Право на стіни. Графіті й мурали як маркер (не)благополуччя

Ставлення суспільства до графіті можна порівняти зі ставленням до татуювань. Між двома культурами дійсно можна провести багато паралелей: історія тату й наскельного (настінного) живопису почалася за кілька тисячоліть до нашої ери; тату і графіті несуть навантаження з товстого шару смислів; виконують як символічну, так і суто естетичну функцію; є вираженням суб’єктивного начала — як художника, так і носія.

Графіті й мурали на тілі міста, як і татуювання, сприймаються багатьма як прояв маргінальності, певної кастової мітки, притаманної неблагополучним районам, нехарактерної для респектабельних просторів (останнім часом усе частіше використовується слово «мурал» — вільна інтерпретація терміна «мураль» (mural), що в перекладі з іспанської означає «настінний живопис». — Прим. ред.).

Повертаючись до слів Олександра Попова про те, що графіті є проявом смерті міських просторів, варто зазначити, що в них закладений закономірний конфлікт між зодчими й вуличними художниками, інтервенція яких сприймається першими як непрохане й небажане втручання в закінчений образ архітектури.

Але все ж твердження здається парадоксальним, якщо згадати, що мегаполіси з найвищою концентрацією графіті й муралів — Нью-Йорк і Лондон — є світовими фінансовими столицями, містами, що займають верхівку рейтингу за кількістю мільярдерів і мільйонерів, і точно не асоціюються з безгосподарними просторами.

Графіті й муралізм часто використовуються в якості інструментів креативного розвитку

Більше того, графіті й муралізм успішно комерціювалися і часто використовуються як один із інструментів креативного розвитку — для залучення туристів, активації площ, кварталів і цілих районів.

 

Спочатку було слово

Прийнято вести відлік новітньої історії графіті від фрази Kilroy was here, яку залишали американські солдати на стінах звільнених міст у часи Другої світової війни. Цей, як би зараз сказали, мем увійшов в американську культуру, дав імпульс масовій появі написів, а пізніше — малюнків і гігантських живописних розписів-муралів на стінах по всьому світу.

 

Графіті як новий міський антропологічний шар стали багатим матеріалом для соціологічних і етнографічних досліджень, зокрема й на пострадянському просторі. Надія Парфан, автор урбаністичного дослідження Kyiv Graffiti: Production of Space in Post-Soviet City, виданого у 2011 р., аналізує київські графіті як просторову практику, притаманну спальному району, і розмірковує про їхню інтервенцію в центр столиці.

В Україні графіті — це не стільки «символічне вторгнення гетто в місто» за Бодріяром і не стільки обмін символічними знаками всередині субкультурних спільнот, скільки продукт глобалізованої культури, вираження прагнення влитися в мейнстрим. Звідси активна, яскраво виражена медійність київських графіті й муралів і прагнення художників бути поміченими. Як будь-яке узагальнення, це супроводжується безліччю винятків.

Самі графітісти й муралісти, відповідаючи на питання про те, що саме спонукає їх до створення якомога більших і яскравіших кольорових плям, частіше за все відповідають, що їх мотиви не пов’язані з амбіцією.

В Україні графіті — це вираження прагнення влитися в мейнстрим

«Написання графіті ефемерне — нові команди з’являються і зникають щодня. Можна перерахувати різні причини такого стану справ, але найбільш значущим я вважаю економічний фактор», — пише Парфан.

Аерозольна фарба коштує досить дорого, і немає сенсу витрачати її на будівлі, що охороняються, чи споруди, де малюнок або напис швидко зітруть. Намагаючись продовжити час життя своїх робіт, графітисти обирають занедбані, безгосподарні простори. Одноманітна архітектура спальників примушує вуличних художників шукати способи надати безликим районам хоча б якусь індивідуальність, створюючи нові, більш яскраві когнітивні карти спогадів для жителів.

Надія Парфан з’ясовувала мотивацію вуличних художників. У своєму дослідженні вона наводить слова одного з учасників групи Psia Krew: «На фоні переважаючої реклами шинки й культури зовнішнього оформлення, яка повністю деградувала, на фоні несмаку графіті і стріт-арт говорять: ми тут і презирливо псуємо візуальний комфорт ідіотам».

Ще одна з особливостей київської історії — це повна відсутність взаємозв’язків і діалогу між художниками-інтервентами і архітектурною спільнотою, незважаючи на спільне поле — міські простори. Але якщо графітисти проявляють своє ставлення у формі активних дій, то архітектори просто спостерігають за ситуацією збоку.

Київська архітекторка Kate Ro коментує своє ставлення так: «Ставлюся до графіті як до елемента соціального стріт-арту. Але ще більшим стріт-артом мені здається такий спосіб боротьби з графіті, як їх зафарбовування — тією фарбою, яка була під рукою.

Таке враження, що в комунальних службах просто немає людини, яка здатна не те що визначити тон фону, але навіть колір. У підсумку ми бачимо своєрідне змагання між художниками й комунальниками або між групами вуличних художників.

Так, графіті — це скоріше ознака неблагополуччя. Хоча трапляються дуже вдалі, доречні роботи. Врешті-решт утеплення фасадів і скління балконів також хтось називає вандалізмом, а хтось розглядає як прояви стріт-арту. Я звертаю увагу не тільки на фасади будинків, але й на поверхні інженерних споруд (переходи, мости, розв’язки тощо).

