На лінії вогню. Слобожанщина: локальна ідентичність і шляхи майбутнього розвитку

На території Харківщини та Сумщини збереглося чимало археологічних пам’яток, ландшафтних парків, храмів козацької доби, палаців, будівель епохи модерну та конструктивізму. Східні українські міста є унікальними з погляду урбаністики, вони вражають масштабами свого планування та багатою природою. Харків, Суми, Ізюм, Чугуїв, Охтирка, Богодухів, Тростянець…Формуючись в умовах прикордонного життя, ці міста знов опинилися на лінії вогню та поволі порожніють, втрачаючи своїх мешканців, які тікають від війни на західні терени. Сьогодні відтворюються історичні процеси внутрішньої міграції, що колись суттєво вплинули на характер і самобутність східних регіонів. Як же правильно користуватися скарбами та особливостями цієї землі? Як зберегти та відбудувати життя малих міст Слобожанщини в майбутньому? Говоримо разом з експертами — архітекторами, урбаністами та пам’яткознавцями.

В українському інформаційно-культурному просторі, здається, склалося певне протиставлення Сходу та Заходу країни. Іноземні туристи та й самі українці дещо знецінюють надбання східних регіонів. Мовляв, на Заході тобі й гори, і фортеці, і водоспади, і затишні містечка. Австрійська цегла, гуцульські пісні, смачний банош і незаймані українські села. А що подивитися, скажімо, на Слобожанщині? Прикордонні зони, що межують із росією, історично зазнали чималого впливу з її боку на характер формування, зокрема, поселень регіону. Свого часу вони більше за інші регіони відчули натиск царату, а потім — і радянського устрою, і радянських наративів, що пройшлися тут брудним незграбним більшовицьким чоботом, спотворюючи і мову, і культуру, і архітектуру. Тепер, у ХХI сторіччі, ці території знову змушені захищатися від ворога, який колись зробив їх своєю колонією.

Але разом із тим Слобожанщину будували саме українці, а не московити. І це вони створили благодатні умови для освоєння та розвитку нових земель. Історичні процеси, які відбувалися на цій території, суттєво вплинули на планувальну структуру міст. Спираючись на військово-економічний каркас території, побудований у XVII — першій половині XVIII ст., планування слобожанських міст народило нові якості, які не були притаманні в чистому вигляді ні московії, ні гетьманській Україні.

Історичні чинники містобудування

«У XVI ст. землі Слобожанщини ще були дійсно Диким полем, практично без сталих поселень, — пояснює архітектор Володимир Новгородов, — цією територією проходили основні транзитні шляхи, за якими здійснювали свої набіги на московію кримські татари та ногаї». Постійні війни, які московська держава вела із західноєвропейськими країнами, вимагали забезпечення захисту з півдня. Тому московія почала залучати в господарський обіг нові й нові «пустопорожні» землі, а насправді — стратегічно важливі території. «У 1571 році у верхів’ях ріки Коломак, за рікою Мжею, в середній течії Сіверського Донця, в пониззі Оскола на кінцевих пунктах станичних роз’їздів московською військовою експедицією були встановлені прикордонні знаки, — розповідає Володимир Новгородов, — таким чином, значна частина Дикого поля за замовчуванням стала частиною московської держави».

Володимир Новгородов

Володимир Новгородов — український архітектор, член ICOMOS, член-кореспондент Української академії архітектури, член Національного союзу архітекторів, заслужений викладач Харківського університету міського господарства імені О. М. Бекетова. Займався розробленням історико-опорних планів і охоронних зон міст Харківщини та Сумщини. Більше 50 років присвятив реставрації архітектурних пам’яток і проєктуванню церковної архітектури в Україні.

На той час московія вже мала досвід колонізації південних і східних територій Сибіру, тож намагалася за цим самим принципом розпочати будівництво нових міст, пояснює Новгородов. Так створилися великі оборонні системи, так звані «засічні черти та лінії»: Білгородська, Ізюмська, Українська.

Зведення Білгородської засічної лінії стало новою на той час формою освоєння територій і поклало початок інтенсивній колонізації земель, що й отримали назву Слобідської України. Далі на південь від неї під керівництвом місцевої української полкової старшини було створено лінії з декількох міст-фортець. Так виникла лінія Харків-Вільшани-Валки. В 1660–1670 роках міста-фортеці будували вздовж рік. Бишкінь, Лиман, Андрієві Лози, Балаклію, Ізюм — паралельно середній течії Сіверського Донця. Вздовж ріки Мжі — Зміїв, Соколів, Водолагу та Валки. Вздовж ріки Мерли — Колонтаїв, Краснокутськ, Богодухів. Ланцюги поселень охопили гігантську територію в міжріччі Сіверського Донця та Оскола. Лінії цих міст були розгорнуті фронтом до головних ворожих шляхів. На початку XVIII ст. через південну частину Слобідської України проходив шлях від Криму до москви, тому влада посилила ці ділянки ще трьома укріпленими містечками по річці Берестовій і сімома фортецями на річках Оріль, Коломак, Мерчик. У 1731 році за проєктами французьких фортифікаторів, які до того працювали в Києві, та силами козаків слобідських полків і місцевого українського населення починається будівництво суцільної 309-кілометрової Української укріпленої лінії, завершення якої закриває важливий етап планомірного створення системи поселень Слобожанщини.


