Недосконала осінь. Інтер’єр у стилі джапанді від Тетяни Денисенко

Хюґе, лагом чи вабі-сабі? Як не намагайся описати відчуття затишку і правдивості інтер’єру, жодне формулювання не допоможе до кінця зрозуміти те, що можна лише відчути. У проєкті київської квартири, оформленої Тетяною Денисенко, читається і японська мудрість, і північний раціоналізм, і спокій, і неспішність, і краса в’янення, притаманна осені. Дивовижно, як за декораціями образів дизайнеру вдалося облаштувати повноцінний функціонально-технічний складник, що не претендує на увагу, проте якісно працює на результат.

«Ніщо не вічне, ніщо не закінчене й ніщо не досконале», — так у своїй книзі «Вабі-сабі — шлях простоти» Річард Пауелл описує реалії, на яких вибудовується старовинний японський спосіб пошуку гармонії. Якщо вірити древнім мудрецям, краса — у мінливості й непідробності, автентичності й недосконалості. Глиняний горщик неправильної форми, пожовклі сторінки старої книги, занавіски з грубого льону та мішковини, дерев’яний стіл у подряпинах — іноді «вади» предметів і матеріалів не спотворюють житло, а надають йому цінності, наповнюючи простір особливою правдивістю й сентиментальністю.

Ця філософія близька українському дизайнеру Тетяні Денисенко. Одну з київських квартир вона оформила в стилі japandi (джапанді). Це популярний напрям, що поєднує недосконалості вабі-сабі та скандинавський затишок.

 

Ніщо не вічне

Однак такий образ житла сформувався не одразу. Спершу замовник бачив свою майбутню оселю як продовження архітектури житлового комплексу: динамічні лінії, строгість, чорно-біла палітра. Втім, сітістайл видався дизайнерові нав’язливо домінуючим, важким, і в процесі проєктування характер житла кардинально змінився. «Одного разу, підіймаючись на поверх квартири, я роздивилася панораму за вікном, а в ній — безтурботну неосяжну далину обрію, здатну гіпнотизувати споглядача, сповільнюючи швидкість машин. Цей стан надихнув мене на створення інакшої атмосфери — оазису спокою», — поділилася дизайнер.

Доки квартира перевтілювалася з ділового простору в тепле сімейне житло, зміни відбувалися також і в самому житті її господаря. Справа в тому, що клієнт придбав житло ще на етапі котлована. За час будівництва замовник встиг поїхати до іншої країни, зустріти свою любов, одружитися, стати батьком, отримати громадянство, придбати нерухомість і навіть почати ремонт.

Ці обставини змусили його буквально відірвати від серця вже такий близький і вподобаний простір, що не прослужив йому ні дня. Незважаючи на сильні емоції та захоплення дизайном, було прийняте рішення про здачу квартири в оренду. «На щастя, інтер’єр вийшов функціональним і ненав’язливим, а тому універсальним: у ньому буде комфортно і чоловікові, і жінці, і самотній людині, і сім’ї», — коментує Тетяна Денисенко.

Процес проєктування зайняв 5 місяців. За планом забудовника це однокімнатна квартира площею 65 кв.м. Удосконалюючи вже наявне планування, дизайнери організували 2 гардеробні: в передпокої і спальні. Поява містких систем зберігання вивільнила інші кімнати від громіздких шаф, а розміщення прально-сушильної машини в гардеробі для верхнього одягу дозволило уникнути шуму в житлових приміщеннях. Крім того, збільшилася площа лівінг-зони, і «витягнутий коридорчик» перетворився на пропорційну кімнату.

У підсумку вийшов простір із зонами, що взаємопов’язані та перетікають одна в одну. Вітальня, кухня, їдальня й передпокій — усе працює як одне ціле, а багато об’єктів в інтер’єрі виконують подвійну функцію. Тепер докладніше.

 

Ніщо не завершене

Передпокій завжди ризикує лишитися найнуднішою частиною житлового простору, та не в цьому інтер’єрі. Тут він виконує свою функцію, проте не претендує на велику площу, не утворює коридорів, не видається прохідним чи темним. Потрапляючи до квартири, важко визначити, де починаються, а де закінчуються межі передпокою. Дзеркало на всю стіну слугує певним вікном і розширювачем простору, що візуально подвоює об’єм вітальні. Суміжна з ванною стіна зі склоблоків посилює цей ефект.

«У процесі роботи над плануванням ми отримали невеликий кутовий виступ санвузла. Він не був критичним, але викликав бажання з ним якось попрацювати, — розповідає Тетяна, — так народилася ідея використати склоблок із різними текстурами. У підсумку ми отримали привабливий акцентний елемент. У тандемі зі сценаріями освітлення він дарує неймовірне розмаїття декоративних ефектів і настроїв, причому як із боку вітальні, так і в самій душовій кімнаті».

