Шрами війни: як лікувати міста і душі

Як осмислювати руйнування і розумом, і серцем, — досліджуємо в матеріалі.

Слова, що належать італійському архітекторові Ренцо Піано: «Міста прекрасні, тому що вони з’являються повільно, їх створює час. Місто народжується з переплетення пам’ятників та інфраструктури, культури та ринку, національної історії та повсякденних історій. На створення міста йде 500 років, на район — 50 років».

Канва районів і міст, як жива клітинна структура, виплітається десятиліттями і століттями. Але, на жаль, стає вразливою або може припинити існування за лічені дні чи місяці, якщо буденність змінюється трагічними подіями. Як зараз, коли наша країна переживає важкий час випробувань, жертв і руйнацій, спричинених збройною російською агресією.

Та зосередимося на конструктиві: за кожним періодом втрат настає період відновлення. Незважаючи на щоденні ворожі обстріли та погрози, тимчасову окупацію окремих регіонів, тема відбудови України вже зараз на часі для обговорення та дій. До речі, про досвід воскресіння знакових міст після Другої світової війни ви можете прочитати в серії спецматеріалів нашої редакції.

Будь-які зміни в міській канві, створення чи відновлення об’єктів архітектури — тема непроста і без війни. Зараз же вона особливо багатоаспектна. Це питання часу та безпечного доступу до постраждалих зон (адже війна триває), статистика і цифри — облік кількості об’єктів та масштабів руйнувань. Законодавча база, організація конкурсів проєктів, затвердження планів, кошторисів, джерел фінансування, виконавців і контролюючих осіб тощо.

У цих процесах не має бути місця для розгубленості чи зловживань. Є запит на прозорі діалоги влади, суспільства, бізнесу і фахівців, бо результат — це середовище й міста, в яких ми всі будемо жити

Базові кроки до цього: широка публічна дискусія із залученням експертів — як іноземних, так і місцевих, які знають більше про рідні міста та потреби громад; законодавча база — стартом можна вважати, наприклад, створення Нацради з питань відновлення; законопроєкти № 7282 («Про внесення змін до деяких законів України щодо першочергових заходів реформування сфери містобудівної діяльності») та № 7198 («Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією рф»); зустрічі й конференції, які вже проводяться та ще відбуватимуться в майбутньому (в якості прикладу можна згадати Міжнародну конференцію з питань відновлення України в місті Лугано, за результатами якої близько 40 країн і 20 організацій з усього світу підтвердили готовність підтримувати Україну).

У процесах «навколо відбудови» поки є певна невпорядкованість і білі плями. Час від часу ми читаємо або чуємо новини про те, що прямо зараз щось відбувається. На обраній локації будуватимуться необхідні метри житла, у відновленні певного міста чи району братимуть участь відомі закордонні фахівці або ж іноземні фундації та урядові відомства, хоча не бачимо інформацію про деталі цих рішень чи оголошені конкурси.

Norman Foster Foundation будуть працювати над відбудовою Харкова, а нідерландський архітектор Хірокі Мацуура й австрійський архітектор Герхард Хаузер відроджуватимуть Ірпінь. Швеція реанімуватиме Одесу, а Данія відбудовуватиме Миколаївщину. Підписаний меморандум із мерами французьких міст про інвестиції для відновлення на Київщині. У Бучі планується побудувати інноваційний технопарк у співпраці з корейськими колегами… Схожі заголовки регулярно з’являються в медіапросторі, як і новини про резонансні проєкти з візуалізаціями. Але супутніх деталей, ким і коли вони були затверджені до втілення (і чи були взагалі), бачимо менше.

Це не те щоб погано, бо наразі триває активний пошук — ідей, рішень, інвестицій, реалізацій. Важливо лише, щоб він був максимально чітким і зрозумілим для суспільства та пішов на користь громадянам і громадам.

 

Що думав про повоєнну відбудову Леббеус Вудс

Американський архітектор і філософ експериментальної архітектури Леббеус Вудс у статті «Три принципи», яка стала додатком до знакової праці-маніфесту «Війна і архітектура», написаної під впливом масштабних руйнувань Сараєва у 1993 році, визначав три головні напрямки повоєнної відбудови. Їх було б цікаво екстраполювати на сьогоднішні події.

Перший принцип. Відновлення об’єкта до його довоєнного стану. Відновлення важливої «нормальності» — як стану, образу життя, який було втрачено внаслідок війни.

