Оксана Долгопятова та її чорний. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

«Обережно, пофарбовано!» – це серія інтерв’ю з дизайнерами й архітекторами, які формують образ сучасного українського інтер’єру. Один герой – один колір. Розмовляємо про пошуки себе, авторський почерк і факапи. Проєкт підготовлено спільно з брендом SADOLIN, який входить до концерну AkzoNobel і є провідним світовим виробником фарби найвищого ґатунку.

Оксана Долгопятова – емоційний оповідач. Її історії завжди про любов. Із першого погляду вона закохується в міста й навчальні заклади, в матеріали та бренди. Життя, немов низка закоханостей, приводить до неї клієнтів, для яких так само є цінними емоції, відображені в проєкті. Недаремно Оксана називає власний стиль «емоційною еклектикою».

Оксана сміливо працює з кольором. У її проєктах є кораловий, волошковий, трав’яний зелений і буржуазний альмандиновий. Тому вибір чорного кольору для нашого інтерв’ю став для неї цілковитою несподіванкою.

 

Чорно-білі фото

Мій творчий розвиток почався із внутрішньоутробного періоду. Мамі дуже хотілося, щоб я малювала. Художній хист був у батька, а дідусь був художником-самоуком. У бабусиній хаті в селі під Черніговом стіни були завішані картинами. Мама малювати не вміла зовсім, але змушувала себе: купувала фарби, олівці та папір. Усю свою вагітність вона малювала, щоб вплинути на мене. Це спрацювало!

Квартира Alise, Київ. Фото: Андрій Безуглов

Колись мама займалася швацькою справою, працювала в Будинку мод у Душанбе, де в неї було велике майбутнє. Потім у її житті з’явився мій тато та відкорегував усі плани. Коли я приїжджала до бабусі в Таджикистан, приходила до неї на роботу в швацький цех. У мене навіть була маленька машинка, на якій я шила одяг лялькам.

Читайте также: Вогнать в краску с SADOLIN. Ольга Богданова и ее зеленый

Моє дитинство пройшло в гарнізонах і воєнних містечках у Молдові, Польщі й Україні. Тато — військовий льотчик. Мій перший гурток із малювання був у Молдові. Туди брали із семи років, а мені було п’ять. Допомогли мій уже тоді видатний зріст і кмітливість: сказала, що мені сім, і мене взяли. Пізніше, коли ми жили в Польщі, недалеко від Щецина, у моєму житті з’явився драмгурток. Це було так: постановка моя, декорації роблю я, і в одній із ролей також я.

 

Чорна глина

Школу я закінчувала в Миргороді. У той час було престижним учитися на юристів, економістів. Усі мої однокласники розлетілися за цими спеціальностями. Мене готували теж кудись туди, а ще на іноземні мови про всяк випадок. Вдячна батькам, що вони не піддалися на цей ажіотаж і запитали, чого хочу я. Я хотіла бути акторкою чи модельєром одягу.

Батьки запропонували повчитися декілька років у технікумі, щоб переконатися, що художній шлях — це точно для мене. Малювати я вміла завжди й дивувалася, навіщо цьому додатково вчитися. Та все ж вступила на другий курс керамічного технікуму. Спершу кераміка мене не надихала. Але все змінилося, коли нас повезли в Опішню дивитися масштабні керамічні скульптури. Там я закохалася! Вчитися стало цікаво, я вирішила стати скульптором. Сидіти в майстерні, руки в скипидарі, волосся в шлікері! Мені подобалася вся ця романтика.

Квартира Rybalsky, Київ. Фото: Андрій Безуглов

Я добре навчалася, і вже за півроку почалися перші підробітки. Розписувала стіни в дитячих садках, школах, лікарнях. Після масштабного панно з елементами мозаїки на стіні нової школи мене перевели на безкоштовне навчання.

На захисті мого червоного диплому був присутній ректор Львівської національної академії мистецтв. Сказав, що приймуть мене без іспитів, лише українську мову треба буде скласти. Їду навчатися до Львова! Ми з татом зібрали всі мої роботи, скульптури запакували в коробки. Дорогою заїхали на кілька днів погуляти Києвом. Там я захотіла зайти в Київську художню академію, просто глянути. Коли опинилася в цій будівлі на Смирнова-Ласточкіна (нині — Вознесенський узвіз. — Прим. ред.) — усе перевернулося. Львів скасовувався, я вирішила залишитися в Києві вступати на графічний дизайн.

 

Розпечений асфальт

Вступні екзамени тривали місяць, мене поселили в гуртожитку. Там я познайомилася з п’ятикурсниками та зрозуміла, що абсолютно точно хочу тут залишитися. Грошей на життя було мало, але я ж художник і звикла підробляти. Вирішила знайти собі тимчасову роботу в Києві. В технікумі ми вивчали всі великі підприємства галузі, тому я знала, що в Києві є завод кераміки. А я ж кераміст із червоним дипломом! Звісно, на заводі такі потрібні. Я відкрила паперову мапу та з’ясувала, що завод кераміки зовсім поруч — на Подолі.