Особливо зворушливий вигляд має мегаспоруда, на підніжжі якої раптом з’являється новий смисловий шар — прояв людського. Що ж, якщо не працюють закони й неможливо покарати виконавця за подібні акти вандалізму, тоді нам, проєктувальникам, треба замислитися: а чи не повинні всі поверхні стати стійкими до фарби?».

Особливість київської історії — відсутність діалогу між художниками і архітекторами

Утім, проблема зіпсованих фасадів є тією чи іншою мірою актуальною для будь-якого з українських міст. В Одесі один із найбільш замальованих міських просторів на Військовому узвозі, поблизу старих сходів, недавно підтвердив статус «маргінального»: зник один із пари котів-сфінксів Віктора Тіблевича, встановлених у рамках загальноміського проєкту «Місто скульптур». Обговорюючи цю новину в соцмережах, коментатори резюмували: «Недивно. Найбільш неблагополучне місце».

 

Єдність і боротьба

Для США взірцем вирішення проблеми графіті є «філадельфійська модель». Ще у 80-х рр. ХХ ст. мер Філадельфії Вілсон Гуд заснував організацію Philadelphia Anti-Graffiti Network. Вона зайнялася знищенням графіті, розшуком художників в буквальному сенсі «за почерком» — за допомогою створеної бази теґів і малюнків.

Паралельно впроваджувалися заборони на продаж фарби в балончиках неповнолітнім або раніше впійманим за порушення. Але, розуміючи, що дієвість карних заходів обмежена й може призвести до загострення боротьби, влада Філадельфії на рівні штату, а потім і на рівні країни схвалила запровадження програми Mural Arts Program.

Якщо вже потяг до малювання на стінах такий сильний, то нехай вуличні художники створюють малюнки, які будуть радувати людей, а не відлякувати їх. Перші мурали в рамках програми MAP з’явилися на найбільш проблемних будівлях — поверх графіті.

Уся історія міських графіті й муралів — суцільна діалектика. Родоначальник муралізму, мексиканський художник Дієго Рівера, створював фрески Detroit Industry, на яких зображував розквіт промисловості Детройта, зокрема заводи Форда, в 1932 р. — у розпал Великої депресії. Рівера був переконаним соціалістом, але не відмовлявся від замовлень капіталістів, які платили за його роботу щедрі гонорари.

Роботи і активізм Бенксі продовжують надихати графітистів у всьому світі

Феномен Бенксі, культового персонажа зі світу графіті, досі продовжує розбурхувати уми. Аутсайдер, чия особа досі так і не деанонімізована, перетворився на світовий бренд і нового Мідаса. Буквально все, до чого він доторкнувся, перетворюється на золото.

Так, остання робота Бенксі — «Бабуся, що чхає» на Вейл-стріт у Бристолі — за оцінкою артдилера Джоуї Сайєра коштує 3–5 млн фунтів стерлінгів. Власниця будинку, яка раніше виставила його на продаж лише за 400 тис. фунтів стерлінгів, уже передумала продавати його так дешево.

Роботи і активізм Бенксі продовжують надихати графітистів у всьому світі. І хоча багато хто з художників пізніше обирає легальний муралізм, ряди тих, хто «тримає балончик із фарбою за пазухою», поповнюються новими адептами. Незважаючи на бонуси у вигляді безкоштовної фарби, участі у фестивалях, нагород, культурного й суспільного визнання, далеко не всі графітисти перейшли на умовно «світлу сторону».

 

Говоріть голосніше!

Через свою ефемерність і динамічність вуличне мистецтво можна було б сміливо назвати fast art, якби суспільство мало достатньо людей, які вміють читати теґінг і диференціювати тенденції. Для тих, хто не занурювався глибоко в тему й не має в найближчому оточенні вуличних художників, еволюція графіті стала очевидною лише тоді, коли художники, які вийшли із середовища стріт-артистів, отримали доступ до гігантських площин.

Еволюція графіті стала очевидною, коли художники отримали доступ до гігантських площин

З одного боку, мурали інтегрували українську столицю у світовий арт-мейнстрим, з іншого — боляче вдарили по ідентичності та камерності простору, принісши в тихі дворики київського центру яскраві, помітні кольорові плями. Якщо сприймати всі знаки міського простору як символічний текст, масову появу муралів можна прокоментувати так: «Ніколи ще місто не говорило так голосно!»

Хоча більшість київських муралів аполітичні, політики та культуртрегери часто акцентують, що мурали масово з’явилися в місті після 2014 р. Уже тільки це надає оптиці, крізь яку глядач дивиться на прояви нового українського стріт-арту, якийсь політагітаційний фільтр.

Візуальне мистецтво завжди намагалися активно використовувати для пропаганди — графіті та мурали не стали винятком із правил. Під час передвиборчих перегонів штаби кандидатів наймають художників для поширення трафаретних партійних лого, портретів чи девізів.

Мурали часто з’являються на місці знищених радянських мозаїк або модерністських фресок, але їхня поява має не стільки політичний підтекст, скільки пов’язана з нехтуванням модерністською спадщиною та економічними проблемами власників будівель. Регулярно з’являються новини про те, що чергова мозаїка, барельєф або панно демонтовані чи приховані під шаром утеплювача, поверх якого намальований свіжий, яскравий мурал.

Чому саме об’єкти модерністської архітектури найчастіше стають «полотнами» для вуличних художників — графітистів і муралістів? Архітектор Віктор Зотов пояснює це так: «Модерністська спадщина (в основному 20–30-і, 60–70-і рр. XX ст.) часто має великі площини об’ємів без деталей, і це провокує до прояву різної пов’язаної з нею активності, зокрема й протестної, як-от графіті.

