднику готових рішень ви їх не знайдете.
Нам вдалося виконати головне побажання автора — щоб кристали прилягали до певних частин тіла людини: голови, серця, живота. Але ж ми всі маємо різний зріст і будову тіла. Тож задача з розміщення самих кристалів теж стала викликом для нас як для архітекторів. Ми сформували власну базу антропологічних даних: буквально обміряли сорок людей, і в кожного з них, звісно, відстань між головою, серцем і пупком трохи відрізнялася, навіть у людей одного зросту.
Фото: Юлія Вільчаускас
У. Б.: Спираючись на нашу базу й принцип золотого перетину, ми сформували композиції для людей різної комплекції зростом від 1 м 30 см до 2 м. Тож тут є позиції, зручні й для двометрового «баскетболіста», і для 12-річної дитини. Потім ми розташували ці композиції на стіні в рандомному порядку за допомогою комп’ютерного алгоритма.
С. В.: Людина б займалася подібною розстановкою надто довго, та й навряд чи вийшло би забезпечити абсолютну рандомність вибору. Натомість алгоритм із такими задачами вправляється швидко й чітко. Він видав нам серію варіантів, і ми вже всі разом відібрали композиційно вдалий патерн.
Марина Абрамович, художниця-концептуалістка, авторка проєкту. Фото: Антон Федоров
P.M.: Тобто кожен, хто підійшов до стіни, може знайти для себе максимально зручну композицію?
У. Б.: Точніше, Марина Абрамович каже: «Кристали мають знайти тебе, а не ти — кристали». Але це доволі легко: коли підходиш до стіни, то вже інтуїтивно обираєш.
P.M.: Ви казали про великий запас стійкості. Наскільки ця інсталяція стійка до зміни сезонів? Настане зима, вода замерзне?
С. В.: У зимовий час система подавання води буде відключена. Як і в усіх міських фонтанах. Усі інші функції лишаються, світло подаватиметься безперервно.
«Кришталева стіна плачу» в розрізі
P.M.: Якісь особливі антивандальні рішення довелося продумувати?
У. Б.: Зруйнувати можна будь-що. Та ми все ж таки розраховуємо на те, що люди, які приходять у це місце й торкаються стіни, не налаштовані руйнувати. Самі кристали надійно закріплені в стіні на сталевому каркасі, але, безумовно, сам матеріал крихкий. Однак це територія, що охороняється.
P.M.: Давайте поговоримо про просторові рішення: як обиралося конкретне місце розташування та встановлення? Наскільки в підсумку Стіна узгоджена з контекстом та іншими об’єктами, розташованими у відносній близькості?
У. Б.: У баченні автора Західна Стіна в Єрусалимі концептуально перетікає в «Кришталеву стіну» Бабиного Яру. Якщо поєднати лінією Стіну в Єрусалимі та цю інсталяцію, ви побачите, що об’єкти розташовані на одній осі. Також положення стіни в Києві адаптоване до навколишнього контексту: вона гармонійно інтегрована між групами дерев.
Зруйнувати можна будь-що. Та ми все ж таки розраховуємо на те, що люди, які торкаються стіни, не налаштовані руйнувати
С. В.: Я не думаю, що окремі об’єкти в меморіальному парку мають бути якимось чином пов’язані один з одним чи концептуально один з одного витікати. Вони об’єднані простором самим по собі. Що стосується ландшафту біля стіни, то ми, звісно, продумували сценографію. Ми передбачили кілька варіантів підходу до об’єкта, щоб не змушувати людей вишиковуватись у чергу.
Кожен має змогу наблизитися до об’єкта вільно та делікатно по одній із гравійних доріжок, не турбуючи при цьому тих, хто поряд. І оскільки люди завжди допитливі, позаду ми також спланували вузьку доріжку, яка дозволяє обійти й оглянути об’єкт з усіх боків.
Кристали інстальовані в масив групами по три штуки. Фото: Юрій Ферендович
P.M.: У чому для вас полягає досвід, отриманий у результаті роботи над цим проєктом?
