Родове лігво. Одеський пацієнт доктора Фрейда

/ Архітектура /

Про це місце я знав давно. У лихі дев'яності не раз проїжджав повз, розглядаючи з дороги споруду на березі озера. Але часу звернути й розглянути її ближче в мене не було, та й інтересу такого, як зараз, вона не викликала. Пам'ятаю тільки, хтось мені сказав, що будівлю викупила якась мадам із Одеси і незабаром почне її ремонтувати під житло чи готель. Звучало грандіозно. Але роки йшли, і нічого не відбувалося. Мадам не з'являлася. І ось одного разу я все ж таки вирішив подивитися будинок — враження було неймовірним. Щось є в цьому місці особливе — дуже гарне, образне та загадкове, незрозуміле. Тут, сидячи біля руїн маєтку та зображаючи із себе художника, я написав свою останню роботу.

Тоді я й не підозрював, що сиджу практично у Wolfschanze — «Вовчому лігві».

…Спочатку вас зустрічають рештки садибних воріт. За ними — бічний фасад, який в інших місцях зійшов би за головний, настільки він гарний. Два з половиною поверхи, п’ятисторонній ризаліт, що виступає далеко вперед, з ордерними колонами на другому поверсі, одразу притягує погляд. Будинок стоїть на високому кам’яному склепінчастому підвалі, невеликі прямокутні вікна прикрашають цокольний поверх. Фасад, що виходить на село, чітко ділиться на три об’єми, з’єднані глибоко втопленими від червоної лінії переходами.

Фасад садиби, протилежний ставку

Той самий фасад, 1991 р. Ще багато чого збереглося на той момент. Фото В. А. Кудлача

Раніше будинок прикрашали дерев’яні різьблені ґаночки. Але мені набагато більше подобається бік, орієнтований на ставок. Обійшовши будинок, ви побачите нескінченної довжини величний фасад незвичайно масштабної для садибних споруд будівлі, нехарактерної для наших країв. Витончені пілястри іонічного ордера заввишки два поверхи задають йому ритм. Але найнезвичайніше — пара потрійних венеційських вікон з арочним у центрі, що спираються на балюстраду.

Вони підтримані схожим рішенням на бічних фасадах. На жаль, перекриттів і покрівлі садиби сьогодні не існує. Але ще цілком читається фронтон і щось, що виступає вперед на рівні першого поверху — мабуть, тераса. Швидше за все, тут, як і на фасаді, орієнтованому на село, були троє високих арочних дверей. Вони перегукуються з трьома арками підвалу, на якому розташована тераса. Униз з обох боків збігали монументальні сходові марші.

На фотографії В. А. Кудлача, зробленій у 1991 р., можна розгледіти, що тут, у середній частині першого поверху, над арками підвалу, стоїть якийсь одноповерховий портик, прикрашений колонами. Мене глибоко вразив вид крізь венеційські вікна. Тут взагалі все видається якимось інакшим. Дивовижний спокій, розлитий у повітрі, тиша, наче це якийсь портал у світ дворянської садиби, що пішов назавжди.

Деталі втрачених дерев’яних ґаночків на кадрі з фільму «Я, син трудового народу», 1983 р.

Що ми знаємо про Василівку? Зізнаюся, коли я почав вивчати історію садиби, відразу зіткнувся з масою недостовірностей, невизначеностей і незрозумілостей. Коли виникла Василівка? Широко відоме 26-томне видання «Історія міст і сіл Української РСР», видане в 1970-х рр., у томі про Одеську область стверджує, що «перша згадка про Василівку датується 1854 роком».

А в його більш ранній українській версії, датованій 1969 р., зазначено: «Перша згадка про село стосується 1849 року» (Історія міст і сіл Української РСР, Одеська область. — К., 1969, с. 357). Ту саму дату подає і книга відомого географа Семенова-Тянь-Шаньського «Росія. Повний географічний опис нашої Батьківщини».

Північно-західна частина садиби з боку ставка

Ще більш ранню дату наводять «Відомості щодо історії Херсонської єпархії», де зазначено, що в 1846 р. у селищі Василівка було збудовано Петропавлівську церкву. І нарешті, згідно з «Матеріалами для оцінки земель у Херсонській губернії» за 1883 р., часом виникнення села Василівка називається кінець XVIII — початок XIX ст. Виявилося, що саме ці дати найбільш близькі до дійсності — поселення тут виникло на півстоліття раніше, ніж 1854 рік.

Ще 1793 р. ці землі дісталися інженер-майору фон дер Плаату. А пізніше відійшли артилеристу-поручику Григорію Іллічу Шостаку. З того часу майже в кожному випадку при згадці села Василівка у дореволюційних джерелах у дужках писалося «Шостоково» — так зазвичай згадувалася первісна назва поселення. Називати маєток своїм прізвищем чи ім’ям було буденною справою.

За Шостака Василівка була не селом, а «дачею», якою одного разу зацікавився герцог де Рішельє — він доручив оглянути й описати ці землі. Справа в тому, що щойно відвойований у турків край передбачалося заселити європейськими колоністами, що запрошуються сюди, і для цього було необхідно визначити підхожі землі. За підсумками огляду складений документ, у якому про володіння штабс-капітана Шостака писалося так:

«Село побудоване на річці Барабой. У ньому панський будинок зі службами та іншими господарськими будівлями. При будинку броварня». Село тільки будувалося: «Із осель підданих — 23 початі хати, в одних стінах, а незакінчених — 15. Будівлі ці, як панський будинок, так і селянські хати, кам’яні, частково вже пошкоджені» (Сергій Аргатюк, Ігор Сапожников. Палац у степу та його господар, «Південний Захід», Одесика, вип. 23, с. 157).