Другий принцип. Знесення пошкоджених будівель і будівництво на місці руїн нових об’єктів із тією самою або ж із новою функцією. Як і попередній принцип, він відображає прагнення людей повернутися до нормального життя та забути важкі травматичні епізоди минулого, руйнування і втрати. Є більш економічно містким за витратами на відбудову.

Обидва принципи, втім, певним чином ігнорують тему усвідомлення травми, наслідків, змін — того, які руйнування були завдані спільноті в психологічному, ціннісному плані і в контексті подальших стосунків і зв’язків (соціальних, економічних, політичних тощо). Тому третій принцип базується на розумінні того, що колишньої норми вже не існує і до неї вже неможливо повернутися. На її місце повинна прийти нова норма, з усвідомленням змін, які відбулися. Тож реконструкція старих будівель має створити нові способи та ідеї життя.

Будівельний фонд, який можна врятувати, повинен стати фундаментом для побудови «нового міста», родючим ґрунтом для створення реальності за новими принципами реконструкції

Згідно з пропозицією Вудса, перший принцип адекватніше за все застосувати до історичного фонду, релігійних споруд, об’єктів, які несуть у собі культурну пам’ять народу та історичну цінність. Вони мають бути врятовані або реставровані з максимальним збереженням первісного стану.

Якщо ж говорити про житловий фонд і офісні споруди, що не так часто містять елементи унікальності, яку треба зберегти за будь-яку ціну, то, на думку Леббеуса Вудса, такі будівлі можуть бути відновлені за принципами 2 і 3. Для багатоповерхівки не так важливе стовідсоткове відтворення зовнішнього вигляду, який вона мала раніше, як гідне забезпечення життєвого простору та комфорту для мешканців. Функція таких будівель — забезпечувати можливості, ресурс, простір для життя суспільства в новій реальності. І радикальна реконструкція на базі старого на цю функцію не вплине негативно, а скоріше навпаки: додасть нових потрібних сенсів.

Із цього погляду для сучасного міста переосмислення, трансформація отриманих ран і шрамів — це шлях до лікування: і фактичного, і емоційного.

За коментарем про поточний стан дискурсу навколо української відбудови та збереження спадщини ми звернулися до Ольги Рутковської, громадської діячки, членкині Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, членкині НК ICOMOS України.

За словами Ольги, дискусія про реконструкцію є зараз безумовним трендом у професійному середовищі. Це можливість не лише відродити зруйновані об’єкти й міста, а й запровадити сучасні технології та виправити недоліки, накопичені десятиліттями в інфраструктурі міст.

Разом із тим зараз час обговорювати не тільки те, що має з’явитися, але також і те, як ефективно використовувати вже наявні в країні ресурси. Наприклад, житловий фонд, що був готовий до експлуатації перед війною і залишився неушкодженим.

«На часі використання інструментів публічно-приватного партнерства щодо експлуатації вже збудованого житла для забезпечення українців, які стали вимушеними переселенцями», — відзначає Ольга.

Як систематизувати дії й уникнути помилок у такому об’ємному питанні, як відбудова країни? Адже є багато чинників впливу: фінансування, вибір проєктів і виконавців, терміни. Також різниця в підходах до відновлення різних типів архітектури: житлового фонду, інфраструктури, пам’яток тощо.

Ольга Рутковська: «Зважаючи на продовження військових дій і спорадичне бомбардування всієї території України, на цьому етапі важлива консервація об’єктів, їхня стабілізація й підготовка до зими та демонтаж об’єктів, які не підлягають відбудові через ушкодження матеріально-технічної структури на 70–80%.

Відбудовувати міста доцільно з настанням миру. Уже зараз активно використовується Порядок, прийнятий урядом 19 квітня («Порядок виконання невідкладних робіт щодо ліквідації наслідків збройної агресії рф, пов’язаних із пошкодженням будівель і споруд»). Але, на жаль, він не стосується пам’яток культурної спадщини: ті з них, що наразі пошкоджені, потребують невідкладних консерваційних заходів.

Захист і збереження пам’яток є важливою ланкою в поверненні до нормального життя після війни, адже саме вони є джерелом нашої самоідентичності. Тому зараз украй важливо поширювати від центрального вповноваженого органу влади чіткі інструкції щодо поводження з постраждалими пам’ятками. Демонтаж тут заборонений, а будь-які дії можливі тільки після оцінки стану об’єктів та надання реставраторами програм і кошторисних розрахунків. Комплексні реставраційні роботи з такими об’єктами можна й необхідно буде проводити з настанням миру.

