Модерн виник у ХІХ столітті, ставши реакцією на стрімку індустріалізацію й технічний прогрес, що сприяв поширенню типової забудови. Зародження нового архітектурного стилю стало логічною реакцією на швидкий розвиток промисловості, протиставляючи природні форми, ручну роботу та органічні декорації безликому масовому виробництву. Запит на персоналізацію простору сприяв стрімкому поширенню модерну Європою, але в кожній країні стиль отримував національні риси та різні назви: ар-нуво — у Франції, югендстиль — у Німеччині, сецесія — в Австро-Угорщині.
«Не тримайте в домі нічого, що не є корисним або красивим», — британський митець Вільям Морріс
Першою будівлею нового стилю вважають Hôtel Tassel у Брюсселі, спроєктований Віктором Орта 1893 року. Невдовзі модерн поширився на Францію, де Ектор Ґімар створив металеві входи до паризького метро, а потім і на Іспанію, де Антоніо Гауді підкорив усю Барселону цьому стилю. Ця тенденція не оминула й Австрію, де стиль отримав назву сецесія. Основоположником віденського напрямку став Отто Вагнер, чия творчість рухалася від декоративності до більшої простоти: зокрема, у спроєктованій ним споруді Ощадної каси на перший план вийшла сама структура будівлі.
Споруда Ощадної каси у Відні, спроєктована Отто Вагнером
В Україну цей стиль прийшов із двох боків, що і спричинило термінологічні розбіжності: як сецесія з Австро-Угорщини і як модерн із Російської імперії. Так само український модерн розподілявся на такий, якому були притаманні більш декоративні, романтичні фасади та більш стримані. Мальовничий український модерн, як його називали, відзначався яскраво вираженим потягом до романтизму, барвистою мальовничістю та значною декоративністю. Другий варіант, раціоналістичний модерн, тяжів до лаконічності та надавав перевагу стриманішим формам. Попри ці відмінності, дві течії українського модерну об’єднувало прагнення віднайти та закріпити питомо український код.
То яким саме чином цей романтизм і народні мотиви проникали в тогочасну архітектуру, що змогли сформувати осібний стиль, який зветься сьогодні саме українським модерном?
Виставки як поле битви за ідентичність
Отже, модерн був не просто естетичним протестом, а й світоглядним. На формування цього світогляду значно впливали Всесвітні виставки — основне джерело модних тенденцій та архітектурного розвитку епохи. Паризька виставка 1900 року зацементувала модерн як панівний інтернаціональний стиль, але водночас стала майданчиком для презентації національної ідентичності через архітектуру: 40 країн-учасниць представили власні павільйони, що мали виразні національні риси — від неоросійського до норвезького «драконячого» стилю. Такий формат заклав ґрунт для розвитку національного романтизму по всій Європі.
Показовим прикладом стала Фінляндія, яка, перебуваючи в складі Російської імперії, все ж отримала власний павільйон у національному стилі — не в останню чергу завдяки особистим зв’язкам художника Альберта Едельфельта з імператорською родиною. Павільйон виявився одним із найпопулярніших на виставці: міністр закордонних справ Франції зауважив, що після побаченого незалежність Фінляндії слід сприймати як належне. Ця подія наочно показала, яку політичну вагу може мати архітектура.
Але не завжди умови та середовище є сприятливими для народження нового. І українському модерну довелося пройти довгий та складний шлях становлення.
Повноцінний український павільйон вперше з’явився значно пізніше, ніж фінський, — 1924 року, на Всесвітній кооперативній виставці в Бельгії. Утім, виставкові проєкти в стилі українського модерну існували ще в часи Російської імперії.
До Всеросійської виставки в Києві 1913 року архітектор Сергій Тимошенко, який за своє життя спроєктував понад 400 споруд в українському стилі, створив власний павільйон. На жаль, його втілення виявилося неможливим, адже виставка була витримана в неокласичному стилі. Спершу організатори взагалі планували застосувати неоросійський стиль, що нагадував би московський Кремль і пропагував єдність Києва та Москви, але від ідеї відмовилися з технічних причин. Показово, що виставка присвячувалася 300-річчю правління дому Романових — неокласика як мова влади була тут цілком свідомим вибором: «Білі хати селян-кріпаків, вкриті солом’яними дахами, дерев’яні церкви і дзвіниці, пишні палаци панства, бездушні будівлі казенних установ. Для двох останніх був тоді приналежним стиль ампір. Це був стиль імперії, в якій “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує”, як сказав Кобзар. Отже, класове розшарування суспільства знаходило відголос в архітектурі: для панів — ампір, для кріпаків — спрощене самодіяльне будівництво», — пише в роботі «Український архітектурний модерн» Віктор Чепелик.