Думаю, це програмна властивість модерністської архітектури. Сучасне (стосовно архітектури) для мене не стільки мінімалістичне, скільки лаконічне, досконале, вишукане, витончене. Особливо важливим для мене є шанобливе ставлення до природи, міста, історії, людей.

Явище графіті глобальне. Наша ситуація специфічна через невизнання цінності модерністської культури, зокрема з тієї причини, що цей період є особливо трагічним у нашій історії. Що робити, щоб змінити ситуацію? Необхідна широка освіта, треба робити якісну архітектуру, чистити фасади хімзасобами».

 

Візуальні алергени

Спроби комерціалізації вільного й неформального за своєю суттю стріт-арту часто обертаються гучними скандалами. Проєкт More than us, у рамках якого вісім художників створили мурали на станції метро «Осокорки», став знаменитим не так завдяки обговоренню сюжетів і художньої цінності робіт, як через скандал про розтрату бюджетних мільйонів.

Знищення муралу «Красуня і птах» американського художника Ернесто Маранжа на Дарницькій площі в Києві, який закатали під утеплювач, підняло дискусію про правомірність розпису фасадів багатоквартирних будинків — а чи не є це прямим порушенням прав мешканців, колективних власників будівлі?

Архітектор не повинен підлаштовувати свої плани під вуличних художників

Яскравим прикладом протистояння в самому середовищі вуличних художників стала поява International Xuj Art Foundation — гурту, який «доповнює» мурали «в законі» нецензурними написами. Таким чином учасники організації намагаються повернути міські простори «до давніх традицій настінного розпису». Жителі реагують на подібні ініціативи різко негативно, але і з їхнього боку заклики до мораторію на появу нових мегафресок на міських фасадах звучать дедалі частіше.

Утім, іще частіше лунають заклики на заборону «реклами шинки» (висловлюючись тезою анонімного графітиста з Psia Krew), гігантських білбордів — основної причини візуального хаосу в українських містах. На ідіосинкразію до зовнішньої реклами страждає більшість городян, але її не меншає.

Тим часом великі виробники фасадних покриттів і фарб активно розвивають лінійки «антивандальних» фінішних покриттів. «Найменш стійкий до пошкоджень матеріал фасаду — це, само собою, штукатурка. Але я не вважаю наявність штукатуреного фасаду помилкою проєктувальника.

Так, це слабке місце, але це не означає, що архітектор має підлаштовувати свої плани під вуличних художників», — вважає Олександр Попов, співзасновник архітектурної компанії archimatika.

Захисний шар дійсно може стати компромісом, який, звичайно, не влаштує жодну зі сторін, але як мінімум дасть свободу для маневру. Залишиться лише вирішити в кожному конкретному випадку, що саме захищати: фасад або мурали та графіті на ньому — як захищають бронесклом малюнки Бенксі. Ще одне завдання не з легких.

 

Андрій Вавриш, СЕО SAGA Development

Девелопер — ще одна зацікавлена особа, яка входить до кола стейкхолдерів, так чи інакше залучених до впливу міських графіті та муралів на простір. Чи може людина, відповідальна за народження нових об’єктів, абстрагуватися від їхнього життя і всього, що станеться з ними за роки потому? Наскільки доречним у ТЗ є фактор вандалостійкості? Ці аспекти PRAGMATIKA.MEDIA обговорила із СЕО SAGA Development Андрієм Вавришем.

PRAGMATIKA.MEDIA: Архітектори традиційно не люблять графіті та мурали, оскільки ті є незапланованою інтервенцією в їхні плани, що іноді змінює образ будівлі й концепцію простору. Цікаво дізнатися точку зору девелопера. Що думаєте про явище графіті та масову появу в Києві величезних муралів?

Андрій Вавриш: Так, це однозначно інтервенція. Вона може бути різною за ідеєю та результатом — позитивною і негативною. Сам факт інтервенції не обов’язково свідчить про помилку проєктувальника. Вона буває ворожою, нахабною — і тоді їй неможливо перешкодити жодними системами охорони, немає можливості її попередити.

Можна будь-який, найдосконаліший архітектурний об’єкт спаплюжити недоречним втручанням. Але чому всім так подобаються графіті Бенксі? Тому що вони етичні. Його спосіб втручання настільки тонкий, що він нічого не порушує, не знищує, а привносить новий сенс. Ось у цьому випадку інтервенція є позитивною.

Згадуючи про мурали, можна говорити про спробу переосмислення архітектури, втручання навіть із деякими етичними цілями. Дуже часто дії муралістів — це спроба надати новий сенс. У будь-якому разі така історія завжди контроверсійна: комусь подобається, комусь ні.

Це природно, адже й архітектура подобається не всім. Але новий, інший сенс завжди вартісний. Тому графіті та мурали доречні, коли це втручання є етичним, розвиває простір і додає, формує змістовний сенс.

«Нехай архітектура задає суспільству вектор — від естетики до етики»

P.M.: Завдяки активності SAGA Development у Києві з’являються об’єкти сучасної архітектури європейської якості та дизайну. Чи думаєте ви, ставлячи технічне завдання архітекторам, про те, щоб зробити ці будівлі максимально вандалостійкими?

А. В.: Це як із метеликом у ваших руках: живий він чи ні? Можна зробити чудовий фасад і зіпсувати його, використавши невідповідні матеріали. Мені здається, якість архітектури має бути такою, щоб вона зупиняла втручання. Щоб провокувала трепетне ставлення, яке зупинить твою руку й не дозволить щось зіпсувати.

