Інтер’єри Олени Фатєєвої відрізняються щільністю. Вона сміливо комбінує відтінки, вибудовуючи поєднання так, ніби пише картини. Мабуть, цю легкість Олені дає бекграунд у графічному дизайні. Один із її гучних проєктів — квартира в Одесі площею 17,3 кв. м. Після медіауспіху крихітного житлового простору за Оленою закріпилося амплуа «дизайнера маленьких квартир». Хоча їй найближче формулювання «дизайнер, який уміє грамотно працювати з простором». Сьогодні у сфері інтересів Олени енергоефективні будинки із зеленими дахами, а ще урбаністика як інструмент покращення якості життя в рідному Києві.
Колір костюма Діда Мороза
У дитинстві ми завжди готували новорічні вистави. На домашнє свято збиралося кілька сімей. Разом із братами та сестрами ми розігрували сценку з новорічного випуску «Ну, постривай!», де заєць ходив у костюмі Діда Мороза. Зайцем була я. Коли приходив дорослий запрошений Дід Мороз, я вивчала його з погляду театральної кухні: з чого пошитий костюм, як зроблено бороду, який грим.
Проєкт «Бордо». Фото: Сергій Полюшко
Батьки підтримували мене у всіх захопленнях. Наприклад, я приходила додому й казала: «Мамо, буду альпіністом! Записалася на секцію». «Чудово!», — відповідала мама, і мене вели на цю секцію, або я йшла туди сама. Потім я повідомляла, що хочу бути ще художником. «Чудово!», — і батьки підтримували це нове бажання. Просто запитували, що від них потрібно, щоб я могла його реалізувати. Це була атмосфера любові та повного розуміння.
«Я планувала інфраструктуру пластилінового міста на підвіконні, виходячи з потреб його мешканців»
Уже певний час я вивчаю урбаністику. Розповіла про це мамі, а вона каже: «Та ти ж цим займаєшся з раннього дитинства!». І справді — я згадала, як ліпила міста з пластиліну. Розташовувала їх на широкому підвіконні, під цю справу мені було віддане величезне вікно. Я планувала інфраструктуру, виходила з потреб людей, які населяли моє місто. Ці люди жили, кохали одне одного, народжували інших людей. Їм потрібні були пологові будинки та дитячі садки. Я все це продумувала та ліпила, щоб моє місто на підвіконні було комфортним.
Колір заходу сонця
Коли я приїжджаю до Копенгагена, Парижа чи іншого міста, де є річка, намагаюся селитися на березі, щоб бачити заходи сонця над річкою. Захід сонця — особливий час для мене, ошатний момент підсумовування й радості за прожитий день.
Цього року ще до карантину ми встигли поїхати до Південної Америки. Льодовик Періто-Морено в Патагонії настільки підкорив мене, що я навіть не стала писати пост про це. Деякі речі так сильно вражають, що хочеться залишити це тільки собі. Я побачила льодовик ще з літака, а потім ми кілька разів підпливали до нього на човні. Це величезна брила льоду, яка крекче, скрипить і рухається — пласт замороженої вікової інформації. Щодня льодовик сповзає в океан на два метри. А високо в горах він намерзає знову, ще швидше, ніж сповзає. Коли я бачила фотографії, не вірила, що буває такий блакитний колір, думала, це фотошоп. Виявилося, наживо він іще яскравіший.
Проєкт «Код зелений». Фото: Андрій Авдєєнко
«Натхнення для мене — це новий пережитий досвід»
Проєкт «Бордо». Фото: Сергій Полюшко
Натхнення для мене — це новий пережитий досвід. Досвід спілкування з людьми, взаємодії з природою. Є моменти, які я ніколи не забуду. Пам’ятаю, повернулася до Києва після періоду життя в Дубаї. Ми з мамою йшли берегом Дніпра на Горбачиху, і я побачила неймовірно красиві хмари над Києвом. Густі, купні, з фігурками, які можна вгадувати. Вони щороку такі у травні — на початку червня.
