Розосередження чи концентрація, диверсифікація чи гігантоманія радянської доби? Здавалося б, питання риторичне, але ж ні! Київ і кияни переживають цю трансформацію шалено боляче — без тепла та електропостачання. Переживають фізично! Головне питання — чи відбувається ця трансформація у свідомості чинної влади на всіх рівнях? Отже, монстри радянських часів, ТЕЦ-4, 5 і 6, зруйновані. Київ на межі виживання в найлютіші за останні 5 років морози. А що відбувається з безпекою цивільного населення під час масованих ракетних і дронових атак? Абсолютно ідентична ситуація з укриттями й безпекою цивільного населення, тільки ще драматичніше. Легко провести паралель із ТЕЦ-4, 5 і 6, адже це спадок радянської доби. Радянські укриття, що дійсно могли захищати, через безгосподарність (відсутність догляду, консервації, вандалізм, бездумну приватизацію тощо), моральне та фізичне старіння безповоротно втрачені. Укриття, що будуються зараз, повторюють філософію часів холодної війни, тільки без реального захисту. ДБН В.2.2-5:2023 «Захисні споруди цивільного захисту» — ода гігантоманії радянщини. Закон України 2486-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення вимог цивільного захисту під час планування та забудови територій» від 29.07.2022 — схоже, що пам’ятка непрофесіоналізму.
Що дає надію? Здоровий глузд і поміркованість українців, які не довіряють державним інституціям і критично ставляться до будь-яких закликів. Ця стаття є аналізом різних типів житлових будинків, їхньої стійкості в аспектах атак сучасною зброєю та можливого захисту людей.
Слід наголосити, що безпечного місця в Україні сьогодні, на жаль, не існує. Коли ми говоримо про безпеку та захист, ми говоримо про вірогідності й ризики. Напевно, єдиним безпечним місцем із погляду захисту від ураження зброєю є станція метро «Арсенальна» в Києві, розташована на глибині 105,5 м. Для розуміння необхідності зміни стратегії захисту варто провести критичний аналіз наявних в Україні житлових будинків у хронологічному порядку.
Цегляні будинки
Цегляні будинки ХІХ–ХХ ст. поділяються на дво- й триповерхові та будинки на 4–7 поверхів.
Будинки на 2–3 поверхи зазвичай мають стіни завтовшки 380 мм (інколи — 510 мм) із повнотілої цегли. Це зумовлено тим, що кладка в півтори цеглини повністю забезпечує тримальну здатність будинків такої висоти. Внутрішні тримальні стіни переважно завтовшки 250 мм і лише деякі — 380 мм. Перегородки виконувались переважно з дерева, оббитого дранкою, або кладкою в пів цеглини. Міжповерхові перекриття робилися дерев’яними. Нині переважна більшість перекриттів замінені на залізобетонні конструкції, але з погляду стійкості під час атаки це мало що дало.
Із погляду надійності під час влучання такі будинки надають мінімум захисту мешканцям. Вони повністю руйнуються, коли влучає ракета будь-якого типу, БпЛА типу «Шахед», уламки ракет. Навіть падіння уламків «Шахедів» становить істотну загрозу мешканцям таких будівель. Єдине відносно безпечне місце — підвал за умови наявності в будинку залізобетонних перекриттів.
Цегляні будинки на 4–7 поверхів є значно надійнішими, ніж будинки першої групи. Вони характеризуються зовнішніми стінами 640–770 мм, внутрішніми тримальними стінами 380–510 мм. Цегла використовувалась також повнотіла. Це більш масивні будівлі зі складною системою кладки зовнішніх і внутрішніх стін та частковим використанням залізобетонних конструкцій сходів і перекриттів. Висота будинків досягала 30 м, як, наприклад, дуже відомий будинок Мороза в Києві по вул. Володимирській 61/11. Хоча загалом ці будинки були дещо нижчі.
Для підвищення тримальної здатності стін використовувалось армування сталевими прутами чи сітками. Якщо бути уважним, інколи можна неозброєним оком помітити, що в деяких будинках є шви в кладці, товстіші за інші. Це і є армування сталевою арматурою плюс захисний шар розчину. Часто використовувались сталеві обойми для посилення навантажених конструкцій у зонах колон і простінків. Через те, що такий тип будівель здебільшого належить до будинків вищої цінової категорії, розташованих в історичних центрах міст, більшість дерев’яних перекриттів у них уже замінені залізобетонними. З погляду безпеки такі будинки значно безпечніші за описані вище.
