Слава Балбек. Про проєкт «Молодість», складних клієнтів, «совок» і смаківщину

PRAGMATIKA.MEDIA: Для початку розкажіть про свій останній гучний проєкт — київський ресторан «Молодість». Як він змінився від початкового задуму до кінцевої реалізації?

Слава Балбек: «Молодість» — це заклад одеського ресторатора Алекса Купера, який разом із київським колегою Михайлом Бейліним також відкрив Kyiv Food Market. Обидва ресторанні проєкти знаходяться в одній із будівель колишнього заводу «Арсенал». Філософія «Молодості» від самого початку передбачає жарт, несерйозність. Це про гучну музику, «Іванушки International». Там не стояло завдання дизайну — потрібно було створити атмосферу.

Ми хотіли досягти якогось wow-ефекту і впровадили конструктивний елемент із промислових контейнерів, де розмістили бар. Хоча спочатку планували поставити трамвай, просто він туди не припаркувався (посміхається). Але ми зі свого боку все так запроєктували, щоб там був трамвай: розрахували вагу, домовилися з трамвайним парком, посилили перекриття там, де він міг опинитися.

Але все ж таки інтер’єр ресторану — це не зовсім дизайн, а швидше функціонал, на який впливає комерційна машина продажу. У трамваї незручно зробити посадку, вона виходить не така ефективна з погляду гостей, сервісу та іншого. А ресторан же будується від зворотного: користь, міцність, краса. Трамвай — це дискомфортно. А контейнери — суперзручно.

Філософія «Молодості» від самого початку передбачає жарт, несерйозність

P.M.: Не шкода було від трамвая відмовлятися? Все-таки справді крута ідея.

С. Б.: У мене давно склалося таке непросте ставлення до контейнерів: ми розпочали й не завершили один контейнерний проєкт. Він як надкусаний пиріг. І ми з Купером якраз давно мріяли зробити проєкт із контейнерами. Знайомі з ним, по-моєму, років п’ять — і весь час це обговорюємо. А тут, у «Молодості», у нас була 8-метрова стеля, де можна було собі дозволити все, що хочемо. Звичайно, ми туди приткнули цей контейнер – розібраний на 12 частин і зібраний наново.

P.M.: А тепер із трамваєм не залишиться незавершений гештальт?

С. Б.: Ну, це вже буде наступний проєкт (посміхається).

P.M.: Що вийшло й не вийшло в «Молодості»?

С. Б.: Ми досить довго намагалися вигадати для неї образ. Для Купера загалом цей проєкт особливий. До таких специфічних для нього проєктів він ставиться скрупульозніше, ніж до інших. І «Молодість» чомусь так довго не виходила від нас. Ми намагалися зробити підхід — він не виходив, робили планування — воно не «заходило», робили візуалізацію — те саме.

А треба було, щоб вона лягла ідеально особисто для Купера, тоді все піде найкращим чином і ми всі рухатимемося конкретним маршрутом. І ось ми йому показували зонування, деталізовані планувальні рішення, робили візуалізації — ну не «заходило». На якомусь етапі я сів і просто намалював на планшеті планування. Ми додали каскади, а також пляму контейнера. І ця проста ручна графіка була такою логічною, вона настільки сподобалася, що ми вирішили так і залишити.

У «Молодості» в нас була 8-метрова стеля, ми могли собі дозволити все, що хочемо

Не вийшло лише два моменти. У центрі зали там стоїть справжній більярдний стіл. Я мріяв, щоб у Києві був якийсь заклад із більярдом, де можна було б пограти. Але в останній момент Купер сказав: «Слава, слухай, у нас в одеській «Молодості» люди билися дверима від вхідної групи. Якщо у вас там з’являться киї та кулі, це буде просто вбивство. Тому нехай розташовується більярдний стіл, але я заберу киї та кулі».

Ми його накрили склом і зробили посадку. Зараз я розумію, що ми б не зробили тут більярд, тому що за такої кількості людей грати було б не можна, і не існувало б такої класної центральної посадки із зеленим сукном. Зараз це просто гарний титульний стіл, ай-кетчер.

