Повоєнний Лондон: затягнувши Зелений пояс

Драма війни не повинна розв'язувати руки девелоперам і спричиняти урбаністичний хаос і безконтрольне розповзання міст за їхні колишні межі. Розповідаємо, як британські архітектори та планувальники відбудовували повоєнний Лондон у рамках суворих обмежень і в петлі Зеленого поясу.

«Не стіни роблять місто, а люди, які живуть у них. Стіни Лондона можуть бути зруйновані, але дух лондонця непохитний», — ці слова короля Георга VI, сказані ним після руйнівних бомбардувань 40–41-го років, цілком відображають загальну думку нації. Британці не розраховували на швидку перемогу і були морально готові до аскези воєнного часу та важкої праці для відновлення втраченого.

Пожежі у лондонських доках після авіанальоту 7 вересня 1940 року.Джерело зображення: wikipedia.org

Руйнування у східній частині Лондона після серії авіабомбардувань

Жителі Лондона ночують на станції метро Aldwych під час авіанальоту. Джерело зображення: wikipedia.org

Зруйновані квартали британської столиці ретельно розчищали, але не поспішали забудовувати їх наново. По-перше, гостро не вистачало будівельних матеріалів, а по-друге, влада наклала суворі обмеження на зведення нового житла в центрі Лондона та навколо нього.

Британська столиця активно зростала ще із XVI століття, а промислова революція зробила це зростання стрімким: у ХІХ столітті населення Лондона збільшилося в 6 разів. Надзвичайно висока щільність призводила до епідемій і заворушень. Градоначальники та королі намагалися утримувати місто в його межах за допомогою заборон і обмежень на нове будівництво на околицях.

Концепція стримування столиці в її довоєнних межах стала опорною точкою Плану Великого Лондона, розробленого сером Патріком Леслі Аберкромбі, архітектором і планувальником

Ще до початку Другої світової війни британський парламент окреслив територію навколо ядра лондонської міської забудови як Metropolitan Green Belt — Зелений пояс. Близько півтисячі гектарів у передмісті було відведено під рекреаційну зону, де допускалося існування лише історичних садиб і категорично заборонялося нове житлове чи промислове будівництво.

Парки, ліси, поля для гольфу, школи верхової їзди, цвинтарі та сільськогосподарські угіддя — ось і все, що дозволялося. Саме ця концепція стримування столиці в її довоєнних межах стала опорною точкою Плану Великого Лондона, розробленого сером Патріком Леслі Аберкромбі, архітектором і планувальником.

Площа Metropolitan Green Belt майже втричі перевищує площу британської столиці

Межа між Лондоном та Зеленим поясом

Кельн. Реконструкція як збереження міської ідентичності

Свої перші розробки Аберкромбі представив ще в розпал Другої світової війни — 1942 року. Лондон уже зазнав катастрофічних руйнувань від повітряних атак, і було очевидно, що ремонтом і розчищенням не обійтися — доведеться здійснювати радикальну розбудову міста.

Після Великої пожежі XVII століття Лондон формувався як клаптева ковдра, оскільки його відбудовували заможні лендлорди — кожен у міру свого уявлення про прекрасне, не керуючись якимось єдиним містобудівним планом. Такий хаос багатьом творчим людям здавався чарівним: поети, письменники, драматурги одночасно жахалися та захоплювалися лондонськими лабіринтами. Але Аберкромбі вирішив, що цьому безсистемному підходу настав час покласти край.

Плани повоєнного розвитку британської столиці розроблялися в руслі модерністських теорій Ле Корбюзьє та принципів школи Баухаус. Концепція розвитку міст обговорювалася ще на довоєнних Congrès International d’Architecture Moderne і була сформульована у форматі Афінської хартії. На конгресі 1947 року прогресивні підходи до розвитку були дещо оновлені та розширені в масштабі регіонального планування. У контексті Лондона — у масштабах графства.