Будинок по вул. Жилянській, 116А в Києві, зруйнований прямим влучанням БПЛА у жовтні 2022 року
Навіть під час влучання крилатих чи гіперзвукових ракет типу «Кинджал» будинки не руйнуються повністю й не мають великої кількості обвалів. Безумовно, ці та, власне кажучи, будь-які інші житлові будинки не захистять від прямого влучання. Але з досить високою вірогідністю можуть зберегти життя людей у квартирах, що межують із місцем влучання, і з дуже високою вірогідністю зможуть захистити від уламків.
Сталінки. Поняття «сталінка» об’єднує дуже велику групу будівель. Свого часу було три типи будинків. Перший — відомчі будинки для партійної та державної номенклатури (найвищої категорії). Другий — «директорські» будинки для керівництва середньої ланки (першої категорії). Третій — умовно масова забудова для видатних робітників тощо (другої категорії). В 1954 році цей поділ було закріплено в БНіП ІІ-В.10-54. Коли ми вживаємо слово «сталінка», це одразу асоціюється з відомчими будинками та хмарочосами сталінського ампіру. Саме ці будинки ми розглянемо, тому що «директорські» та масові будинки умовно підпадають під перші дві описані категорії.
Відомчі сталінки «підросли» до 7–9 поверхів, а іноді до 10–12. Для забезпечення тримальної здатності стіни будувалися товщиною 800–1000 мм, поступово з висотою зменшуючись до 510–640 мм. В наявності були також внутрішні тримальні стіни. Перекриття часто були залізобетонними, як і сходи та сходові клітини. Майже в усіх будинках був ліфт. Треба зазначити, що лише деякі будинки мали капітальні стіни ліфтових шахт, що вкупі зі сходами формувало ядро жорсткості. Багато ліфтів у якості огородження мали металеву раму із сіткою і нічого не додавали будівлі з погляду конструктивної стійкості. Кладка вже обов’язково мала армування через кожні 4–5 рядків цегли.
Хмарочоси сталінського ампіру зводились у повоєнні роки теж як цегляні будинки. Висота будівель уже становила від 133 до 240 м, і забезпечити тримальну здатність лише цегляною кладкою було складно, тому використовувався внутрішній сталевий каркас. В Україні сталінські хмарочоси значно нижчі й мають максимальну висоту 85 метрів, як-от «Будинок із зіркою» по вул. Хрещатик, 25. В цілому сталінки вищої категорії протистоятимуть влучанням так само чи навіть краще, ніж цегляні будинки 4–7 поверхів ХІХ–ХХ ст.
Будинок по вул. Хрещатик, 25, м. Київ. Загальна висота будівлі 85 метрів
Загалом для всіх цегляних будинків властиво те, що товщина стін відіграє значну роль із погляду безпеки під час атаки сучасним озброєнням. Слід зазначити, що складна цегляна кладка має певний в’яжучий ефект в умовах протистояння вибуху та значний опір вибуховій хвилі. Конструктив цегляної кладки не дає ефекту доміно під дією вибуху.
Необхідно зауважити, що для всіх цегляних будинків джерелом істотної небезпеки є дерев’яні перекриття, які стають причиною пожеж під час влучання, через що вони становлять суттєву загрозу. Другим істотним джерелом небезпеки в цегляних будинках є те, що цегла під час вибуху створює ефект шрапнелі: такі уламки є дуже небезпечними.
5-поверхові будинки 60-х — 70-х років, хрущовки
Будівництво хрущовок почалось у 1955 році з постанови ЦК та Ради Міністрів СРСР від 4.11.1955 «Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві» й активно тривало до 70-х років минулого століття. Хрущовки були трьох типів: цегляні, блочні та панельні. Панельні 5-поверхові будинки в аспекті живучості під час бойових дій нічим не відрізняються від панельних будинків іншої поверховості, тому немає сенсу розглядати їх окремо. Блочних будинків було збудовано на території України мізерну кількість, і вони принципово не відрізняються від цегляних хрущовок. Тому зосередимось на цегляних будинках. Найпоширенішою серією будівництва в Україні була серія 1-447.