І другий момент. У глибині залу є подіумна посадка — це верхня точка, з якої ти бачиш розвиток усього простору. Ми хотіли, щоб уся ця ніша була обвішана килимами з оленями і щоб у кожного оленя світилися очі червоним світлодіодом. Узагалі ми з Купером досить швидко погоджуємо рішення щодо дизайну. Але іноді починаємо «рубатися». Наприклад, я говорю: «Це має бути ось так, це має залишитися!»

Тоді він відповідає: «Ну добре, давай подивимося». Жоден із нас не має контрольного пакета акцій, ми завжди нарівні. Але якщо хтось у чомусь сильно впевнений, то на цьому наполягає. Так я був упевнений у цих килимах. Ми купили 20 килимів з оленями, вже їх зібрали. Але потім у якийсь момент, коли я поїхав у поїздку, Купер їх прибрав. Сказав: «Поки Слави немає, знімемо ці килими, а зробимо склоблоки».

P.M.: Я так розумію, що він не найпростіший ваш клієнт?

С. Б.: Це найскладніший клієнт.

P.M.: Але при цьому найцікавіший?

С. Б.: Ну, він особливий. Я взагалі намагаюся не класифікувати клієнтів — цікавий чи нецікавий. Вони всі особливі, у всіх є темна та світла грань. Парадокс у тому, що чим простіший клієнт — тим складніше нам. Чим комфортніші взаємини з клієнтом — тим складніше змусити себе щось робити.

P.M.: Але не до всіх складних клієнтів хочеться повертатися.

С. Б.: Це особистий вибір кожного архітектора. Якщо він на виході отримує той результат, який перекриває всі витрачені нерви, значить, воно того варте. І так, він повинен «рубатися», боротися, лаятись, плакати, кричати. Якщо результат перевищує емоції, значить, терпи і працюй. Якщо ти розумієш, що тобі дискомфортно, коли тебе гнітить, що клієнту не подобаються 15 твоїх варіантів, а подобається 16-й, то ти цим просто не займаєшся. Це вибір кожної людини в міру її психологічних рамок. У нас у студії психологічні рамки залізобетонні. Ми намагаємося знаходити підходи до всіх замовників.

P.M: Ви багато буваєте за кордоном. Це робота чи творчі пошуки?

С. Б.: Усе відносно. Що таке «багато»? Якщо це Штати, то найчастіше по роботі. Якщо Європа та решта світу — переважно це відпочинок. Хоча в мене за останні два роки була одна відпустка — в Японії. Зараз я цілеспрямовано обираю Штати, бо там є і робота, і емоційно-мотиваційний контент.

P.M.: Розкажіть про якісь цікаві закордонні проєкти, які у вас зараз у роботі.

С. Б.: У нас два основні проєкти в Каліфорнії — заміський клуб у Пало-Альто та приватний будинок-резиденція неподалік. Ми там працюємо вже трохи більше двох років.

P.M.: Але ви ще й у Китаї робите проєкти?

С. Б.: У Китаї ми вже завершили один проєкт — офіс на 2000 кв. м. Зараз закінчуємо роботу над офісом в 6000 кв. м.

Парадокс у тому, що чим простіший клієнт — тим складніше архітекторам

P.M.: Як склалася робота в Китаї? Це клієнт на вас вийшов?

С. Б.: Дуже легко склалася. Клієнт побачив нашу публікацію і звернувся до нас із конкретною пропозицією. Були дуже стислі терміни, але це найлегший наш проєкт із погляду «пообіцяти — зробити — отримати за роботу гроші». Хоча це була робота у швидкому темпі, ми уникли конфліктів.

Але був пресинг за термінами. Час обчислювався не в місяцях, а в тижнях. Три тижні — на візуалізації, два — на креслення, три — на ТЗ. Це був дуже напружений графік. Але результат себе виправдав. Наразі плануємо туди поїздку на зйомку.

P.M.: Наприкінці минулого року ви з BURSA оголосили про плани зробити в одному зі старих павільйонів ВДНГ центр сучасної культури П13. Чи можете поділитися подробицями?