Червона ганчірка для бика
Мене засмучує фейковість, інстаграмність, прикрашене життя, пропущене через фільтри. У світі стало складніше знаходити сьогодення. Багато людей намагаються досягти та пережити те, чого насправді не існує. Створюються цілі образи, бренди, виникає псевдореальність зі своїми псевдофахівцями.
«Вірю, що світ приходить до того, що з тебе починають питати за твоїми справами й результатами»
Причому псевдодизайнери чи псевдодекоратори — це найменше зло. А от психологи, тренери чи лікарі, порадам яких багато людей вірять, можуть зашкодити. Безумовно, серед них є профі, але непросто відрізнити одних від інших. Сьогодні дуже важливо давати правильну оцінку та правильну назву всьому, що бачиш. Потрібно вникати та розбиратися.
Я вірю, що світ поступово приходить до того, що з тебе починають питати за твоїми справами та результатами. Можливо, коронавірус допоміг нам глибше все це переосмислити.
Вишенька на торті
Ділянка, де я живу, засаджена таким чином, що на ній скрізь тінь. Для людей і гортензій це добре, а для городу — ні. Єдине сонячне місце — дах гаража. Із залишків цегли, які були в господарстві, я облаштувала на ньому кілька клумб. Ми підняли туди спеціальний ґрунт для дахів.
Усе почалося з двох грядок, зараз їх уже чотири. Дослідним шляхом я прийшла до того, що навесні на даху чудово ростуть усі види зелені та салатів, а влітку — полуниця, помідори, перець, баклажани, цукіні, морква, буряк. Якось вийшло виростити кавун і диню. Там же в діжках ростуть кущі півонії. Виявилося, що можна забезпечити себе більшістю овочів. У масштабах одного даху це легко та весело.
Проєкт «Бордо». Фото: Сергій Полюшко
То справді був експеримент, своєрідний прототип. Сьогодні мені цікаво спроєктувати енергозберігаючі, продумані будинки, раціональні за розміром, експлуатацією, функцією. Є відчуття, що історія з локдауном може повторюватися. Будинки в цей період набувають особливого сенсу. Тому я буду створювати житло із садом і городиком на даху.
Червона книга
Я виросла на лівому березі та дуже люблю його. У моєму дитинстві берегова лінія з піщаними пляжами починалася від Березняків і закінчувалася за Троєщиною. Наразі ця територія частково забудована, але залишилося урочище Горбачиха — півострів навпроти Долобецького та Труханового островів.
Горбачиха примикає до Русанівських садів і становить майже 100 га берегової лінії. Це місце ніколи не було заселене, тому зберегло свій історичний ландшафт і унікальне біорізноманіття. Там є цілий список червонокнижних тварин і рослин: бобри, видри, рідкісні види черепах, реліктові папороті. Восени Горбачиха перетворюється на свято фарб. Там зростає кілька сортів дикого винограду. І ось ти йдеш, дивишся на ці ліани з бордовим листям немислимих відтінків, із синіми ягодами на тлі жовтого листя тополь. Це приголомшливе видовище, яке триває два чи три тижні.
Зараз про урочище Горбачиха знають усі: від екологічних організацій Лондона та Копенгагена до депутатів Ради Європи
Горбачиха — це єдиний заплавний ліс на лівому березі. Тобто в разі сильної повені, яка буває в Києві раз на 30–50 років, ця територія, а також частина островів на Дніпрі, затоплюється. Це рятує від повені Поділ, Оболонь, Осокорки та Конча-Заспу. У чинному Генеральному плані Києва урочище Горбачиха віднесене до зон ландшафту, що охороняється. У 1994 р. територію було зарезервовано під створення заказника.
Для мене історія боротьби проти забудови Горбачихи розпочалася два роки тому із дзвінка знайомих, які сказали, що терміново треба бігти й щось робити, бо вирубують дерева. У плані першої рубки було 7 400 дерев. Тоді ми почали діяти: з’ясували, яким законним шляхом можна відновити справедливість. Провели громадські слухання у Дніпровському районі, де 640 осіб підтримали рішення щодо створення заказника «Горбачиха».
