Loft Buro та їхній червоний. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

«Обережно, пофарбовано!» — це проєкт, створений у партнерстві з брендом Sadolin, який входить до концерну AkzoNobel і є провідним світовим виробником фарби найвищої якості. Вперше у нас одразу два герої. З Оленою Логвинець і Олегом Волосовським ми поговорили про червоний.

Олег створює інтер’єри, які подібні до театрального дійства. Їхнє відвідування — унікальний емоційний досвід для клієнта. Водночас головним показником вдалого громадського проєкту Олег вважає комерційну успішність.

Олена працює головно з приватними інтер’єрами. Вона любить стиль ар-деко, а ще вміє знаходити унікальні артефакти з інших століть і культур. Завдяки Олені в проєкти Loft Buro потрапляють воїни теракотової армії або масивні індонезійські ворота із шипами для відлякування слонів. У сім’ї є три червоні автомобілі, червоний човен і червоний велосипед.

Олена Логвинець, архітектор

Олег Волосовський, архітектор

Вишивка та помідори

Олег: Мій шлях у професію був визначений із дитинства. Хіба може бути інакше, коли твій дідусь — архітектор з освітлення, який відповідає за газорозрядну ілюмінацію Хрещатика, а тато — ювелір. Точніше спочатку батько був інженером-радіоелектронщиком і паяв мікросхеми для космічних кораблів, а потім кинув цю справу, щоб зайнятися ювеліркою та скульптурою. Олена носить прикраси, зроблені батьком за моїм дизайном.

Перегородчаста емаль на булаві, яку використовують під час інавгурації президента України, — теж справа рук батька. Але моїм вихованням займалися не дідусь і тато, вони були завжди зайняті. Мене виховували жінки: бабуся та мама. На перший погляд, вони не мали стосунку до творчості, проте розумілися на рукоділлі. Мама навчила мене колажувати, мислити об’ємами, вишивати гладдю та хрестиком, я навіть запросто міг зв’язати шкарпетки.

Після чорнобильської аварії ми поїхали до Ленінграда (тоді Санкт-Петербург називався так), там із бабусею щодня ходили до музеїв. Я був зобов’язаний вести щоденник і записувати в ньому імена художників, назви картин і свої враження. Я вже ридав від цих музейних тортур, але бабуся-юрист серйозно взялася за моє виховання.

тний будинок Олега Волосовського та Олени Логвинець. Фото: Андрій Авдєєнко

Олена: Моє дитинство пройшло в Херсоні, і в родини теж була художня передісторія. Мій батько — майстер килимарства та ткацтва за першою освітою і художник-графік — за другою. Прабабуся по одній лінії й дідусь по іншій були професійними кравцями. Якоїсь миті я теж хотіла стати модельєром. Але цю мрію втілила наша дочка Єлизавета.

Під час навчання в школі я дізналася, що існує Республіканська художня школа в Києві. На весь Радянський Союз було сім таких шкіл, і вступити до них було непросто. Умене вийшло, і в 14 років я приїхала вчитися до Києва. Ця школа була місцем зустрічі людей, що неординарно мислять. Що дивно, вчителі питали нашої думки, а на той час у Радянському Союзі таке складно було навіть уявити.

Після РХШ моя дорога лежала лише до Художньої академії, але з першого разу я не вступила й повернулася за рік. У цей період між навчанням я встигла попрацювати художником-оформлювачем: малювала вивіски, наочну агітацію. Мені навіть довірили зобразити Леніна для фоє однієї організації, в інтер’єрі цього фоє було багато червоного кольору.

 

Червона доріжка

Олег: Я командний гравець, і мені завжди подобалося спілкуватися з людьми. Підчас навчання в академії пішли наші перші халтури. Я вигадував концепт і креслив, Олена малювала гарну подачу з небом і променями сонця, що відбивались у фасаді. Тобто першу професійну команду я зібрав років у 18. Після закінчення навчання я мав кілька пропозицій працювати в архітектурних студіях, але вирішив спробувати сам.

Hayloft. Приватний будинок Олега Волосовського та Олени Логвинець. Фото: Андрій Авдєєнко

Поняття «інтер’єрний дизайн» тоді не існувало. Але запит на нього був. Ми розпочали з інтер’єрів магазинів. Удвох із другом накупили інструментів і робили все від початку до кінця: вигадували дизайн і втілювали його своїми руками. Олена теж працювала з нами, створювала дизайн вітрин, малювала, фарбувала. Це були інтер’єри магазинів Nike, Salomon, Speedo, Mustang. Я був офіційним дизайнером магазинів Adidas в Україні й за п’ять років об’їхав усі великі та середні міста, де відкривалися їхні представництва. Завдяки цьому досвіду я сьогодні говорю з виробниками меблів їхньою мовою. А якщо потрібно, можу і зварний шов ялинкою зробити.

