Назар Білик. Мистецтво та порожнеча в публічному просторі

Елена Панченко / Интервью /

Творчість відомого українського скульптора Назара Білика сягнула небачених висот. В буквальному сенсі. Його роботу «Лапки» було відібрано до участі в міжнародній бієнале лендарту SMACH (Constellation of Art, Culture and History), що триває з липня до вересня в італійських Доломітах. Інсталяція, що, як не дивно, являє собою дві пари чорних велетенських «лапок», тепер обрамлює альпійський краєвид на висоті близько 2 000 м над рівнем моря, змушуючи подивитися на нього по‑іншому. Це вже не перша робота майстра для природних ландшафтів і далеко не перша в площині паблік-арту.

PRAGMATIKA.MEDIA зустрілася з Назаром Біликом після його повернення з Італії в його київській майстерні, аби поговорити про високогірний мистецький досвід скульптора та роботи в урбаністичному пейзажі українських міст.

Назар Білик. Фото: Юрий Ферендович | PRAGMATIKA.MEDIA

PRAGMATIKA.MEDIA: Ваша інсталяція «Лапки» була відібрана до десятка переможців бієнале лендарту SMACH 2019 і виставлена в Доломітових Альпах. Розкажіть, про що ця робота?

Назар Білик: Це для мене вже не нова робота. Перша її версія була реалізована в 2014 р. на Бирючому острові, на Півдні України. Побачивши ландшафти в Доломітах, в Італії, я запропонував на конкурс саме її. Звичайно, вона набула іншого прочитання, оскільки змінились як локація, так і сам контекст. Тема цієї бієнале пов’язувалась з батьківщиною. Розмірковуючи над умовністю цього поняття в сучасному світі, я взяв в лапки пейзаж італійських гір і використав його як метафору рідного дому. Те, що береться в лапки, ми піддаємо сумніву, переглядаємо. Отже, я за допомогою своєї скульптури змінив обставини сприйняття краєвиду, пропонуючи глядачу замислитися над тим, що він як житель динамічного й мінливого світу вкладає у власне відчуття дому. Так високо ця робота ще не піднімалась… (сміється) Це було на висоті 2 000 м.

Бирючий — це такий собі мистецький рай, де створено все для безтурботного пляжного відпочинку та творчої роботи

P.M.: Якщо повернутися до 2014 р., коли ви вперше створили цю інсталяцію в межах симпозіуму сучасного мистецтва на півострові Бирючий, який сенс тоді ви в неї вкладали?

Н. Б.: Це був рік, коли дуже мало художників приїхало на симпозіум, адже розпочалася війна і окупація Криму. Всього за 200 кілометрів від пів­острова проходили воєнні дії… А що таке Бирючий для художників? Це такий собі мистецький рай, де створено все для безтурботного пляжного відпочинку та творчої роботи. А я хотів все‑таки повернути себе і компанію в ту реальність розпочатої війни, яка була ніби й не очевидною, але зовсім близькою. Це був свого роду заклик, нагадування про те, що наша безпека дуже уявна і відносна.

Автопортрет, полімерні матеріали, 2019. Фото: Юрий Ферендович | PRAGMATIKA.MEDIA

P.M.: Ви сказали, що так високо ваша робота не піднімалася, тобто ви її використовували ще десь окрім Бирючого і Доломітів?

Н. Б.: Ні, просто для мене це був перший досвід роботи з гірським ландшафтом. Гори надзвичайно самодостатні. Вони як велетенські скульптури, що не потребують конкуренції та втручання. Ми подавали заявку на цю бієнале, щоб мати змогу попрацювати з контекстом та середовищем Доломітів, вживлюючи в тіло пейзажу свої «розділові знаки». Для скульптора це завжди цікавий досвід — досліджувати, як одна робота в залежності від локації може зовсім по‑різному розкривати тему, з якою він працює.

Я взяв у лапки пейзаж італійських гір і використав його як метафору рідного дому

P.M.: Якою є публіка в Доломітах, де встановлена ваша інсталяція?