З іншого боку, постає питання культури того, хто стоїть за такою інтервенцією. Ця точка біфуркації між творцями та інтервентами, між архітекторами та вуличними художниками в різних культурах, у різних суспільствах різна. Чим вищою є культура спільноти та цінність архітектурного об’єкта — тим меншою є вірогідність некультурного втручання.

Я не думаю, що подібні взаємини можна якось урегулювати. Не впевнений, що всі втручання можна передбачити. Не вважаю, що є сенс архітекторам, які створюють якісну архітектуру, озиратися на можливу загрозу й намагатися створювати насамперед вандалостійкі поверхні.

Це в підземних переходах доречно або в місцях масового скупчення людей — просто через підвищений трафік, навантаження. Мені здається, спроба огорнути будинки бронею вбиває саму архітектурну ідею.

P.M.: І все ж таки ви напевне не можете не розмірковувати про те, наскільки стійкими є ваші нові будівлі, коли знімається огорожа будмайданчика й будівля відкривається місту, городянам?

А. В.: Я багато думав про те, наскільки крихкою, навіть ніжною є архітектура фасаду нашої нової будівлі по вулиці Сагайдачного (SAGA City Space, побудований за проєктом харківського архітектора Олега Дроздова, виділяється перфорованим цегляним фасадом, напівпрозорою вуаллю. — Прим. ред.).

А потім зрозумів, що просто не хочу уявляти, що хтось може свідомо спробувати нашкодити цьому об’єкту. Нехай сама його архітектура служить якимось моральним камертоном і задає суспільству вектор — від естетики до етики.

 

Олексій Бордусов, Aec Interesni Kazki

У чому відмінність графіті від сучасних муралів і чому вплив останніх на простір українських міст ніхто не досліджує — про це виданню PRAGMATIKA.MEDIA розповів Олексій Бордусов — Aec Interesni Kazki.

«Графіті – правдивий і щирий вид мистецтва»

PRAGMATIKA.MEDIA: Почавши два десятиліття тому з графіті-райтерства, ви, вживаючи слова дослідника субкультури графіті Річарда Лахмана, еволюціонували настільки, що «переїхали з вулиці до галереї». Графіті спонтанні й ефемерні. Мурали продумані і монументальні. Що з них більш агресивне відносно архітектури? Що сильніше впливає на простір і як саме це відбувається?

Олексій Бордусов: Справжнє графіті — це анархія, де не йдеться про якийсь вплив на місто чи архітектуру. Серед графіті-художників існує певний кодекс, наприклад, не малювати на пам’ятках культури, але це все доволі умовно. Графіті — субкультура, та я вважаю його справжнім, правдивим і щирим видом мистецтва. Щодо сучасних муралів та стріт-арту, то це зовсім інше.

Вони мають два джерела виникнення — також графіті та мексиканський муралізм XX ст. У сучасному муралізмі чи стріт-арті щирість і правдивість часто не є головними чи відсутні взагалі, тобто вплив на простір чи архітектуру залежить від особистих намірів художника, куратора певного проєкту чи смаків замовника.

P.M.: Коли працюєте зі стінами, чи ставите перед собою амбіцію перекроїти простір або «повторно привласнити» його? Як би ви сформулювали функцію своїх робіт: вони заповнюють порожнечу в просторі? Доповнюють архітектуру? Замінюють її, створюючи альтернативну реальність?

О. Б.: Вважаю, що якоїсь певної функції моїх робіт відносно архітектури чи простору взагалі немає. Яка функція картини в галереї, музеї, роль мистецтва взагалі? Мабуть, щоб їх просто бачили. Так само і з муралами — вони з’являються, існують деякий час, потім їх зафарбовують чи вони згодом зникають.

Для функціональності в архітектурі є, наприклад, такий жанр, як суперграфіка, завдання якого, як ви говорили, якось захопити простір чи створити акцент, враховуючи середовище. Але зараз усі стилі та жанри перетнулися саме завдяки буму стріт-арту в усьому світі, ніхто вже не відрізнить їх одне від одного. Так, я завжди намагаюся вдало підібрати сюжет і кольори для муралу, враховуючи середовище, але це завжди суб’єктивно — результат комусь подобається, комусь ні.

Стріт-арт і сучасний муралізм — найбільш суперечливе явище, «мистецтво для всіх»

P.M.: Навіть Interesni Kazki часто називали конформістами. Нещодавно ви взяли участь у проєкті «Знову до школи». У цій фресці складно знайти якийсь наратив (і, на нашу суб’єктивну думку, цим вона також прекрасна). Але побачивши свіжий мегамурал «Материнство» від PastArt, люди помітили в ньому не просто наратив, а навіть пропаганду. Чи не здається вам, що київські художники, які займаються стріт-артом, все частіше виступають агентами формальної й політичної пропаганди?

О. Б.: Щодо стріт-арту та сучасного муралізму, загалом це, на мою думку, найбільш суперечливий жанр. Чи навіть не жанр, а скоріше сучасне явище, яке ще називають «мистецтвом для всіх», тобто як для тих, хто споглядає, так і для тих, хто його виконує на стінах міста — чи то невеличких парканах, чи 20-поверхових фасадах будинків.

Немає майже ніякого відбору для тих, хто хоче працювати в публічному просторі. Точніше, відбір у 90 % випадків виконують такі самі, ніяк не пов’язані з мистецтвом куратори стріт-арт-фестивалів чи проєктів. З особистого досвіду можу сказати, що організаторами чи кураторами стріт-арт-проєктів частіше за все були громадські активісти чи соціальні, державні працівники або взагалі підприємці, ніяк не пов’язані ні з образотворчим мистецтвом і галереями, ні з культурою взагалі.

