Історики та етнографи переконані: розквіт традиції розписувати будинки і предмети вжитку в селищі Петриківка, а надалі й на значній території довкола нього — це наслідок економічного процвітання тієї частини східних теренів нашої країни, що перебували на території Вольностей Війська Запорозького. Іншими словами, якщо селянка-художниця (майстринями петриківського розпису були саме жінки) має час і натхнення творити попри те, що єдиний засіб її виживання — домашнє господарство — поглинає практично всі її сили, це означає, що вона впевнена в завтрашньому дні.
Тетяна Пата, «Павичі». Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Щодо зон розпису, то список таких місць у домі теж був стандартним: стіни, одвірки, зони довкола вікон, а також лиштва, сволок (головна опорна балка) та піч. Розмальовували і предмети побуту, зокрема столи, лави та мисники
Згідно з історичними документами, засновником Петриківки був козак на ім’я Петро Іваненко (Петрик) — генеральний писар тогочасної гетьманської канцелярії. На мить появи в кінці XVII століття Петриківка була звичайним зимівником, але (і це дуже важливо) таким, жителі якого, внаслідок перебування їхнього селища на території Вольностей Війська Запорозького, не були обтяжені зайвими податками, тому провадили активну економічну діяльність. Місцевий ярмарок тривав тижнями, а ярмаркова площа мала чималенький на ті часи діаметр — 2,5 км. Тут продавалися зерно, худоба, овочі, одяг, речі домашнього вжитку, а також предмети інтер’єру з розписом. Тут же можна було знайти майстриню для розпису будинку чи предметів побуту.
Олена Терещенко, екскурсоводка Петриківського музею етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва Петриківської селищної ради, пояснює: «Мистецтво розпису передавалося з покоління в покоління — від матері до дочки. Ясна річ, хтось просто розфарбовував свій дім, а хтось перетворював це на свою професію. Поступово в Петриківці сформувалася група напівпрофесійних майстринь, які робили паперові мальовки та розписували інтер’єри хат, хатнє начиння, сани, віялки. Паперові малюнки продавали на ринках — у містах своєї та сусідніх губерній».
За словами пані Олени, популярні майстрині робили значний внесок у бюджет своїх родин. При цьому розмальовування будинків і предметів інтер’єру було настільки «модним», що деякі художниці примудрялися добре заробляти навіть у голодні роки. Декотрим із них навіть вдалося таким чином врятувати свої родини під час Голодомору. Це означає, що місцеві жителі сприймали розпис як повсякденну необхідність і купували цю послугу навіть тоді, коли бракувало грошей на інші речі.
Панно «Білий танок», Федір Панко. Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
А ось майстриням, до слова, витрачатися узагалі не доводилось: собівартість розпису була дуже низькою, адже фарби робили з природних матеріалів власноруч. Для того, щоб їх виготовити, достатньо було просто пройтися по будинку та саду й зібрати необхідні компоненти: калину, сажу з печі, сік квітів, листя та ягоди. З порічок добували темно-червону фарбу, з вишень — яскраво-червону, з лушпиння цибулі —оранжеву, з пирію — зелену, з проліска — блакитно-синю, з ягід бузини та шовковиці — фіолетову різних відтінків: «Технологія створення яскравих природних барв із рослин уже втрачена, а от розтерти ягоди чи зробити яскравий навар із цибулі навіть сьогодні може кожен».
За потреби фарбу розводили водою чи молоком або навпаки — загущували борошном чи порошком із білої глини й додавали жовток яйця для блиску. Готова суміш мала добре прилипати, тому в неї також додавали цукор, виготовлений із цукрового буряка, чи дешевший компонент — глей із вишні. Олена Терещенко зазначає, що природні компоненти мають суттєвий недолік — недовговічність: «На жаль, роботи, намальовані такими фарбами й підручними інструментами — пальцем майстрині, рогозинкою (зрізана навскіс частина стебла рогозу) чи пензликом-“котячкою” з дерева та котячої шерсті (жоден кіт під час виготовлення пензликів не постраждав), до нас не дійшли, бо вигоріли на сонці. Пізніше, коли з’явилися анілінові фабри, ними почали малювати на папері. Такі вироби збереглися, і в нашому музеї вони є».