Різдва Богородиці Молченський печерський жіночий монастир, місто Путивль. Фото: Віктор Дворніков

Окрім військового чинника, на характер будівництва впливала економіка. Московській владі не вистачало ресурсу для опанування нових земель, тому слобожанські міста будували українські переселенці із Задніпров’я та Лівобережжя. Вони принесли сюди свій громадський уклад із його демократичною системою виборів військово-адміністративної влади, свої культурні та містобудівні традиції, що брали початок із часів Київської Русі.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. на Слобожанщині сформувалися 3 типи населених пунктів: полкові міста, сотенні містечка та малі поселення. Їхнє розміщення залежало від оборонних і економічних можливостей території. Одночасне функціонування господарської діяльності та військової справи призвело до того, що навкруги укріпленого міського центру створювалися напівсамостійні слободи, а біля підніжжя фортець, розташованих на високому березі, формувався рівнинний поділ. У часи Богдана Хмельницького, із запровадженням займанщини (тип земельної власності, в рамках якого ділянка переходить тому, хто перший її зайняв), почалося швидке заселення та освоєння лісів, озер, річок і їхніх берегів, що дало поштовх розвитку господарства, економіки й торгівельних відносин.

Володимир Новгородов: «Містобудівні процеси XVII–XVIII століть на території Слобожанщини в ці часи не мали аналогів у європейській практиці і були своєрідним провісником діяльності, яка в сучасній урбаністиці отримала назву районного планування»

Свято-Вознесенський кафедральний собор у місті Ізюм. Фото: Олександр Рибалка

До другої половини XVIII ст. склалася характерна планувальна та об’ємно-просторова структура міста: архітектурний каркас спирався на церкви та собори, навколо яких створювалася центральна площа, поряд із нею — ринкова та невеличкі майдани слобід. «Храми формували унікальний силует міста й окреслювали чітку систему орієнтирів у просторі», — розповідає Новгородов. Завдяки рівномірному розподілу земель серед мешканців планування кварталів наближалося до правильної геометрії, що відрізняло тогочасну Слобожанщину від інших регіонів. «Такі містобудівні процеси не мали аналогів у європейській практиці, — зауважує Новгородов, — і були своєрідним провісником діяльності, яка в сучасній урбаністиці отримала назву районного планування». Таким чином менш ніж за сторіччя, завдяки пасіонарності українського населення, Дике поле перетворилося на густонаселений, захищений край із унікальним характером містобудування. Його генетичний код зберігся в південній частині Харківщини з XVIII ст. й до сьогодні в плануванні слобожанських міст і в унікальній укріпленій Українській прикордонній лінії між Сіверським Донцем та Дніпром із 17 земляних фортець і валів.

Локальна ідентичність. Чи є різниця між українським Заходом і Сходом?

«У всьому світі локальну ідентичність території формують 2 фактори: природне середовище та об’єкти культурної спадщини», — запевняє пам’яткознавиця та культурологиня Олена Жукова. Саме спадщина є унікальним носієм інформації, матеріальним відображенням устрою життя на певній території в певний проміжок часу.

Олена Жукова

Олена Жукова — пам’яткознавиця, музеологиня, культурологиня, експертка з якості вищої освіти, експертка з культурної спадщини та туризму в Українському культурному фонді, керівниця наукового Центру музеєзнавства і пам’яткознавства при ННЦ ХТІ НАН України, запрошена дослідниця Департаменту історії мистецтва Упсальського університету в Швеції, членкиня робочих груп із розроблення стратегії розвитку музеїв і заповідників, членкиня Туристичної ради Харківської міської ради, менеджерка проєктів сталого розвитку територій зі спадщиною.

Олена Жукова пояснює, що після татаро-монгольського нашестя цивілізаційний процес, що призводить до формування матеріальної культури, відомої нам як культурна спадщина, зі Сходу України змістився на Захід, де відбувалося інтенсивне будівництво. Нові міста, що виростали з давньоруських городищ, руйнували залишки археології. У цей же час на Слобожанщині цивілізаційні процеси сповільнювалися, тому саме тут археологічні старожитності збереглися значно краще. Однією з найвизначніших українських пам’яток археології цього регіону є залишки великого міста VIII–X сторіччя поблизу села Верхній Салтів Вовчанського району Харківської області, що належить до археологічної Салтівської культури. «Наш край має багатий шар археологічних пам’яток, починаючи з часів кам’яного віку, — зауважує Володимир Новгородов, — свій слід у вигляді численних городищ, змієвих валів, курганів і могильників тут залишили і скіфи, і хозари, і кипчаки, і інші народи».