Н. Б.: Доломіти відомі одними з найгарніших у Європі трекінговими маршрутами. Тому сюди з’їжджаються в основному шанувальники активного відпочинку та мальовничих пейзажів. А місією організаторів бієнале SMACH було створити такий собі діалог між природою та мистецтвом і тим самим привернути ще більше уваги до цих місць. Арт-об’єкти встановлені в різних гірських локаціях в районі містечка Сан-Мартін‑де-Тор, і на початку маршруту можна взяти мапу, де вказане їхнє розташування. Коли ми монтували «Лапки», ще повністю не зійшов сніг, а туристів вже було вдосталь. Місцеві, які працюють в готелі неподалік, одразу почали «прицілюватись» і дивитись на звичний пейзаж крізь наші «Лапки», і я побачив пожвавлення та посмішки. Італійці з більшим розумінням ставляться до мистецтва, зчитують його легко і починають грати у запропоновану тобою гру.

Інсталяція «Лапки», Італія, 2019

P.M.: Але ж це тимчасова інсталяція, чи не так?

Н. Б.: Так, коли я побачив на фото, як там гарно взимку, то звернувся до організатора бієнале з пропозицією залишити скульптуру на весь рік. Зима та сніжний килим перетворює гірський пейзаж на білий папірець, а робота стає графічним написом на ньому. Але організатор відповів: «У нас все снігом до двох метрів замітає, тому твої «Лапки» будуть видні лише частково». Отже, їх мають зняти в листопаді.

P.M.: Ваша найвідоміша робота, яку знають навіть ті, хто жодного разу не чув прізвище Назара Білика, — це «Дощ», встановлений на Пейзажній алеї у Києві. Ви неодноразово говорили, що це для вас дуже особиста робота. Можете пояснити, чим саме?

Н. Б.: Вона дійсно дуже особиста, бо фіксує важливий для мене стан спокою та самозаглиблення. Це робота про стан та відчуття. Вона стоїть на зламі верхнього та нижнього міста, так би мовити, на межі, в місці роздумів та споглядання, де фоном для скульптури є небо та хмари… Мабуть, тому і сприймається перехожими як знайоме переживання. Її масштаб (190 см) співставний з людиною і викликає у глядача порівняння з собою. Обличчя не видно, воно сховано за краплею. Це стан, коли ти хочеш просто побути наодинці, дуже усамітнено, дивишся і в себе, і вгору. Цей стан важливий для всіх, бо надає цільності, збирає докупи думки, відводить від внутрішньої роздробленості. У таку мить людині, напевно, і приходять якісь дуже важливі відповіді…

Назар Білик. Фото: Юрий Ферендович | PRAGMATIKA.MEDIA

«Дощ», бронза, скло, граніт, 2010

P.M.: Ви говорили, що копію «Дощу» замовили в США для парку в Массачусетсі.

Н. Б.: Так, її було встановлено там років три-чотири тому. Крім того, у публічному просторі «Дощ» можна побачити в місті Кейптаун у Південній Африці та на Заході Франції, у ландшафтному парку міста Етрета.

P.M.: Скульптура для публічного простору — велика частина вашої роботи. Ми нещодавно піднімали на сторінках журналу тему паблік-арту і дійшли висновку, що цей напрям ще недостатньо розвинутий в Україні. Що думаєте з цього приводу?

Н. Б.: Нещодавно до мене приходили французькі студенти, ділилися своїми враженнями від України, від Києва, і їм здалось, що у нас в публічному просторі дуже багато скульптури. А я думаю навпаки, що тут не так багато скульптур. Вони пояснили, що вони мали на увазі мистецькі твори, які дійшли до нас з радянських часів. Тоді публічне мистецтво дуже активно розвивалось і мало ідеологічне забарвлення. Тож у пересічного громадянина склалося уявлення, що зміст міської скульптури — відобразити героя, вождя чи втілити заклик, який однозначно лежить в політичній площині.

