Дмитро Сівак і його сірий. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

Проєкт «Обережно, пофарбовано!» — це серія ексклюзивних інтерв’ю з кращими українськими дизайнерами. Матеріали виходять у партнерстві з компанією Sadolin — виробником фарб найвищої якості.

Засновник студії Sivak+Partners Дмитро Сівак має амплуа красномовного та дотепного дизайнера, чия іронія межує зі снобізмом. Дмитро активно веде соцмережі, в яких обговорює дражливі теми, наприклад, складає список дизайнерських табу.

Утім, в особистому спілкуванні дизайнер відкрився дещо інакше. Можливо, тому, що на тлі війни обсипається зайвий пафос, і всі ми стаємо простішими та щирішими.

Дмитро Сівак

Дмитро вірить, що дизайн допомагає суспільству виховувати смак, розвиватися та зміцнювати самоповагу. Він прагне створювати об’єкти, які змусять людей пишатися приналежністю до українського культурного контексту. Зміцнювати бренд нашої країни, жити та будувати саме тут.

Дмитро любить усі кольори. Спершу він обрав для нашого інтерв’ю жовтий, але зрештою змінив його на сірий, тому що про сірий цікавіше розмовляти.

 

Ч/б фото

Моє дитинство пройшло в Одесі, це були 90-ті роки, старий будинок. Не скажу, щоб воно було сірим, але й не яскравим також. Мама працювала товарознавцем і займалася, як сказали б зараз, підприємницькою діяльністю. Час був складний, і вона весь час опікувалася тим, як заробити: привозила якісь товари з-за кордону, мала власну ятку на сьомому кілометрі. Інакшим кар’єрним зразком був батько, що обіймав якусь серйозну посаду на Одеській залізниці. Гадаю, мені передалася мамина підприємницька жилка. Водночас усвідомлення того, що люди в моїй сім’ї самостійно спромоглися досягти чогось досить значного, підтримувало мене та змушувало вірити в себе в підлітковому віці.

Джелатерія «Таю» в Одесі. Фото: Євген Карєв

Суперсила сірого в тому, що він може бути як тлом, так і фігурою

Завдяки мамі я вже тоді дізнався дещо про інтер’єри — вона час від часу робила перестановки в нашій квартирі. Нічого глобального, просто міняла місцями шафи і крісла. Але вже тоді я відмітив, як це працює та наскільки змінюється простір. Цікаво було гортати польські журнали з великими рожевими люстрами.

 

Простий олівець

Мій вибір професії визначили не батьки, а викладач гуртка малювання, куди я ходив у шкільні роки. Він був невизнаним генієм, людиною зі своєрідним світоглядом. Вважав, що не можна все життя присвятити лише зароблянню грошей — бути юристом або стоматологом. У його світі всі люди мали займатися творчістю. Приходити після роботи та малювати або ліпити. Інакше їхнє життя не мало сенсу. Але в якийсь момент, ближче до кінця школи, він, мабуть, зрозумів, що може спрямувати нас кудись не туди. Він порадив не ставати художниками, тому що це шлях безгрошів’я. Але ж є інші професії, які поєднують мистецьку роботу із заробітком, — архітектура, наприклад.

У підсумку я обирав з-поміж того, щоб стати моряком, юристом, архітектором і бізнесменом.

Квартира на Генуезькій в Одесі. Фото: Ангеліна Голт

 

Бетонний фундамент

Перед вступом на архітектурний факультет Одеської державної академії я трохи хвилювався, що архітектура — це безкінечні креслення. Виявилося, ці побоювання були марними. Робота архітектора — це малювання, цікаві зустрічі, спілкування, і лише частково — креслення.

Приблизно на другому курсі я побачив проєкти Захи Хадід, Калатрави, Френка Гері та зрозумів, що теж хочу так. Ці архітектори були для нас «голлівудськими зірками». Підозрюю, що кожен зі студентів тоді мріяв про власне архітектурне бюро з великим офісом на 200–300 людей, про великі сучасні проєкти в Європі.

Студія краси RUMA в Києві. Фото: Андрій Безуглов

Працювати я почав з третього курсу. Але це була не зовсім архітектура — креслення для перепланувань. Закінчивши інститут, я одразу надрукував собі візитівки, створив сайт із портфоліо й почав шлях до омріяної великої архітектурної компанії.