 

Лондон негумовий

У довоєнному Лондоні на площі 305 квадратних кілометрів проживало 4 мільйони людей. Щоб зрозуміти, що це означає, уявіть, що Київ зменшився втричі, а кількість мешканців у ньому збільшилася на мільйон. При цьому житло в Лондоні було переважно малоповерховим, тобто в місті практично не було відкритих просторів: воно було рівномірно і щільно забудоване.

Як і тисячі його колег-архітекторів, що займалися повоєнним будівництвом, Аберкромбі був супротивником надмірно щільної забудови. Висока щільність населення означає велику кількість жертв під час масованих обстрілів. Підписання Акту про беззастережну капітуляцію Німеччини зовсім не означало, що відтепер світ може розслабитися й забути криваві уроки війни. До того ж висока щільність — це ризик нових і нових епідемій.

Такими Патрік Леслі Аберкромбі бачив житлові райони та торгові центри нового Лондона. Джерело зображення: Greater London Plan

Патрік Аберкромбі був фанатом здорового способу життя та вільних просторів: регулярних парків і скверів для прогулянок та диких садів і лісів для відпочинку. Всі вони повинні бути пов’язані між собою пішохідними маршрутами, щоб забезпечити «легкий потік відкритого простору із саду до парку, з парку до бульвару, з бульвару до зеленого сектора, із зеленого сектора до Зеленого поясу». «Парки — це легені Лондона», — писав Чарльз Дікенс. У Лондоні першої половини XX століття з легенями все було погано: вони не справлялися зі смогом.

Автор Плану Великого Лондона розрахував, що на тисячу мешканців має припадати щонайменше 4 акри (1,6 гектара) громадського простору — бажано зеленого

У районах, що прилягають до Зеленого поясу, це завдання вирішувалося автоматично. А ось місце в центральній частині Лондона треба було виділити й облаштувати. Аберкромбі домігся, щоб громадські простори створювалися на місці найбільш зруйнованих кварталів. Приватним клубам і паркам було наказано зробити вільний вхід на свою територію. Ще один резерв площі — двори, які традиційно були закритими: «Домашнє каре — специфічно британський винахід, що добре підходить до нашого темпераменту та способу життя. Площі мають бути відкриті для повного громадського користування. Зняття з них огорож як військовий захід залучило їх у життя суспільства та зруйнувало їхню ізоляцію. Пропонується розвивати традицію дворового квадрата».

Щоб жителі мали доступ до цих суспільних благ, потрібно було створити щільну мережу громадського транспорту. Для цього архітектор пропонував прокласти центральною частиною Лондона 5 автомобільних кілець. Скажемо одразу: реалізовано було лише будівництво кільцевої об’їзної дороги, проєкти інших магістралей «забанили» парламентарі, оскільки для цього довелося б знести більше будівель, ніж було знищено повітряними атаками нацистів. А ось плани щодо швидкісного сполучення столиці з передмістями були максимально підтримані та реалізовані. Як влучно висловився лорд Артур Джеймс Балфур, перший граф Балфур: «Лондон — прекрасне місце для життя тих, хто може вибратися з нього».

Скетч до проєкту будівництва нових кільцевих автомагістралей у Лондоні. Джерело зображення: roads.org.uk

Післявоєнний Лондон пережив радикальну деіндустріалізацію. Промислові підприємства та ремісничі майстерні зачинялися, а тим, хто намагався відновити довоєнні виробництва, влада міста забороняла це робити. Економіку переорієнтували на фінанси й діловодство, а частину постпромислових зон, наприклад доки, законсервували як резерв (який став у нагоді у XXI столітті).

І все ж таки головною проблемою залишалося перенаселення. Після закінчення війни до Лондона повернулися не тільки евакуйовані в сільську глибинку старожили, а й у пошуку роботи приїхали тисячі англійців і мігрантів. Аберкромбі наполягав, що зі столиці необхідно виселити щонайменше півтора мільйони людей.