Читайте также: Вогнать в краску с SADOLIN. Loft Buro и их красный

Я довго сперечалася із жінкою на прохідній, яка не хотіла мене пропускати. Кілька разів повз пробігав комірник. Зрештою він поцікавився, чого я тут стовбичу, і провів мене до керівництва. «Яка кераміка? У нас тут завод, ми робимо цеглу, печі, каміни. Ти хоча б розмір цеглини знаєш?» — підколов мене директор. Я засмутилася та вже хотіла йти, як він щось згадав і гукнув до мене: «А петриківський розпис знаєш?» — «Звичайно знаю! Я ж художник, у мене розряд».

Так для мене знайшлася робота: потрібно було створити ескіз петриківського розпису для печі президента Кучми. Строки горіли, а їхній штатний художник запив. Оплата — 50 гривень. Це було чималою сумою для абітурієнта.

Оксана Долгопятова у квартирі Boulevard F. Фото: Ірина Каламурза

Я повертаюся до гуртожитка, натягаю ватман на підрамник і готую ескіз петриківки. Ніч роботи — а зранку я вже на прохідній заводу з кількома ватманами. Там був малюнок, розвертки, аксонометрія, перспектива — все, як у дипломній роботі. Керівник був шокований таким масштабом і заплатив значно більше, ніж домовлялися.

В академію на бюджет я не вступила. Конкурс був величезним, готуватися треба було прицільно з місцевими викладачами. Вирішила, що так і зроблю наступного року, а поки повернуся до Миргорода та працюватиму художником-керамістом на місцевому заводі. Там на мене вже чекали.

За два дні після повернення мені зателефонував шеф із Києва. «А реставрувати ти вмієш? Бароко-рококо — оце все?». Звісно, я відповіла, що вмію. Це було перебільшенням, але я завжди відповідала «так» і була переконана, що коли я й не вмію чогось, то в процесі навчуся.

Директор сказав мені приїжджати з речами. У цей момент я зрозуміла, що життя вдалося — на мене чекає робота в Києві!

З’ясувалося, що директор замовив із Китаю десять порталів для камінів. Портали були бетонними, дорогою декоративні деталі відбилися. Потрібно було їх відновлювати. Яким чином — я не знала.

Це було літо, всі мої друзі з гуртожитку художньої академії роз’їхалися. Цілими днями я просиджувала одна у великому цеху цегляного заводу. Вигадувала, як прикріпити деталі з гіпсу: вкручувала в бетон шматки дроту, шурупи. Пальці були стерті до крові. За місяць я зробила лише півтора каміни. Грошей вистачало на рогалик із кефіром і каву з цигаркою.

Вуглинки та зола

Якось до цеху зайшов архітектор, який працював там же на заводі у фірмі «Печі та каміни». Він поцікавився, хто я, а потім розсердився: що робить художник у цеху, якщо в нього самого непідйомна гора роботи?!

Квартира Andriyvsky. Фото: Андрій Безуглов

Так я перейшла працювати до офісу. А в мене навіть нормального офісного одягу не було, я звикла до цеху та будівництва й одягалася, мов хіпі. Я була в цілковитому захваті від власного столу, кабінету, де була велика банка розчинної кави, чайник і пляшка коньяку. Навпроти мене сидів справжній архітектор із перманентною неголеністю та скуйовдженим волоссям. Цілими днями він дивився у велетенський монітор, курив та іноді щось мимрив.

Я малювала ескізи вручну. Тоді я вважала, що можу намалювати хоч палицею на піску, хоч крейдою на стіні, хоч помадою на серветці. А що ваш комп’ютер, коли його немає під рукою в потрібний момент? Проте коли почалася епоха правок, виявилося, що по десять разів перемальовувати детальні ескізи — не варіант. Мені поставили старенький комп’ютер, і перше, чому я навчилася після ввімкнення, був 3D Max. У мене не було ні пошти, ні Word — одразу графіка.

 

Лінії на папері

Магія моєї нової роботи полягала в тому, що я могла щось вигадати та якимись інструментами пояснити, а реалізовували це вже інші люди. Раніше я завжди мислила в матеріалі й сама втілювала власні ідеї в кераміку, гіпс або пластилін.

Справи у фірмі йшли добре, за якийсь час ми розвернулися настільки, що, окрім камінів, я проєктувала зони відпочинку, альтанки, винні кімнати. Паралельно я закінчила інститут за спеціальністю «Дизайн навколишнього середовища». З’явилися перші халтури: я допомагала робити інтер’єри в «сучасному стилі».