Для об’єктів культурної спадщини, що вже постраждали від військової агресії рф, важливою є невідкладна фахова оцінка наслідків і обов’язкові термінові консерваційні роботи, програмування їх подальшого відновлення шляхом комплексних реставраційних робіт за традиційними реставраційними технологіями».

Відповідаючи на питання про терміни початку роботи з відновлення, Ольга пояснює, що для консервації та стабілізації постраждалих об’єктів час критично важливий, а тому процедури затвердження проєктів мають бути оптимізовані. Подальша відбудова та реставрація завжди потребують повного циклу дослідницьких і проєктних робіт, якісної експертизи та винятково професійного супроводу на етапі реалізації, і це завжди займає більший проміжок часу.

Ольга Рутковська: «Насамперед необхідно зосередитися на захисті та збереженні пам’яток культурної спадщини, адже вони і є джерелом нашої самоідентичності»

На абсолютне переконання Ольги Рутковської, керувати процесами відбудови повинні державні органи, заразом на часі просування громадських ініціатив і персональних пропозицій.

Щодо відновлювальних робіт на пам’ятках архітектури, кураторство над ними має здійснюватися центральними та місцевими органами влади. Фінансування консерваційних і реставраційних робіт може бути різним: бюджетним, благодійним, також варто використати можливості приватно-публічного партнерства (компанії, що діють через партнерство між урядом і приватним бізнесом. — Прим. ред.).

«Наслідки цієї війни залишаться шрамами для нашого та кількох наступних поколінь. Зруйновані міста, скалічені долі, раз і назавжди змінені людські життя й тисячі жертв, ідеологічна війна з безкінечною брехнею та підміною понять, знецінення напрацьованих після Другої світової війни механізмів міжнародної співпраці — це урок не лише для України, а й для Старого світу та всього цивілізованого світу», — зазначає Ольга Рутковська.

Зберегти пам’ять і донести наслідки цієї війни в меморіалах необхідно не лише для України, а й для всього світу. Важливою є вся територія України, всі локації та міста без винятку. Для вибору об’єктів та ідей, поширення дискурсу самої теми меморіалізації та музеєфікації, методів і підходів — широке поле.

Проте зараз, як зазначає Ольга, насамперед необхідно зробити все для звільнення нашої території від загарбників.

Як відчувають люди. Мати владу над ситуацією

Рідне місто, звичні краєвиди та маршрути для людини — не просто зручне середовище для життя, це ще й засоби усвідомлення своєї приналежності та ідентифікації. Звички, психологічний комфорт, коло безпеки, сформовані нейронні зв’язки, порушення яких призводить до відчуття втрати координат і свого місця. Система уявлень людини про дім, малу батьківщину — делікатне ментальне сплетіння з історії, спогадів, образів, емоцій, а якщо на нього накладаються ще сильніші емоції, наприклад, отримані під час бойових дій, від перенесеного досвіду війни, втрати близької людини — тема ця тим більш дражлива.

Тому «затягувати» шрам, відновлювати пошкоджену тканину міста так складно, Рушій тут — не тільки фінанси, професіоналізм і прагматизм тих, хто приймає рішення, інакше для чого тоді взагалі щось зберігати й відновлювати? Можна просто все знести й побудувати наново, назвавши тією самою назвою. Якщо, наприклад, саме це було б простіше зробити і вкластися в кошторис.

Проте в такому гіпотетичному зміненому просторі людина просто загубиться, провалиться у просторову, ціннісну та емоційну амнезію, відчує себе відокремленою від минулого. Місто зі стертим лицем і пам’яттю не має шансу продовжитися, принаймні бути впізнаваним для своїх колишніх мешканців.

Про психологічні аспекти взаємодії людини з містом, проживання та трансформацію втрат ми запитали практикуючого психолога, психотерапевта Андрія Кузьменка.

PRAGMATIKA.MEDIA: Пане Андрію, розкажіть, як змінюється ставлення людей до свого будинку, дому, малої батьківщини під час воєнних дій?