 

Велике відселення

Якщо вам здається, що пропозиція відселити жителів столиці за межі міста є кричущим порушенням цивільних прав, то жителі «колиски світової демократії» сприймали це трохи інакше.

Тема розселення надмірно щільної столиці звучала у британському парламенті початку XX століття. Можливість переїзду із брудних, задушливих кам’яних джунглів до міста-саду, з перспективою знову возз’єднатися з природою, але зберегти мобільність і швидкий зв’язок з адміністративним та економічним ядром, була мрією багатьох сімей. Але для організації нових поселень і прокладання транспортних магістралей держава мала викупити у лендлордів їхні великі землі, які, проте, не використовувалися. Для цього була потрібна політична воля і якийсь революційний фактор, яким і стала Друга світова війна.

Нова житлова забудова в Хемел-Хемпстед

Британський «Закон про нові міста» проголошував будівництво восьми міст на місці сіл за межами Зеленого поясу: Базілдон, Брекнелл, Кроулі, Харлоу, Хетфілд, Хемел-Хемпстед, Стівенідж і Велвін-Гарден-Сіті. У нові міста, сплановані за принципами міста-саду Ебенізера Говарда, слід відселити лондонців, які втратили свої будинки під час бомбардувань.

При цьому уряд брав на себе зобов’язання забезпечити максимально легке сполучення нових міст-супутників зі столицею. Про примусове відселення не йшлося, навпаки — бажаючих було більше, ніж нових квартир. Наприклад, у 1949 році, коли в Хемел-Хемпстеді здавалися перші квартири в районах Лонглендс і Адейфілд, у черзі на переселення стояли 10 тисяч людей.

Центр нового міста Хемел-Хемпстед

Розмірковуючи про нові міста, лейбористи бачили їх зеленими, архітектурно та соціально різноманітними поселеннями. Але ці ідеї на кшталт соціального ідеалізму трохи підкорегувала реальність. Переселення, або, як зараз модно говорити, «релокація», з наданням роботи та проживання зі зниженою орендною ставкою централізовано пропонувалося представникам промислових і будівельних спеціальностей.

Нові міста, побудовані в стислі терміни практично з чистого аркуша та за типовими проєктами, були позбавлені будь-якої ідентичності. «Спільнота нагадує сучасну птахоферму, де кожна курка живе у схожій коробці», — так один із мешканців Хемел-Хемпстеда охарактеризував своє нове місто.

Люди видихнули, розпакували свої валізи, випили чаю і почали обживати й облаштовувати нові простори, змінюючи стерильне бетонне середовище своїм креативом і темпераментом

Уряд уклав із девелоперами договір про те, що більшість житла залишалася у власності житлових асоціацій і призначалася для оренди. Власники за вдачею, заможні британці, звичайно ж, вважали, що їм це не підходить. І якщо їхній лондонський будинок був знищений, вони воліли переїхати нехай у глибоку провінцію, але у власні стіни. Нові містечка за Зеленим поясом, заселення яких розпочалося вже наприкінці 40-х років, стали насамперед локальними поселеннями представників робітничого класу.

«Наш будинок був одним із перших, збудованих у цьому районі, і ми всі переїхали з різницею в кілька тижнів. Оскільки тут більше нічого не було, всі були дуже дружні. Коли сусіди в’їжджали, їм приносили чашку чаю», — розповідала британським журналістам одна з мешканок нового Стівеніджа. Якоїсь миті проєкт балансував на межі провалу: критики заявляли, що «нові міста залишаться гуртожитками для робітників і мігрантів, але ніколи не стануть сімейним будинком». І все ж таки час зіграв свою позитивну роль. Люди видихнули, розпакували свої валізи, випили чаю і почали обживати й облаштовувати нові простори, змінюючи стерильне бетонне середовище своїм креативом і темпераментом.