Разом із другом ми накупили інструментів і робили все від початку до кінця: вигадували дизайн і втілювали його

Приватний будинок Олега Волосовського та Олени Логвинець. Фото: Андрій Авдєєнко

Олена: Ми були першим курсом, який не розподіляли після закінчення навчання. Країна обрушилася, валюта теж упала — ми стояли на краю прірви, все було незрозуміло та дуже цікаво.

Застосувати те, чого нас навчали, виявилося ніде, але ми були відкриті до нового і бралися за будь-яку роботу. Я була художником-постановником у центрі рекламної фотографії, а в іншій команді працювала над створенням рекламних роликів. Часто одягала акторів в одяг із власного гардеробу. Улюбленим став ролик для «Нового Радіо» із Олександром Вертинським у головній ролі.

 

Оксамитова завіса

Олег: Складно назвати напрям у дизайні, де б я не спробував себе. Причому кожне із цих зерен проросло і вплинуло на мою роботу сьогодні. Наприклад, окремим напрямом у роботі нашої студії були реквізит і костюми для артистів цирку.

Усе почалося з декорацій для афіш і буклетів цирку «Модерн». Ми працювали із зірками рівня Cirque du Soleil, багато хто з них там теж виступає. Створювали люки, в які актор провалюється під час Magic show, дротяні конструкції всередині одягу, що дозволяють робити трюки. Не хочу розкривати всі секрети, ми ж говоримо про магію. Потім усе циркове училище ходило до нас за реквізитом.

Костюми я створював так: спочатку шили купальник із біфлексу, а потім на примірці просто по моделі я малював фломастером, де пришити спідничку чи якусь деталь. Оскільки знань закрійника у мене не було, я працював методами макетування: прикладав, позначав, вирізав. Нещодавно дізнався від дочки, що професійні фешн-дизайнери теж застосовують такий спосіб.

Ресторан Chichico у Києві. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Важливим етапом стала робота художником-постановником у театрі Романа Віктюка. На всіх репетиціях я сидів у темному залі. Будь-якої миті режисер міг покликати, і треба було моментально реагувати — міняти декорації, вигадувати щось нове.

Театр, а особливо гастролі, навчив мене створювати масштабні проєкти в дуже короткий термін. Коли контейнер із декораціями приходить за дві години до початку вистави, потрібно працювати швидко. Тому я вигадував декорації, які можна легко монтувати та збирати.

FOLЬK. Ресторан української кухні в аеропорту «Київ». Дизайн: Loft Buro. Фото: Алік Усик

Наприклад, ми на гастролях, і раптом вимкнули світло. Ада Миколаївна Роговцева каже: «Я не вийду на сцену, світла немає». Тоді ти ріжеш консервні банки, згадуєш театр часів середньовічної Англії та ставиш у банки свічки. Тому що вистава відбудеться за будь-яких обставин.

Мені доводилося чути коментарі щодо театральності наших інтер’єрів. Люди не знають, про що говорять. Створити атмосферу, в яку глядач повірить, — це неймовірно складне завдання. Тому «театральність» для мене — це не критика, а похвала.

 

Червона шапка Кусто

Олена: Історія любові до вінтажних автомобілів у нашому житті почалася ще в 90-х. Олег купив «Москвич-401» і взявся за його реконструкцію. Жили ми досить бідно, і всі зароблені гроші йшли на ремонт автомобіля. Олег пофарбував його в рожево-малиновий колір, зробив ультрамариново-перламутрові крила та благополучно проїздив на ньому три роки без номерів.

Пізніше, коли я стала часто бувати в Італії, випадково познайомилася з президентом MG Car Club d’Italia, клубу шанувальників Morris Garages.

Це англійська марка, яка випускала спортивні автомобілі з 1920 року. Ми загорілися та досить скоро в Англії, в Сассексі, купили наш перший Morris Garages. Машина має ім’я — Містер Харольд, їй більше 60-ти років. Англійські колекціонери кусали лікті, дізнавшись, що модель пішла з країни. До пандемії ми регулярно їздили на мітинги клубу MG до Італії та по Європі. Там збираються любителі ретроавтомобілів із усього світу. У цих забігах є один тематичний день, коли учасники одягаються в стилістиці років випуску їхніх автомобілів. Це дуже красиво: капелюшки, валізки, окуляри, штани в клітинку.