Андрій Кузьменко: Під час катаклізмів і військових дій більшість людей переживають трансформацію сприйняття того, що є своїм. Якщо людина залишає свій дім або місто свідомо, тобто не в момент руйнування, і застає житло придатним, то, як правило, відбувається своєрідне свідоме прощання із житлом або навіть містом. У разі ж якщо людина позбавляється житла чи місця проживання внаслідок їхнього знищення, це часто призводить до відчуття непоправної втрати, і в такому разі повернення на місце, яке було домом, або навіть його відновлення, не вирішить проблему.

Виходячи зі сказаного вище, в разі втрати навіть реновація чи відновлення не завжди вирішують цей проблемний аспект, людина часто взагалі не хоче жити в тих місцях, де був її будинок. У разі травмованості втратою люди будуть схильними до того, щоб зберегти якомога більше того, що вціліло, але при цьому воліли б чути чи бачити менше нагадувань про руйнування.

Якщо людина залишила будинок до його руйнування, то реконструкція, перебудова чи поява нового будинку на колишньому місці буде сприйнята позитивно.

P.M.: Яке місто більш потрібне людині, що пережила досвід війни або втрати: «те, яке було», чи нове, щоб мати можливість почати іншу сторінку життя?

А. К.: І не старе, і не нове. Необхідно, щоб це був колишній, але оновлений простір. Тому що важливо впізнавати місто, в якому жив і житимеш. Людям необхідні емоційні якорі, щоб вони могли комфортно почуватися.

На думку Андрія Кузьменка, процес повторного «вбудовування» в рідне місто, яке змінилося через воєнні дії чи стихійні лиха, дається людині нелегко. І чим більшим є досвід, який травмував, тим складніше це зробити.

Так чи інакше містянам необхідно впізнавати оточуюче середовище. Тому, якщо будівлі були зруйновані й побудовані абсолютно нові, варто дотримуватися колишнього планування мікрорайону, вулиць тощо

P.M.: Ми досліджуємо тему «шрамів», які залишає війна, її відбитків на реальності. Із цього боку які пам’ятні об’єкти варто створювати, а які ідеї можна вважати не надто вдалими? Звісно, не політично чи ідеологічно, а в аспекті їхнього впливу на психологічний стан людини, яка житиме поряд і буде з ними взаємодіяти?

A. К.: Я вважаю за необхідне відштовхуватися від емоційних прив’язок. Найміцнішими, якщо брати до уваги групи людей, є емоційні прив’язки до вулиць, паркових зон, громадських будівель, тому важливо їх або відновлювати, або відбудовувати нові, але на колишніх місцях. Головним тут є саме місце, розташування.

У громадські об’єкти можна вбудовувати чи залишати в них фрагменти колишніх будівель, на знак пам’яті про події, що сталися. А от щодо житлового фонду, це можна робити лише в разі, якщо в будинках не житимуть люди постійно, або не бачитимуть весь час цей фрагмент. Бо навряд чи для мешканців буде психологічно комфортно, коли простір міститиме нагадування про сумні чи навіть трагічні події, що сталися в ньому. Тому це не кращий вибір для меморіалу.

P.M.: Продовжуючи питання, чи є умовний «віковий ценз» у міських пам’яток і символів, як їх сприймають люди та які емоції вони запускають?

А. К.: Більша частина деталей, якщо їх можна назвати такими в контексті теми нашої розмови, стирається з пам’яті людей, особливо якщо далі відбувається щось нове. Це властивість нашої психіки. Тому часто увага зосереджується або на перших масштабних пошкодженнях, які вразили, наприклад, та ж багатоповерхівка в Києві, або на особливо резонансних втратах під час війни, знакових об’єктах, як, наприклад, сумнозвісний театр у Маріуполі.

Людина є творцем за своєю природою. Навіть якщо вона потім щось знищує, спочатку вона створює. Навіть зараз, в яких важких умовах люди б не перебували, вони намагаються трансформувати сліди війни у щось приємне, тому що позбутися цих «шрамів» вони не можуть або не завжди можуть, а жити з моторошним нагадуванням поряд — некомфортно.

P.M.: Згадався емоційний приклад, коли волонтери і власники обійсть малюють квіти на парканах, що були прострелені або посічені артилерією.

А. К.: Коли людина зафарбовує квітками сліди від куль на паркані, вона постає творцем. Автором, що трансформує об’єкт і події, над якими він раніше не мав влади.

