Для Ріни Ловко кожен проєкт — як стосунки. А чи є сенс витрачати час на безглузді стосунки, які нічого тобі не дадуть і нічого не навчать? Слово «сенс» було найчастішим у всьому інтерв’ю. Глобальний сенс для Ріни — творити. Створювати простори, де люди радітимуть, робитимуть проєкти, які залишать слід.
Пеппі Довгапанчоха
Мій улюблений колір — червоний. Точніше, відтінки, які знаходяться на спектрі між червоним і помаранчевим. Теракотовий я люблю з дитинства, коли ще не знала, що він так називається. Спочатку я почула у фільмі «Віднесені вітром» фразу «червона земля Тари». Запитала у мами, чи буває червона земля. А потім ми виявили, що один із пагорбів поруч із нашою дачею на річці Стугні саме такого червонястого відтінку. Ми часто залазили на цю гору, грали там. В акварелях, які я малювала в художці, натуральний теракотовий колір був одним із найчастіших.
У дитинстві, коли я не могла заснути, уявляла собі, який ремонт можна зробити в кімнаті
Років із п’яти я вирішила, що буду дизайнером інтер’єрів. Пам’ятаю, коли я лягала спати й не могла заснути, уявляла, який ремонт можна зробити в кімнаті. В 11 років я зробила такий ремонт: ми з мамою поїхали на шпалерний ринок, я обрала жовто-оранжеві шпалери. Вікна моєї кімнати виходили на південь. Це була найменша і найкраща кімната в нашій квартирі в Києві на Позняках, де всі інші вікна дивилися на північ.
У підлітковому віці я здерла ці жовті шпалери та пофарбувала стіни в теплий білий колір. Коли я дісталася «секондів», то купувала там не одяг, а штори, покривала й подушки. Відмінні речі, набагато цікавіші та якісніші, ніж у магазинах.
Проєкт Blue Terracotta. Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Євген Авраменко
Тяга до перестановок у мене від мами, вона завжди любила все змінювати, перевішувати, прикрашати. Тато теж мав художні задатки — я бачила його малюнки в армійському альбомі. Хоча в нашій великій сім’ї, і взагалі в оточенні, творчих професій не було ні в кого.
Мама працювала бухгалтером у державній будівельній компанії. Як підрядники вони будували НЦ «Український Дім», палац «Україна», робили реконструкцію Київського фунікулера. Я приходила до мами на роботу в будівлю на Вокзальній, де було багато цікавих речей: якась техніка, склоблоки, комп’ютери.
Муха в бурштині
Вступати на дизайн інтер’єрів у КНУБА було повністю моїм рішенням. Батьки особливо не вникали, я була самостійною. Пізніше я зрозуміла, що треба було вибрати архітектуру, бо дизайнерської освіти у нас, по суті, не існувало. Навчання виявилося нудним, іноді навіть смішним. Викладачів-практиків були одиниці, на четвертому курсі ми розписували писанки.
Студія Ріни Ловко. Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Євген Авраменко
Навчатися було легко, і я знаходила час на якісь підробітки. Наприклад, з’їздити на кілька днів попрацювати офіціанткою на відкритті «Донбас Арени» або написати кілька картин на замовлення. Якоїсь миті почали закрадатися сумніви, чи той шлях я обрала. Тоді я вирішила приміряти на себе щось зовсім інше.
Моя подруга працювала у фінансах і продажах, я теж захотіла спробувати себе у світі білих комірців. У розтягнутому оверсайз-одязі я була там білою вороною. Ми продавали ф’ючерси на зерно — укладали договори на майбутній урожай. Я почувала себе дивно, бо в цій роботі не було якогось видимого результату та сенсу. Рада, що побувала там, спробувала цей шлях і переконалася, що продавати повітря — не моє. Тоді я відчула, що моє — це творити і створювати.