Варшава. Місто, яке збудував народ

Загалом сміливий містобудівний експеримент був визнаний успішним, і вже у 60-х, відповідаючи на виклики «бебі-буму», у Великій Британії розпочали будівництво другої серії нових міст — із більш гнучкою планувальною сіткою та різноманітнішою архітектурою.

Унаслідок комплексних заходів населення Лондона скоротилося майже на 2 мільйони людей — із 8 193 000 осіб у 1951 році до приблизно 6 600 000 осіб у 1991 році. Але наприкінці XX століття кількість жителів знову збільшилася, що призвело до спекулятивного зростання цін на нерухомість. Квадратні метри в британській столиці стали вважатися найкращою інвестицією в очах заможних людей у всьому світі.

 

Архітектура нових житлових і громадських будівель

Патрік Аберкромбі не був супротивником висотного будівництва. Навпаки, він пропагував будівництво 10-поверхових будівель як вирішення проблеми дефіциту житла. До 1960-х років було збудовано понад півмільйона нових квартир, значна кількість — у багатоквартирних будинках.

Загалом за 50 років після Другої світової війни у Великому Лондоні було збудовано понад 2700 житлових багатоповерхівок. Зростання у висоту не всі сприймали лояльно: «Я не знаю, до чого йде Лондон, але чим вище будівлі, тим нижча моральність», — журився авторитетний драматург Ноел Ковард.

Модель забудови району між Мургейтом і Олдерсгейтом. Джерело зображення: barbicanliving.co.uk

Будівництво ядра району Барбікан. Джерело зображення: barbicanliving.co.uk

Найбільш яскравим зразком комплексної повоєнної забудови Лондона вважається Барбікан, архітектурний ансамбль бруталістських будівель — офісних, культурних, житлових, — зведений на місці знищеного за одну ніч району між Мургейтом і Олдерсгейтом. Будівництво Барбікана тривало майже 30 років — із 1960 по 1980-ті роки. Майстер-план і концептуальний дизайн розробляли Джеффрі Пауелл, Крістоф Бон, Пітер «Джо» Чемберлін з архітектурного бюро CP&B, які раніше спроєктували муніципальний житловий комплекс Golden Lane Estate.

Зелені двори житлового комплексу Golden Lane Estate. Джерело зображення: thespaces.com

Оскільки 60-ті були роками бурхливого економічного та емоційного піднесення, то Барбікан мав стати його уособленням і серцем лондонського Сіті. Архітектори CP&B орієнтувалися на «молодих професіоналів, які, ймовірно, мають смак до середземноморського відпочинку, французької кухні та скандинавського дизайну».

Вихід станції метро “Барбікан”. Джерело зображення: thespaces.com

Барбікан — це 2000 квартир у висотних вежах і 7-поверхових блоках, рукотворне озеро з терасами, школа музики та драми, бібліотека та культурний центр із власною тропічною оранжереєю, а також сади, фонтани, магазини. Незважаючи на бетонну шорстку «шкіру» фасадів, інтер’єри квартир і планування задовольнили б і сибарита XXI століття.

Клієнти могли обирати планування, розмір і конфігурацію квартири зі 100 варіантів. Квартири з підлогами, що підігріваються (раніше небачений комфорт для Британії!), продавалися і здавалися з частковим меблюванням — CP&B розробили спеціально для Барбікана кухонні блоки із вбудованим обладнанням, оригінальний дизайн вимикачів і дверних ручок.

Барбікан встиг пережити стадію розквіту та занепаду і сьогодні знайшов нове життя — з модернізованими чудовими садами на дахах і новою активністю

Структура Барбікана, як і раніше, актуальна, оскільки відповідає найпрогресивнішому тренду XXI століття — mixed use, а брутальний дизайн став стрижнем його ідентичності.