С. Б.: Поки що це плани та наміри. BURSA займається розвитком цього проєкту, у них є якийсь контакт із ВДНГ. А нас запросили бути архітекторами чи кураторами архітектурної групи. Коли я написав у Facebook пост із пропозицією приєднатися до команди, то близько 450 людей відповіли, що готові робити це безкоштовно. Але все умовно безкоштовно. Ми хочемо знайти інвесторів на цю будівлю, оскільки те, що там можна зробити самотужки, все одно не вирішить завдання всього простору глобально.

Для залучення інвестора нам потрібен якісний проєкт. Ми збираємося писати інвестплан, в якому врахуємо витрати всіх учасників, причому плани у мене досить довгострокові. Я хочу розвивати команду, яка сформувалася навколо цього проєкту. Адже це не єдиний об’єкт, який потребує уваги українського архітектурного ком’юніті. Вже є черга з проєктів, якими хотілося б займатися.

P.M.: На соціальній основі?

С. Б.: Ну так, у нас у майстерні така політика: щомісяця близько 10% сил і часу ми витрачаємо на проєкти, за які не отримуємо гроші.

P.M.: Читала, що в цьому павільйоні є модель шахти.

С. Б.: Це колишній музей шахтарів, там є шахти, в різній мірі готовності. Десь просто прокопані, десь стоять посилення, десь — вагонетка. Це дуже цікаво!

P.M.: Ви продумали, що із цим можна зробити?

С. Б.: Ні, ще цим не займалися. Поки що статус цього об’єкта такий: ми зголосилися, зібрали всіх зацікавлених, чекаємо певних дій із боку керуючої команди. Тобто ми на низькому старті.

P.M.: Цього року на Печерську має відкритися готель — ще один ваш спільний проєкт із BURSA. При цьому він займатиме будинок колишнього гуртожитку, звідки зі скандалом виселили людей. Ви цікавилися цією історією? І чи вважаєте, що як архітектор маєте занурюватися в подібні нюанси?

С. Б.: Так, я думаю, що як архітектори та представники однієї з умовно лідерських команд на українському ринку, на яку хочуть рівнятися, ми, безперечно, несемо свою соціальну місію. Ми зрозуміли, що там був конфлікт, якою мірою — не до кінця впевнені. Нас запросили на проєкт готового чорнового будівництва. Ми не були при захопленні приміщення чи виселенні людей.

Уже потім дізналися, що там стався конфлікт. Зараз можу сказати, що ми неправильно вчинили, коли спочатку не аналізували ситуацію. Тепер відповідно до наших принципів маємо якісно закінчити цей об’єкт, щоб він не залишився недобудовою. Але для нас це урок: у майбутньому аналізувати об’єкти, в роботу над якими вписуємось. Тепер, коли нас підключають до нових проєктів, просимо надати нам всю інформацію — історію, розклади, власність. Для нас це дуже важливо. Наші репутаційні ризики важливіші за комерційні.

Ревіталізація часто обходиться набагато дорожче, ніж будівництво нової будівлі

P.M.: За які проєкти ви точно не візьметеся?

С. Б.: За все, що пов’язане з містобудівними порушеннями. Що для нас важливо. Зрозуміло, що певною мірою архітектура — це смаківщина. Тобто не сама архітектура, а естетичний результат. Архітектура — це все-таки функція. Ми намагаємося дотримуватися всіх правил і норм. Іноді опиняємось у ситуації, коли вони вже порушені та поміняти їх уже не можемо. Але ми в майстерні з кожним роком намагаємося все вище й вище підносити свою соціальну місію. Я зараз не хвалюся, просто така наша політика.

Ми — про дизайн, про архітектуру і, власне, про майбутнє образу міста. Той же Kyiv Food Market — це успішний кейс, коли історична будівля зберегла свій вигляд і набула функції ресторану. Можна багато говорити: а чому не зробили притулок, лікарню, ще щось? Але це було бажання замовника. Ми намагалися бути на межі, щоб зберегти історію і привнести ту функцію, яку хотів клієнт.