Близько трьох років я створював проєкти, які моя свідомість успішно витісняє. Це був час накопичення досвіду, гіпсокартонних хвиль на стелі та усвідомлення дизайнерських табу. Першим проєктом, про який не соромно згадати, стала картинка в стилістиці лофту. Напрям лише набував популярності, у нас про нього знали мало, і картинка з моїм проєктом потрапила на першу сторінку в пошуку Гугл. Після цього я почав називати себе дизайнером.

 

Лінія і крапка

У нашої студії немає якогось одного визначеного стилю. Річ у тому, що мені подобаються різні напрямки. В портфоліо є мінімалізм, стримані монохромні проєкти, а є еклектичні складні поєднання, навіть елементи мід-сенчурі.

Коли ти залишаєш лінію
і крапку, прибравши все зайве, мінімалізм вичерпується

Особисто я захоплююся мінімалізмом. Водночас я усвідомлюю, що розвиток цього напряму неминуче приводить у глухий кут. Коли ти залишаєш лінію і крапку, прибравши все зайве, мінімалізм вичерпується. Всі інтер’єри стають подібні один до одного, і нічого нового ти вже не виколупаєш. Усі прямокутнички ти вже пересунув, перетнув їх між собою, і далі розвиватися немає куди. Мінімалізм закінчується, і в нього потрібно додавати щось інше. Можливо, додавати себе.

Студія «Культ» в Одесі. Фото Антон Гарець

 

Між чорним і білим

На початку створення інтер’єрних проєктів я на довгий час застряг у чорно-білій гамі. Річ у тім, що з нею простіше працювати, легше зібрати композицію. Ти можеш створити інтер’єр із відтінків сірого й додати в нього якийсь акцент — дерев’яний столик або червону подушку — і гама буде вирішена. Я досі не до кінця вільно почуваюся з кольорами, тому навмисно змушую себе працювати з ними, щоб розвивати цей навик. Колеги по студії працюють із кольором вільніше.

Є стереотип, що сірий — це небезпечний колір, яким не варто зловживати. Я категорично його не поділяю. Суперсила сірого в тому, що він може бути як тлом, так і фігурою.

Сірий здолав стереотип, ніби в ньому мало емоцій

Останні років десять дизайнери ніби вчили клієнтів, що білий — це не лікарня і не стерильність. Люди це прийняли, почали замовляти скандинавські інтер’єри з білими стінами. Потім щось подібне сталося з чорним. Знадобився певний час, щоб звикнути до того, що чорний — це не смерть і не труна. З’явилися сучасні чорні інтер’єри, у якийсь момент цей колір став асоціюватися зі сміливими та прогресивними поглядами на дизайн.

Так і сірий здолав стереотип, ніби в ньому мало емоцій. Це лише на перший погляд так. Складний сірий може ховати відтінки блакитного або зеленого. І тоді цей колір стає цікавим, як картина імпресіоніста.

Студія краси RUMA в Києві. Фото: Андрій Безуглов

Один із наших нових проєктів — кафе-морозиво «Таю» в Одесі — має сіро-білу палітру кольорів. Основний елемент дизайну — хвиляста стіна з нержавіючої сталі. Із самого початку був у захваті від того, що клієнт готовий до сміливого рішення. Водночас були побоювання, що приміщення буде емоційно холодним і незатишним, ніби всередині холодильника. Від цього врятував ефект віддзеркалення, який має «нержавійка». Окрім власного сірого кольору, в ній відбиваються інші відтінки, наприклад, тепле світло. Завдяки цьому поєднанню, а також високим стелям із ліпниною та великим вікнам, інтер’єр став цікавим і навіть трохи «лухурі».

 

Сіра речовина

Із дитинства я любив читати. Я ціную красу мови, майстерність поєднання слів у вигадливі конструкції та складні речення. Зараз я приділяю читанню 20–30 хвилин щоранку, роблю помітки на полях, фотографую щось важливе, щоб не забути.