Музейний фонд с. Петриківка. Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Щодо технік, то петриківський розпис має усталений набір мазків, за формою яких неважко здогадатися, що майстрині та майстри працюють як пензликами, так і пальцями. Найпопулярніші та найвідоміші — чотири:
- «зернятко» — мазок, який накладається дотиком пензля від кінчика до основи й використовується для малювання колосків;
- «гребінчик» — мазок, який починається з потовщення і закінчується «тоненьким вусиком», ним малюють трави, листя, пелюстки квітів;
- «горішок» — складається з двох вигнутих і розміщених один проти одного гребінчастих мазків, необхідний для зображення зав’язі, пуп’янка чи квітки;
- перехідний мазок, що створюється двома фарбами: спочатку всією поверхнею пензля набирають одну фарбу, а потім його кінчиком — іншу. Таким чином, мазок одного кольору плавно переходить в інший.
Фрагмент килима, Тетяна Пата. Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Насправді до середини ХХ століття розпис будинків і предметів інтер’єру був повсякденним явищем для всіх регіонів країни. Кожна історична область мала власний розпис
Щодо зон розпису, то список таких місць у домі теж був стандартним: стіни, одвірки, зони довкола вікон, а також лиштва, сволок (головна опорна балка) та піч. Розмальовували і предмети побуту, зокрема столи, лави та мисники. При цьому зображення — особливо розписи на зовнішніх частинах хат — були не дуже довговічними, і їх постійно доводилось оновлювати, тому майстриням ніколи не бракувало, у буквальному значенні цих слів, простору для творчості. До того ж розпис міг замовити будь-хто: головна вимога «придатності» будинку до розмальовування полягала в тому, що він мав бути побіленим, а цьому критерію відповідали навіть найбідніші садиби.
Музейний фонд с. Петриківка. Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Таким чином, петриківський розпис був простим, дешевим (адже дозволити його собі могли практично всі) і дуже популярним — аж настільки, що селяни оновлювали декор своїх будинків чи не щороку. При цьому традиція склалася в селищі, де проходив величезний ярмарок. Цих двох факторів достатньо для висновку, що це мистецтво швидко мало стати популярним на значній території.
Олена Терещенко пояснює: територія Вольностей Війська Запорозького включала землі в пониззі Дніпра та його приток, а саме — значні частини сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської та Донецької областей, тому петриківський розпис справді був популярним не лише в Петриківці, але й у багатьох районах перелічених регіонів. Проте, попри поширену думку, петриківський розпис не є винятковим явищем. Авжеж, не в сенсі його цінності, а в значенні існування й інших аналогічних технік.
Федір Панко, «Сови». Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Фото №24 Музейний фонд с. Петриківка. Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Насправді до середини ХХ століття розпис будинків і предметів інтер’єру був повсякденним явищем для всіх регіонів країни. Кожна історична область мала власний розпис. Звісно, і стилі, й техніки, і назви були різними: самчиківський розпис на Волині й Поділлі, опішнянський розпис на Полтавщині й у центрі, подільський — на Поділлі, яворівський — на Львівщині, таврійський — у південних регіонах. Свої розписи були навіть у горах — у селах Лемківщини, Бойківщини та Гуцульщини.
Територія Вольностей Війська Запорозького включала землі в пониззі Дніпра та його приток, а саме — значні частини сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської та Донецької областей, тому петриківський розпис справді був популярним не лише в Петриківці, але й у багатьох районах перелічених регіонів
Куди ж поділися ці унікальні традиції та чому єдині асоціації, які викликають у нас їхні назви, — це невиразні картинки зі шкільного підручника історії? Причина, на жаль, сумнозвісно-традиційна: більшість українських розписів, як, власне, і безліч пластів української культури загалом, канули в Лету за часів радянської окупації. Зрештою «вижив» лише петриківський варіант: інші розписи не зникли зовсім, але традиція була перервана, а її популярність — втрачена.
Тетяна Пата, панно. Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
«Тоді багато видів місцевого мистецтва занепали, бо їм не дали розвиватися. Петриківський розпис зберігся тільки завдяки тому, що керівництво петриківської фабрики художніх виробів “Дружба”, відкритої в 1961 році, обрало тактику “загравання” з радянською владою. Місцеві художники малювали плакати на ідеологічні теми на зразок “Лампочка Ілліча” та “Кукурудза — цариця полів”. У центрі — совєцький сюжет, а по боках — розпис. Цим займалися всі тогочасні художники: Василь Соколенко, Володимир Глущенко, Людмила Горбуля і Андрій Пікуш. Завдяки тактиці “присипляння” радянської влади багатьом майстрам вдавалося проводити виставки по всьому світу».