Барбікан, променад. Фото: © Max Colson Courtesy of Barbican Centre

Натомість символом повоєнної громадської архітектури вважається South Bank на південному березі Темзи, збудований на місці стертого бомбардуваннями промислово-складського району. Королівську фестивальну залу звели до Британського фестивалю 1951 року, присвяченого національному відновленню. Це була перша нова громадська будівля, збудована після війни. Креативний характер району, заданий заходами та виставками Британського фестивалю, залишається яскравим і сьогодні.

Королівська фестивальна зала – серце South Bank. Фото: wikipedia.org

Ковентрі: брутальна повоєнна архітектура на межі знищення

 

Нові виклики для світової фінансової столиці

Борис Джонсон, посідаючи крісло мера британської столиці, стверджував, що економічний успіх нових міст завдав шкоди Лондону. Він і його однодумці пропонували визнати, що столиця була й залишиться магнітом, який притягує тіла, уми та серця, і розглядати Лондон як місто з населенням 20 мільйонів людей. Відповідно, і планувати його таким чином.

Архітектурна колекція хмарочосів City of London. Фото: Tristan Surtel

За останні десятиліття атаки забудовників на території Зеленого поясу стали максимально активними. Під виглядом реконструкції парків чи спортивних шкіл відбувається вторгнення будівельної техніки на недоторканні землі. За рівнем напруження дискусії на тему «Чи не час переглянути Зелений пояс?» можна порівняти з політичними баталіями навколо Брекзит. Зелений пояс Лондона не є рівномірно декоративним — місцями це занедбані поля та ферми. Але його головний сенс не в тому, щоб прикрашати життя лондонців, а в тому, щоб стримувати їхні апетити.

Ферми та поля - такий вигляд має більша частина території Зеленого поясу навколо Лондона

Зростання попиту на нове житло призводить до появи компромісних планів, як-от, наприклад, план London Stansted Cambridge Corridor, що передбачає створення інноваційних технопарків уздовж транспортного коридору від Лондона до Кембриджа. При цьому нове будівництво велося б уже на землях Зеленого поясу, що охороняються.

Лінійна забудова вздовж нитки громадського транспорту має складатися з нових університетських кампусів, бізнес-центрів, високотехнологічних підприємств і житлових кварталів. Ширина стрічки визначається пішохідною доступністю — до 3 км.

Мешканці передмість Лондона виступають проти планів забудовників та вимагають зберегти Зелений пояс

Прихильники прокладання коридорів наполягають на тому, що далі ігнорувати дефіцит житла в Лондоні неможливо, а освоєння занедбаних сільськогосподарських земель — а таких у рамках Зеленого поясу чимало — не завдасть шкоди паркам, призначеним для відпочинку городян. Нинішній мер Лондона Садік Хан також вважає, що місто потребує нових квартир, тому лобі девелоперів повільно перемагає захисників вікового статус-кво. Через пандемію коронавірусу плани реалізації London Stansted Cambridge Corridor були поставлені на паузу, але зараз дискусії знову набирають обертів.

Хіросіма. Реконструкція та нова ідентифікація міста після Другої світової війни

Сучасне суспільство відкидає жорсткі обмеження. І все ж, читаючи План Аберкромбі, складно не визнати, що практично будь-яка його глава, написана близько століття тому (а особливо частина, присвячена відкритим просторам і парковим системам), зберігає актуальність. Фактично всі концепції та плани нового урбанізму так чи інакше перегукуються з принципами великого британського планувальника.

Чи зможе українська архітектурна спільнота сформувати для повоєнного будівництва в Україні свого колективного «Аберкромбі», щоб силою консолідованого авторитету змусити девелоперів відмовитися від спокуси швидко освоювати нові та нові території, а сконцентруватися на складному й клопіткому завданні з розчищення руїн і на будівництві в старій плямі забудови?

 

 

Читайте також

Берлін. Можливість абсолютної архітектури

85-річчя Герніки. Трагедія, яка не повинна була повторитися

Хто відновлював Дрезден: реформатори та охоронці руїн