Найбільш яскраво це проявилося в Києві на прикладі проєкту Art United Us, куратором якого був усім відомий політичний авантюрист разом зі своїми такими ж колегами-помічниками, які від початку заявили про план виконати 100 муралів в Україні та 100 муралів в усьому світі, причому про якість і зваженість щодо середовища та соціального сприйняття ніхто з них не думав. Чи от цей приклад, який ви навели, — мегамурал «Материнство» від PastArt, де роль куратора-замовника виконував звичайний (!) забудовник.

Ситуація зі стріт-артом в усьому світі подібна, але в Європі, скажімо, все таки більша інтеграція публічних проєктів із культурними інституціями, музеями, галереями, тому це, можна сказати, працює як фільтр, що виконує більш-менш адекватний відбір митців.

Є, наприклад, позитивні приклади публічних проєктів, коли вони реалізуються художниками для невеликих житлових ком’юніті зі взаємним погодженням і розумінням, що певна робота на стіні їм подобається і що вона необхідна.

 

Саша Корбан, художник-мураліст

Художник-портретист Саша Корбан «заселив» столицю України та інші міста гігантськими людьми. Про те, що мотивує його до створення мегапортретів на стінах панельних висоток і чим він керується у виборі поверхонь для своїх робіт Саша розповів в інтерв’ю PRAGMATIKA.MEDIA.

«Вирішив малювати лише у спальних районах»

PRAGMATIKA.MEDIA: Ви буквально «наділяєте архітектуру обличчям». Соціологи вважають, що графіті (і мурали, можливо, теж) — це реакція людини на нудне середовище та погану архітектуру. Чи можна вважати і ваші роботи подібною рефлексією?

Саша Корбан: Думаю, що ні. Я малюю на стінах не для прикрашання будівлі чи району, а тому що не можу не малювати, хоч би як банально це не звучало. Просто малюю і часто — в андеграундних місцях (під мостом, на закинутих будівлях, на гаражах), але не вважаю це середовище нудним чи поганим. Там мало хто побачить мої роботи, хіба що випадкові перехожі, але я роблю це насамперед для себе. Люблю такі місця.

P.M.: Що більш агресивно (радикально) впливає на середовище — ефемерні графіті чи довговічні мурали?

С. К.: Я вважаю, якщо малюнок (мурал) грамотно/гармонічно вписаний у навколишнє середовище, у контекст, якщо він на своєму місці, то не агресивний. Але оскільки у нас на мурали люди звертають більше уваги, бо вони масштабніші, монументальніші, то, напевне, вони мають більший вплив на суспільство і архітектурне середовище.

P.M.: Коли обираєте стіну, чи звертаєте увагу на якість архітектури самої будівлі та контекст (оточення)? Чи є будівлі, на яких ви категорично відмовляєтеся малювати?

С. К.: Обов’язково звертаю. І неодноразово відмовлявся від проєктів, куди мене запрошували та де пропонували стіни, що не зовсім підходять для створення на них малюнків. Наприклад, частково утеплені будівлі чи пам’ятники архітектури.

Або якщо бачив, що саме на тій локації, в тому оточенні/середовищі просто не потрібно більше нічого, оскільки там уже все круто й гармонійно. Але часто на тих самих стінах потім усе ж таки з’являлися мурали, проте не в моєму виконанні.

P.M.: Чи відстежуєте ви зворотний зв’язок і життя своїх робіт і чи робите висновки з почутого-побаченого?

С. К.: Якщо чесно, то я не дуже стежу за своїми старими роботами. Вони живуть своїм життям. Хоча, швидше за все, організатори проєктів, у рамках яких вони були створені, може, і відслідковують. А ось щодо зворотного зв’язку, то я завжди комунікую із жителями будинку (якщо малюю на житловому будинку/в житловому кварталі), з локальними жителями як до початку процесу, так і під час, і після.

Показую ескіз, портфоліо, ми знайомимося, спілкуємося — це завжди діалог із людьми/громадськістю. І часто навіть після завершення мені пишуть або телефонують люди, надсилають фотки різних ракурсів і «нового» життя моїх робіт, доносять свої думки, коментують…

Мені здається, що найголовніший висновок для себе я зробив у 2015 р., коли вирішив малювати лише в спальних віддалених районах чи андеграундних місцях. Мені це ближче, до того ж створення муралів саме там і комунікація з місцевими жителями під час процесу набагато актуальніша, ніж у центрі міста.

Створення муралів у спальних районах більш актуальне, ніж у центрі міста

P.M.: Нещодавно опублікували статистику: згідно з останніми підрахунками, у Києві вже 150 муралів. Це мало для міста чи більш ніж достатньо? Можливо, простір уже перевантажений?

С. М.: Якщо рахувати в масштабах величезного мегаполіса, то цифра 150, можливо, не така й велика. Хоча на деяких локаціях можна було б не малювати (вони там не зовсім доречні). Це стосується й деяких моїх робіт.

 

Віталій Онопрієнко, київський активіст, засновник руху «Києве, мий»

Якщо застосувати третій закон Ньютона, а саме закон рівності дії та протидії, до урбаністичних процесів, то очевидно: якщо хтось малює на міських стінах графіті, то хтось повинен їх змивати. На запитання PRAGMATIKA.MEDIA відповів Віталій Онопрієнко — київський активіст, засновник руху «Києве, мий», який із власної ініціативи займається прибиранням міських просторів, зокрема відмиває фасади будівель від фарби за допомогою мийки високого тиску.