Мене глибоко вразив вид крізь венеційські вікна. Тут взагалі все видається якимось інакшим. Дивовижний спокій, розлитий у повітрі, тиша, ніби це якийсь портал у світ дворянської садиби, що пішов назавжди

Не знаю, чи за результатами цієї інспекції, чи якоїсь іншої, але незабаром навколо з’явилися «німецькі міста» — тут тобі і Мангейм, і Страсбург, Зальц, Лібенталь та інші. Тут узагалі була «Європа»: чи не навпроти Василівки процвітав маєток французького графа Ламберта, з іншого боку — поселення швейцарців Шабо. Отже, ще на початку століття у Василівці вже вирувало життя і стояла панська садиба.

Сам Григорій Ілліч Шостак запам’ятався тим, що займався поставками для шпиталів діючої армії та зробив вагомий внесок у створення Рішельєвського ліцею в Одесі. Там, до речі, йому належав будинок на Преображенській, який він у 1811 р. надав головнокомандувачу Молдавської армії графу М. М. Каменському II-му, де той і помер. У 1827 р. Григорій Ілліч передав свій маєток синові Василю, чиновнику за особливими дорученнями при Новоросійському та Бессарабському губернаторі Михайлові Семеновичі Воронцові. У 1834 р. Василь Григорович супроводжував із Бессарабії до Одеси герцога де Мармона.

Парковий фасад. Венеційське вікно

Вид ізсередини на фонтан і ставок перед садибою

«Г. Шостак, чиновник Одеського управління, чудовий юнак, чекав на мене вже вісімнадцять днів із листом графа Воронцова, генерал-губернатора Південної Росії. Пану Шостаку було доручено проводжати мене до Одеси…». Тож колишній наполеоновський маршал, швидше за все, проїжджав через Василівку і, можливо, навіть зупинявся там перепочити.

Садиба належала родині Шостаків до 1844 року, коли її викупив Василь Петрович Дубецький. Особистість дуже цікава — прямо гоголівський персонаж, що весь складається з протиріч. Наприклад, він був у чині генерал-майора і при цьому походив із духовного стану. Мабуть, як ніхто інший знаючи про свої гріхи, Василь Петрович насамперед збудував неподалік садиби церкву, ту саму, в ім’я свв. Петра та Павла. І перейменував Шостаково на Василівку. На честь себе.

Петропавлівська церква, збудована першими господарями Василівки Дубецькими. Тут вони й були поховані

Вже в 1849 р. новий господар так описував своє володіння: «Селянських дворів 40, кам’яна церква, станова квартира пристава І-го стану Одеського повіту, поверховий будинок, панський двір із садом з усіма економічними угіддями, три ставки і більше 20 колодязів, а також Гедеримівська поштова станція […] є п’ять заїжджих дворів, харчевня, торгова лавка, вільні водопої, пасовищні місця».

Вважається, що у 1854 р. було завершено будівництво садибного будинку. Хоча особисто мені він уявляється пізнішою будівлею. Архітектор будівлі невідомий, але іноді згадуються Франц Боффо і як організатор парку — Іван Даллаква. Проте серед праць обох архітекторів Василівська садиба не значиться.

Залишки фонтану перед садибою

«У 1859 р. у Василівці налічувалося 23 двори, в них проживали 210 душ чоловічої та 138 жіночої статі. У селі була одна Православна церква, базари та винниця».

Ми з вами ще не дісталися до головного персонажа в історії Василівки, який назавжди створив навколо неї такий загадковий ореол, але ж і генерал Дубецький породив деякі легенди. Хоча чи є ці легенди результатом дій самого Василя Петровича, чи це продукти сучасних любителів гучних нібито фактів — судіть самі. Виявляється, перед вами, панове, «зменшена копія Зимового палацу в Петербурзі», та ще й до того ж побудована генерал-майором Дубецьким «назло імператору Миколі I»!

Щоб зрозуміти всю безглуздість першої частини цієї легенди, досить подивитися на садибу, яка й палацом стала іменуватися вже після того, як завалився дах і стіни. Особливо зворушують мене висловлювання, що для вирішення цього питання потрібні подальші дослідження. А я грішною справою думав, що досить порівняти зображення…

Садиба стала іменуватися палацом вже після того, як завалився дах і стіни

Але ж ким був Василь Петрович Дубецький? Судячи з усього, генерал розумівся на одержанні прибутку. Спочатку він заснував у Василівці винницю, та таку, що вивчати її роботу приїжджали з Петербурга. Потім генерал вирішив змінити напрямок поштового тракту Одеса — Тираспіль, тобто дороги, яка обходила Василівку стороною. Генерал домігся, щоб дорога йшла через Василівку, що й було зроблено.

Потрібно розуміти, що поштовий тракт — це, скажімо так, траса державного значення, і, щоб змінити її напрямок, треба проломити серйозні бюрократичні та адміністративні бар’єри, та й військові теж — адже після цього треба міняти карти! Але Василь Петрович свого досяг. Потім Дубецький розвів у Василівці виноградники, і дуже успішно — маєток уславився своїм вином. На виноробній виставці Новоросійського краю та Бессарабії, що відбулася у грудні 1864 року, Дубецький був удостоєний кубка та срібної медалі.