P.M.: Проєкти в Росії — табу?

С. Б.: У нас є проєкт у Дагестані: школа в глухому селі серед гір для дітей з усього району. Це некомерційний соціально-культурний проєкт від американських інвесторів. Я навіть не сумнівався ні на мить, чи варто за нього братися. Дуже класний об’єкт: сучасна архітектура, клас інформатики, робототехніки. У проєкти такого плану я вписуюсь. Комерційні мені важкі суто емоційно. Я обираю момент особистої зацікавленості: хочу — не хочу, можу — не можу. Проєкт школи — це дуже цікаво.

Якоюсь мірою архітектура — це смаківщина

P.M.: Хотілося б повернутися до теми, якої ви частково торкнулися: про збереження автентичності історичних будівель під час їхньої реконструкції. Ви робили проєкт в «Арсеналі», до цього працювали з BURSA в будівлі ХІХ ст. на Подолі. Ваша думка: чи треба зберігати автентичність і якою мірою?

С. Б.: Кожен проєкт є унікальним. Завжди є якісь рамки й умови, які тебе обмежують. Насамперед, напевно, обмежувачами є можливості клієнта. Ревіталізація, тобто відновлення старої будівлі в первісному вигляді, але під нові функції, частіше обходиться набагато дорожче, ніж знести й побудувати нове. Іноді клієнт просто може не мати на це грошей. І це не єдиний чинник.

Наприклад, старі будинки не завжди проходять за наявними нормами теплоізоляції. А щоб вони проходили, потрібно всередині побудувати нову утеплену коробочку чи обнести всі фасади. Це палиця з двома кінцями: або зберегти гарний бетонний фасад у стилі модернізму, або зробити з нього алюкобонд із утеплювачем. Кожний архітектор стоїть перед вибором: чи порушити норми України, чи порушити норми естетики. Або ж узагалі не вписуватися в цей проєкт, щоб уникнути конфлікту.

На Ярославовому валу є стара будівля, у якій зараз будується коворкінг. Протягом 20 років вона стояла занедбана: з графіті на фасадах, за парканом, зашита ОСБ. Клієнти зараз зняли весь фасад, реставрували його, але при цьому взяли й надбудували ще один поверх-коробочку зверху. Добре це чи погано? Що краще: щоб будівля ще 10 років стояла в напівмертвому стані чи щоб вона отримала повну реставрацію, але обзавелася додатковим поверхом? Ваша думка?

P.M.: Усе залежить від ступеня втручання. Один поверх, гадаю, не страшно.

С. Б.: А півтора? А два? А якщо відступити далі, зробити терасу, а новий поверх повністю виконати в дзеркалі? Кордон досить умовний. Хтось захоче, щоб воно далі стояло, розвалювалося і згнило. Інший скаже: «Нехай краще його відновлять, але добудують один поверх». Це завжди торги із собою, торги із суспільством. Ніколи не буде так, щоб усі погодилися з тобою.

Будь-яке твоє рішення буде оскаржене. Завжди знайдеться людина, яка скаже, що треба було зробити інакше. З одного боку, думку суспільства цікаво послухати, але з іншого — люди ніколи не ставлять себе в рамки наявних умов. Архітектору потрібно це розуміти і просто не звертати увагу на те, що скажуть інші. Якщо ти обрав політику чесності із самим собою, значить, у всіх своїх проєктах маєш бути чесним щодо себе. От і все.

У будь-якому проєкті є обмеження, насамперед це можливості клієнта

P.M.: У проєктах Kyiv Food Market і BURSA з вами працювали реставратори. Це ваша ініціатива чи клієнта?

С. Б.: У Kyiv Food Market це була команда девелопера, який займався реставрацією всіх будівель комплексу. Вони відновлювали цоколі, цегляну кладку, аналізували отвори, з нами консультувалися в тому, що стосувалося інтер’єрних робіт. У випадку з BURSA, коли ми приєдналися до проєкту, там уже була історична довідка, яку ми прийняли як данину і якій слідували. Нам чітко встановили обмеження в проєктуванні, і ми цього дотримувалися. То була не наша ініціатива, а вже встановлені правила.