Квартира Andriyvsky. Фото: Андрій Безуглов

Стало зрозуміло, що з дизайном все складається. Після п’яти років роботи я пішла з «Печей і камінів», а потім забрала ще й колегу — мого хорошого друга Володю Мусієнка. Компанія, яку ми створили, називалася «Папір стерпить». Це було прізвисько, яке мені дали майстри та інженери, що реалізовували мої проєкти.

Читайте также: Вогнать в краску с Sadolin. Эмиль Дервиш и ультрамарин

Ми багато працювали, робили класичні й псевдокласичні інтер’єри площею від 500 квадратних метрів: будинки, офіси, ресторани, заміські комплекси. Проєкти були одноманітними, творчість і нестандартні ідеї ніколи не затверджували. У певний момент я зрозуміла, що цей конвеєр не приносить задоволення.

 

Чорний трюфель

На початку моєї кар’єри я працювала з класичними інтер’єрами в бежево-коричневій гамі. Ковтком повітря став проєкт дачі у стилі «Прованс» — проєкт, із якого почалася моя любов до кольору.

Клієнтка купила у Франції вінтажні меблі, і я миттю закохалася в них і в цей проєкт. Намалювала мультяшний інтер’єр у вигорілих відтінках блакитного. Він був ідеальним, навіть занадто. Клієнтка делікатно запропонувала погратися з кольором. Кілька ночей я не спала, намалювала інший варіант: у ньому вже були смарагдовий, фіолетовий, жовтий. Клієнтка знову відреагувала добре, але попросила мене зустрітися з її подругою, щоб обговорити деталі. Подругою виявилася відома фешн-дизайнерка Вікторія Гресь.

Квартира Boulevard F. Фото: Андрій Безуглов

Вона сказала мені лише кілька фраз. Повернувшись додому, я ридма ридала, хотіла відмовитися від проєкту та піти з професії. Дизайнерка порадила прибрати зайві деталі й запропонувала поставити в мій бездоганно підібраний інтер’єр лимонний столик. Пам’ятаю, як ми з колегами обурювалися, коли обговорювали це в курилці. Кислотний столик у «Провансі»! Водночас я відчувала, що в цій пораді був якийсь важливий сенс. Щоб його зрозуміти, необхідно було вийти на новий рівень, а це складно.

Наслідком цих тортур стала еволюція мене як дизайнера. З ідеального «Провансу», якого насправді не існує, інтер’єр перетворився на живий простір, що дихав. Необхідно було зруйнувати бездоганність, щоб проявився характер.

 

Чорна смуга

Я пішла з компанії «Папір стерпить», і після цього був період вигорання. Всерйоз вирішила, що інтер’єрний дизайн — не для мене. Необхідно було перепочити й подумати, куди рухатися далі. На життя я заробляла візуалізаціями, які робила для колишніх одногрупників і колег.

Десь за півроку такого фрілансу мені зателефонувала колишня замовниця з «Печей і камінів». Вона запропонувала мені зробити інтер’єр квартири для її подруги. Я кілька разів відмовлялася — не було бажання знову в це занурюватися, та вона мене вмовила.

Квартира Boulevard F. Фото: Андрій Безуглов

Я поїхала на зустріч на об’єкт. Це була квартира 90 квадратних метрів, а я ніколи ще не працювала з такими маленькими площами. Коли ми познайомилися із замовницею, я зрозуміла, що поки не йду з професії. Ця жінка з рудими кучерями, неймовірною енергією й життєлюбством мене підкорила. Вперше я вела приватне будівництво, робила підбір матеріалів, меблів, світла й затверджувала все з безпосередньо з клієнтом. Здавалося, що це зовсім інша професія, хоча я користувалася тими самими скілами, що й раніше. Я не уявляла, що бувають такі клієнти. В цьому проєкті був лимонний диван, текстильні шпалери сливового кольору, синьо-блакитні кахлі та яскраві коралові крісла на балконі. Для 2010 року — досить сміливо.

 

Нескінченність

Як зробити виразний інтер’єр із кольором — зрозуміло. А як створити сміливий інтер’єр у монохромі? Це новий рівень, на який я виходжу зараз. Сьогодні мені цікаво робити монохромні інтер’єри. Іноді в них є акцент кольору, але його небагато.

Чорний — це досить сміливий колір, на нього потрібно наважитися. Вперше я пофарбувала в чорний стіну в офісі в «Печах і камінах». Наш маленький кабінет розширився, робили ремонт, і я наполягла, щоб стіна біля мого столу була чорною.

Потім для однієї зі своїх орендованих квартир я купила велику чорну люстру, яка шокувала мою маму.