Дуже цікаву згадку про Василівку та Дубецького залишив у своїх листах публіцист, поет, громадський діяч Іван Сергійович Аксаков. У жовтні 1855 року, під час Кримської війни, прямуючи до Одеси у складі Серпухівської дружини ополчення, Аксаков зупинявся у Василівці: «Від Тирасполя до Одеси чотири дні маршу; описувати їх нічого. Ішли ми степом, який тепер, восени, коли немає квітів, хліб знятий і прибраний, має вигляд дуже сумний. Верст за 40 від Одеси він раптом пожвавлюється маєтком генерала Дубецького: чудовий будинок на 40 кімнат, несхожий на міські будинки в південних губерніях, сади, ставки, мости. Тут було у нас днювання».

Про самого генерала Аксаков пише: «Дубецький був колись головою комісаріатської Комісії (у Кременчуці — С. К.), нажив величезні статки, ухилився від суду, вийшовши у відставку, і, як водиться в Росії, живе собі тепер славним хлопцем, хлібосолом, і насолоджується сімейним життям. Тип відомий!». Любов до грошей справді доводила Дубецького до не найпристойніших учинків — так, наприклад, знаючи чи здогадуючись про майбутнє звільнення селян-кріпаків, Дубецький вирішив скористатися ситуацією і у вигляді великої милості, не чекаючи реформи, звільняє своїх селян.

Але якщо реформа передбачала наділ селян землею, то Дубецький залишив своїх ні з чим, зобов’язавши їх за цю милість ще й заплатити йому по 50 рублів. І землю він селянам тепер теж здавав у найм. А ось що пише автор відомих мемуарів Андріївський:

«Він повзав і низько поклонявся […] поважний адресолог та укладач яскравих промов». Щоправда, треба врахувати, що Андріївський взагалі мало про кого відгукувався позитивно. Але все ж таки якось сумнівно, що така людина могла зробити щось «назло імператорові». Ще мені дуже сподобалася історія про те, як Володимир Йосипович Дубецький, племінник генерал-майора, звинувачував дядька у казнокрадстві.

Надамо слово тому самому Андріївському: «Племінник доводив дядечкові, що дядечко зволив обікрасти кременчуцьку комісію на 300 тис. рублів. Дядечко дорікав племінникові в брехливих перебільшеннях і запевняв усіх своїм чесним словом, що після кременчуцької комісії в нього залишалося лише 100 тисяч. При взаємних як із одного, так і з іншого боку поступках справа завершена полюбовною угодою, про що навіть був, як то кажуть, складений письмовий акт…».

Вид із тераси

Водночас після смерті генерал-губернатора Новоросійського краю та Бессарабії Найсвітлішого князя Михайла Семеновича Воронцова у 1856 р. Дубецький був серед тих, хто сприяв спорудженню пам’ятника Воронцову, що прикрашає Одесу.

Як я казав, Дубецький знав, що грішний, і намагався гріхи свої замолювати й робити богоугодні справи, витрачаючи чимало коштів на ремонт і благоустрій збудованої ним Петропавлівської церкви. У 1885 р. церкву відвідав єпископ Херсонський і Одеський Ніканор, після чого назвав її «чи не першим храмом, які я бачив у Херсонській єпархії… Вона гарна в усіх відношеннях. Побудована з великим смаком і повним знанням справи, прикрашена прекрасним розписом усередині». При цьому архіпастир висловив подяку Дубецькому за благоустрій парафії. А ось іще одне підтвердження значущості церкви — виявляється, тут часто бував і молився Патріарх Алексій I.

Готуючись відійти в засвіти, Василь Петрович Дубецький облаштував у підвалі храму приділ в ім’я Св. Василя Великого та Єлизавети, освячений 4 жовтня 1872 р., як неважко здогадатися, на честь небесних покровителів Василя Петровича та його дружини. Там обоє й були поховані.

У шлюбі Дубецьких народилася дочка, Ганна Василівна, яка потім вийшла заміж за Алоїза Ярошевича. Років через п’ять після смерті батька Ганна Василівна продала Василівку «алешківському купцю» Костянтину Матвійовичу Панкеєву.

«У 1887 році у Василівці проживали 188 душ чоловічої та 180 душ жіночої статі» (Списки населених місць Херсонської губернії за відомостями на 1887 рік. — Херсон, 1888 р.)

Костянтин Матвійович Панкеєв. Фото опубліковане в газеті «Одеський листок» із приводу обрання Костянтина Матвійовича гласним Міської думи на чотирирічний термін — 1905–1908 рр.

Сергій Панкеєв, 1915 р. Фото з прохання допустити його до складання іспитів до Новоросійського імператорського університету (Державний архів Одеської області)

І ось тут і починається найцікавіше…

Знаменита Каховка на берегах Дніпра — не що інше, як маєток Костянтина Матвійовича Панкеєва, того самого «алешківського купця», який зібрав достатньо статків і вирішив перебратися до Одеси, яка тоді процвітала торгівлею. Але Панкеєви насправді не переїжджали до Одеси, а швидше поверталися, бо давно мешкали в нашому місті.

Ось що пише із цього приводу відомий історик Одеси Олег Йосипович Губар: «Потап Панкеєв із чималою родиною значиться в переліку купців, що перебувають у місті Одеса, вже у відомості від 31 січня 1800 року. У лютому 1833 одеська 3-ї гільдії купчиха вдова Тетяна Панкеєва просить дозволу відкрити готель в 1-й частині Одеси. В «Одеському віснику» (1842) згадується алешковський 3-ї гільдії купецький син Йосип Панкеєв, нагороджений «за особливу допомогу під час гасіння пожеж» срібною медаллю з написом «За старанність».