«Простір навколо», полімерні матеріали, метал, 2018

За останні чотири роки в рамках декомунізації було знищено дуже багато публічних об’єктів — і тих, що мали культурне значення, і тих, які дійсно треба було демонтувати. Тепер відбувається поступова зміна сприйняття скульптури як заідеологізованого і заполітизованого виду мистецтва. Це означає, що скульптор як незалежний художник має більше шансів стати в ряд тих людей, що формують публічний простір поза політикою, поза ідейним впливом. Відкриваються можливості особистих історій, експериментальних висловлювань, які мають змінити шаблон, що в нас усіх вкоренився стосовно скульптури.

Відбувається поступова зміна сприйняття скульптури як заідеологізованого і заполітизованого виду мистецтва

Зона нових публічних просторів, парків, мікрорайонів — це якраз зона зустрічі мистецтва, архітектури й глядача. І в цьому дуже важлива функція скульптури, коли суспільство розвивається, розуміє, що необхідно наповнювати новими сенсами територію, де ти живеш, і створювати середовище, в якому б жилось і відчувалось добре. Територія парків — це нейтральна територія, на відміну від центральних площ. Саме там паблік-арт зараз міг би розвиватися все активніше. Поставити щось на центральній площі Києва дуже складно та й не дуже потрібно, бо публічний простір — це перетин різних інтересів, поглядів великої кількості людей. Будь-який твір мистецтва, який потрапляє до публічного простору, викликає купу емоцій — комусь дуже не подобається, хтось хоче відразу демонтувати його, а хтось скаже, що це найкраще, що могло статися з цим місцем. Це завжди камінь спотикання. Бо паблік-арт — нефункціональний, він все ж таки комусь до смаку, а комусь ні. Я не кажу, що його не має бути на центральних площах. Але, як на мене, варто починати саме з паркової зони, поступово формуючи у глядача більш розкуте сприйняття публічного мистецтва. І тоді воно вже зайде в місто і буде сприйматися так, як потрібно.

«Простір навколо», полімерні матеріали, метал, 2018

P.M.: Отже, ви вважаєте, що в нас недостатньо об’єктів публічної скульптури?

Н. Б.: У нас мало вдалих прикладів існування сучасної скульптури в публічному просторі міста. Архітектура займається питаннями доцільного функціонування соціуму в місті. Опікується, так би мовити, прикладною площиною потреб людини. А скульптура чи об’єкт замикає цей принцип і наповнює його змістовною складовою якнайкраще. Суспільний міський простір не можна формувати лише за критеріями функціональності та комфорту. Сучасне суспільство має ширші потреби, прагнучи осмислення та розуміння світу в його складності та динаміці. Отже, публічний простір має створювати цю відповідність. І саме цією проблематикою займається сучасна скульптура. Без мистецтва в публічному просторі він обмежується лише функціональністю. За допомогою арт-об’єкта ми більше відчуваємо місто, він нас зупиняє, примушує замислитись, часто своєю незрозумілістю пробуджує інтерес до невідомого чи навіть мотивує творчу активність. Скульптура традиційно допомагає простору розвиватись, породжувати нові сенси і просто розмовляти з глядачем. Вона завжди визначає простір, стає невід’ємною частиною візуального образу міста. Тому більш усвідомлена співпраця між забудовником, архітектором та скульптором допомагатиме місту та його мешканцям.

Суспільний міський простір не можна формувати лише за критеріями функціональності та комфорту

«Зріз», бронза, 2018

P.M.: Колись ви розповідали, що в вас була ідея створити парк сучасної скульптури, що став би майданчиком для розвитку цього виду мистецтва. Вона не наблизилась до реалізації?

Н. Б.: Я думаю, що це все‑таки функція не скульпторів і художників, а менеджерів культури і адміністраторів. Неможливо робити і те і інше. Поки що я просто намагаюсь зосередитися на своїй творчості та демонструвати власний доробок. А там, прийде час, все стане на свої місця. Хоча мрія про таку територію, звичайно, мене не залишає. Ось, наприклад, нещодавно в місті Дніпрі була ініціатива, щоб декілька скульпторів подумали над арт-об’єктами для міського простору й висловилися з цього приводу. Поки що це лише проєкти, але сам діалог дуже радує.