Студія Ріни Ловко. Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Євген Авраменко
Цегляні стіни
На п’ятому курсі у мене з’явився перший об’єкт — квартира знайомих у Києві на вул. Рейтарській, де я попросилася зробити дизайн інтер’єру. Пам’ятаю, як я їхала в маршрутці на Позняки з 10 тис. доларів у сумці. Вперше до мене в руки потрапила така сума, і мені здавалося, що всі довкола це розуміють. Тоді я думала, що за десять тисяч можна зробити будь-який інтер’єр: не тільки ремонт, а й узагалі все. А потім з’ясувалося, що ремонт квартири у старому фонді — це демонтаж, часто заміна перекриттів або зшивання стін. Усе це досить дорого.
Мені подобаються товсті цегляні стіни, високі стелі, атмосфера якоїсь зовсім іншої щільності приміщення
Я працюю як із приватними, так і з громадськими проєктами. Останнім часом цікаво створювати інтер’єри саме у старому фонді, хоча автентичних приміщень у нормальному стані сьогодні практично не лишилося. Мені подобаються товсті цегляні стіни, високі стелі, атмосфера якоїсь іншої щільності приміщення.
Винний бар «Бальтазар» (Київ). Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Євген Авраменко
У нових будинках є рішення, які здаються мені безглуздими. Наприклад, вітражні вікна в підлогу, які все одно доводиться завішувати. А якщо зламається кондиціонер чи зникне електрика? Вся ця чудова дорога квартира стане непридатною для життя. Дивно, коли порушений базовий зв’язок із природою, спотворені цінності.
Наша студія знаходиться у старому будинку на першому поверсі. Кондиціонера в ній немає, він просто не потрібен: є озеленення перед вікнами й товсті цегляні стіни. Зараз, коли на вулиці спека вище 30 градусів, ми закриваємо вікна та вмикаємо вентилятор. Цього достатньо, щоби було комфортно.
Величезний бонус студії — палісадник. Я безкінечно там щось саджу: барвінок, папороть, півонії, жасмин, туї, барбарис, декоративну полуницю. Якщо я зашиваюся по роботі й треба перепочити — відкладаю телефон і на годину-дві виходжу попрацювати в палісадник. Цього часу вистачає, щоб відволіктися та перезавантажитися. Коли я в студії у вихідні, можу просидіти в садку півдня. Особливо навесні.
Винний бар «Бальтазар» (Київ). Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Євген Авраменко
Куркума та шафран
Коли всі мої друзі витрачали гроші на одяг і бари, купували перші машини та квартири, я витрачала все на поїздки. Вважаю, що подорожі — це єдиний спосіб для дизайнера розвиватися. Сидячи за комп’ютером, не можна зробити хороший інтер’єр, це буде чиясь копія. Зараз поїздок поменшало, але ми знаходимо можливості. Минулого року з’їздили до Львова, і я повернулася абсолютно натхненною, бо там інша, європейська архітектура. Останнім часом обираю місця, куди можна поїхати з маленькою донькою. Море та природа — те, що їй зараз цікавіше.
Дивлячись на гори, ти розумієш, яка потужна наша планета, простіше ставишся до себе та до важливості власної роботи
Подорожі вплинули на кожний мій проєкт. Не конкретні образи та кольори, а усвідомлення, що прийшли до мене під час поїздок. Я думаю про роботу постійно, і мій мозок включений, куди б я не поїхала. Інтер’єр Blue Terracotta відбувся після повернення з Індії.
Гімалаї — це обов’язковий пункт, куди варто з’їздити дизайнеру, та й будь-якій іншій людині. Подорож туди розділила мій світ на «до» та «після». Жодна архітектура із цим не зрівняється. Людина не може збудувати будинок 8-кілометрової висоти. А природа може. Дивлячись на гори, ти розумієш, яка потужна наша планета. Після цього усвідомлення починаєш простіше ставитись до себе та до важливості власної роботи.
Проєкт «Кімната Ларрі». Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Олексій Янченков. Стиль: Настя Лісна
Жовтий + червоний
У своїх проєктах я поєдную помаранчевий із зеленим, блакитним, оливковим відтінком. Усі натуральні кольори добре гармонують між собою, якщо витримати тональність. Наприклад, в один колір ти додаєш сірий пігмент чи розбавляєш його білим. Отже, і інший колір потрібно витримати в тому самому тоні, додати в нього сірий чи білий.