Андрій Кузьменко: «Коли людина зафарбовує квітками сліди від куль на паркані, вона постає творцем. Автором, що трансформує об’єкт і події, над якими він раніше не мав влади»

Така різна пам’ять

Переходячи до останньої частини нашого дослідження, хочеться пригадати долю місць, які вже мали досвід відбудови. У спецтемі «Повоєнна відбудова міст» ми розповідали про трагічні сторінки історії Гамбурга, Ковентрі, Токіо, Варшави, які повернулися до життя з попелу й небуття після Другої світової. Проте руйнувань зазнавали не тільки столиці, мегаполіси й логістичні центри, підкорення яких могло в одну хвилину змінити хід війни. Молох війни завжди приймає щедру пожертву із сотень невеликих містечок і селищ, зав’язаних у вогняний вузол боїв і бомбардувань.

Чому саме ці історії ми хотіли додати до розповіді? В якості прикладу того, що міста переживають травми і змінюються по-різному. Також по-різному суспільства і громади можуть відчувати, що таке пам’ять.

Від -97% до нобелівських премій

Затишний Юліх із населенням трохи більше за 30 тис. осіб — місто в німецькій землі Північний Рейн-Вестфалія, засноване ще за часів Римської імперії. Зараз він переважно відомий дослідницьким центром з одним із найбільших суперкомп’ютерів світу і, можливо, саме в цю хвилину тут формується заявка на наступну Нобелівську премію. Проте місто було таким не завжди.

Під час Другої світової Юліх очолив список найбільш зруйнованих німецьких міст після килимових бомбардувань військами союзників, із жахливою цифрою руйнувань у 97%. Саме сюди здійснив свій візит Черчилль і вперше на власні очі побачив страшну результативність роботи союзних військово-повітряних сил. Через наявність давніх фортифікаційних укріплень союзні війська розцінили Юліх як найбільш укріплене в Рейнській області місто, а значить — можливу загрозу під час наступу. Через це він зазнав потужних бомбардувань 16 листопада 1944 року в рамках операції «Королева». Далі в регіоні велися бої аж до форсування союзними військами ріки Рур у лютому 1945-го, тож за цей проміжок часу від решти вцілілих 3% міста мало що залишилося.

Як не дивно, відбудувати Юліх частково допомогло… попереднє руйнування. У 1547 році середньовічне місто було практично знищене пожежею. Після великого вогню Юліх відбудовували за планом італійського інженера й архітектора Алессандро Паскуаліні, якого можна назвати тогочасним «амбасадором» Відродження на теренах так званих Нижніх земель (сучасна територія Нідерландів, Бельгії, Німеччини). Італієць розробив детальний план відбудови, яка апелювала до «ідеального міста Відродження» з радіальною структурою. Характерні для нього елементи — «зірчаста» цитадель, або Fortalitia stellaris (Латинською. — Прим. ред.), із бастіонами й укріпленими мурами. Юліх, утілений за планом Паскуаліні, став гідним зразком ренесансного міста з п’ятикутним плануванням, що примикало до чотирикутної фортеці-«зірки», яка була і є унікальною для цієї місцевості й уперше з нуля побудованою за межами Італії.

Після завершення Другої світової війни доля випаленого Юліха деякий час була невизначеною, навіть проголошувалися ідеї залишити руїни як є, в якості військового меморіалу, а нове місто побудувати поряд

Міський сайт розповідає нам, що в ті часи місто було практично безлюдним і, здавалося, безнадійно зруйнованим. За даними метрик міського архіву, у квітні 1945 року в місті залишалося лише 100 осіб. Коли зрештою в 1949 році відновлення розпочалося, для створення плану реконструкції центру міста були використані саме плани Паскуаліні, а також супровідні документи, які розробляв для реконструкції міста Рене фон Шефер у 1937–1942 рр. (також розроблені на базі паскуалінівських). Керував процесом відбудови тодішній мер Генріх Реттен.

Юліх знову очолив список німецьких міст, але вже з гарного приводу: став першим містом регіону, яке надало детальний план реконструкції. Курс взяли на максимальне відтворення міського пейзажу ХVI сторіччя і збереження ренесансного духу. Вдалося зберегти традиційне планування й надати внутрішньому місту гармонійного, сучасного, але разом із тим історичного вигляду. Для цього, наприклад, використовували однакову темно-червону цеглу для фасадів, дотримувалися висотної гармонії, було табу на пласкі дахи.