P.M.: А ким він був ініційований?

Н. Б.: Якраз небайдужими представниками бізнесу та владою Дніпра. Тобто це питання буде розглядатися, щось буде прийнято, щось ні. Але важливо, що вже є розмова.

Назар Білик. Фото: Юрий Ферендович | PRAGMATIKA.MEDIA

P.M.: А як ви бачите цю модель: публічною скульптурою повинна опікуватися міська влада, чи ініціатива має виходити знизу?

Н. Б.: Тут, мені здається, вітер має дути з різних боків. Перш за все міська влада має зрозуміти, що це нормальна світова практика, яка розвиває місто, і до неї варто долучати Україну. Важливою є експертно-менеджерська складова, ініціативи, які зв’язують бізнес, владу й митців. Фахова команда має пропонувати владі художників та скульпторів. Щоб це не було, як часто ми бачимо в просторі чудового парку, — якийсь велосипед поставили з сердечком і клумбочку облаштували біля них, — до цього мають бути залучені експерти. Також важливим є питання фінансування. Створення скульптурної роботи — це завжди висока вартість матеріалів і самого виробництва, тому ідеться про достатньо великі бюджети. Ось у такій моделі це може бути.

P.M.: А яку вдалу скульптурну ініціативу в місті ви би згадували?

Н. Б.: Був такий позитивний приклад — Kyiv Sculpture Project, коли в Ботанічному саду ім. Гришка проходила міжнародна виставка скульптур та національний конкурс на роботи, які обирали для тимчасового експонування в парку. Рівень організації був дійсно професійним. Шкода, що не вийшло забезпечити подальше фінансування проєкту, інакше ми б зараз мали власну скульптурну бієнале.

Назар Білик. Фото: Юрий Ферендович | PRAGMATIKA.MEDIA

Портрет, серія «Уявні відстані», полімерні смоли, авторська техніка, 2018

P.M.: Але ж це тимчасові інсталяції, а як щодо постійних?

Н. Б.: Тимчасове може перерости в щось постійне, якщо до цього буде долучене місто, архітектори та представники бізнесу. Наприклад, коли проходить виставка, чому б не обрати якусь роботу з неї, не збільшити і не встановити в публічному просторі? Роботи є, тепер треба подумати, як їх прив’язати до обраного місця, профінансувати — і тоді можна насолоджуватися.

P.M.: Ви вже торкнулися теми повалення пам’ятників радянських часів. Процес відбувся, постаменти здебільшого не знайшли нових героїв. Але часу минуло достатньо, щоб уже обрати шлях. Яке правильне рішення?

Н. Б.: Я бачу, що ці питання в нас ніякого експертного чи художнього рішення не чекали. Я нещодавно проїжджав містами й селищами України, і з точки зору туриста центральна площа цих населених пунктів являє таку собі кашу: там стоїть пам’ятник, присвячений Великій Вітчизняній війні, поряд — на коліні зроблені пам’ятники Революції Гідності та загиблим в АТО. І це створено не так, як за радянських часів, коли були експертні ради й фахові комісії, а на рівні народного закривання проблеми. Ми бачимо, що облаштовують все неналежним чином, що невеличкі обеліски, місця для покладання квітів створюють хаос на цих площах. І ти відчуваєш, що час іде, а історія пишеться ось вже тут. Порожнеча постаментів закривається людьми. І це зрозуміло, бо їм потрібно якось реагувати на війну, на революцію. А влада намагається вшанувати пам’ять і тих, і тих, і тих. І ось так, стихійно, в провінційних містечках уже все зроблено, проблему закрито. Мені здається, що зупинити цю хвилю вже неможливо, бо вона розкотилася по всій країні. А далі лише потрібен час, щоб все заспокоїлось і можна було професійно вирішувати ці питання й фахово оформлювати монументи.

Проєкт монументу «Конструктор пам’яті», 2017

P.M.: Як ви ставитеся до ідеї створення Музею монументальної пропаганди СРСР в Києві?