Проєкт Almadine. Фото: Андрій Безуглов

Чорну спальню для проєкту Alise я вигадала моментально, але клієнтам показала не одразу. Чекала, коли вони повернуться з поїздки, і ми зможемо зустрітися віч-на-віч. Я не хотіла надсилати їм сміливе рішення просто так, без пояснень. Але час ішов, тягнути було неможливо, і мені довелося вислати їм візуалізацію. Тоді був поганий зв’язок, я так і не отримала їхню відповідь і страшенно нервувала. Але мої дорогоцінні клієнти зателефонували, як тільки відновився зв’язок: «Робимо!». На радощах я додала ще й чорний санвузол.

Для багатьох людей чорний — незатишний і непривітний колір. У мене інші асоціації. Чорний — це нескінченність. Він різний і безмежно пластичний. Він по‑різному поводить себе в масі та в деталях. Чорний — це тло. Для людини, для натюрморту, для фотографії чи картини. Він приймає на себе інші кольори, проте не відбиває їх, як білий, а дає глибину. Якщо будь-який колір концентрувати й зробити максимально насиченим — він буде здаватися чорним.

Читайте также: Рина Ловко и ее оранжевый. Вогнать в краску с SADOLIN

У проєкті квартири на Андріївському узвозі ми врівноважили чорний душевними предметами. Там узагалі особлива атмосфера: з вулиці чутно гомін старого Подолу, у вікнах, куди не глянь, — бані церков. У цьому інтер’єрі чорний — не про депресію чи сміливість, він там — про затишок.

Чорний — одночасно практичний і непрактичний колір. На чорній підлозі видно кожну ворсинку, пилинку чи шерсть. Але з погляду дизайнера чорний є функціональним. Чорні деталі дають інтер’єру ритм, графічність, вони роблять простір цілісним.

 

Маленька чорна сукня

Мені подобається змішувати. Мікс дає неповторність. Можна змішувати щось люксове з чимось простим і чесним, щось особисте з минулого життя клієнтів, щось вінтажне з галереї дизайну, бренди з Франції, Італії, Данії, України. Мені подобається непередбачуваність сюжету.

Мої клієнти зазвичай — це люди, що мислять поза рамками. Вони хочуть не якийсь один стиль, а одразу багато всього. Моє завдання — гармонійно змішати й вибудувати цей сценарій.

Важлива умова з мого боку — живий контакт із клієнтом. Я не спілкуюся з представниками чи представниками представників. Мені потрібен час клієнта й безпосереднє спілкування очі в очі.

Оксана Долгопятова. Фото: Олексій Кучма

Іноді, якщо я втомилась або відчуваю вигорання, то прошу про додаткову зустріч із клієнтом. Ми можемо говорити на загальні теми, просто сидіти поряд, обмінюватися думками та відчуттями. Це заряд для мене, щоб вигадати щось нове для цих клієнтів. Ідеї народжуються з нашої взаємодії. Мої клієнти — ті, для кого важливо, щоб дизайнер жив їхнім проєктом і занурювався в нього повністю.

Важливо пам’ятати, що проєкт — це не квіточки й метелики, на нас очікує низка труднощів. У кожному будівництві є два етапи відчаю. Один — на початку, коли перші кроки зроблені та приходить усвідомлення обсягу роботи, який чекає попереду. Другий період — ближче до завершення, коли будівництво вирує, гроші вкладаються, а візуальних змін майже не видно. В ці періоди важко як клієнтам, так і мені, я переживаю анітрохи не менше. Саме тут важливий конект, взаємна довіра та моральна підтримка.

Головний кайф у професії — те, що всі люди різні, і фокус у них — на різному. Для когось важливий звук, коли ставиш чашку на стіл, для когось неприйнятні чорні деталі. Хтось готовий переплатити за особливу річ, а іншому така сама й задарма не потрібна. Для мене неймовірне задоволення досліджувати цю різницю.

 

«Обережно, пофарбовано!» або історія одного факапу

Ми робили проєкт — квартиру на продаж. Інтер’єр практично повністю монохромний — чорне та біле. Але в якусь мить ми з клієнткою вирішили, що необхідно додати яскравості в спальні. Це був уже другий спільний проєкт для нас. Замовниця одразу затвердила кислотні малинові розводи на стіні та зелені трав’яні штори. На цьому тлі стояло чорне коване ліжко й чорні графічні лампи. У маленькій кімнаті всі ці кольори змішалися й рефлексували між собою.

Квартира «Чотирнадцятий», Київ. Фото: Андрій Безуглов

Такі рішення спрацьовують, коли ти знаєш клієнта, а він готовий до такої сміливості. Проте з квартирою на продаж — інша історія. Півроку квартира чекала на своїх відчайдухів. Ми з клієнткою підбадьорювали одна одну, що люди просто не розуміють. А згодом вирішили, що досить бути впертими, і перефарбували стіну в білий колір.

 

 

Текст: Надія Шейкіна