У тій самій газеті фіксується повідомлення про надання посади колезького асесора контролерові Катеринославської казенної палати титулярному радникові Панкеєву з 29 грудня 1863 року». Але гілка Матвія Панкеєва облаштувалась у Каховці, і тепер прийшла і їхня пора повернутися. Сім’я складалася з Костянтина Матвійовича Панкеєва, його дружини Ганни Семенівни, уродженої Шаповалової, їхньої доньки Ганни та сина Сергія. То був 1891 рік.

Ганна та Сергій Панкеєви, 1894 р.

У маєтку Панкеєвих. Фото зі статті Сергія Сєдих «Невідомі кадри із життя Герасима Головкова («Вісник Одеського художнього музею», № 1)

Головним героєм, який зробив Василівку остаточно знаменитою, безумовно, став Сергій Костянтинович, який залишив свої спогади. Ось що писав він сам про походження сімейного багатства: «У той час мій дідусь був одним із найбагатших землевласників півдня Росії. Він скупив величезну кількість земель, які не використовувалися і, відповідно, коштували дуже дешево. Однак пізніше, коли земля почала родити, ціни швидко виросли. Це була саме та територія, яка через надзвичайну родючість земель відома як хлібна житниця Росії».

Переїзд до Одеси був остаточним — усі каховські володіння розпродувалися. Згідно з наведеним нижче документом, між 1892 і 1896 роками власник розділив їх на ділянки і продав переважно селянам:

«Таврійської губернії Дніпровського повіту ділянок землі з маєтку Каховки володіння Костянтина Матві [йовича] Панкеєва, нині запродано: Ділянка за № 1 у кількості Ста Сорока двох із половиною десятин, Харитону Курасову, Василю Родіоно [ву з] товаришами, Ділянка за № 2 м у кількості Ста Чотирьох десятин — Абраму Клюєву, Павлу Бєляєву, Якову Чистякову з товаришами та Ділянку за № 3 м у кількості Ста двадцяти восьми десятин та 940 кв. саж. — Івану та Онисиму Коробкіним, Титу, Євграфу та Єрмолаю По [нома] ревим та Вуколу Кислому. … Загалом у всіх трьох ділянках 374 десят. 2 140 кв. саж.» (Держ. архів Херсонської області. Колекція карт і планів до 1917 р., Фонд № 302).

Автопортрет Сергія Панкеєва. Sergei Pankejeff Papers. Manuscript Division. Library of Congress

Разом із Василівкою Панкеєви придбали будинок на шикарній тоді Маразлієвській вулиці: «В Одесі батько купив невеликий особняк, який знаходився якраз навпроти міського парку, що сягав самого Чорного моря. Цей особняк був збудований італійським архітектором у стилі італійського Ренесансу. Майже в той самий час батько придбав великий маєток на півдні Росії. І особняк, і маєток він передав моїй матері».

І будинок, і маєток стали одними із центрів тогочасного культурного життя Одеси: «Тут постійно бували представники інтелектуальної еліти, зокрема із центральних губерній і обох столиць: викладачі, вчені, думці, художники, фінансисти, земські діячі тощо» (Олег Губар «Дещо про Ганну Панкеєву», альманах «Дерибасівська-Рішельєвська», № 57, с. 311).

Починалося все з того, що хлопчик Серьожа Панкеєв одного разу побачив страшний сон про білих вовків, що мовчки сидять на гілках горіхового дерева в саду й посилають йому якісь повідомлення очима

Малюнок Сергія Панкеєва, який ілюструє його видіння (автор назвав малюнок My Dream), 1964 р. Зберігається в Колумбійському університеті

1 лютого 1901 р. Костянтин Матвійович Панкеєв отримує указ № 297 від імені імператора Миколи II, в якому говориться, що оскільки «вірнопідданий Наш Алешковський купець II-ї гільдії Костянтин Матвєєв Панкеєв поданими актами довів право на Спадкове почесне громадянство, то, зводячи Костянтина Матвєєва Панкеєва з його дружиною Олександрою Семеновою та дітьми Сергієм і Ганною в стан Почесних громадян, Всемилостивіше наказуємо користуватися як йому, так і його нащадкам всіма правами та перевагами».

Тут зазначу, що нинішні поняття «почесні громадяни» якогось міста й дореволюційні — це зовсім різні категорії. Тоді йшлося про стан міських жителів, які отримували певні привілеї і або могли, або не могли передавати цей свій титул і права у спадок. У цьому разі «спадкові» означало, що титул переходив усім нащадкам у спадок. Вище цього в тодішній становій ієрархії стояли лише дворяни.

Костянтин Матвійович упевнено входить у суспільне життя Одеси, стаючи відомою особистістю та набуваючи пошани місцевого суспільства. У лютому 1905 його було обрано гласним міської Думи. Слід зазначити, що його рідний брат Микола Матвійович Панкеєв ще більше йде в політику, стаючи депутатом уже Державної думи.

Північно-західний, бічний фасад

На жаль, доля відвела Костянтинові Матвійовичу не надто великий строк, і 2 липня 1908 він помирає в Москві. Одеські газети надрукували статті, присвячені його пам’яті, з яких ми зможемо дізнатися більше про його особистість:

«К. М. ні в чому собі не зраджував; він завжди залишався одним і тим самим — самим собою, не піддаючись ні вправо, ні вліво. Він завжди був і залишався людиною дуже поміркованих переконань, але переконань стійких, міцних, виношених у власному серці і власній голові. … Ворог фраз і будь-яких гучних слів, … К. М. вимагав завжди від усіх (і насамперед від самого себе) справи, справи і справи і з ненавистю ставився до всіх фразерів, які вешталися без діла. […] В основі характеру […] К. М. лежала велика чуйність, справжня доброта і шляхетність».