Н. Б.: Чудово! У своїй майстерні я повісив фотографію пам’ятника мого діда (українського скульптора Валентина Борисенка. — Прим. ред.). Це Пам’ятник бійцям Першої кінної армії. Його два роки тому демонтували на Львівщині. Фотографію я знайшов на дачі і забрав. Не уявляю, як вона вижила. Цей пам’ятник було розтягнуто на металобрухт. Хоча за радянських часів він вважався одним з найкращих кінних пам’ятників Союзу. Дід за нього отримав усі можливі нагороди. Якщо подивитися на цей монумент, ми просто бачимо надзвичайно вдале художнє рішення. Такого композиційного принципу ні в кого немає: згори, зненацька вискакує ця кіннота!.. Якби він був збережений і перенесений в якесь інше місце, ми мали б справу з твором мистецтва, який несе в першу чергу історичну та культурну цінність. А ідеологічну складову можна було би посунути. Розмірковуючи на цю тему, я створив свою роботу «Рубці».

Мистецтво публічної скульптури в будь-якому разі пов’язане з політикою

Руйнування пам’ятника бійцям Першої кінної армії, автор Валентин Борисенко, 1975—2016

Наприклад, рельєфи на Українському домі, які також робив мій дід, досі там є. Три чи чотири роки тому новопризначений директор Українського дому хотів знищити їх, попилявши на металобрухт. Знаючи реальність, що ніхто не зберігає ці твори мистецтва, а все скидається, переплавляється, викидається на якесь звалище, ми захищали їх. І рельєфи просто закрили жовто-блакитним прапором. Вони зараз перебувають в дуже правдивому історичному контексті нашарувань. І принаймні вони збережені. Їх можна зняти, але їм треба надати місце в цьому музеї, який напевно буде створено. Хоча я останніми роками не чув про нього нічого.

«Рубці», полімерні матеріали, метал, 2017

«Рубці», полімерні матеріали, метал, 2017

P.M.: Ви говорили про нове незаідеологізоване сприйняття скульптури. Чи вірите, що мистецтво може бути поза політикою?

Н. Б.: Це дуже широке питання. Мистецтво публічної скульптури в будь-якому разі пов’язане з політикою. Цього не можна уникнути: воно існує в публічній площині, тому вже певним чином політичне. Інша справа, що хтось з авторів хоче свідомо торкатися політики чи історії, а хтось її уникає, виносячи особистий досвід та більш відсторонені теми у простір міста, яке, втім, можна сприймати і як політичний жест.

P.M.: Вам особисто було б цікаво для Києва якусь іще публічну скульптуру зробити?

Н. Б.: Так, це ж улюблене місто. Гуляючи Києвом, я постійно помічаю місця, які підштовхують до того, щоб там щось зробити. Я поки тільки один цвяшок забив на мапі Києва. Можливо, незабаром з’явиться ще одна моя скульптура. Поки ведуться перемовини, але ця крапочка майже вже намалювалася.

Майстерня Назара Білика

P.M.: Яким локаціям в Києві, на ваш погляд, не вистачає публічної скульптури?

Н. Б.: Хотів би сказати про території парків, які приводять зараз до ладу в Києві. На Оболоні зробили дуже гарний парк «Наталка». Там є чудові локації для скульптури. Твір мистецтва — і не один — туди дуже проситься. Це може бути і постійна, і тимчасова експозиція. Минулого року там уже була скульптурна виставка. Хотілося, щоб такі ініціативи продовжувалися. Тим більше зараз з’явилася друга черга цього парку. Художники відкриті до співпраці. Просто варто озвучити цю потребу, запропонувати два-три вдалі приклади. І це стане зразком для всіх міст. Знаєте, я зауважив таку річ, коли ще вчився: біля театру Франка встановили невеличкий пам’ятник Миколі Яковченку, вдало зроблений моїм професором, – і відразу в багатьох містах України подібні пам’ятники з’явилися. Усі мери України дивляться на те, як у Києві, і все копіюють. Я не кажу, що така тенденція буде з новими скульптурами, але принцип успадкується в будь-якому разі.

 

Спілкувалася: Олена Панченко