В аспекті вразливості ці будинки характеризуються тим, що мають зовнішні цегляні стіни завтовшки 510 мм і внутрішню тримальну стіну завтовшки 380 мм. Перегородки будувалися завтовшки 120 мм «у пів цегли» або ж 65 мм, кладка «на ребро» конструктивно ніяк не впливала на стійкість будівлі. Перекриття виконані переважно з круглопустотних плит, із 70-х років — із попередньо напруженим армуванням. Сходові марші також виконано зі збірних залізобетонних елементів. Для загальної висоти до 16 метрів цього було цілком достатньо.
На перший погляд, товщина стін 510 мм видається достатньо потужною для захисту та протистояння ураженню, але, як завжди, диявол — у деталях. Тримальний периметр будівлі та внутрішня тримальна стіна спільно зі збірним залізобетонним перекриттям забезпечують просторову жорсткість лише в статичному стані. За рахунок того, що стіни не мають вертикального армування, вони дуже нестійкі до вибухової хвилі й можуть просто повністю скластись, тому що 3 паралельні стіни зв’язані між собою лише на торцях будинку й стінами сходових клітин — а це не дуже стійка конструкція.
Масова забудова 80-х — 90-х років, панельні будинки
Масова забудова, розпочата хрущовками, отримала потужне продовження. Із середини 70-х починається ера панельного домобудівництва. Забудова велась реально гігантськими масштабами на мільйони квадратних метрів. У великих містах на кшталт Києва, Дніпра, Одеси, Харкова, Львова житло зводилося цілими районами, що отримали назву спальних. Це була дійсно доба індустріального будівництва. За рахунок того, що більшість мокрих процесів було винесено з будівельних майданчиків до цехів заводів залізобетонного виробництва, істотно зменшились собівартість і терміни будівництва. Серії КТ, Т-4, 96, 134 та БПС були найбільш розповсюдженими серіями панельних будинків. З погляду конструктивної схеми вони більш стійкі, ніж хрущовки, через те, що за умови збільшення висоти, крім зрозумілого підвищення тримальної здатності стін, підвищуються також вітрові навантаження. Під час проєктування та будівництва застосовувалася просторова конструктивна схема, за якої тримальними стають усі поперечні стіни чи діафрагми, а також виникає ядро жорсткості з ліфтової шахти та сходових клітин.
Таким чином утворюється складна просторова жорсткість коробчастої структури. Поперечні тримальні стіни будувались із вузьким кроком 2,6–3,4 м або широким до 6,6 м, а в окремих випадках — до 7,7 м. Зовнішні панелі часто робились самотримальними або навіть навісними, і вони виконували тільки огороджувальну функцію. Плити перекриття спираються на стіни по двох чи чотирьох боках, що давало надійне зчеплення. Плити перекриття використовувались як круглопустотні вузькі (800–1500 мм), так і суцільні залізобетонні розміром «на кімнату» шириною 1800–2400 мм (завтовшки 140–160 мм). Особливістю споруд цієї групи було те, що в більшості панельних будинків плити перекриття затискаються стіновими панелями нижчого та вищого поверху. Ця особливість додає жорсткості, проте робить конструкцію вразливою до локальних руйнувань, зокрема й динамічних, як-от вибухи.
Загалом панельні будинки мають певну гнучкість, але це як будинок, збудований з елементів доміно, і за умови видалення чи пошкодження декількох тримальних панелей, особливо на перших поверхах, невблаганно настає «ефект доміно» по під’їзду, зберігаючи прилеглі під’їзди неушкодженими. Між обваленими панелями при цьому лишаються повітряні камери, що не раз зберігало життя людей (землетруси в Спітаку, на Гаїті тощо).
Єдиним краще захищеним місцем у цьому будинку є підвал. Але необхідно врахувати, що завали над підвалом, навіть якщо він зберігся неушкодженим, можуть виникнути насправді велетенського розміру. Слід зазначити, що сходові марші зі збірних залізобетонних елементів не можуть бути безпечним місцем, як це є в разі монолітного будівництва.