Музейний фонд с. Петриківка. Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Екскурсоводка додає: попри те, що опішнянський, самчиківський та інші традиційні розписи втратили свою популярність, вони все ж лишили глибокий слід у колективній ментальності українського народу. Олександр Столовий, архітектор, етнограф і популяризатор наукового підходу до культурної ментальності сільської місцевості України, з нею згодний: «Звичай весняного оновлення заклався ще в ті часи, коли наші предки намагалися жити в одному ритмі з природою. Як гадаєте, чому селяни прагнули щовесни заново побілити хату й призьбу та заново розписати стіни? Причому неодмінно до Великодня, інакше сором? Саме через це.
І правило весняного оновлення лишилося в сучасній культурі: весняне прибирання й оновлення інтер’єру — для міста, підбілення погреба, очищення двору від сміття й перефарбовування паркана та воріт — для села. Проїдьтеся по селу у квітні, й ви переконаєтеся, що кожні другі ворота й паркани заново пофарбовані, а двори чисто прибрані. При цьому на воротах досі малюють традиційні для старих розписів орнаменти: ромби й геометричні фігури, рослини та навіть цілі картини з лебедями. Хоч не всі види українських розписів лишилися, культурні патерни, на яких вони ґрунтувалися, нікуди не поділися!»
Є. Берченко. Настінні малювання. «Мальовання на комині». Джерело зображення: https://www.facebook.com/petrykivkapaint
Експерт упевнений: старі звички можна помітити на кожному кроці. Наприклад, жителі його рідного села Козіївки на Харківщині досі знають, де поруч із селом можна знайти синю, зелену й червону глину для декору оселі. І вони беруть її там само, де їхні предки XVII століття.
Щоб довести свою теорію щодо міцності колективних ментальних установок і побутових звичок українців, Олександр Столовий та його команда випустили лімітовану серію декоративних скринь. Архітектори сподівалися, що скрині-кавові столики на коліщатках із габаритами 60 на 60 на 50 см купуватимуть задля розпису. Втім, усе виявилося значно цікавіше.
«Раніше в Україні існувала гарна традиція — розмалювати скриню й подарувати її в якості приданого. На жаль, разом зі скринями зникла і традиція їхнього розпису. Ми випустили скрині з прискринками й зонами для внутрішнього начиння та покриттям, придатним для розпису. Сів увечері біля власної автентичної скрині, порозмальовував — і маєш свій артоб’єкт. Чим не сеанс арттерапії? І це ще й скриня. Це ж українськість у кубі. Проте результати перевершили наші очікування: із 20 скринь 12 придбали не тільки щоб розмалювати, але й щоб подарувати дочці на весілля як придане. Ми побачили готовність повністю, на всі 200%, повторити стару ритуальність. Звідки ці люди дізналися, що саме так зі скринями чинили в старі часи? Навряд чи ця інформація передавалася в їхніх родинах із покоління в покоління, проте люди якимось чином до цього доходять. Це яскравий приклад живучості нематеріальної культурної спадщини».
Архітектор вважає, що культурні патерни консервуються, дифузіюють, мігрують, перевтілюються, знаходять нове вираження — але не зникають. «Ми не митці, а майстри: з нічого робимо щось, а потім застосовуємо це на практиці. Яка користь від розпису? Умовно можна сказати, що розмальована хата, меблі чи ворота дають можливість позиціонувати себе в ролі господаря. А для нас це цінно, адже ми стараємося бути конкурентоздатними щодо сусіда: раніше посадити картоплю, побілити дерева, привести до ладу подвір’я. Коли сусіди вже, а ти ще, в тобі начебто заводиться внутрішній механізм, який примушує негайно наздоганяти… Це дуже здорова горизонтальна конкуренція — унікальна риса нашого народу».
Роботи сучасної художниці Галини Назаренко. Джерело зображення: https://www.facebook.com/galya.nazarenko/photos
Роботи сучасної художниці Галини Назаренко. Джерело зображення: https://www.facebook.com/galya.nazarenko/photos
Петриківський розпис у сучасності: переосмислення й поширення
Чи то завдяки зусиллям майстрів, які примудрилися обдурити радянську владу, чи то завдяки ментальній потребі українців, що склалася із часом, нині, коли навіть у Японії вже заговорили про вірогідний занепад традиційних мистецтв, петриківський розпис процвітає. Наприклад, на початку ХХ століття в Японії було близько 300 майстрів у роботі із золотою фольгою, а нині їх лише 20, і середній вік членів спільноти — 70 років. Олена Терещенко запевняє: «Петриківський орнамент є на більшості будівель підприємств і бізнес-закладів Петриківки. Його можна побачити скрізь: на парканах, зупинках, аптеках, а також — на стінах споруд офіційних установ. Малюють на всьому, на чому тримається фарба: на склі, камені, тканині та шкірі».