Але було й інше: «Рідко яка з нових книг не з’являлася в його бібліотеці зараз по її виході. Крім того, як відомо… К. М. залишався не лише читачем, а був видавцем і співвидавцем, а то й видавцем-редактором, який не шкодував значних матеріальних засобів і переслідував виключно ідейно-духовні інтереси».

Деякі подробиці розкривають і «Російські відомості»: «Останнім часом К. М. став душею нової літературної справи, якій він надавав великого значення: нещодавно вийшов № 1 неперіодичного збірника «Зірниці», що вмістив у собі не лише белетристику, а й узагальнюючі статті з різноманітних питань російського суспільного життя, а К. М. уже посилено піклувався про подальші випуски «Зірниць», і йому було обіцяно найдіяльнішу участь у цьому виданні найбільш прогресивних і талановитих діячів Росії, що оновлюється» (Цитується за статтею «Пам’яті К. М. Панкеєва» в газеті «Одеський листок» від 20 липня 1908 р., підписаної «С-чий», і за статтею «Похорон К. М. Панкеєва» у тій самій газеті за 22 липня 1908 р.).

У Костянтина Матвійовича залишилися двоє дітей — старша донька Ганна та син Сергій. Між ними різниця у два з половиною роки. Тут ми вже впритул підібралися до головного героя Василівки — Сергія Костянтиновича Панкеєва.

За Шостака Василівка була не селом, а «дачею», якою одного разу зацікавився герцог де Рішельє — він доручив оглянути й описати ці землі

Починалося все з того, що хлопчик Серьожа Панкеєв проводив літо із сім’єю у маєтку. Там він одного разу побачив страшний сон про білих вовків, що мовчки сидять на гілках горіхового дерева в саду й посилають йому якісь повідомлення очима. Зображення вовків із того часу викликали в дитини істерику — він кричав, що вовки неодмінно прийдуть і з’їдять його. До того ж, погодьтеся, вовки, які сидять на деревах у саду маєтку (а йдеться саме про Василівку), — досить дивна фантазія.

Що їй передувало та що могло стати її причиною? Судіть самі, ось деякі факти. Знову надамо слово самому Сергієві Панкеєву: «Мій батько вирішив, що технічна вища школа підходить мені більше, ніж гуманітарна гімназія, і було вирішено, що я маю вступати до вищої технічної школи. І лише в останню хвилину, за кілька місяців до вступних іспитів перед другим роком навчання в середній школі, плани змінилися, оскільки батько врешті-решт вирішив, що гімназія все ж таки має перевагу, бо лише випускники гімназії можуть потім навчатися в університеті».

Отримавши гімназичний атестат, Сергій 5 серпня 1905 року подав документи в Новоросійський імператорський університет на юридичне відділення. Звичайно, був прийнятий. А 25 листопада того самого року забрав документи для продовження навчання в Берлінському університеті. Ви думаєте, він віддав перевагу освіті за кордоном? Ні. Європою Сергій просто подорожував, а вже влітку наступного 1906 р. знову подав документи в Новоросійський університет і знову на юридичний факультет.

І при цьому Панкеєв замислюється про зміну профілю з юридичного на природничі науки: «Була вже середина серпня, до початку лекцій в університеті залишалося зовсім небагато часу, я так ще й не вирішив, на який факультет слід записатися».

Герасим Головков «Біля водойми»

Далі він досить легко складає два необхідні для переходу на другий курс іспити — економіку і статистику. І… забирає документи, щоб продовжити навчання в Санкт-Петербурзі, на фізико-математичному факультеті!

«Лекції в університеті вже читалися тривалий час, але я знову і знову відкладав їх відвідування, виправдовуючи це перед собою необхідністю спочатку звикнути до Санкт-Петербурга».

Час минав, але він, мабуть, так і не звик: «Коли я побачив, що скласти весняні іспити в мене немає жодних шансів, мене все частіше й частіше почала відвідувати думка про безглуздість мого приїзду до Санкт-Петербурга».

Через 7 років, взимку 1914–1915 рр., Сергій через Міністерство освіти домагається дозволу скласти іспити для здійснення юридичної практики. Блискуче їх витримує та отримує відповідний диплом.

Цими подробицями я хотів показати суперечливість характеру Сергія Костянтиновича, його наполегливі пошуки себе та водночас підкреслити його здібності й талант. До речі, він відзначився і як художник — допомогла його дружба з талановитим одеським живописцем, членом Товариства південноросійських художників Герасимом Головковим, якого найняли як викладача для Сергія Костянтиновича.

«Відмінною рисою його методу навчання було те, що він не виявляв ні свого схвалення, ні невдоволення. Це мало певні переваги, оскільки художники, як правило, хвалять своїх учнів лише тоді, коли ті малюють у манері вчителя. Відповідно студент, прагнучи сподобатися вчителю, наслідує його й тим самим втрачає свою власну індивідуальність. … Щодо мене, то особливо після моїх невдалих музичних уроків метод Г. пасував мені найбільше».

Ставок і парковий фасад садиби Панкеєвих

Поступово відносини учня та вчителя переросли у дружбу: «Кілька разів поспіль Г. проводив літо в нашому маєтку, що дозволяло мені малювати разом із ним на природі».

Герасим Головков використовує перебування у Василівці для творчої роботи, і ось що писав про це Петро Олександрович Нілус: «У цей час він знайомиться із сім’єю К. Панкеєва, дає там уроки і часто гостює в них у маєтку у Василівці, пише там численні етюди, картини, користуючись відмінною майстернею в старому, великому Василівському домі» (П. Нілус «Кілька слів про творчість Г.С. Головкова», каталог. — Одеса, 1911, с. 9). Панкеєв видатним художником не став, але його роботи були визнані талановитими та навіть демонструвалися на виставках.