Основні роботи з відновлення міста були закінчені через сім років, окрім робіт безпосередньо в Цитаделі, красу якої мало не втратили через зволікання з консервацією та не дуже грамотний підхід. У 70-х роках відновлювальні роботи було розпочато ще раз, уже більш помірковано, з урахуванням попередніх помилок. Зараз у Цитаделі розміщений музей і звичайна середня школа. Із метою кращого збереження характерного вигляду міста та захисту пам’яток у 1993 році всій історичній частині «міста Паскуаліні» був наданий охоронний статус.

Здавалося б, із такою історією Юліх запросто міг би задовольнитися амплуа міста-музею й туристичного центру. Проте реалізувалася геть інша стратегія.

1958 року в місті було засновано дослідницький центр Forschungszentrum Jülich, наразі один із найбільших у Європі. На 12 000 кв. м розташований великий кампус, дослідницькі та лабораторні корпуси, один з інститутів очолював Нобелівський лауреат 2007 року Петер Грюнберг

Коло дисциплін, що досліджуються в Юліхському центрі — енергетика й альтернативні джерела енергії, екологія, хімія, клімат, охорона здоров’я, фізика, матеріалознавство, комп’ютерні науки й обчислення тощо.

Відкриття центру притягнуло до Юліха багатьох людей, за перше десятиліття його роботи населення міста збільшилося на третину. Зараз у дослідницькому центрі працює кожен шостий житель міста. Центр підтримує позитивний клімат для розбудови міжнародного наукового співробітництва та створення стартапів.

За даними міської влади, основні прибутки Юліх зараз отримує завдяки дослідженням і науці, машинобудуванню, будівельній і паперовій промисловості, поліграфії, видавництву. Туризму чи рекреації в цій шістці немає. Отже, місто Юліх після фактичного знищення не розчинилося в повітрі, а після відбудови не перетворилося на лубочну картинку для туристів чи військовий музей. Переосмислюючи досвід і дбайливо зберігаючи пам’ять, воно живе не минулим, а теперішнім і майбутнім — досить сучасним і високотехнологічним.

У навколишніх лісах ще можна знайти сліди артилерійських вирв. Ці ж сліди можна добре роздивитися й на стінах фортеці, де вони були залишені навмисне, в пам’ять про пекучі події війни. Кожного гостя міста зустрічає вказівник-гасло: «Місто Юліх. Історичне місто-фортеця — сучасне наукове місто. Ласкаво просимо!»

Новий режим

Випадок Кенігсберга — Калінінграду й області — є цікавим, тому що його відновлювали й «освоювали» після війни не корінні мешканці, а нова влада, після того, як він став радянським ексклавом. Згідно з даними тодішніх військових комендатур, після бомбардувань силами союзників і взяття міста центр було зруйновано на 90%, а околиці постраждали в середньому на 60%. У період з осені 1947 року до осені 1948 року близько 100 тисяч німців були примусово вивезені до Німеччини, натомість прибуло близько 400 тис. радянських цивільних.

«Коли я прилетіла, мене Саша зустрів на машині. Ми з аеропорту поїхали до Кенігсберга. Ми так довго їхали, що я не витримала: «Господи, коли ж ми до міста приїдемо?». Тоді Саша обернувся і сказав: «Ми вже десять хвилин по місту їдемо». […] Міста не було! Одні руїни. Тільки подекуди вилися димки. То були німці. Вони жили в цих руїнах. Про водогін та електрику залишалося тільки мріяти. Трамвайні колії розбиті. «Як тут можна жити?», — подумала я». Зі спогадів Манефи Степанівни Шевченко (приїхала 1945 року). Джерело: Східна Пруссія очима радянських переселенців. Калінінград, 2003. С. 65.

«Перековка» Кенігсберга на радянське місто відбувалася в доволі стислі терміни, і далеко не для всіх житлових і культурних об’єктів, що належали до німецької, прусської спадщини, знайшлося місце в цій новій реальності

Таким, наприклад, став Королівський замок і фортифікаційні мури. Структура замку постраждала від війни, але остаточно зруйновано його було в пізні 60-ті роки ХХ століття за директивою радянських функціонерів, а натомість побудовано бруталістський Будинок рад, який так ніколи і не був введений в експлуатацію.

Думки з приводу доцільності й ваги цього рішення різняться залежно від політичного курсу, який сповідує спікер: від акуратних висловлювань, що, звичайно, Королівський замок було б добре відновити або хоча б законсервувати саме в ті часи, коли руїни ще існували, і до гіркого усвідомлення, що це знесення було великою помилкою.