Усього на виставці було споруджено 163 павільйони різних закладів, товариств і приватних осіб — але місця для українського серед них не знайшлося. Формальних заборон не існувало, проте системний тиск діяв. Українські художники брали участь у конкурсах і демонстрували свою творчість, але влада побоювалася українського відродження. Зокрема, після революції 1905 року самодержавство заборонило харківському живописцеві Сергію Васильківському створювати окреме професійне об’єднання митців, вбачаючи в незалежній організації небезпечне українофільство.
Українці Австро-Угорщини мали схожий досвід національного відродження через виставкову діяльність. Найвідомішою стала Крайова виставка у Львові 1894 року в Стрийському парку — найбільший ярмарок в історії міста. Серед 129 павільйонів були представлені українські культурні, освітні та громадські товариства, що презентували свої здобутки в етнографічному відділі. На виставці був також споруджений Український павільйон у вигляді хутора за проєктом Юліана Захаревича, центральним елементом якого стала традиційна гуцульська тридільна церква зі зразками українського культового мистецтва всередині.
Головна алея Крайової виставки у Львові, 1894 рік. Джерело: Вікіпедія
Український модерн — синтез народної архітектури й сучасності
Архітектурні прояви з національними рисами були не дивними, адже після «Весни народів» усі почали шукати «свій стиль». Угорщина — свій національний романтизм, Чехія — сецесію з національними мотивами, Польща — закопанський стиль. І всі надихалися романтизмом, власною історією та традицією.
Українці, маючи свою архітектурну народну традицію, покладалися на традиційну дерев’яну архітектуру. Фундамент для вивчення архітектурної естетики Карпат заклав Юліан Захаревич, ставши одним із перших дослідників народного дерев’яного зодчества. Василь Нагірний був тим, хто став рушійною силою в поверненні до свого коріння на практиці, спорудивши багато нових церков у традиційному стилі в українських Карпатах і на Прикарпатті.
Новий стиль українського модерну створили саме риси народної архітектури, що збереглися в Україні з давніх часів. Одним із характерних традиційних елементів був четверик, квадратна основа храму, яка завершувалася верхами пірамідальної форми. Ця форма мала просту й чітку геометрію, що збереглася в українському зодчестві із середньовіччя, і саме вона стала архітектурним маркером ідентичності: впізнаваною, геометрично виразною й глибоко вкоріненою в народну традицію. Схожі пірамідальні форми та нашарування згодом відтворювалися в будівлях у стилі українського модерну.
Будинок Попова в Харкові, геометрія якого нагадує четверик із верхами пірамідальної форми. Джерело: Вікіпедія
Форми містили не тільки історичну цінність, а й мали просту та чітку геометрію, що стало характерною рисою саме українського модерну. Тоді ж виникають і трапецієподібні вікна, які походили з народної архітектури. У цьому був бунтівний дух модерну: форма вікон ставала символом того, що сучасна архітектура відмовляється від класичної прямокутної ордерної логіки, хоч і посилається на історизм із народним присмаком.
Через це питомо народне походження багато дослідників вважають точнішим називати стиль не українським модерном, а національним українським романтизмом. Це поняття ширше: воно охоплює і модерн, і українське необароко, і все, що надихалося українською ідеєю та народною архітектурою.
«Взірцем для загальних форм будинку повинна бути хата, в ній є усі дані, у всій непорушності», — художник Лев Жемчужников
Першим утіленням цього народного відродження став будинок для гостей у селі Лебединці на Чернігівщині. Замовник — громадський діяч і збирач народних пісень Григорій Ґалаґан — звернувся до петербурзького академіка Євгена Червінського, українця за походженням. Разом вони їздили в експедиції селами, вивчали народну архітектуру — і 1856 року збудували будинок, що став новим взірцем народного стилю.
Будинок для гостей у садибі Ґалаґана. Джерело: Вікіпедія
Кричевський і Полтавське земство як становлення нової української архітектури
Український модерн починає свій відлік зі створення будинку Полтавського губернського земства, архітектором якого став Василь Кричевський. Перше приміщення земства звели 1874 року, але його проєкт у стилі італійського неоренесансу швидко перестав задовольняти потреби відомства. Тому 1903 року був оголошений конкурс на нову будівлю. Кричевський скористався культурним багатством Полтавщини і створив будівлю настільки незвичну, що сучасники сплутали її з неомавританським стилем, не одразу розпізнавши в ній витоки української традиції.