«Простір убиває не графіті. Його вбивають люди»

PRAGMATIKA.MEDIA: Коли ви приймаєте рішення про видалення графіті, то яким чином визначаєте, що є брудом, який спотворює будівлі, а що — проявом стріт-арту, який можна вважати визначною пам’яткою?

Віталій Онопрієнко: Рішення приймається миттєво та абсолютно суб’єктивно. Я не несу відповідальності за те, що зітру, тому на мені не лежить тягар сумнівів, чи правильно я вчиню. Але, звичайно, я все-таки проводжу якийсь порівняльний експрес-аналіз. Якщо написані матюки або «Вася», то природно, такий напис видаляється.

А ось кілька років тому у Львові мені трапився напис «Б’є — значить ст. 126 КК». Тоді мені здалося, що це привертає увагу до соціальної проблеми, тому подібний напис я б не видаляв. На оцінку конкретного твору витрачається приблизно 5 секунд. Тобто видаляємо — не видаляємо. У Києві хорошого якісного стріт-арту, власне кажучи, немає. Тож вирішувати питання просто.

P.M.: Ваша думка: чи повинні художники узгоджувати будь-яку свою діяльність із міськими комунальними службами, чи стрижень стріт-арту — це його неформальність?

В. О.: Ні, не повинні. Подібні дії порушать саму ідею стріт-арту. Ця сфера має саморегулюватися. І коли кількість вуличних художників, які пропонують якісний контент, буде досить великою, то й місто зміниться. Наприклад, Андріївський узвіз після низки реконструкцій має непоганий вигляд.

Жодному стріт-артеру, розумному, талановитому, безталанному, дурному, не спаде на думку розмальовувати Андріївську церкву. А закинуті простори, навпаки, приваблюють. І оскільки зараз талановиті митці в меншості, то занедбані простори й мають маргінальний вигляд. Але узгоджувати щось із містом — це нонсенс.

P.M.: Яким чином ваша організація комунікує з комунальниками? Ви запитуєте їхнього дозволу на проведення чергового миття?

В. О.: Ми не робимо запитів на дозволи й не збираємося. Якщо нас у процесі прибирання раптом заарештують, ми до цього абсолютно готові. Але, якщо чесно, не віримо, що таке станеться.

P.M.: Іноді графіті наносяться особливо стійкою фарбою, під час видалення якої є ризик пошкодити мийкою високого тиску, наприклад, стару штукатурку на історичному будинку. Як ви чините в подібній ситуації?

В. О.: Графіті майже завжди наносяться особливо стійкою фарбою, яка може витримувати температурні перепади, вологість, дощі, сніг протягом десятиліть, поступово вицвітаючи. Історичні будівлі ми принципово не чіпаємо. Якщо сам фасад є історичною цінністю, ми його не торкаємося.

P.M.: Як вважаєте, «нелегальне прибирання», в якому вашу групу одного разу звинуватили, може справді стати проблемою, якщо за діло візьмуться активні, але недосвідчені в тонкощах вуличного мистецтва громадяни?

В. О.: Повторюся, на мою суб’єктивну думку, вуличне мистецтво в Києві майже відсутнє. Пригадується абсолютно геніальний напис на стіні на Рейтарській: «Сахалін — це Японія». Ну, це круто. Якщо її хтось зітре, не те, щоб стане образливо, але… Суть вуличного мистецтва якраз у тому, що воно не живе довго. І в цьому його окрема цінність.

Є ще один напис, навіть не знаю, чи живий він досі. Десь на півдорозі від Золотих воріт до Валів, ближче до Львівської площі, на підпірній стіні написано: «Відкрийте Львівську браму!» Розташування цього напису, посилання на життя міста — це максимально круто, якщо жити в цьому місті, знати, що таке «Львівська брама» та чому вона зачинена. Але якщо напис зникне — так тому й бути.

Навіть якщо всі городяни, схильні до активізму, вийдуть завтра на вулиці з ганчірками, відрами та віниками, то в результаті такого мегаприбирання Київ стане трохи схожим на Мінськ своєю доглянутістю. Але нічого поганого не станеться. А вуличне мистецтво… Наступного дня нове з’явиться.

«Київ — весь суцільний, великий цілісний маркер деградації міського середовища»

P.M.: У чому, на вашу думку, причина того, що однією з мішеней вандалів стала Поштова площа?

В. О.: Я вважаю, що не зовсім справедливо їх називати вандалами. Вони все ж таки, хоча й невдалі, але художники. Вандалізм — це навмисне завдання шкоди чужому майну. Графітисти не ставлять собі таку мету. Але, повертаючись до теми мертвих суспільних просторів, можна сказати, що Поштова площа, по суті, є мертвим простором. Музей не відкрили.

Торгові площі, які були там заплановані, не працюють. Сама по собі площа — це просто гранітно-бетонне пекло. Тут немає тіні, нема дерев, не працює фонтан. Узимку там нудно, а влітку неможливо перебувати, бо спекотно. Мертвонароджений простір абсолютно зі зрозумілих причин був облюбований скейтерами, які прикрасили його на свій смак.

Я бачу тут не вандалізм, а помилки в проєктуванні. Хотіли зробити для містян — зробили для скейтерів. Можливо, так і треба залишити.