Чимало добротних будівель, які вціліли, зайняли музеї, частина перейшла на баланс військових структур, деякі з них у пострадянський період були передані до рук бізнесу, який, утім, не був аж надто цьому радий, адже експлуатація такої архітектури вимагає багато фінансових вливань.

Місто Канта й Гофмана протягом радянських часів наводнилося мілітаристськими пам’ятниками, монументами «бойової слави» та відсилками до попереднього російського періоду (1758–1762 рр.), які, здається, були покликані закріпити ідею імперської, російської присутності й права на території, а також пригасити когнітивний конфлікт у голові містян

Адже щоденно жити в «декораціях», які мають риси іншої, майже ворожої культури, і водночас сповідувати радянські наративи, — складно.

Словом, Калінінград слугує досить яскравим прикладом того, як один пласт (або навіть кілька пластів) життя міста та регіону притишується, нівелюється як ідеологічно неактуальний і навіть небезпечний, а інший пласт (у цьому випадку — радянський і сучасний) — актуалізується.

Апелюючи до вислову «Історію пишуть переможці», в низці випадків ними стають не ті сили, які раніше володіли територією. Тоді міста відновлюються й продовжують жити так, як це бачать і сприймають нові очільники, на основі їхньої візії, цінностей, ідеологічних завдань, наявності чи відсутності поваги до минулих традицій, архітектури та історичного бекграунду міст. Починає писатися інша історія. Чи треба говорити, що в ній будуть присутні нові меморіали, топоніміка, назви і герої, дійсні чи уявні? Вони або взаємодіятимуть з уже наявними, або видавлюватимуть старе, щоб звільнити простір.

Вуковар — тіні війни та вежа пам’яті

Від Другої світової перенесемося до подій більш сучасних — розпаду Югославії і боротьби її колишніх республік за незалежність. Місто Вуковар, розташоване на кордоні із Сербією, хорвати вважають символом незалежності та інколи називають «хорватським Сталінградом».

До війни Вуковар був жвавим туристичним містом із бароковою архітектурою, і, як багато інших прикордонних міст, мав змішаний національний склад населення. Більшу частину становили хорвати, значну — серби, разом проживало до 20 етнічних спільнот, були змішані сім’ї

Ситуація сильно загострилася після проголошення Хорватією та Словенією намірів вийти зі складу Югославії, внаслідок чого останньою було розпочато наступальні військові дії на території сучасної Хорватії. Битва за Вуковар відбувалася з нерівним співвідношенням сил. З одного боку — 40 000 військових Югославської національної армії та сербських воєнізованих формувань, з іншого — близько 2000 осіб хорватських сил спротиву та добровольців. Воєнний конфлікт тривав із серпня до листопада 1991 року і завершився падінням міста, але ціна перемоги для югославських і сербських військових була настільки високою, що цю перемогу в історії назвали пірровою. Хорватія відновила контроль над Вуковаром у 1998 році в рамках мирної реінтеграції, регульованої ООН.

Місто і його жителі та захисники пережили бомбардування й облогу тривалістю в 3 місяці. ЮНА та сербські воєнізовані формування засипали Вуковар артилерією, стріляли з танків, працювала авіація. У найактивнішу фазу протистояння добова кількість снарядів, що падали на вулиці й будинки, сягала 7–9 тисяч.

У відрізаному від комунікацій і постачання місті загинуло близько 2000 мирних жителів, також воєнні дії спричинили масову міграцію несербського населення з регіону, мали місце страти цивільних осіб і військових полонених. Втрати, які були з обох боків, трактуються сторонами по-різному через відмінності в інтерпретації подій.

Офіційний Загреб вимагав у Белграда репарацій, також і Хорватія, і Сербія зверталися до Міжнародного суду щодо визнання дій опонента геноцидом, останні слухання відбулися у 2015 році. Суд визнав наявність воєнних злочинів, які були вчинені обома сторонами, але жодна з них не змогла довести наміри відповідача влаштувати свідомий геноцид.

Після війни жителі-серби, які не брали участь у збройному конфлікті, отримали змогу повернутися в місто, зараз вони становлять третину населення. Мовне й національне питання, питання національної пам’яті та комунікація між жителями в регіоні залишаються чутливою темою. Події 90-х років ХХ століття кваліфікуються урядом Хорватії як прояв широкомасштабної великосербської агресії. В місті є «Штаб захисту хорватського Вуковара». Навіть питання, якими мовами повинні друкуватися міські дороговкази, стає елементом складного діалогу.