Далі відповідно до європейських норм ми склали обґрунтування, чому необхідно створити заказник, і подали його до міської адміністрації. У першому читанні депутати проголосували «за». Але понад рік справа не рухається.
Проєкт «Воздвиженка». Фото: Сергій Полюшко
Ось уже два роки я докладаю всіх зусиль, щоб привернути увагу до цієї теми. Зараз про Горбачиху знають усі: від екологічних організацій Лондона та Копенгагена до депутатів Ради Європи, при якій ми створили комісію про порушення Україною Бернської конвенції. Це конвенція про охорону дикої флори та фауни. Україна ратифікувала її, а отже, ми зобов’язалися зберігати рідкісні види та робити заповідниками місця, де вони мешкають.
Вирішенням проблеми має стати створення заказника «Горбачиха» та великого національного парку «Дніпровські острови». Це моя глобальна мета.
Імператорський бордовий
Мої перші інтер’єри були досить графічними. З правильною формою, доповненою одним або двома кольорами. Переломним об’єктом став «Код зелений» сім років тому. Саме в цьому проєкті я перестала ставитися до інтер’єру як до графіки. Він став живописом.
Справа в тому, що раніше всі мої об’єкти були наповнені світлом. Коли в тебе багато світла, є певна свобода, що б ти не зробив — це буде добре. А «Код зелений» — досить темна квартира на четвертому поверсі. Її вікна виходять на південь, але є одне «але». Досить близько перед вікнами стоїть інший будинок огидного зеленого відтінку. Коли я зайшла до квартири, зелені відблиски були на всьому: на мені, на обличчі, на червоних черевиках.
Якщо ми не можемо щось перебити — треба це посилити. Зелений інтер’єр став логічним рішенням. Щоб зігріти його, я ввела в простір рудий диван і червоні елементи. Щоб не було різкого контрасту, додала перехідні кольори, які спрацювали як розтяжка в живописі. З того часу я збираю інтер’єри як картини.
Бордовий дає інтер’єру глибину та багатошаровість відчуттів
Проєкт «Код зелений». Фото: Андрій Авдєєнко
Кожен об’єкт від початку вже має свій колір. Він визначається пейзажем за вікном і світлом, що потрапляє у вікна. У новому проєкті, який знаходиться на Воздвиженці, я використала цілий набір відтінків, обираючи з тих, котрі видно за вікном. Навпроти знаходиться зелена стіна київських пагорбів, її кольори змінюються протягом року. У проєкті проявилося й червоне осіннє листя, і сіро-блакитний серпанок зимового лісу.
Люблю працювати з бордовим. Як щільний і складний колір, він вимагає уважного ставлення до себе. У моїх інтер’єрах бордовий з’являється, коли потрібно додати тепла в темний простір або холодну кольорову гаму. Бордовий дає інтер’єру глибину та багатошаровість відчуттів, йому потрібен такий самий складний колір-компаньйон. Якщо не знаєш, який обрати — дивись у природу. З бордовим поєднуються всі кольори червоно-золотої осені та відтінки заходу сонця. У проєкті «Бордо» цей колір з’явився саме через червоні промені призахідного сонця, які заливали кімнату.
Червоне вино
Задоволення від кожного подиху та кожного дня — це моя життєва концепція. Я роблю тільки те, що приносить радість, або те, чим я не можу не займатися. Тому що точка входу в життя й точка виходу, можливо, визначені. А на траєкторію нашого руху з пункту А в пункт Б ми можемо впливати. Тому я волію робити це в компанії коханих і дорогих мені людей, із вином, світанками та заходами сонця.
«Інтер’єри, які я створюю, спрямовані на задоволення»
Гардеробна в проєкті «Бордо». Фото: Сергій Полюшко
Проєкт «Воздвиженка». Фото: Сергій Полюшко
Інтер’єри, які я роблю, також спрямовані на задоволення. Насолода від простору, від кольору, атмосфери, нового пережитого досвіду. Я думаю про те, щоб людям було добре й не хотілося йти з дому. Зараз, на карантині, родина та комфортний домашній простір стали особливо важливими.