Будинок Полтавського губернського земства. Джерело: Вікіпедія
Проєкт по суті став першою самостійною роботою архітектора, якому тоді було 32 роки. Щоб досягти такої майстерності, Василеві Кричевському довелося присвятити значну частину життя дослідженню українського народного мистецтва. Протягом багатьох років він їздив в експедиції по селах і містечках різних регіонів України, досліджуючи архітектуру, зокрема будинок Григорія Ґалаґана в селі Лебединці. Крім того, Кричевський вивчав зразки традиційного будівництва інших народів, особливо австрійців, італійців і німців. Ці чималі знання дозволили витримувати баланс між запозиченими та українськими елементами і створювати архітектуру, що була сучасною, але і не втрачала ідентичності.
Про дослідницьку та викладацьку діяльність Кричевського згадувала його колишня студентка Катерина Антонович: «Викладав він прекрасно, скромно, спокійно і ясно. Викладав і показував на зразках, що є український стиль у мистецтві, що є українське народне мистецтво, які впливи і звідки приходили (Греція, Персія, Кавказ, потім Флоренція), як перетворював ці впливи наш народ, […] що виходили не впливи вже, а наше мистецтво».
Полтавський успіх вийшов за межі регіону: допис про нову будівлю з’явився у львівській газеті. Як наслідок, галичани не лише захопилися новою будівлею в українському стилі, але також хотіли залучити Кричевського до розроблення проєкту українського театру у Львові. Можна вважати, що полтавський приклад і став поштовхом, який зрушив із мертвої точки справу пошуків національного стилю в західному регіоні України.
«Це робота натхненної ідеєю людини, тому вона настільки притягує й захоплює своїм чаром новини і, у той же час, чогось знайомого, рідного», — Опанас Сластьон про будинок Полтавського губернського земства
З іншого боку, на Заході України створювався власний, добре підготовлений ґрунт. На початку 1904 року там завершується будівництво Народного дому в Копичинцях. У силуеті споруди проглядалися впливи візантійського стилю та романіки, але народний смак ще не до кінця розкривався. Вже в наступній роботі, будинку «Колегіону», закінченому восени цього ж року за проєктом Івана Левинського, була присутня характерна для українського модерну простота форми, поєднана з орнаменталістикою у вигляді підвіконних і надвіконних вставок, в яких вплив народної традиції був уже безсумнівним.
Зображення: Будинок «Колегіону» в 1910-х роках. Джерело: Наша Парафія
Завдяки активній пресі Галичина стежила за кожною новою будівлею в стилі модерн, що з’являлася у Великій Україні. Найвищою точкою цього зв’язку став Народний дім у Кам’янці-Бузькій — із трапецієподібними вікнами, характерними для центральноукраїнського модерну. Хоч територія України тоді належала двом різним державам, цей елемент, характерний для українського модерну, формував єдиний культурний код.
1917: драматичний злам в історії стилю
Модерн стрімко поширювався Україною, і вже незабаром після перших представників стилю на Львівщині та Полтавщині модерна будівля з’явилася і в Києві. Нею став будинок знаного українофіла та громадського діяча Івана Щітківського. Поява цієї будівлі була пов’язана з роботою згаданого вище Василя Кричевського.
Будинок Івана Щітківського в Києві. Джерело: Наша Парафія
Для цього об’єкта Кричевський уперше придумав декорувати фасад стилізованою каштановою гілкою, котра використовувалася надалі в багатьох пам’ятках українського модерну. Символічним є те, що цей елемент із першої будівлі в Києві став одним із головних символів стилю й загалом закріпився як асоціація з Києвом на довгі роки. Будинок спорудили 1908 року, але, на жаль, він був знесений у радянські часи тогочасними забудовниками Києва.
Дізнавшись про дім Івана Щітківського авторства Кричевського, будинок в українському стилі захотів і Михайло Грушевський. До того ж видатного архітектора та історика єднала глибока дружба й спільне бачення майбутнього української культури. Хоча будинок закінчили наступного 1909 року, ще до подій Української революції, їхній тандем не ознаменувався лише будівлею. Ця віха в розвитку українського модерну дала поштовх поступу національного мистецтва на державному рівні.
За активної підтримки Грушевського як голови Центральної Ради була заснована Українська академія мистецтв, що виникла влітку 1917 року. Поміж 20 претендентів на професорські посади в майбутній академії комісія затвердила вісьмох, і серед них також були брати Василь та Федір Кричевські.