Кухня взяла на себе ту саму місію, що й передпокій: бути, проте не кричати про свою пристуність. Вона ніби розчинилася в загальному житловому спейсі. Ось зона TV, ось диван із кріслами, ось круглий стіл для родинних обідів і посиденьок із друзями, а ще — вазони, світильники, кухонне начиння з глини й скла. А де ж кухня? Тетяна зазначила, що їй хотілося піти від «кухонно-робочих» настроїв. І в неї вийшло: уся вбудована техніка й поверхня для готування приховані за зсувними фасадами, жодних навісних шаф і підлогових баз — лише легкі, консольні конструкції, ніби підвішені в просторі.

Цікавим рішенням було об’єднати їдальню і лаунж спільним елементом — неглибокою полицею, що проходить уздовж усієї стіни. Обладнана декоративною підсвіткою, вона слугує своєрідною галерейною зоною, що дозволяє майбутнім мешканцям весь час створювати нові композиції з книг, картин, різноманітного декору, посуду, артоб’єктів. Атмосфера вітальні в цілому нагадує майстерню чи артпростір. «Загальне нейтральне тло кімнати слугує полотном для подальших проб пера», — пояснює дизайнер.

Тетяна ставиться до мистецтва з особливим трепетом. Її батько, нині пенсіонер, усе життя працював художником-оформлювачем. Таня з теплотою пригадує своє дитинство й те, як тато прищепив їй любов до творчості: «Сьогодні мені дуже хочеться сказати про те, що мій найулюбленіший художник — це мій батько. Я народилася й росла в оточенні неймовірної кількості його робіт і праць у нашій оселі, в дитячому садочку, в школі, в тодішніх будинках піонерів, у різних установах нашого міста, на його площах, у скверах і парках, а також на різних заходах, яких була величезна кількість!». Його талант передався й онукові — він захоплюється малюнком і живописом, і, до слова, одна з його робіт прикрашає інтер’єр.

 

Ніщо не досконале

«Цей колір, ця дрімота черешень, що йдуть у землю, це струмування диму, що напливає безкінечно і змінює забарвлення вологи й поцілунків. Я не знаю, зрозуміло вам це? Ніч западає, поет самотній чує осені кінське тупотіння…»

Пабло Неруда «Повертається осінь»

Для стилю джапанді дуже важливі природні текстури, тому за обмеженого бюджету дизайнери розставили пріоритети на користь застосування паркетної дошки з натурального дуба й відмовились від фінішних штукатурно-малярних робіт. «Недосконалості та нерівності стін і стель зіграли на руку, за їхньою допомогою ми посилили образ простору», — пояснює Тетяна.

Дизайнери використали єдиний колір для багатьох елементів. Меблі, стіни і навіть вбудована кухонна мийка — тут усе ніби виліплене з одного тіста, створене з одного матеріалу. «Це робилося для того, щоб уникнути дроблення, надлишкової деталізації та візуального шуму, аби отримати максимально спокійне тло для тих предметів, які потрібно підкреслити», — ділиться дизайнер. Стіни «вдягли» у вибілений колір із палітри земляних відтінків. Загальне кольорове рішення розбавили акцентами: помаранчевим (у психології він визначається як дружній і об’єднуючий) — в оббивці дивану, і оливковим — в оббивці ліжка, виготовленого за авторськими ескізами Тетяни.

Загальна цілісність і навіть певна скульптурність, рукотворність простору відчуваються завдяки матовим текстурам. «От уже кілька років я навмисно уникаю глянцевих поверхонь, принаймні намагаюся мінімізувати їхню кількість на проєктах, — розповідає Тетяна, — із глянцем житлові інтер’єри мають парадний і урочистий вигляд, але підсвідомо змушують власників відповідати цьому і тримати себе в певному «палацовому тонусі». Я ж, навпаки, прагну до того, щоб оселя сприяла розслабленню, відновленню сил і здобуттю душевної рівноваги».

Лляні скатертини, світлі стіни, декоративна композиція із сухоцвіту… Почуття, викликані цим інтер’єром, у філософії вабі-сабі описують як світлу меланхолію чи духовну спрагу, а в розумінні північних країн такий дизайн межує з поняттям хюґе. «Тут виникають асоціації з осінню — з її найбільш теплим, затишним, наповненим сонцем, м’яким і якимось особливо неспішним періодом», — розмірковує Тетяна Денисенко.

Історія проєкту не завершена, дім шукає нових мешканців, але вже зараз він може розповісти про багато речей і багатьох людей. На питання, чи хотіла б сама авторка інтер’єру жити в такій квартирі, Таня відповіла ствердно: «Звісно, мені близька ця стилістика. Складно створювати те, що не є тобі знайомим по духу». Уявляється: тут вона заварювала б чай, розміщувала живописні полотна, а на приліжковій тумбочці тримала б твори улюблених письменників — Стефана Цвейга, Проспера Меріме і Нікколо Макіавеллі…

 

Фото: Сергій Савченко

Текст: Марія Голубка