Доводилося чути коментарі з приводу театральності наших інтер’єрів. Люди не знають, про що говорять. Створити атмосферу, в яку глядач повірить, — це неймовірно складне завдання. Тому «театральність» — це не критика, а похвала

Ресторан Sam’s Steak House у Києві. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Олег: Інше моє хобі з’явилося нещодавно. Коли стався локдаун і нас закрили від нашого улюбленого Містера Харольда, який стоїть у гаражі в Італії. Кілька разів спробував яхтинг, а потім разом із моїм другом-капітаном ми поїхали до Чорногорії вчитися. І ось нещодавно був тур, де 70% часу я провів за штурвалом. Тепер я отримую міжнародну ліцензію шкіпера прибережних вод і планую рости далі. Це хороше перезавантаження, а в нашій роботі воно просто необхідне.

На яхтингу, з якого нещодавно повернувся, розписав молоду пару. За морським законом я мав таке право. Спеціально для цього дійства пошив костюм капітана другого рангу зразка 1906 року. Шістдесят присутніх на заході до кінця не розуміли, все відбувається по-справжньому чи це театральна постановка. Але ми самі повірили в цю постановку — у мене тремтів голос, у нас із нареченим виступили сльози на очах.

Нещодавно на яхтингу я розписав молоду пару. Присутні до кінця не розуміли, чи все відбувається по-справжньому, чи це театральна постановка

Олег Волосовський і Олена Логвинець

Червоний мак

Олег: Червоний — це один із найскладніших кольорів. У ньому є дві протилежні емоції. Потрібно бути обережним, тому що емоцію червоного можна змінити на напівтоні. До того ж червоний — це історичний колір. Він використовувався у стрічках, прапорах, одязі королівських осіб. Він розбурхує і любить, але водночас — це колір ненависті та символ декадансу.

Червоний прагне домінувати і добре працює як акцент. Достатньо червоної крапки в картині або червоної тумбочки в кімнаті, щоб змінити загальний настрій.

Червоний можна поєднувати з будь-яким кольором, якщо вони збігаються за тональністю. Він ідеально працює з чорним, тому що обидва ці кольори однаково сильні. Будь-який інший колір червоний може задавити. Краще підбирати до нього два партнерські кольори.

У роботі з кольором важливим є баланс. Для червоного ключові моменти — його кількість і обсяг. Повністю червоний інтер’єр має право на існування, якщо його мета — викликати емоційний вибух.

В інтер’єрі ресторану «Остання Барикада» червоний із акценту переріс у символ. Червоний мак став візитівкою закладу. Тому що для мене Україна — це саме квітка маку. Червоних акцентів вистачає і в нашому власному будинку Hayloft. Це місце в стилі колоніальний лофт, де є елементи Китаю, Індонезії, Японії.

Повністю червоний інтер’єр має право на існування, якщо його мета — викликати емоційний вибух

Мене запитували друзі: як ти їздиш на червоному авто, тебе ж усі бачать? Чомусь вважається, що на червоних машинах повинні їздити лише молоді дівчата. Для мене це зовсім не так. По-перше, я архітектор і можу дозволити собі певну ексцентричність. По-друге, для мене важливим є тон червоного, і далеко не кожен тон мені подобається. Мої авто хоч і відрізняються відтінками, але мають саме той, відповідний тон. Хоча розумію, що із червоним треба навчитися жити. Одягати на себе одяг червоного кольору мені складно, але я вчитимуся. Почну із червоної сорочки.

Олена: Для мене використання червоного кольору в інтер’єрі говорить лише про одне: тут живуть сміливці. Червоні речі завжди привертають увагу, вони помітні. Це подразники, і в різних людей вони спрацьовують по-різному. А ще я ставлюся до червоного насторожено, тому що він асоціюється з трагедією та революцією, які були у нас у минулому, і з війною, яка йде зараз.

Ресторан «Остання Барикада», Київ. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

У нашому Hayloft Олег переконав мене використати червоний у досить великих масштабах. Цікаво читати відгуки про проєкт, як його сприймають у різних країнах. Хтось пише, що це надто яскраво, хтось навпаки — що в інтер’єрі мало кольору. Багато іноземців узагалі не готові до кольору, у них наші червоні акценти викликають мало не паніку.

Цікаво, що люди нормально сприймають, наприклад, китайський червоний комод. Для них це зрозуміла річ — символ високохудожньої натури людини. Але картина з Папою Римським, який грає на роялі, викликає бурю емоцій, у ній червоний зрозумілий не всім.

Червоний набагато правильніше сприймається наживо, а не на фото. В інтер’єрі ти бачиш його під різними кутами, на різній відстані — це зовсім інакше, ніж роздивлятися той самий інтер’єр, знятий на фото.

 

Кривава Мері

Олег: У дизайні можна поєднувати майже все. Не варто використовувати вовняну тканину разом із пластмасою. Тому що буде електричний розряд або електризуватиметься волосся, а це некомфортно. Я б радив не забувати про закони фізики, а все інше можна.