До речі, не лише художники відвідували Василівку. Маєток був кінцевою метою влаштовуваних Одеським автомобільним клубом автопробігів — 40 км, що розділяли Одесу та Василівку, були великою відстанню для тодішніх авто.

Раніше будівлю прикрашали дерев’яні різьблені ґаночки. Але мені набагато більше подобається сторона, орієнтована на ставок

Спільна поїздка членів Одеського автомобільного товариства, Одеса — Василівка, 1912 р.

Але повернімося до великих білих мовчазних вовків. Сергій навіть згодом написав своє бачення. Батьки його були дуже стурбовані тим, що відбувається. Такий незвичайний прояв хвороби змусив їх звернутися до відомої тоді в Одесі клініки для психічнохворих лікаря Дрознеса, проте лікар-психіатр Леонід Михайлович Дрознес був змушений визнати своє безсилля. Він стояв біля витоків психоаналізу в Одесі, намагався просувати цю науку, але не володів повною мірою знаннями та навичками, які могли б вирішити таку складну проблему.

Тим не менш, Дрознес був знайомий із роботами доктора Фрейда та із самим психоаналітиком. Він порадив батькам Сергія звернутися до світила безпосередньо. Серьожу відвезли до Відня — саме тоді він і став знаменитою Людиною-Вовком і «професійним пацієнтом» доктора Фрейда, як сказав канадський письменник Річард Апігнанесі, який вивчав історію Панкеєва.

Цей самий фасад у 1991 р. У вікнах ще є рами. Фото Кудлача В. А.

Зигмунд Фрейд присвятив опису хвороби Сергія Костянтиновича Панкеєва, його спогадам, фантазіям і сновидінням книгу «З історії одного дитячого неврозу». Ця робота стала настільною книгою для психоаналітиків усього світу. Наприкінці життя, знімаючи слухавку, Сергій Панкеєв так і представлявся: «Алло, Людина-Вовк слухає».

Досі цей дивний клінічний випадок серед психоаналітиків підживлює науковий інтерес і викликає постійні суперечки. І щоразу у наукових працях згадується Василівка.

Ось що пише про неї сам Сергій Панкеєв: «Наш маєток був дуже красивим: величезний сільський будинок, що нагадує замок, оточений старим парком, який поступово переходив у ліс. Тут був також ставок, досить великий для того, щоб називатися озером. Сільська місцевість півдня Росії, де я виріс, завжди мала для мене особливу чарівність».

Думаю, слово «замок» щодо архітектури садиби в цьому разі є наслідком потрійного перекладу. Панкеєв писав свої спогади німецькою, їх потім видавали англійською, і вже з англійської переклали російською. Будинок тоді оточували екзотичні дерева, привезені із різних кліматичних зон. За садом розміщувалася велика водойма, обсаджена шовковицею й декоративними чагарниками. Над водоймою знаходилася водонапірна вежа, яка подавала воду в будинок і фонтани.

Великий, очевидно, танцювальний, зал

Підвали садиби

Згідно з описами маєтку, ймовірно, колись тут був маленький ставок, серед якого знаходився невеликий острівець у зелені та квітах. Там ховалася чарівна альтанка для вечірнього чаювання (Ганна Іскрова «Вовче Лігво, або Зимовий у руїнах»). Можливо, саме цей ставок і зображений на картині Герасима Головкова, друга та вчителя Сергія Панкеєва. У Головкова є багато робіт із видами Василівки, але, на жаль, зберігаються вони тепер у бібліотеці Конгресу США.

Лікування такого дивовижного пацієнта давалося Фрейдові нелегко. І проблема, як писав він сам, була навіть не в особливому випадку, а в тому, що в нього на кушетці виявилася сама «російськість». Сергій Панкеєв немов увібрав у себе всю ту саму «російську нудьгу» героїв великої російської літератури. Фрейд зізнавався, що «чужий нашому розумінню національний характер створював великі труднощі в розумінні особистості хворого».

Сесії психоаналітика з Панкеєвим тривали 4 роки. Щойно з’являлися перші ознаки полегшення, Панкеєв негайно припиняв лікування. Як вважав Фрейд, через побоювання змін і бажання залишатися у звичній обстановці. У наступні роки симптоми хвороби так чи інакше проявлялися, і доводилося повертатися до сеансів. Звідси і визначення «професійного пацієнта»: «Проходячи психоаналіз у Фрейда, я відчував себе не так пацієнтом, як його співробітником — молодим товаришем досвідченого дослідника, який взявся за вивчення нової, нещодавно відкритої галузі».

Треба сказати, що в родині Панкеєвих цікавими особистостями були всі. Батько — відомий громадський діяч і політик, син, який назавжди увійшов в історію завдяки своїй особливій хворобі, і сестра — талановита людина, на жаль, трагічної долі. Мабуть, лише матері вдавалося якось урівноважувати своєю практичністю незвичайні характери членів цієї родини. То що ж сестра? Ганна Костянтинівна Панкеєва старша за Сергія на два з половиною роки. За відгуками сучасників, вона була талановитою та неординарною людиною. Її потрет залишив нам господар садиби у Степанівці Микола Кузнецов.

А ось що писав про неї Зигмунд Фрейд: «Дівчисько-бешкетник перетворилося згодом на надзвичайно здібну дівчину, що вирізнялася гострим розумом і тверезістю суджень, під час навчання вона віддавала перевагу природничим наукам, хоча й складала вірші, які високо цінував батько. За розумом вона набагато перевершувала всіх своїх численних перших шанувальників і любила з них потішатися».