Але з будівлею, як і з подальшим розвитком української держави, все було не так гладко.
Її історія обірвалася наприкінці січня 1918 року, коли більшовицькі війська під командуванням Муравйова вдерлися до Києва та розстріляли будинок голови Центральної Ради запальними снарядами. І безцінні колекції українських старожитностей, архіви, багата бібліотека Грушевського, а також велика кількість мистецьких творів самого Кричевського горіли 3 дні.
Михайло Грушевський так згадував ті страшні моменти: «25 січня, під час бомбардовання Київа, більшовики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив — наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли оден за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька мінут обернули в одно огнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колєкції українських старинностей, що зберав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його… […] Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою большовиків, як я в могилі матери, яку півживою винесли з пожару і вона за кілька день умерла від сих страшних заворушень і потрясень».
Парадоксально, але пік будівництва в стилі українського модерну був у дореволюційний період, а саме до початку Першої світової війни 1914 року. Якщо говорити про кількість збудованих об’єктів безпосередньо в період УНР та Української Держави (1917–1921), то це число практично дорівнювало нулю. У цьому й полягав трагізм 1917 року для українського модерну: в умовах постійних бойових дій, зміни влади та економічного колапсу капітальне будівництво було практично зупинене.
Як період національного становлення українців знаменувався різким культурним та ідеологічним розквітом, так само різко він і закінчився, не встигши закріпитися та стабілізуватися. Це підтверджує просту, але болісну закономірність: архітектурний стиль може сформуватися без держави, але без неї він не може вижити.
Український модерн 1920-х — 1930-х: розвиток у нових умовах
А що ж сталося з українським модерном після закріплення більшовиків у владі? Незважаючи на окупацію України більшовиками, український модерн нікуди не зникає. Разом із процесами українізації стиль продовжив розвиватися. Загалом на радянський час припадає 2 етапи розвитку українського модерну.
Перший етап за радянських часів відзначився ще більшим переходом від декоративного до раціонального та конструктивістського, що було логічним у тогочасних тенденціях світової та радянської архітектури 20-х — 30-х років.
Дослідник українського модерну Віктор Чепелик відмічає, що пошуки народного стилю та раціоналізму значною мірою були пов’язані з формуванням нових типів будівель: громадських будинків для села, шкіл. Цікаво, що якраз у радянські часи український модерн широко використовували для будівництва технічних споруд. Цей напрям був закладений ще в дореволюційний час, наприклад, Київська очисна станція, що була побудована 1914 року, мала характерні для українського стилю четверик і пірамідальний дашок. А будівля електростанції в Ніжині, що запрацювала 1916 року, окрім цих рис, мала трапецієподібні вікна.
У 1920-х роках розвиток промислової архітектури був ще активнішим: будувалися ГЕС, метеостанції, водогони, очисні станції, лабораторії тощо. Серед них варто згадати споруди водогону в Білій Церкві (1929 рік), що мали характерні вежі, увінчані пірамідальним дахом. Народна форма тут не була декором — вона була конструктивним рішенням, впізнаваним навіть у суто утилітарній споруді. Комплекс будівель Мліївської садово-городньої дослідної станції на Черкащині, побудований 1928 року, так само мав поширені в українському модерні риси: елементи, що нагадують четверик, і трапецієподібні вікна.
Головний корпус Мліївської дослідної станції на Черкащині. Джерело: Вікіпедія
Останній етап розвитку українського модерну охопив період із 1934 по 1941 рік. Це пізня стадія, в якій риси раціоналізму, навпаки, поповнювалися відвертими декоративістськими тенденціями. Це був природний процес трансформації та відходу від попередніх канонів, які із часом просто набридали та змінювалися на щось протилежне за своєю сутністю. Тому в багатьох будинках цього часу стає очевидним відхід від ознак модерну в бік неокласицизму. До знакових споруд кінця 30-х років Віктор Чепелик відносить музеї Т. Г. Шевченка в Каневі та в селі Шевченковому, що мали характерні для класицизму правильний ритм колон і масивні портики.
Музей Т. Г. Шевченка в Каневі. Джерело: Вікіпедія
Без державної підтримки модерн як мова ідентичності поступово витісняється на периферію. Український модерн частіше застосовують у будинках музеїв, виставкових павільйонах, у торговельних кіосках або ресторанах. Тобто він практично йде з побутового життя, залишаючись типовим радянським явищем експонування культурного розмаїття, яке дістають лише на свята. Можна сказати, що радянський час повертає український стиль у його початкову точку, коли він зароджувався з виставкової діяльності. Там чекав і його кінець.