Любов петриківців до розмальовування будинків — це наслідок грамотної освітньої політики: більшість місцевих жителів володіє петриківським розписом, адже вивчили цю техніку ще в дитинстві. В селищі Петриківка її викладають на ігрових уроках у дитячих садочках, на уроках малювання в загальноосвітніх закладах та в спеціалізованих мистецьких школах.
«У нас є стандартні навчальні альбоми для різного віку. Діти починають малювати з трьох років — у цьому віці вони вчаться відпрацьовувати прості мазочки, потрібні для малювання калини. В подальшому щороку вводимо нові мазки й інструменти. У кожній школі є уроки петриківського розпису та творчі гуртки, а ті, хто хоче вивчити техніку краще, йдуть учитися в школу імені Тетяни Пати. Ті, хто хоче присвятити розпису життя, вчаться в місцевому професійно-технічному училищі № 79, де можна опанувати професію художника розмалювання по дереву. В Дніпрі петриківський розпис також можна вивчити в Дніпровському фаховому мистецько-художньому коледжі культури та Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара».
Петриківський розпис на печі. Майстриня — Євгенія Волощук. Джерело зображення: https://www.tiktok.com/@evgeniya.voloshchuk12/video/7440890635621502263
Середовище завжди породжує ринок. У випадку з петриківським розписом цей ринок належить не великим архітектурним компаніям (знакових прикладів використання цієї техніки саме в архітектурі поки що не маємо), а ентузіастам-художникам, здебільшого родом із Петриківки, які надають послуги з розпису інтер’єрів та екстер’єрів і, таким чином, сприяють популяризації техніки.
Петриківський розпис на печі. Майстриня — Євгенія Волощук. Джерело зображення: https://www.tiktok.com/@evgeniya.voloshchuk12/video/7440890635621502263
Схоже, комерціалізація петриківського розпису еволюціонує за досить типовим для України алгоритмом: спочатку волонтери задають тон, потім відбувається перехід на значну комерційну основу, і зрештою вже відпрацьована схема масштабується за кордон. Нині система перебуває на етапі переходу з «тотального волонтерства» до формування невеличких спеціалізованих команд.
Приклад розпису малої архітектурної форми. Майстриня — Катерина Абрамова. Джерело зображення: https://www.youtube.com/@art_abramova_kv
Зокрема, команда компанії «ДИВОСВІТ МИСТЕЦТВА» спрямувала свої зусилля саме на популяризацію найколоритніших доробків українського народного декоративного мистецтва на українському та навіть міжнародному ринках. Уже десять років вони займаються розвитком і поширенням декоративного мистецтва України, а саме — петриківського та самчиківського розписів.
Виконавча директорка організації Дар’я Вакулич розповіла: «Ми маємо багатий досвід розпису сучасних споруд із використанням петриківського та самчиківського розписів. Ми навчаємо петриківському та самчиківському розписам і продаємо автентичні українські сувеніри. До початку повномасштабної війни також проводили арттури до села Самчики».
Самчиківський тур. Джерело зображення: uamaze.com.ua
У компанії «ДИВОСВІТ МИСТЕЦТВА» впевнені, що петриківський розпис може стати одним із візуальних маркерів сучасного українського дизайну нарівні з вишиванкою
Серед робіт компанії «ДИВОСВІТ МИСТЕЦТВА» — розписи будинку для людей літнього віку в с. Грузьке, дитячого відділення онкологічного центру в Києві, будинку для людей літнього віку в м. Київ, дитячого майданчика в Києві, на Парковій алеї, а також Київського інтернату № 11 за підтримки та участі Bee Bee Event Agency.
Київський інтернат № 11, за підтримки та участі Bee Bee Event Agency. Джерело зображення: https://www.facebook.com/UAMAZEart/
У кожному з названих випадків розпис інтегрували в інтер’єр та екстер’єр будівель індивідуально: майстри розписали стіни коридорів і зовнішні стіни приміщень, вазони для квітів і навіть ігрові локації на дитячих майданчиках.