Предмети з різних культур поєднувати просто, якщо ти розумієш їхню загальну знакову систему. Усі культури, засновані на знаковій системі, мають спільне коріння. Тобто їх можна поєднувати. Дизайнеру важливо вивчити цей алфавіт, щоб навчитися писати ним власні слова. Він складається зі стародавніх символів, як сонце, вода, риба, і у всіх культурах їх зображували схожими. Раніше над створенням знаків працювала релігія, але нові символи з’являються й сьогодні.

Ресторан «Остання Барикада», Київ. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Поняття форм і обсягів також спільне для всіх. Цьому нас ніхто не вчив, але ми однаково сприймаємо кулю, квадрат чи піраміду.

Немає жодного правила, як можна чи не можна поєднувати. Потрібно бути дизайнером-алхіміком і знаходити унікальні екстракти. Єдиний спосіб не переборщити — виховувати власну культуру.

Ресторан «Остання Барикада», Київ. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Олена: Кордони розширюються експериментами. Ставити ці експерименти допомагає освіченість і багатий культурний бекграунд.

Моя любов до еклектики почалася з поїздок до Швеції ще в 90-х. Подруга, яка жила у Стокгольмі, щороку міняла квартири. Саме в цих квартирах я побачила серванти із шухлядками, які ледве висувалися від старості, кособокі лавочки, неймовірні принти на постільній білизні, величезні картини на всю стіну. Там я відчула, як можна міксувати та вплавляти чужу культуру у свою.

 

Червоне дерево

Олег: «Щоб стояти, треба триматися коріння», — сказав Борис Гребенщиков. Для мене традиції — це те, що тримає нас на землі. Якщо країни не створили, не зберегли й не виховали свої традиції, вони стають клонами сусідніх держав. Ми точно не хочемо бути клонами.

Ресторан Sam’s Steak House у Києві. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Олена: Частково еклектика в наших інтер’єрах стала результатом втрачених власних традицій. Ми привозимо артефакти з інших країн, бо не можемо знайти подібних речей у нашій культурі. Ці предмети не збереглися.

Важливо знати власну культуру, щоб грамотно інтерпретувати її та на основі давніх традицій створювати нове. Багатий бекграунд дозволяє не долати шлях культурного розвитку крок за кроком, а зробити стрибок.

Для мене важливо передавати щось цінне у спадок. Але в моїй родині реліквій чи фамільних цінностей не залишилося, у нас усе забрали. Єдине, що збереглося, — це кравецькі ножиці мого діда. Батько урочисто подарував ці ножиці нашій доньці Єлизаветі, коли вона вирішила стати фешн-дизайнером. Тепер це її спадщина.

Ресторан Sam’s Steak House у Києві. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Спадкоємність і зв’язок поколінь є важливими для всіх нас. Тому для мене такі цінні ювелірні прикраси, які створив батько Олега. Тим більше, що дизайн для них придумав Олег. Я ношу їх і дбайливо зберігаю, як родинні коштовності, які ми можемо передати далі.

 

Червоні вітрила

Олег: Моя мрія — створити музей сучасного мистецтва. Великий простір, де були б не лише картини та скульптури, а й автомобілі, світильники та предмети дизайну. Змістом цього музею будуть не самі предмети, а наші емоції від взаємодії з ними. Тому що картина в інтер’єрі та картина в галереї — це зовсім різні емоції. У першому випадку це дизайн, а в другому — мистецтво. Все змінюється залежно від того, чи створений інтер’єр для картини, чи картина вписана в інтер’єр. У різних обсягах та сама робота викликає різні емоції. Саме це цінне для мене — емоційний досвід і можливість перетворити відвідування музею на певне дійство.

Коли приходиш у Стокгольмі до ресторану, який веде свою традицію з XIII століття, ти розумієш, що ось у цьому і є сенс

Ресторан Sam’s Steak House у Києві. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Ресторан Sam’s Steak House у Києві. Дизайн: Loft Buro. Фото: Андрій Авдєєнко

Олена: Я б хотіла створювати інтер’єри, які можна передавати у спадок. Щоб їх не потрібно було переробляти, слідуючи за модою. Звичайно, можна перефарбовувати стіни і привносити в цей простір душу людини, яка живе в ньому зараз, залишаючи основу незмінною.

Я із захопленням дивлюся на країни, де є історія, яка може бути розказана століття за століттям, а останнім часом — десятиліття за десятиліттям. Коли приходиш у Стокгольмі до ресторану, який веде свою традицію з XIII століття, ти розумієш, що ось у цьому і є сенс! У тому, щоб розуміти свою ідентичність і розповісти про неї іншим.

 

Матеріал опублікований на сторінках #32 тому PRAGMATIKA.MEDIA/