P.M.: У Нью-Йорку та низці європейських міст підлітків, які були спіймані на вандалізмі, зокрема й графітистів, часто відправляють на громадські роботи з прибирання. Ви погодилися б «посилити» свої лави правопорушниками?

В. О.: Ні, я б таких людей трудитися з нами пліч-о-пліч не взяв. Вони би працювали з низькою ефективністю, при цьому відволікали б членів нашої команди, їх потрібно було б навчати. Але вони прогнозовано не вступили б у наші ряди. Словом, ми витратили б час на навчання, але не отримали їх як напарників.

Я не проти здалеку координувати подібні групи: в офісному режимі призначати їм цілі, а потім перевіряти результат. Але працювати з ними разом я б не став. Ну і вважаю, що в нашій країні протягом найближчих 50 років подібна практика неможлива.

P.M.: У якихось українських містах є організації та групи добровільних мийників міста, подібні до вашої?

В. О.: Тепер уже є. У Дніпрі нещодавно з’явилася команда хлопців, яких надихнув наш проєкт. Вони навіть створили власний логотип і мають намір серйозно боротися за чисте місто. В Одесі ми самі збираємося щось подібне організувати. Готове майже все, крім назви. Не можемо вигадати дотепну назву для одеської команди.

P.M.: І повертаючись до теми «міських хвороб»: що ви вважаєте головними маркерами деградації міського середовища?

В. О.: Київ — весь суцільний, великий цілісний маркер деградації міського середовища. В принципі, ступінь деградації міст на європейському континенті можна виміряти в «києвах». Наприклад: Варшава = 0,4 Києва, Будапешт = 0,25 Києва, Львів = 0,75 Києва. Гірше за Київ немає нічого. Що робить його таким?

Перше — відсутність можливості пересуватися поверхнею. Місто є максимально автомобілецентричним. Вважається, що поверхнею ходять плебеї, тому їх потрібно заганяти під землю. У контексті відкриття острівця безпеки на переході через Хрещатик: те, що я читаю в коментарях Facebook — просто пекло!

Водії переконані, що всі, хто не за кермом, мають ходити під землею та бажано взагалі звідти не висовуватися. Друге — вулична торгівля. Я маю на увазі МАФи, кіоски, які так розповсюджені і в центрі, а чим далі від центру — тим їх більше. Вони, по-перше, генерують величезну кількість сміття, а по-друге, б’ють по пішохідних просторах. Адже кіоски не ставлять на проїжджій частині, їх завжди розміщують на тротуарі. І це обмежує пішоходів у їхніх правах.

У жодному разі я не вважаю графіті символом остаточної смерті простору. Наприклад, є простір, який ми називаємо між собою «Подільський трикутник»: це невелика площа поряд із північним виходом із метро «Контрактова площа», який веде до «Пузатої хати». Це місце мало два народження.

Перший раз — після реконструкції, коли там переклали плитку, висадили дерева, встановили лавочки та гарні ліхтарі. Другий раз — цього літа, коли ми його відмили, прибрали все сміття, віддраїли плитку, висадили на клумби нові рослини, оскільки за багатьма просто не доглядали, і вони загинули. І потім я спостерігав, як упродовж трьох днів цей простір знову деградував до початкового стану. І причина цього зовсім не скейтери чи графітисти.

Причина в безпритульних і в торгових точках. Там дві точки із шаурмою, аптека та кав’ярня. Ось шаурма — це просто проблема номер один! Тому що кожен, хто купив шаурму, сідає на лавку поїсти. А майонез капає на плитку. І потім ці масні плями на ній залишаються. Якщо ви звернете увагу, то дуже часто на світлій плитці мощення всюди в місті можна побачити чорні розводи: це саме жир, сліди соусів, які капають із вуличної їжі.

Друга проблема — аптека, де безхатьки купують якусь дешеву настоянку, яку вживають як альтернативу міцним спиртним напоям. В аптеці про це знають і заробляють, регулярно поповнюючи запаси. Потім усе навколо всіяне порожніми пляшечками. Клумби використовуються як смітники, в які кидають недопалки. Усе це я особисто спостерігав після того, як ми 12 годин провели там за прибиранням.

Простір убиває не графіті, його вбиває населення. Чому? Тому що воно живе в країні, де всі всім винні, але ніхто нічого не робить.

 

Юлія Островська, мистецтвознавець, кураторка Mural Social Club і Urban Club, директорка фонду Sky Art Foundation

Як відбувається відбір ескізів перед фестивалями стріт-арту? Як, за яким принципом організатори та куратори заходів, що глобально впливають на вигляд міста, обирають «полотна» — стіни для муралів?

На ці та інші запитання PRAGMATIKA.MEDIA відповіла Юлія Островська, директорка Sky Art Foundation, кураторка Urban Club, кураторка фестивалю вуличного мистецтва Mural Social Club.

«Наша ідея — створити артгалерею просто неба»

PRAGMATIKA.MEDIA: Архітектори найчастіше перебувають в опозиції до стріт-арту й таких його проявів, як муралізм, вважаючи їх не просто надмірністю, а й, як сказав один із наших спікерів, «ознакою смерті простору». Які аргументи ви могли б навести на їхній захист?

Юлія Островська: Тут важливо розуміти, з ким ви розмовляєте. Якщо це архітектори Мельбурна чи Лас-Вегаса, то від них навряд чи почуєш подібну думку, оскільки муралізм там є невід’ємною частиною архітектурного ансамблю. Якщо ви поцікавитеся в тих, хто зараз будує Рим, то вони, можливо, і висловлять таку думку, але навіть це я ставлю під сумнів: італійські настінні фрески цінуються, зокрема й місцевими архітекторами, безліч століть.