Дитячий майданчик із розписаними ігровими деталями. Джерело зображення: https://uamaze.com.ua/
«Усе частіше народні розписи з різних куточків України використовуються для прикрашання будівель та інтер’єрів не тільки в Україні, а й за кордоном. На жаль, поки що, під час війни, ми припинили практику зовнішніх розписів і зосередилися на навчальних проєктах, але ми впевнені, що використання українських народних розписів у сучасній архітектурі та дизайні має велике майбутнє».
Петриківський розпис характеризується низкою унікальних властивостей, що роблять його суперадаптивним: по-перше, малюнки можуть мати будь-яку форму та розмір — орнамент, велика картина, серія маленьких візерунків тощо, і різний колір, тому їх можна нанести практично на будь-яку поверхню — плоску, сферичну, вигнуту, а також рівну чи текстурну (текстура має бути не дуже виразною). По-друге, яскраві зображення — чудовий кольоровий акцент для білих, сірих, пастельних, чорних та бежевих стін і, таким чином, є доповненням до спокійних міських інтер’єрів.
Розписи в дитячому відділенні онкологічного центру в Києві. Джерело зображення: https://uamaze.com.ua/
По-третє, розпис не потребує жодних адаптацій матеріалу чи способу роботи з ним: стійкі акрилові фарби прийшли на зміну фарбам із соків рослин ще на початку ХХ століття, і майстри відкриті до подальших модернізацій. Актуальними лишаються і звичні для традиції теми — рослини, квіти, птахи і тварини.
Розписи в дитячому відділенні онкологічного центру в Києві. Джерело зображення: https://uamaze.com.ua/
Таким чином, універсальність петриківського розпису повністю виключає будь-який конфлікт між автентичністю та комерціалізацією, тому ця техніка має і майбутнє, і перспективи.
Художники з компанії «ДИВОСВІТ МИСТЕЦТВА» впевнені, що петриківський розпис може стати одним із візуальних маркерів сучасного українського дизайну нарівні з вишиванкою. Олена Терещенко додає: робота вже почалася, адже присвоєнню цьому мистецтву міжнародного статусу ЮНЕСКО передувала трирічна робота з просування бренду за кордоном — промотури Європою й Азією, візити представників дипломатичних місій країн світу до Петриківки, тижні розпису у світових столицях, презентації в посольствах України в країнах Євросоюзу, Європейському парламенті в Брюсселі та в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі, а також більш як 50 виставок у десятках країн світу.
Розписані предмети декору від «ДИВОСВІТ МИСТЕЦТВА». Джерело зображення: uamaze.com.ua
Екскурсоводка впевнена: присвоєння статусу ЮНЕСКО дало свій результат: «Головний наш здобуток — це зацікавленість. З’явилося дуже багато іноземних туристів, тому наші доходи помітно зросли. Також почав розвиватися настінний розпис, адже, якщо вже говорити чесно, до потрапляння в список ЮНЕСКО він був трішки призабутий. Коли ми стали відомі, обласне й селищне керівництво почало приділяти увагу і музею, і питанню оздоблення Петриківки. Нині цим також займається громадські організації “Майстри петриківського розпису” та “Асоціація майстрів народного мистецтва України” — це об’єднання майстрів, що виконують замовлення на розпис інтер’єрів та єкстер’єрів і навіть прикрашають Петриківку за власним бажанням».
Ця картина здається дуже позитивною на тлі стану справ десятирічної давнини, коли Петриківський музей етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва тільки мріяв про третю виставкову кімнату та ремонт, а Петриківська художня школа імені Тетяни Пати — про папір, задля купівлі якого керівництву останньої доводилося здавати старі малюнки учнів на макулатуру, а також пропонувати дітям малювати на шпалерах і замальовувати старі роботи попередників.
Декор із петриківським розписом від «ДИВОСВІТ МИСТЕЦТВА». Джерело зображення: uamaze.com.ua
Минулого року в музеї, де, до речі, вже 4 виставкові кімнати, зробили косметичний ремонт, а цьогоріч придбали нові музейні вітрини. У школі імені Тетяни Пати про папір більше не мріють, адже в цьому вже немає потреби: тепер тут сучасний ремонт, інтерактивні засоби для навчання та якісні ноутбуки.
