Втім, як зазначає урбаніст і автор телеграм-каналу NE:Urban Сергій Мамотюк, замість тактильної розмітки, яку незрячі можуть відчути ногами чи тростиною, з’явилося звичайне фарбування — що значно зменшує її практичну користь.
Згідно з чинною нормативною базою, у таких випадках передбачена саме тактильна розмітка. Проте, як зазначає урбаніст, українські стандарти нерідко суперечать один одному або доповнюють один одного непослідовно, що ускладнює розуміння вимог навіть для фахівців.
Ще одне питання — підхід до самої ідеї “місць концентрації незрячих”. Сергій Мамотюк звертає увагу, що варто не лише позначати окремі локації, а й створювати міський простір, де люди з інвалідністю зору зможуть безпечно пересуватися всюди, а не лише у спеціально виділених зонах.
Приклади тактильної плитки в Європі. Фото: NE:Urban
“У деяких європейських країнах замість цієї розмітки використовують плитку, що подібна до направляючої тактильної плитки. Якщо перейняти цей підхід, то які експлуатаційні якості такої плитки мають бути, аби її не доводилось замінювати кожні 3-4 місяці? Враховуючи все вищеперераховане, а чи є зміст в принципі використовувати цю розмітку, якщо від неї нікому ні тепло, ні холодно? І чи варто переходити на альтернативні рішення, якщо поки жодне з них не має суттєвої переваги над іншими?” — йдеться у дописі.
Активіст також ставить ширше питання: чи варто вносити до нормативів рішення, які на практиці не виконують свою головну функцію — робити міське середовище доступним?
Читайте також:
У столиці Фінляндії впродовж року не сталося жодної смертельної ДТП
Світлофори у Нью-Йорку з перевагою для пішоходів зменшують кількість травм на 33% — дослідження