P.M.: Ви також активно захищаєте радянський модернізм, тоді як для багатьох це просто «совок». Де для вас різниця між модернізмом і «совком»?

С. Б.: Ми з вами зараз живемо в дуже цікавий час, в епоху перехідного періоду, коли будинки українсько-радянського модернізму починають перетворюватися на пам’ятки архітектури, але ще не мають цього статусу. Раніше усвідомлення цього приходить до людей творчої професії, а пізніше — до людей нетворчої професії, для яких і «Тарілка», і готель «Салют» — це «совок».

Звичайно, архітектори, виходячи з формул дизайну й архітектури, яким їх навчили в КНУБА чи інших вузах, стверджують, що це все гарно й потребує збереження. Але це, знову ж таки, все про вподобання. Чому твоя думка має бути вищою, ніж думка бабусі, яка продає насіння, або водія автобуса? У тебе немає жодного пріоритету в цьому. Вони кажуть, що це совок. А ти кажеш, що це не совок. Але ти належиш до меншості.

Той факт, що ми десь чогось навчалися, ще не означає, що ми знаємо краще. Вони це сприймають інакше, і їх — більшість. Зрозуміло, що цій більшості потрібно показувати та пропонувати іншу естетичну реальність. Для них вона може здаватися «хорошою» (гарною) або «поганою» («совком»). Але знову ж таки, що є що?

Архітектору потрібно просто не зважати на те, що скажуть інші

P.M.: Таке ставлення ще пов’язане з тим, що це частина тієї історії, яку ми хотіли б стерти.

С. Б.: Хрущовки — це історія?

P.M.: Певною мірою так.

С. Б.: Ми її зберігатимемо? Ми відновлюватимемо всі ці балкони чи ми їх законсервуємо? Хрущовки — це якраз наступний етап після модернізму. Це теж частина історії, в якій люди живуть, стають кращими чи гіршими.

Чому ми говоримо, що хрущовки — це погано, якщо вони суперфункціональні? А модернізм, який був романтичною архітектурою з безглуздою, але гарною формою, це добре? Де правда? Там, де витратили більше грошей і зробили мальовничу форму? Чи там, де витратили менше грошей, але зробили більше користі суспільству? Чому хрущовки — це погано, а модернізм — це добре?

P.M.: На вашу думку, якісь сучасні архітектурні споруди в Києві мають шанс стати пам’ятками архітектури?

С. Б.: Років через 50, напевно, так. Тоді можна буде оцінити, наскільки вони стали унікальними у світі архітектурного розвитку. Мені здається, що зараз архітектура розвивається так динамічно, що незабаром багато що буде вважатися пам’яткою. Сіднейський оперний театр — це пам’ятка?

Новий Лувр в Абу-Дабі буде пам’яткою чи вже пам’ятка? Або «Водяний куб» у Пекіні — пам’ятка чи не пам’ятка? Свого часу технологія надувних фасадів була просто фантастикою. Наразі вже кожна сота будівля з такими фасадами. Її цінність обсипається, тому що нові технології дозволяють робити це швидше та краще. Ми в дуже цікавий час живемо. Незабаром 3D-принтери будуть будувати будинки, про які неможливо було навіть мріяти п’ять років тому.

Час архітектора закінчується в той момент, коли ресторан запускається. Тоді розпочнеться час клієнта

P.M.: Ще одна тема, яку хотілося б порушити, — дизайн ресторанів української кухні. У вас в арсеналі й Barvy, і 100 ROKIV TOMU VPERED. Як вам удалося зробити небанальні інтер’єри без рушників і шароварщини?

С. Б.: Здебільшого це настанова від клієнта. Так, ми маємо свою думку, до якої прислухаються, але все одно кожен ресторан — це бачення власника, шефа. Якщо ми говоримо про 100 ROKIV TOMU VPERED, то там був прогресивний шеф, який бачив українську кухню в сучасному образі. І дизайном ми намагалися наголосити на його ідеї. Але коли клієнт і форма бізнесу кажуть, що нам потрібні рушники й українські орнаменти, архітектор має робити рушники й українські орнаменти, якщо хоче вписатись у цей проєкт.