Загалом аргументація тут така: все є надто суб’єктивним і залежить від того, хто до чого звик історично. В Україні історично муралізм знищувався, вважався виявом художників-дилетантів. Хоча це зовсім не так. Тому «за класикою» мурали заведено лаяти.

Звісно, не завжди і скрізь вони доречні, важливим є чинник доречності того чи іншого малюнка в тому чи іншому місці. Але вважати мурали «ознакою смерті простору» — це все одно, що назвати Big Ben нікому не потрібною вежею.

P.M.: Навіть маленький за розміром настінний малюнок здатний змінити клімат простору. А монументальний мурал може радикально переформатувати міський краєвид. За яким принципом ви відбираєте ескізи для муралів? І як обираєте площі для їхнього розміщення?

Ю. О.: Як ви правильно помітили, мурал здатний серйозно змінити міський пейзаж, тому до вибору художника та місця/стінки потрібно підходити ґрунтовно. Тут розглядаємо та враховуємо кілька важливих факторів:

1. Наскільки сутність роботи відображає настрій і дух місцевості, де ми хочемо потенційно написати мурал.
2. Навіщо він там — чи є в ньому потреба.
3. Наскільки гармонійним є мурал у загальному ансамблі.
4. Чи поділяє й чи розуміє автор роботи потреби/інтереси людей, які будуть бачити його творіння щодня.

Звичайно, ескіз та ідея малюнка створюються художником після того, як він побачить локацію та стіну. Дуже важливий чинник — щоб мурал був гармонійно вписаний у навколишнє середовище (як концептуально, так і візуально). Загалом це складна фундаментальна механіка.

Що стосується площі, то тут ураховуємо все вищезазначене плюс побажання автора, наші можливості, ймовірність реалізації ідеї «під іншим соусом». Скажімо, замість стіни розписати автобусну станцію.

P.M.: Чи відслідковуєте ви подальшу долю муралів, створених у рамках Mural Social Club? Як саме вони позначаються на якості суспільних просторів?

Ю. О.: Від самого початку наша ідея — створити галерею просто неба, доступну для кожного. Оскільки ми продумували свої мурали, якість просторів (а в нашому випадку це спальні райони міст) тільки поліпшилася. Наскільки мені відомо, всі наші настінні панно живі та здорові.

Будь-яке мистецтво можна визначити як інструмент невербальної пропаганди

P.M.: Цінність модерністської архітектури та монументального рад-арту (радянського мистецтва) сьогодні не є беззаперечною для багатьох людей у нашому суспільстві. І часто панно, барельєфи та мозаїка зникають під шаром утеплювача, штукатурки, а зверху з’являється яскравий мурал. Як ви вважаєте, це варварство чи природна еволюція архітектури та міста загалом?

Ю. О.: Думаю, це може бути як одне, так і інше: тут треба розглядати кожен окремий кейс. Але таких прикладів я не зустрічала. Глобально я тяжію до еволюції архітектури. Так, мені подобається берегти історію, але не за рахунок гальмування прогресу. Не варто забувати, що місто — живе середовище, воно змінюється та розвивається.

Я обожнюю радянські мозаїки, трохи вивчала це питання. Завжди дуже сумно спостерігати за тим, як із легкістю їх сьогодні руйнують замість того, щоб зберегти, законсервувати та передати музею, наприклад. Але ні, на жаль, останнім часом усе більше таких випадків.

P.M.: Місто використовує художників як ситуативних урбаністів чи швидше художники використовують місто як експозиційну площину для демонстрації своєї творчості?

Ю. О.: Швидше за все, кожен робить те, на що спроможний. Влада міста часто безсистемно й часом еклектично обирає урбаністичні проєкти, іноді ж усе виходить дуже доречно, добре.

Художники та їхні куратори часом беруться за такі проєкти, які самі не розуміють або які їм не підходять, тому ми спостерігаємо чимало незрозумілого стріт-арту в міському просторі. Ті, хто є фундаментальними у своїй творчості, хочуть поділитися ідеєю й роблять це віртуозно.

P.M.: Усе частіше міські мурали з’являються не просто з дозволу, а за дорученням представників місцевої влади, формальних урбаністів чи забудовників. Іноді тематично мурали «зав’язані» не на атмосфері простору, а на деякому посилі, який має, наприклад, виховний наратив. Чи не перетворюється сучасний стріт-арт на інструмент невербальної пропаганди і як цьому можна протистояти?

Ю. О.: Якщо сильно постаратися, то будь-яке мистецтво можна визначити як інструмент невербальної пропаганди, протистояти цьому точно не потрібно. Це нормально, що мистецтво чомусь учить, відкриває в нас щось нове, іноді спонукає до якихось дій.

Стріт-арт — це живий організм, який є живим, власне, завдяки цьому зв’язку з людьми навколо себе. Але ви маєте рацію, є випадки, коли художник не вписує гармонійно свою роботу в навколишній простір, якщо малюнок є недоречним саме там. І це проблема.

А часто гарні роботи зафарбовуються комунальними службами через непорозуміння, як, наприклад, неодноразово було з роботами Гамлета в Харкові.

Як будь-яке мистецтво, мурали бувають хорошими й поганими, можуть бути взагалі не мистецтвом, а лише мати його формальні ознаки, можуть бути мистецтвом, але травмувати публіку ідеєю чи способом її вираження. Загалом історія непроста.