Сергій Целовальник — патріот України, палко відданий Батьківщині, віцепрезидент Національної спілки архітекторів, головний архітектор Києва у 2010 – 2015 роках, заслужений архітектор України. Вже з перших днів війни разом із сином, архітектором Антоном Целовальником, вони приєдналися до місцевої територіальної оборони, щоб охороняти спокій рідних місць.
Чи легко зважитися на таке, полишити звичне коло справ і проєктів, змінити поле відповідальності? Для нашого героя це було справою вирішеною. Про новий досвід, роздуми про буття мирне та воєнне — у нашій розмові з паном Сергієм.
Війна змінила побут людей, їхнє коло спілкування, в багатьох випадках — погляди, поглиблюючи усвідомлення чи забираючи протиріччя. Вона кинула виклики зміні професії і роду занять.
Так, наші герої — зодчі, творці, талановиті спеціалісти своєї справи — тимчасово відійшли від професій мирного часу й обрали нові місії. Дехто з них на певний час залишив офіси, проте не архітектуру. Бо архітектура в широкому сенсі — це побудова, гармонія, створення простору. Безпечного, щасливого простору для всіх українців.
Саме зараз, у цю хвилину вони не шкодують сил і себе самих для наближення перемоги. Будують майбутнє країни в полях і бліндажах, у лавах військ. У волонтерстві, через просвітницьку та громадську діяльність. Їхня щоденна праця та сміливість роблять небо над нашими містами світлішим.
Фото з особистого архіву Сергія Целовальника
За словами пана Сергія, рішення йти до війська було прийняте, по суті, миттєво, тільки-но з’ясувалася поточна обстановка та були визначені безпечний притулок для близьких і їхні подальші дії (як потім виявилося, вони були не остаточними, як і для багатьох українців).
«На якомусь глибинному рівні почуттів я заздалегідь відчував таку вірогідність, ба, навіть вважав, що вони (росіяни. — Прим. ред.) почнуть 22‑го. Тому я готувався, полагодив зброю, перевірив набої, склав усе, що треба та як треба, до наплічників. Коли гахнуло вранці (живемо на високому поверсі, було досить чутно!), прокинувся з думкою: «Ну, все! Треба діяти». Думки були не про себе, а про близьких і рідних», — згадує він.
Уже 26 лютого вони разом із сином Антоном пішли до місцевого сільського штабу та написали заяви, щоб вступити до лав добровольців територіальної оборони.
Сергій Целовальник розповідає, що вже мав певний військовий досвід, проте набув його давно, ще 35 – 40 років тому. За часів строкової служби був матросом у військовому флоті, а також мав деякі навички поводження з АКС-47 і ПМ (автомат Калашникова та пістолет Макарова. — Прим. ред.). Пізніше було кілька перепідготовок із мінної справи в якості офіцера запасу в морській піхоті в Севастополі та в артилерійському дивізіоні навчальної дивізії в Білорусі. Сергій згадав епізод із тих часів:
«Пам’ятаю, тоді, коли ми були на стрільбах із мінометів, командир дивізіону перед кожним вистрілом хрестився, тому що часто-густо міни не вилітали з труб. Тому що б / к ще тоді був зразка 1943 року, і міни, навіть із додатковим мішечком пороху, не спрацьовували… Ото була морока з діставанням, але це вже окрема історія…»
Навички поводження зі стрілецькою зброєю, які стали особливо актуальними зараз, Сергій Целовальник мав як мисливець, хоча акцентує: у лісових тварин останніми роками не стріляв.
PRAGMATIKA.MEDIA: Мені не так давно трапився вислів: «Щоб не з’їхати з розуму на війні, треба знайти сенс існування на цій війні». Це не про саму причину чи глобальний сенс перебування на цій війні, тут усе абсолютно зрозуміло, а саме про щоденні, рутинні реалії та емоційні хвилювання. Як у вас із цим?
Сергій Целовальник: Саме бойових дій тут не було, але підготовка, повсякденна практика, моральна готовність до прямого контакту присутні постійно. Тренуємося та готуємося: і в тактиці бойових переміщень і стрільб, і в тактичній медицині, несемо чергування на блокпостах.
Я тримаюся й намагаюся підтримувати здоровий глузд, наскільки це можливо; здається, став дещо зліший, буває, на язика лізе різка лексика, намагаюся себе контролювати. Навіть усі болячки пішли кудись геть, хотілося б, щоб туди, де той рашистський корабель.