Не архітектор визначає комерційний успіх ресторану. Якщо він відмовиться й зробить строгий мінімалізм, ресторан проживе три місяці, а потім почнуть малювати орнаменти й вішати рушники, і це найгірший варіант. Краще спочатку зрозуміти, що потрібно для проєкту, визначити, чи буде це успішно, і слідувати концепції. На ранньому етапі клієнт і архітектор повинні досягти цього порозуміння.

Якщо клієнт «топитиме» за своє, а архітектор — за своє, то нічого не вийде. Потрібно розуміти, що час архітектора закінчується в той момент, коли ресторан запускається. Тоді розпочнеться час клієнта. Тому архітектор повинен робити все, що просить клієнт. Інакше він повинен сам платити за нерентабельність ресторану, порожні місця в залі, кухню, що провисла.

P.M.: За час роботи вашої студії якось змінилося ставлення до клієнтів, до проєктів? Чи є щось таке, за що ви раніше бралися, а зараз уже не будете?

С. Б.: Так, ми більше не хочемо займатися житловими квартирами. Житловими будинками, якщо йдеться про будівництво з нуля, ми все ще займаємось, бо це архітектурна форма. А квартири для нас — це дуже нерентабельно. Такий проєкт не має терміну придатності, його можна робити два-три роки. Це супернекомфортно. Якби нам платили зарплату щомісяця, то ми б із задоволенням проєктували, але, на жаль, на таких умовах ніхто не працює.

P.M.: Тобто виключно з комерційного погляду вам це нецікаво?

С. Б.: По-перше, з комерційного. По-друге, з емоційного. Архітектор, який веде два роки один проєкт, в’яне. Він не гарне вино, і з роками стає гіршим (усміхається). Проєкт повинен тривати максимум півроку чи рік, якщо це якась велика робота. А якщо ти тупцюєш на 100 кв. м третій рік, то просто знесилюєшся.

Архітектор, який веде два роки один проєкт, в’яне

P.M.: Чи є такі проєкти, за які беретеся тільки з комерційного погляду, але які вам концептуально нецікаві?

С. Б.: Ні, зараз немає таких проєктів. А є певна черга із замовлень і клієнтів. І ми самі обираємо, хочемо чи ні. У наших пріоритетах комерція не стоїть вище за естетику. У цьому немає необхідності.

P.M.: І немає таких проєктів, за які вам соромно і ви їх навіть не показуєте?

С. Б.: Ні, жодного. Раніше були такі, що не показували, а зараз ні.

P.M.: І останнє запитання. На своїй сторінці у Facebook ви писали, що серед ваших планів на цей рік — шахи, мова жестів, японська каліграфія. Такі різнобічні захоплення допомагають вам у роботі?

С. Б.: Я намагаюся зрозуміти, допоможуть чи ні. Наприклад, я вірю, що гра в шахи відточує гостроту розуму, розвиває логічне мислення. Людині шкідливо завжди розмірковувати в одній площині. Якщо ти думаєш у площині планувань і конструктивних рішень, то в тебе рано чи пізно всі інші стежки в мозку заростуть. Це моя думка.

Ось я почав брати уроки шахів, мені дуже подобається. Поки ти займаєшся шахами, ти нічого не думаєш. Коли ти маєш прорахувати 15 ходів за один раз, у тебе фізично немає можливості думати про проєкт, який ти не здав. Так само з великим спортом. Позаминулого та минулого року я серйозно займався тріатлоном. І коли ти тренуєшся, то ні про що інше не думаєш. Це — баланс. У спорті ти не думаєш про роботу, на роботі не думаєш про спорт.

Мої майбутні, як я сподіваюся, захоплення — каліграфія та мова жестів — це теж суперкласно, бо розвиває розумово, емоційно, виробляє суперскіли. А чи я цим користуватимуся — ось це питання.