Після повернення міста до складу Хорватії його було відбудовано. Можна сказати, що Вуковар весь став містом-меморіалом, символом єдності для хорватів

Кожного року в листопаді проходять пам’ятні заходи та вшанування полеглих. Тут багато меморіалів і військових кладовищ, ось деякі з них: меморіальні плити з іменами жертв Вуковара 1991 року над Дунаєм, меморіальний центр «Овчара» (колишня ферма, де утримувалися й були страчені хорватські вояки та цивільні), музей «Меморіальний центр Вітчизняної війни», меморіальний парк Асоціації солдатів хорватської війни.

Офіційна цифра міських руйнувань — 85%, особливо перепало центру міста з прекрасною бароковою архітектурою. Серед пошкоджених будівель — палац Ельц, у якому розташовувався міський музей, шинна фабрика, Будинок робітників (Radnicki Dom), францисканський монастир, церква Св. Пилипа та Якова, квартали, де переважно проживала хорватська громада, водонапірна вежа. Відновлення розтягнулося на роки, частково із залученням коштів з-за кордону та завдяки фандрайзингу: наприклад, для реконструкції бароково-класицистичного палацу Ельц у 2008–2011 роках були використані не тільки державні кошти, але й фінансова допомога Банку розвитку Ради Європи.

Головним міським символом стала 50-метрова водонапірна башта, збудована в 1986 році, в минулому на її верхньому майданчику працював ресторан з обертовою підлогою та панорамними видами на Дунай.

Башту було обстріляно 640 разів, але вона якимось дивом вистояла. Міська влада вагалася, чи проводити відновлювальні роботи, чи залишити пошкоджену вежу як є, тому що сліди від артилерії розказували історію війни краще за будь-який рукотворний пам’ятник

Та й коштів у молодої країни вистачало не на все. Пізніше стало зрозуміло, що без реконструкції або принаймні якісної консервації пам’ятці загрожує подальше руйнування.

У 2016 році за ініціативою мера міста Івана Пенави було оголошено збір коштів на відновлення. Більш ніж 7000 хорватів і представників діаспори зібрали суму, еквівалентну 6 мільйонам євро, які витратили на реконструкцію.

Вежу укріпили й реставрували з максимальним збереженням зовнішньої поверхні, з усіма дірками, дефектами та пошкодженнями. Змін зазнали внутрішні приміщення. До верхнього поверху ведуть символічні сходи та ліфт, нагорі обладнана зала з відеоекспозицією, яка розповідає історію оборони міста та його захисників, а також оглядовий майданчик.

Відкриття меморіалу відбулося два роки тому, у 2020 році. Головна сторінка вебсайту вежі містить фразу: «Водонапірна вежа Вуковара з її ранами та шрамами доводить зусилля та жертви всіх хорватів заради вільної Хорватії».

Ця емоційна історія здається як ніколи зрозумілою для українців зараз. Та під час збору фактів для розповіді з’являлася одна й та сама думка: як це — жити в невеликому місті, де так багато навколо нагадує про минулі біль і втрати?

Питання для роздумів.

Є слова, авторство яких приписують англійському генерал-майорові і військовому історику Джонові Фуллеру: «Саме міста, а не купи руїн, є основою цивілізації». Попри неоднозначність світоглядних орієнтирів цієї історичної фігури, саме із цим висловом можна погодитися.

Видається, рани війни треба кваліфіковано лікувати, саме в цьому — запорука одужання суспільства й мінімізації його посттравматичних синдромів. А делікатні шрами повинні слугувати сучасникам і наступникам нагадуванням про важливе: плату людства за мир, але не бути джерелом знесилюючого хронічного болю.

Адже майбутнє для того, щоб жити, а не рефлексувати.

 

/Матеріал є частиною спецтеми “Хаос та відбудова. Майбутнє всупереч війні”/

 

 

Читайте також

На лінії вогню. Слобожанщина: локальна ідентичність і шляхи майбутнього розвитку

Олександр Горбань: «Я 23 числа заснув ще архітектором, а 24-го прокинувся вже добровольцем»

Не відпускати схід. У пошуках кращого сценарію для складних регіонів