С. В.: Досвід практичний — у реалізації оригінальних рішень, прихованих усередині. І, звичайно, попрацювати в колаборації з художником світового рівня — це має велике значення. Як і контакт з іншими учасниками — майстрами, які робили вугільну опалубку з підбиранням патернів, виконували підсвічування і встановлення кристалів. Навряд чи ви ще десь зустрінете вугільне оздоблення. Кожен елемент цікавий сам по собі. А тим паче цікаво поєднати їх між собою.
У. Б.: Ми раніше працювали з архітектурою та благоустроєм, інтер’єрами, дизайном меблів, проте ніколи не робили меморіали.
С. В.: Можна сказати, що ми підійшли до задачі як до об’єкта предметного дизайну, проте в масштабі.
Кварцові кристали надійно закріплені в стіні на сталевому каркасі. Фото: Юрій Ферендович
P.M.: Яке враження на вас як на людей, дотичних до проєкту, справив фідбек? Відгуки досить неоднозначні. Зокрема, багатьох обурює, що ця монументальна конструкція не була широко узгоджена з громадськістю.
С. В.: Концепція була ще доволі давно узгоджена Меморіальним центром, опублікована в ЗМІ та викладена в загальний доступ задовго до початку монтажних робіт. Так, деталей не було, оскільки тоді ми ще не мали робочого проєкту, і ніхто не знав, як це буде реалізовано з технічного погляду.
Стосовно монументальності… У підсумку ми ж не отримали монумент з якимось однозначним наративом, коли людині відведена лише одна роль — стій і дивись. Це інсталяція: вона жива, тактильна, інтерактивна, вона запрошує до діалогу та роздумів.
У. Б.: Можливо, набагато більше значення має реакція тих, хто сюди приходить? Я бачила, як жінка невисокого зросту підійшла до Марини Абрамович і сказала, що тут, у Бабиному Яру — її бабуся. Художниця підвела її до кристалів і показала, як можна взаємодіяти з інсталяцією. Проте навіть авторська інструкція не є догмою. Люди можуть самостійно вигадувати власні сценарії взаємодії. Достатньо поглянути на дітей, котрі ходять уздовж стіни і граються з кристалами в абсолютно унікальній, особливій манері.
Авторська інструкція не є догмою. Люди можуть самостійно вигадувати власні сценарії взаємодії
С. В.: Важливий сам факт того, що ця ідея дійшла до фізичної реалізації, а не повисла у повітрі, як більшість цікавих ідей після їхнього «широкого обговорення». У нас відсутня сміливість у реалізаціях, щойно з’являється натяк на бодай якесь неоднозначне трактування.
Наприклад, раніше ми проводили дослідження й розробляли концепцію для проєкту «Старокиївська гора». В ході благоустрою території довкола Десятинної церкви ми пропонували інтегрувати в ландшафт коди, що натякнули б на те, яку роль виконував цей простір ще до прийняття Київською Руссю християнства. Нагадати, що на цьому місці колись було язичницьке капище із жертовником.
Фото: Юрій Ферендович
У. Б.: Ми запропонували окреслити обриси тодішньої забудови кортеновою сталлю — це сьогодні, на мій погляд, найкращий матеріал для роботи з історією. Найделікатніший. Але цю ідею вирішили не реалізовувати, і ми передали свої доробки студії Максима Коцюби.
У підсумку весь благоустрій обмежився лише технічним прокладанням нових доріжок. Але щойно почали перепрокладання доріжок, одразу з’явилися сотні активістів, невдоволених самим фактом проведення робіт. Іноді архітекторам і проєктувальникам простіше не робити взагалі нічого, аніж боротися з вітряками. Тому в цьому разі той факт, що ідею, доволі складну та неоднозначну, все-таки було реалізовано — це вже прорив.
P.M.: Ще один епітет, який звучав на адресу Стіни: «надто похмура, драматична». Чи повинна архітектура загалом бути до такої міри емоційною?
С. В.: Звісно, архітектура має викликати емоції, а коли бувало інакше? Але ж кожен бачить власні асоціації, тож ступінь емоційності об’єкта прямо залежить від того, наскільки емоційною є сама людина.
Спілкувалася Ірина Ісаченко