Монолітні залізобетонні будинки
За радянських часів було лише декілька монолітних будинків — у Литві та Одесі. Розповсюдження монолітного будівництва почалося з програми виводу радянських військ із Німеччини на самому початку 90-х років ХХ ст. Це були австрійські, західнонімецькі, турецькі та болгарські компанії, що збудували житлові містечка в Кривому Розі, Старокостянтинові, Новоград-Волинському та Києві. Істотного поштовху для галузі це не дало.
Активним початком монолітного залізобетонного будівництва можна вважати 1998 рік, коли моноліт почала активно впроваджувати в будівництво компанія «Познякижилбуд», що нині трансформувалась у Taryan Group. Компанія довгий час тримала технологічне лідерство, зокрема в застосуванні бетону високого класу міцності В30, і мала власні технології монолітного будівництва висотних споруд (100 м).
Нині це основний метод будівництва багатоповерхових житлових будинків. У монолітному будівництві можна виділити 2 основні способи: монолітно-каркасний і монолітно-тунельний. Відрізняються вони видом опалубки. Розглянемо кожен детальніше.
Монолітно-каркасні будинки
Найбільш розповсюджений метод у сучасному житловому будівництві. Із залізобетонного моноліту виконуються колони чи пілони у висотному будівництві, а також перекриття. Ядро або ядра жорсткості виконуються монолітними, ними слугують ліфтові й технологічні комунікаційні шахти, сходові клітини (а їх у таких будинках обов’язково декілька). Додатково, згідно з конструктивним розрахунком, у таких будинках часто необхідні діафрагми жорсткості, які переважно також виконуються монолітними. Усі отвори заповнюються різними матеріалами, наприклад цеглою чи газобетонними блоками.
У висотному будівництві в конструктивному розрахунку будівлі для запобігання ланцюговому руйнуванню в разі локального пошкодження додатково проводиться розрахунок на обвалення, що прогресує. Це розрахунок, за якого з моделі видаляють декілька елементів і рахують перерозподіл навантажень.
Такі будинки дуже стійкі до прямого влучання, а також до дії вибухової хвилі. Прикладом може слугувати будинок на пр. Лобановського в Києві, уражений крилатою ракетою в перші дні повномасштабного вторгнення. Безумовно, квартира, в яку відбулося пряме влучання, руйнується повністю, і декілька сусідніх із великою вірогідністю також. Імовірність цього залежить від місця влучання, кута, під яким відбулась атака, та, безумовно, від маси бойової частини.
Будинок по вул. Драгоманова, м. Київ, 9 січня 2026 року, враження БПЛА «Шахед»
Але з погляду живучості будинка таке влучання не стане для нього фатальним. На відновлення будинку на Лобановського пішло 6 місяців. До речі, один з авторів безпосередньо був свідком як влучання ракети в цей будинок, так і процесу відновлення.
Монолітно-тунельні будинки
Цей спосіб будівництва названий так через те, що опалубка має вигляд тунелю й виконується в бік фасадної частини, формуючи тунелі після застигання бетону. При цьому методі одночасно заливаються бетоном вертикальні тримальні стіни та перекриття, як правило, цілого поверху одночасно. Монолітно-тунельний метод менш розповсюджений, ніж монолітно-каркасний, через досить високу вартість опалубки та потребує додаткового навчання навіть кваліфікованого персоналу. Незважаючи на це, збудовано декілька об’єктів у Києві й Одесі, де метод отримав ширше розповсюдження через підвищену сейсмічність району. Також «Чорномормонолітбуд» був піонером у застосуванні методу ковзаючої опалубки. За умов сейсміки до будівель висуваються додаткові вимоги. Цей метод монолітного будівництва допомагає з легкістю їх реалізовувати.
Тримальні стіни виконуються завтовшки 150–250 мм із подвійним армуванням, перекриття 200 мм — також із подвійним армуванням. Безумовно, ліфтові шахти та сходові клітини виступають додатковим ядром жорсткості, але це дійсно додатково через те, що будинки мають дуже високу жорсткість коробчастої структури. Фасадні отвори закриваються, як правило, навісними фасадними панелями, що мають тришарову залізобетонну структуру з внутрішнім тримальним залізобетонним шаром та ефективним утеплювачем.