Із сином останніми роками ми бачилися не дуже часто, і зараз спільне буття (хоча він перебуває більшу частину часу на тренуваннях, у військових справах) має як свої переваги, так і недоліки. Він уже доросла людина, а я інколи ще намагаюся бути татом.
P.M.: Під час несення служби ви бачите, що війна робить із країною. Бачите це через малі містечка, рідну громаду, її мешканців. Чи це вплинуло на ваше сприйняття знайомих, громадян або суспільства?
С. Ц.: Так, я багато побачив. Багато людей, як на мене, відкрилися з кращого боку. Про когось, наприклад, не думав, що він буде на «нулі», на передовій, а він там нищить орків.
Ми на власні очі бачили руйнування Гостомеля, Гореничів, Мощуна та Пущі, інших містечок, ці жахіття війни. Але нашим людям, незважаючи на це, навіть у таких обставинах не бракує почуття гумору. Пам’ятаю, недавно ходив один жарт: «Баришівський суд скасував відставку Джонсона». До речі, жарт насправді показує загальнонаціональне ставлення до Бориса як до великого друга нашої країни.
Пам’ятаю, недавно ходив один жарт: «Баришівський суд скасував відставку Джонсона»
Архітектура і війна — це ніби протистояння двох основ, архетипів: створення й деструкції. Архітектор, зодчий, ця творча зернина є важливою частиною сутності нормальної людини. Творчість — те, куди спрямоване мирне вітрило її душі. Тому здається, що архітектор залишається собою в будь-яких умовах. А в умовах війни, можливо, і тим більше, сильніше, на противагу руйнівній ворожій енергії, тій навалі, що хоче знищити нашу країну.
Як доказ цього, на питання, чи міг би якимось чином змінитися напрям його діяльності внаслідок війни або після неї, Сергій Целовальник відповів одним словом: «Ні».
Антон та Сергій Целовальники. Фото: Костянтин Сова
«Творити та нищити — діаметрально протилежні дії. Стикнувшись із руйнуванням не тільки будинків, але й цілих населених пунктів, міст, архітектор не може не думати про те, яким чином усе має бути відроджене. Роздуми, ідеї із цього приводу можуть бути різними.
Хтось, іще молодий, пропонує будувати бараки для переселенців, розуміючи потребу швидко розмістити людей. Проте, не маючи значного життєвого досвіду, такий фахівець може не розуміти, що це рішення призведе до тривалого життя сімей у дискомфорті. Ті, хто досвід має, знають, що такі післявоєнні бараки існують навіть зараз, наприклад, побудовані ще після Другої світової.
Інколи спеціалісти, які мають досвід, не мають ліпшої пропозиції, тому що не готові осягнути масштаб руйнувань і не володіють достатньою інформацією щодо будівельних можливостей.
На мій погляд, говорячи про тимчасове житло, польські блочні тимчасові притулки — це саме те, що потрібно. Вони будуть розібрані, як тільки відродяться наші населені пункти та постійні помешкання. І їх можна буде скласти і зберегти на випадок стихійних лих».
P.M.: Чи маєте ви плани на безпосередню участь у відбудові країни або, можливо, вже зараз задіяні у процесах підготовки й аналізу, у певних проєктах?
С. Ц.: Так, цей процес уже триває. Наприклад, ми з небайдужими колегами працюємо над розробленням тимчасових помешкань, і не тільки. Думаємо, як забезпечити «нуль», прикордонників чи блокпости мобільними легкозбірними, але стійкими проти вогневого ураження модулями. Це непросто.
P.M.: Як швидко варто розгортати програми відновлення України, на ваш погляд? І які головні перешкоди або «підводні камені» можуть з’являтися на цьому шляху?
С. Ц.: Треба починати завчасно, тобто вже зараз, що вже й робиться де-не‑де. Перешкода може бути тільки одна — кампанійщина! Маю на увазі нашвидкуруч погоджені невідповідні рішення, пущені у розповсюдження. Для того, щоб вирішити, наприклад, що робити з тим чи іншим зруйнованим населеним пунктом, містом, не завжди треба запрошувати найвідоміших світових зірок.
Не хочу їх образити, вони молодці, що погоджуються та самі приїжджають. Це справді буває дуже доцільно. Але, продовжу, часом треба не когось запрошувати, а самим нашим фахівцям з’ясувати всю картину країни з погляду розселення, відродження економіки, місій міст і агломерацій, переорієнтації транскордонних сполучень, делегування управлінських функцій на відповідні вектори майбутнього розвитку країни в її післявоєнній орієнтації на Європу.