Російське вторгнення змусило зробити вибір і визнати, що більшу частину власного життя я помилявся

Як людина, що народилася й виросла в Одесі, зараз я в процесі переходу на українську мову. Це не зовсім просто, адже я прагну заглибитися в українську настільки ж ретельно, наскільки я опанував російську. В рамках роботи над собою я цілеспрямовано читаю українську літературу. Зараз це автори «Розстріляного відродження», періоду, який пройшов повз мене у шкільній програмі. Наразі я повернувся до нього й перебуваю під великим враженням від авторів, їхнього потенціалу і драми, яка трапилася з поколінням українських авторів 20-х — 30-х років минулого століття. Стає невимовно шкода, що їх отак знищили.

Квартира на Генуезькій в Одесі. Фото: Ангеліна Голт

Російське вторгнення змусило зробити вибір і визнати, що більшу частину власного життя я помилявся, вважаючи, ніби ми із сусідньою країною маємо якийсь спільний культурний простір. Рішення від’єднатися від російської культури та заглибитися в українську було для мене складним і важливим кроком. Зараз я записую відеорозбори інтер’єрів українською, і знаходити потрібні слова стає дедалі простіше.

 

Плями Роршаха

Останні три роки я навчаюся психології в напрямі гештальт-терапії. Спершу ставився до цього критично, тому що там багато недоказового. Але є й корисні моменти, які працюють на практиці та дозволяють краще зрозуміти себе самого. Мені здається, що це корисно для багатьох, якщо не для всіх людей: розуміти себе та світ довкола. Чим більше ти розумієш, як працює власна психіка, тим більше відходиш від містичних уявлень про світ.

Квартира «50 метрів сірого»

Є стереотип, що кожен дизайнер — психолог. Це маячня. Дизайнер лише прагне зрозуміти, чого хоче клієнт, психологія та дитячі травми тут ні до чого. Особисто мені навчання гештальту допомагає краще працювати в команді, налагоджувати нашу взаємодію, якісніше спілкуватися та яскравіше відчувати людей.

Я настільки люблю дизайн як основну професію, що практика в ролі психотерапевта претендує лише на статус хобі. Таке поєднання робить мене максимально незаангажованим і щирим терапевтом, який заробляє іншим. Зараз я маю двох клієнтів. Може, із часом їх буде три-чотири.

 

Чорне дзеркало

Можливо, я зараз видаюся божевільним із табличкою «Покайтеся, апокаліпсис близько!», але у мене є відчуття, що штучний інтелект і нейромережі вже за декілька років залишать нас без роботи. Всі знайомі вважають мої перестороги надмірними, вони переконані, що це ще один інструмент, який допоможе людині ефективніше працювати. Але той ривок, який нейромережі зробили за останній рік, змушує мене прогнозувати інакший сценарій.

Квартира «50 метрів сірого»

Гадаю, що за кілька років нас чекає різкий сплеск безробіття та кардинальні зміни ринку праці. Тобто проєкт інтер’єру можна буде отримати за декілька днів, і коштувати він буде три долари. Так само, як найцікавіший фільм із найкращими акторами, із сюжетом, який точно сподобається саме тобі. Штучний інтелект зможе все змоделювати, питання лише в тому, що у людей не буде трьох доларів, щоб це купити.

Проте штучний інтелект навряд чи зможе здійснити якісну психотерапію. Можливо, тоді я зрозумію, що не даремно витратив час на вивчення психології.

 

Коли розвіється попіл

Із часом моя мрія про велику європейську компанію еволюціонувала. Річ у тому, що в Європі вже є багато хороших архітектурних студій, які дають раду актуальним проблемам. А в нашій країні проблем — хоч греблю гати. У нас набагато ширший простір для покращення всього. Є багато поганого смаку, невдалої архітектури та жахливих інтер’єрів. Моя мрія зараз — розвивати архітектуру й дизайн в Україні. Я хочу створювати багато проєктів, які змінять образ мого міста та цілої країни. Хочу бути частиною цієї культури, збагачувати її, щоб люди прагнули бути причетними, відчувати гордість за неї.

Напівсвітла квартира

Відчуття, що штучний інтелект і нейромережі вже за декілька років залишать нас без роботи

Не настільки важливо, яким буде масштаб. Проєкт громадської вбиральні, зупинки для транспорту, музею або космопорту — все це складно, відповідально та важливо.

 

Переглянути статтю у форматі PDF:

 

 

Читайте також

Олексій Іскос та його білий. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

Вікторія Якуша та її бежевий. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

Катя Соколова та колір слонової кістки. Sadolin: Обережно, пофарбовано!