Будинки цього типу можна вважати максимально стійкими до ураження сучасними видами озброєння. В таких будинках можливе збереження цілісності навіть сусідніх квартир залежно від місця й кута влучання.
Підсумовуючи, можна сказати, що найбільшу стійкість і живучість у випадку прямого влучання чи вибухової хвилі мають саме залізобетонні монолітні будинки через унікальні властивості залізобетону (висока міцність на стиск і наявність зв’язків розтягу як у горизонтальній, так і у вертикальній площині).
Приватні будинки
Огляд, який стосується приватних будинків, буде найкоротшим через те, що вони найменш захищені від прямого влучання та дії вибухової хвилі. В разі прямого влучання від будинку, як правило, лишається тільки вирва. Захистом для таких будівель слугує розосередження та беззмістовність атакування таких будинків дорогими сучасними видами озброєнь. Проте 4 роки війни показують, що вони сильно вразливі до випадкових влучань і пошкоджень від уламків боєприпасів. Такі будівлі стають більш захищеними в разі наявності підземного поверху із залізобетонними стінами та перекриттям відповідної товщини.
Підсумовуючи всю проаналізовану інформацію стосовно стійкості різних типів будинків у разі атаки сучасними типами озброєнь, можна сказати, що найстійкішими є монолітні залізобетонні будинки, насамперед монолітно-тунельні, потім — монолітно-каркасні. Менш стійкими є будинки «сталінської» забудови вищої категорії та товстостінні будинки кінця ХІХ — початку ХХ ст. Найменш захищеними є тонкостінні дво- й триповерхові будинки, побудовані із цегли, та всі будинки масової забудови радянських часів, так звані хрущовки та панельки, а також приватні будинки без підвального поверху, виконаного із залізобетону.
Ми говоримо про стійкість, а не безпечність, саме для того, щоб дати інформацію для аналізу та самостійних висновків і не вводити в оману. Безпеку може забезпечити лише багаторівнева система, яка мусить мати не тільки інженерні та конструктивні рішення. Вона має містити організаційну, евакуаційну, військову, розвідувальну та інші складові частини.
Чи не найбільше летальних випадків і поранень стаються внаслідок дії вибухової хвилі, а не прямого влучання. Як приклад можна навести наслідки дії вибухової хвилі у Львові по вул. Кокорудза. Збиття ракети відбулось на відстані 60–70 метрів від будинку. Будинок по вул. Кокорудза був частково захищений будівлею по вул. Коновальця.
У підсумку можна сказати, що про безпеку кожна людина мусить дбати сама, критично осмисливши об’єктивну інформацію. Найкращим захистом стає розосередження. Це стосується всього: об’єктів енергетики, захисних споруд, концентрації людей, техніки тощо. Регулярна концентрація людей в укритті швидко стане відомою ворогу, і воно буде вкрай небезпечним місцем у разі використання за призначенням розрахунковою кількістю людей. Тобто поки укриттям на тисячу людей користується декілька десятків — воно відносно безпечне, а як тільки починається масове використання — це укриття автоматично входить у зону високого ризику.
Будинок по вул. Коновальця, 44 у Львові, дія вибухової хвилі від збиття ракети Х-101 чи «Кинджал» 04.09.2024 р.
Ще один аспект життя під час безперервних атак по цивільному населенню — це тривалість і кількість тривог. Якщо весь час повітряних тривог прагнути провести в укритті, то, по-перше — це великий ризик наразитись на небезпеку, майже безперервно курсуючи в укриття та назад, оскільки в цей час людина абсолютно не захищена; по-друге — якщо проводити якомога більший період повітряних тривог в укриттях, то не лишається часу на сон, роботу чи відновлення. Як показав досвід, виснаження настає дуже швидко: як фізичне, так і моральне.
Читайте також:
Небезпечна безпека: чому Україні варто перейняти ізраїльський досвід будівництва укриттів
Ілюзія безпеки? Розповідаємо про «біди» українських укриттів і способи їх подолання
Проєкт дитсадка у форматі «села» в Києві потрапив до шортліста конкурсу Kinderspace 2026