Поряд із глибоким і темним теракотовим не варто використовувати інший такий само темний колір, краще обрати щось на контрасті і зробити його тлом. А якщо помаранчевий розбавлений і світлий, то поруч можна поміщати і світлі, і темні відтінки. Важко сказати, із чим він не поєднується.
Іноді відчуваю, що в монохромі мені тісно. Колір дає більше свободи для творчості
Зараз ми відійшли від кольору та створюємо монохромні інтер’єри. Мені цікаво змінюватися, пробувати нові матеріали, знаходити нові рішення. Хоча іноді я відчуваю, що в монохромі мені тісно. Але там свої моменти: складна гра з фактурами, підбір матеріалів і поєднань. Наприклад, ти хочеш зробити все в бежевому кольорі. А потім виявляється, що одна бежева тканина — це один відтінок, а інша тканина — інший. Ці відтінки не поєднуються, а тобі в інтер’єрі потрібно 30 елементів, і щоб усі вони поєднувалися в півтонах. Із кольором працювати простіше — є більше свободи для творчості.
Академічні інтер’єри, що робляться «за підручником», — із контрастом, напівтоном, акцентом, домінантою — є правильними, але неймовірно нудними. Я працюю поза цими правилами.
Проєкт «Кімната Ларрі». Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Олексій Янченков. Стиль: Настя Лісна
Гарбузове печиво
Завжди здійснюю зйомку своїх проєктів перед заселенням, це одна з умов, які ми обговорюємо з клієнтом. Я створюю рафінований інтер’єр — оболонку, в яку людина привнесе своє життя: книги, статуетки, кота з його кігтеточкою. Тоді в інтер’єрі виявиться індивідуальність. Я не можу створити цю індивідуальність для людини, але я можу створити оболонку для неї. Простір, у якому все підібрано та продумано.
Проєкт Blue Terracotta. Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Євген Авраменко
Раніше я ревниво ставилася до проєктів. Плекала їх, як своїх діток, і хотіла б жити в кожному з них. Важко було змиритися з тим, що клієнт додаватиме щось від себе.
Усе змінилося, коли відкрила студію. Тепер я працюю не сама, і кожен наш інтер’єр — це не тільки моє відображення. Моя колега Дарина — окрема людина зі своїм характером, який вона транслює в наших проєктах. Ми впливаємо один на одного. І тут є два шляхи — або пригнічувати співробітників і просувати лише своє бачення, або давати їм проявлятися, якщо це, звичайно, відповідає моєму смаку.
Проєкт Blue Terracotta. Дизайн: Ріна Ловко. Фото: Євген Авраменко
Мідні труби
Колись я поставила собі мету, щоб мої проєкти за рік опублікували кілька видань. Потім я забула про цю мету, і коли вийшли перші публікації — це було «вау». Зараз я звикла до такого, і навіть у мить, коли бачу власний проєкт на обкладинці журналу, якихось особливих емоцій у мене не виникає. Хоча є важливі публікації. Наприклад, на такому авторитетному ресурсі, як ArchDaily. Ти сам собі доводиш, що твоя робота чогось варта.
Успіх у роботі для мене — це розвиток і можливість нової реалізації
Я досить скромна людина і не прагну, щоб мене впізнавали в обличчя, не розвиваю особистий бренд. Хочу, щоб мене знали за моїми проєктами. Приємно, коли їх високо оцінюють колеги, люди, яких я поважаю. Це може виражатися як у перемогах у конкурсі, у журі якого практикуючі дизайнери й архітектори, так і в словах, сказаних особисто.
Успіх у роботі для мене — це розвиток і можливість нової реалізації. Цікаво створювати новий об’єкт із незвичними завданнями. Ось недавно ми робили клініку, а перед тим — квітковий магазин Dicentra.
Зараз такий період, що найцінніше для мене — це час. Весь вільний час я присвячую своїй дитині. Але є внутрішня потреба робити більше та жити з добрим серцем. Думаю, що якісь суспільно важливі справи та соціальні проєкти стануть наступним етапом для мене. Для цього потрібно налагодити систему так, щоб я змогла ділитися своїм часом. Тому що хочеться глобально змінювати ситуацію в країні.
/Матеріал опублікований на сторінках #33 тома PRAGMATIKA.MEDIA/