Наприклад, з’являється думка: «О! Давайте зробимо аеропорт у Гостомелі!». А що стоїть за цим? Який має бути розрахунок? Навантаження? Зона обслуговування? Клас? Що робити із «Жулянами»? Враховувати транс / гео / євроазійське та міжнародне його розташування, проміжну карго / пасажирську базу для міжконтинентальних перельотів?
Тому, може, не треба «сипати бетон», доки не буде враховане вищесказане?
Або інший приклад. Хтось заявив: «Давайте залишимо зруйноване місто як пам’ятник, а збудуємо нове, краще місто на новому місці».
Я знаю історію, коли в 1944 році до зруйнованого на 98 відсотків Севастополя, а там залишалося тільки шість будинків із перекриттями, приїхала сталінська комісія. То вони пропонували якраз це: побудувати нове місто на іншому березі рейду. Але в підсумку місто було відроджене на історичних пагорбах, тому що інженерні комунікації та дороги не були вщент зруйновані, і це дозволило зекономити багато коштів. І місто згодом стало красенем!
Про це треба пам’ятати, коли ми його разом із Кримом повернемо.
Антон та Сергій Целовальники. Фото: Костянтин Сова
P.M.: До речі, про повернення до першоджерел. Зараз спостерігаємо за новим витком декомунізації й дерусифікації, іде активний суспільний полілог про повернення історичних назв вулицям і містам або про їхнє перейменування, про викорінення ворожого з української культури. Якої ви думки про масштабування та швидкість цього процесу?
С. Ц.: Зараз, під час війни, як то кажуть, «нічого нас із москалями ліпше зблизити не може за оптичний приціл». Але, на мою думку, вказані процеси мають здійснюватися помірковано. Наприклад, Солженіцин, він же «їхній», але писав: «Воистину: кацапы — звери. Лютые, кровожадные, но смертные…». Як тоді до нього ставитися? Складне питання.
Достоєвський — це ідеолог руського фашизму, тут ясно, але в нього є й таке: «Народ (руські), который блуждает по Европе и ищет, что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения».
Пушкін — глибоко в’ївся! Нам треба час, щоб це владнати. Лермонтов, якби він прожив більше, ніж 26 років, то, мабуть, покаявся б, але таку дичину писав, будучи юнкером, жах!
Руський філософ Іван Ільїн, до речі, писав про руських: «Россия — самая паскудная, до блевоты мерзкая страна во всей мировой истории. Методом селекции там вывели чудовищных моральных уродов, у которых само понятие Добра и Зла вывернуто наизнанку. Всю свою историю эта нация барахтается в дерьме и при этом желает потопить в нем весь мир».
Він же до біса правий! За що ж його карати.
Ще цитата Салтикова-Щедріна: «Если русским предоставить выбрать себе предводителя, они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают, грабят, насилуют, впоследствии сваливают на него свою вину. Спустя время церковь провозглашает его святым». Ну, чи не попередженням це для нас було, скажіть? Так його карати, скасовувати за що?
До речі, кілька років тому ми запроєктували пам’ятник білоруському письменникові Короткевичу, встановлений біля амбасади. Що з ним робити?
Тож іще раз кажу: треба неухильно й послідовно дерусифіковувати, але помірковано.
Фото з особистого архіву Сергія Целовальника
P.M.: Як гадаєте, яка доля чекає на один із символів минулого — арку дружби народів у Києві, що особливо «муляє» нині? Знесуть?
С. Ц.: Я б її зніс. Але чув, що є певні рішення міської влади, щоб її залишити та перейменувати. Слухайте, це ж смішно. Можна закрасити «зед» чи «ві» на трофейних танках і використовувати їх у боях. Але не можна прибрати скульптури комплексу, а домінанту цього самого комплексу, який усі пам’ятають, як «руське ярмо», залишити, давши йому нову назву. Це якийсь паліатив! Тож я впевнений, що її знесуть! Скоро!
P.M.: Війна змінює вигляд міст, змінює всіх нас. Ми кожного дня бачимо, скількох і скільки втрачаємо… А що ми, українці, набуваємо? Якщо сфокусувати погляд на більш філософських, трансформаційних смислах.
С. Ц.: Війна укріплює дух нації. І в нас немає іншого шляху, ніж перемогти. А для перемоги нам найбільше потрібна єдність між нами самими та єдність із прогресивним Світом!
Читайте також
Хіросіма. Реконструкція та нова ідентифікація міста після Другої світової війни