Портрет Ганни Панкеєвої роботи Миколи Кузнецова

Памяти мичмана Павла де Лаваля

…Вот портсигар, забытый впопыхах
на столике в гостиной, — уж не Вами ль?
Здесь самый воздух допьяна пропах
мадерой, котильоном и словами,
прекраснее которых в мире нет…
Ни Вас, ни мира больше не осталось,
слова иные хлещут из газет:
Цусима, пораженье, «Петропавловск»…
Ганна Панкеєва

 

Васильевка

Под моим окном зеленый пруд,
Где русалки водят хороводы,
Где о берег плещущие воды
Ни часов не знают, ни минут.
Тянется дорожка из камней
От ротонды в поисках прохлады…
Здесь когда‑то жители Эллады
Омывали вспененных коней.
На стене драконов суета,
Маленьких, хвостатых, безобидных.
К вечеру с небес, почти не видных,
Сходит на поляну Красота.
На беседке плюща борода,
Чай пахучий сладок, словно детство…
Этот мир достался мне в наследство,
Я — его хозяйка навсегда.
Ганна Панкеєва

 

Сестра мала великий вплив на Сергія. Тут було все — дитяча жорстокість і заздрість до її розуму, дружба й навіть закоханість у Ганну. У книзі Фрейда про Сергія Костянтиновича є ще одна деталь, яка, можливо, пояснить нам, чому саме вовки сиділи на деревах у саду: «Наскільки він пам’ятає, звідти (з Каховки — С. К.) вони поїхали, коли йому було п’ять років. Судячи з його розповідей, він тоді був дуже полохливою дитиною, і сестра, знаючи про це, з нього знущалася.

На малюнку в одній їхній дитячій книжці було зображено вовка, що стоїть на задніх лапах у загрозливій позі. Побачивши цей малюнок, він завжди голосно кричав від страху, йому здавалося, що вовк зараз схопить його і з’їсть. А сестра навмисне підлаштовувала все так, щоб йому постійно траплялася на очі ця картинка, і потішалася, дивлячись, як він лякається».

А ось що писав про Ганну сам Сергій Костянтинович: «Вона чомусь вбила собі в голову, що їй бракує жіночої чарівності. Крім того, їй здавалося, що вона не подобається чоловікам, тож заміж її можуть взяти лише заради грошей. Швидше за все, біда її була в тому, що вона попри здоровий глузд даремно намагалася придушити в собі жіночність. Зрозуміло, сама вона не усвідомлювала, що з нею коїться».

Зигмунд Фрейд: «Але після того, як їй виповнилося двадцять років, вона все частіше впадала в смуток, скаржилася на те, що недостатньо гарна, і стала відлюдькуватою. Коли йому виповнилося чотирнадцять років, сестра почала ставитися до нього краще; у неї був такий самий склад розуму, вони разом суперечили батькам, тому в підсумку стали чи не найкращими друзями».

І нарешті наближаємося до фіналу історії Ганни Панкеєвої. 1906 рік, Сергій Панкеєв: «Я посадив Ганну та її компаньйонку на корабель, який відпливав у Новоросійськ. Прощання було зворушливим. Коли пароплав знявся з причалу, Ганна вийшла на корму і все махала мені рукою, доки не зникла вдалині. Я ще довго стояв на пристані й дивився, як корабель виходить із гавані та відпливає у відкрите море. Через тиждень після від’їзду Ганни я, як і обіцяв, надіслав їй листа. Через два чи три тижні до нас дійшла звістка про те, що Ганна тяжко захворіла, а незабаром нам повідомили про її смерть. Потім ми дізналися, що Ганна прийняла отруту».

Фрейд згадував про вірші Ганни Панкеєвої. Я хотів би навести два коротких її вірші. Перший присвячений пам’яті героя Цусімського бою мічмана де Лаваля, якого вона, певне, знала особисто, а другий — Василівці. «Після смерті Ганни батьки вирішили започаткувати лікарню для неврологічних хворих. Кошти, призначені для цієї мети, передавалися місту Одесі. Лікарня повинна була бути заснована на згадку про мою сестру і носити її ім’я», — писав Сергій Панкеєв.

Панкеєвське відділення. Фотографія зі «Збірника Одеської окружної лікарні», 1927 р.

Сім’я Панкеєвих виділила величезну на той час суму в 100 тис. рублів для створення лікарні на 60 ліжок, що відкрилася на території Нової міської лікарні на Слобідці. Будував її відомий одеський архітектор Нестурх. Наразі корпус імені Ганни Панкеєвої зайнятий судмедекспертизою.

У 1912 р. у маєтку Панкеєвих пройшов обшук, під час якого було вилучено велику кількість літератури. Інші подробиці невідомі. Очевидно, Панкеєви теж грали в революцію.

У 1914 р. мати Сергія Костянтиновича Олександра Семенівна здала землю маєтку своєму братові, Василю Семеновичу Шаповалову. У тому ж страшному для Європи 1914 р. 19 жовтня Сергій Панкеєв одружився з австрійською підданою Терезою-Марією Келлер.

До цього, в липні, у його біографії був один по-справжньому кінематографічний момент. Сергій зберіг його для нас у своїх спогадах. Вже завершивши своє лікування у віденського професора і досягши, нарешті, спокою та гармонії, він привіз свою наречену Терезу до Відня.