Український модерн був остаточно витіснений сталінським неокласицизмом. Український стиль почали асоціювати з «буржуазним», перебудовувати та спрощувати його визначні зразки, які демонстрували яскраво виражені українські риси. Таким чином, модерн без держави не лише маргіналізується — він стає мішенню.
Прикладом боротьби з українськими елементами та буржуазними надмірностями в радянській час можна вважати пам’ятку українського модерну в Дніпрі — готель «Україна», відомий під назвою «будинок Хрінникова». Володимир Хрінников, катеринославський мільйонер, у 1909 році вирішив побудувати новий прибутковий дім. Місцева преса тоді повідомляла: «…будується велика кам’яниця, на 4 поверхи, на головній вулиці — на Проспекті; належить будівля інженерові В. Хрінникову. Архітектура дверей, вікон, а також вся надвірна оздоба — в українському стилі на зразок Земського Дому в Полтаві».
Але станом на зараз будівля має зовсім інший вигляд, бо після жахливих руйнувань Другої світової війни зазнала значної реконструкції, що суттєво змінила та спростила її первісний вигляд.
Модерністський будинок Хрінникова до та після перебудови. Джерело: Вікіпедія
Також іще одним прикладом радянської перебудови та ставлення до українського модерну був прибутковий будинок Івана Бойка, збудований у 1914 році за проєктом архітектора Сергія Тимошенка і Павла Ширшова. Первісно двоповерховий будинок мав деталі українського модерну й був прикрашений рослинною ліпниною та куполом. Але в 1930-х будівля була перебудована за проєктом невідомого архітектора. Їй надбудували 2 поверхи, зруйнували мансарду й купол. Розписи на стінах зафарбували, а панно викинули. Нещодавно розписи в будинку були відновлені, але 2022 року будівля постраждала вже від сучасних загарбників — так само, як і інші зразки українського модерну знищуються ракетними ударами на Харківщині, на Сумщині. Тож боротьба за національну ідентичність в Україні триває.
А що з майбутнім українського стилю?
Попри закінчення доби українського модерну, пошуки українського стилю нікуди не зникли, вони лише змінили форму. Національні риси можна помітити навіть в українських проєктах брутального радянського модернізму. Особливо яскраво це виявлялося в 70-х — 80-х роках в Івано-Франківську, де прослідковуються народні мотиви, так званий гуцульський стиль. Саме тоді розпочалося будівництво низки таких громадських споруд, як Івано-Франківський аеропорт і «Молочне кафе», що мали стати візитною карткою регіону. До речі, нещодавно «Молочне кафе» було відновлене після довгого простою, там розмістився новий заклад харчування. Подібні проблиски українських елементів траплялися і в інших містах.
«Молочне кафе» в Івано-Франківську. Фото: Тетяна Дрожевська
З появою постмодернізму з’явилися сміливіші відсилки до українського модерну. Вони породили суперечки, але сьогодні, ставши вже самі історією, нагадують: прагнення до власного стилю не зникало навіть тоді, коли для нього не було ані державної підтримки, ані чіткої програми.
Але поряд є й інший підхід — спроби відтворити стиль українського модерну майже дослівно. Такі будівлі можна зустріти в Києві, Львові, Полтаві; невеликі будиночки в «народному стилі» зводилися й під час масштабного ремонту станцій Укрзалізниці за міністра Георгія Кірпи. Це хибний шлях, і самі теоретики модерну були б проти: Кричевський виступав саме проти механічного перенесення форм минулого в сучасне.
«Сліпе наслідування, яке завжди нас переслідує, з’явилось і тут: чому б не зробити крок уперед і йти далі, ніж це могли наші предки», — Лев Жемчужников
Модель, яка працює, — не копіювання форм, а засвоєння принципів: уважність до місцевого матеріалу, до масштабу людини, до природи конкретної місцевості. Саме це сто років тому робило українських архітекторів сучасними — і саме це залишається актуальним зараз, коли у світі знову цінуються мінімалістичні форми, природні матеріали, регіональна ідентичність. Тоді вдалося сформулювати стиль, що став інструментом націєтворення попри відсутність держави, попри спротив, попри колоніальний тиск, — бо він народився з ідентичності, а не з державного замовлення. Сучасний український стиль потребує того самого: розуміння, що в успадкованих формах було суттєвим і що із цього суттєвого залишається живим сьогодні.
Читайте також:
Петриківський розпис — традиція декорування родом із Південного Сходу України
Ревіталізація промзон: успішні кейси трансформації індустріальних територій