Удвох вони відвідали Фрейда. Через вікно всі троє спостерігали похоронну процесію ерцгерцога Фердинанда та Софії. Усі троє були щасливі. Фрейд, який бачив свого пацієнта, вирваного ним із пазурів мало не божевілля, здоровим і закоханим, — бо його метод працював. Сергій і Тереза — бо любили одне одного і могли нарешті одружитися. Найгірше було позаду. Здавалося, що попереду на них чекає щасливе життя. Вони не підозрювали ні про Велику війну, ні про падіння монархій в Австрії, Росії, Німеччині, ні про те, що доведеться пережити…

Сергій Панкеєв із дружиною Терезою-Марією Келлер, 1910 р. Sergei Pankejeff Papers. Manuscript Division. Library of Congress

Для Терези-Марії це був другий шлюб. Від першого чоловіка, лікаря, вона мала доньку Ельзу, яка померла в 1919 р. Весілля з Панкеєвим відбулося в Одесі, вінчання пройшло в Покровській церкві. Цікаво, що на свідоцтві про шлюб від 1914 р. були пізніші приписки, датовані 22 жовтня 1943, — штамп і текст румунською. Очевидно, Панкеєву знадобилися підтвердження чи копії документів. Можливо, здобув він їх сам, ще раз побувавши в Одесі.

Після перемоги пролетаріату Сергій Панкеєв виїхав за кордон. Раніше поїхала його дружина, а згодом — мати. До цього, у травні 1918 року, віденський ескулап отримав з Одеси листа — пацієнт просив про нову зустріч. Вони побачилися у квітні наступного року. Фрейд подарував Сергієві книгу про нього з автографом. А у вересні 1919-го розпочався новий курс лікування, який тривав до Великодня 1920-го.

Завдяки випадку Панкеєва розвивалася психоаналітична теорія та відпрацьовувалася техніка лікування. Найзнаменитіший випадок Фрейд описував як «найцінніше серед усіх відкриттів, які прихильна фортуна дала мені зробити. Подібне осяяння випадає на долю людини не більше одного разу».

Він був настільки вдячний Панкеєву, що всупереч своїй традиції не тільки не брав з останнього грошей під час другого періоду їхньої аналітичної роботи, але навпаки, сам давав пацієнтові кошти. Згадує сам Панкеєв: «Нам нічим було б платити за житло, якби не професор Фрейд. Йому іноді вдавалося знаходити нам за допомогою пацієнтів-англійців англійські книжки для перекладу».

Далі, за деякими відомостями, Сергієві Костянтиновичу вдалося влаштуватися службовцем у страхову компанію. Він пережив важкі кризи та хвороби, самогубство дружини, страхи окупації, повоєнні тяготи та поневіряння. Більшу частину життя Панкеєв прожив у Відні, там і помер у 1979 р. у віці 84 років.

Перебуваючи там, я не бачив уже жодної господарської прибудови, ні яблунь, ні слив, жодного горіха

Доля Василівки склалася традиційно — націоналізація, радгосп, колгосп… Відомості про колишній маєток Панкеєва знаходимо в архівній справі 1922 р., присвяченій організації радгоспу. Справу на 14 аркушах відкриває акт:

«1922 року листопада 17 дня (ще пишуть імператорським документним стилем! — С. К.) Одеська повітова облікова 2-а комісія у складі … зробила облік і обстеження колишнього нетрудового господарства Панкеєва при с. Василівка. Вся земля колишнього нетр. господарства віддана під радгосп Губіто, споруди зайняті частково колонією, частково ж небагатими селянами с. Василівка. Усі будівлі, головним чином колишній панський будинок, потребують кардинального ремонту».

Це вже 1922 року! З матеріалів справи випливає, що маєток вже розграбований і прийшов у запустіння. Радгоспу передано всього 315 десятин, із них орних — лише 215, під виноградником — 12 десятин, але він «повністю зник». Ліс, 44 десятини, вирубаний 1921 року. В описі колишнього чудового фруктового саду перераховано лише 26 яблунь, 19 слив, 73 горіхи (ті самі, на яких сиділи мовчазні вовки) з характерною припискою — «через відсутність догляду в минулі роки половина насаджень загинула». Враховано і ставок 10 десятин.

Природа в місцевості

У цьому самому документі наведений перелік восьми господарських будівель із житловими будинками, сараями, оранжереєю та іншим, прикладений примітивний план їхнього розташування. Найцікавіше — характеристика колишнього панського будинку: «фундамент кам’яний; стіни кам’яні; дах залізний; підлога дерев’яна; висота фундаменту — 4 аршини (2,84 м); довжина — 30 сажнів (64 м!); ширина — 10 сажнів (21 м); висота стін — 5 сажнів (10,65 м).

Перебуваючи там, я вже не бачив жодної господарської прибудови, ні яблунь, ні слив, жодного горіха. Ліс, про який писав Сергій у своїх спогадах, теж кудись подівся. А, так, його вирубали в 1921-му… Садиба ж залишалася в задовільному стані до початку 90-х, після чого повністю занепала. Тепер національне надбання чекає, коли впадуть стіни, що залишилися. Багато чого з того, що ви бачите на моїх фотографіях 2007 року, вже немає.

Садиба у Василівці. Парковий фасад

І насамкінець згадаю ще про одну легенду. Нібито у Василівці знімали знаменитий фільм «Весілля в Малинівці». Це не відповідає дійсності. Варто лише порівняти палац із кінокартини з руїнами садиби Панкеєвих, як усе стає на свої місця. Натомість у Василівці у 1983 р. точно знімали інший фільм — «Я, син трудового народу», хай і не такий знаменитий, і без Водяного, зате тут садиба зображена чи не у своєму первісному вигляді.

 

Текст і фото: Сергій Котелко

/Опубліковано в #02 томі PRAGMATIKA.MEDIA, червень 2018/