Коли на західних теренах України відбувався розквіт середньовічного фортифікаційного будівництва, на Слобожанщині не було умов для створення замків. Але на Заході ми не натрапимо на комплексні й розмаїті містобудівні пам’ятки класицизму, бо масштабна історична забудова тут уже склалася на початку XІХ ст. На території ж Слобідської України ці часи — розквіт кам’яного будівництва. «Це класицизм, це неймовірна еклектика та модерн, — розповідає Жукова, — на території Галичини, Волині або Прикарпаття не зустрінеш палацово-паркових комплексів, які існували там, де була Гетьманщина, — на сучасній Харківщині, Сумщині й Чернігівщині». Серед яскравих прикладів класицизму можна виділити історичне ядро Чугуєва, де розташована площа з ансамблем, до якого входять Штаб військових поселень, Покровський собор, Шляховий палац, Торгівельні ряди. «Взірець серед ландшафтних комплексів — село Великий Бобрик Сумської області, — розповідає Денис Вітченко, — тут знаходиться присадибний парк, що є хрестоматійним прикладом роботи з ландшафтом дворянського маєтку кінця XVIII — першої половини XIX ст. в Україні».





Спасо-Преображенська церква та залишки Глухівської фортеці в місті Глухів. Фото: Віктор Дворніков

Денис Вітченко

Денис Вітченко — архітектор, кандидат архітектури, дослідник українського романтизму в архітектурі, доцент кафедри містобудування ХНУМГ імені О. М. Бекетова. Значну частину наукових робіт присвятив темі археологічної спадщини, зокрема її збереженню й актуалізації в сучасному житті. Займається вивченням традиційних рис і патернів української самобутності в архітектурі.

Окреме місце в культурній спадщині займає період козацької доби. Це українське бароко, що краще всього збереглося на Чернігівщині, на Слобожанщині — в Богодухові, Сумах і Охтирці. «Щоб доторкнутися до предків козацького роду, треба приїхати на Слобожанщину, Полтавщину й Сіверщину», — розповідає Олена Жукова. Визначною пам’яткою українського бароко XVII ст. Віктор Дворніков вважає Свято-Преображенський собор в місті Ізюм.

Віктор Дворніков

Віктор Дворніков — харківський архітектор, член національної спілки архітекторів України, засновник і керівник архітектурної студії Fashion-home, координатор урбан-соціального проєкту Kharkiv loadSTONE, до складу якого увійшла спільнота архітекторів, урбаністів, дизайнерів, митців, активістів і волонтерів Харкова та інших міст України.

До культурних магнітів Харківщини архітектор Віктор Дворніков відносить історичні ареали Чугуєва, Люботина, Богодухова та Куп’янська. На Сумщині наші експерти відзначають місто Охтирку із великою кількістю історичних культурних об’єктів, серед яких Троїцький монастир, Покровський собор, храм Георгія Побідоносця, Спасо-Преображенська церква, Охтирська гімназія. На думку Віктора, одним із найпривабливіших міст Сумської області є Тростянець, де знаходяться Благовіщенська та Воскресенська церкви. Тут також розташований комплекс садиб Леопольда Кеніга, підприємця німецького походження, власника цукрових заводів. Це пам’ятка архітектури та історії, на території якої знаходиться «Круглий двір», де розташовані картинна галерея, краєзнавчий музей і Музей шоколаду.

Олена Жукова: «Історичні процеси, що відбувалися протягом XX ст. на землях Слобожанщини, призвели до значних втрат матеріальної та нематеріальної спадщини, русифікації цих територій»
Ми повинні зрозуміти, що чим ближче землі до кордону з росією, тим менше там збереглося українського»

Формуючись як прикордонні території, Харківщина та Сумщина зазнали чималого впливу російської держави. Це стосується і церковної архітектури. За словами Дениса Вітченка, через вплив священного синоду російської імперії, а згодом і московського патріархату, українські православні храми відчули на собі стильові та морфологічні трансформації, наприклад, завершення соборів отримали характерні «цибулясті» форми та золотий колір бань. Після більшовицького перевороту на Харківщині та Сумщині будувалося більше об’єктів у стилі конструктивізму, ніж у західних регіонах. Це також пов’язано з тим, що Харків мав статус столиці й повинен був транслювати певні політичні наративи. За радянських часів силоміць впроваджувалися колективні й державні форми господарювання на селі, і тому тут формувалося чимало колгоспів, а навколо них виростали нові села. Звісно, із цієї причини села Слобожанщини суттєво відрізнялися від селищ Західної України з їхньою тисячолітньою історією. «Пам’ятаймо, що на стан збереженості культурної спадщини, на розвиток населених пунктів, — пояснює Жукова, — вплинув і термін перебування під впливом радянської влади. Якщо на території Слобожанщини остаточно радянська влада була встановлена наприкінці 1919 р., то на Галичині — в 1939 р., а на Закарпатті — взагалі в 1945. Тобто західні терени менше перебували під цим впливом, ніж Східна Україна, де традиційне село вбивали, українські традиції нівелювали, змінювали склад населення».

Місто Ізюм приваблює любителів активного відпочинку завдяки «Ізюмській Луці» — ландшафтному паркові площею понад 5 тисяч гектарів

Управління спадщиною як шлях сталого розвитку міст

Використання культурної та природної спадщини є одним із найефективніших засобів сталого розвитку малих міст, вважає Олена Жукова. Чому саме спадщина? У невеликому населеному пункті марно чекати масштабних підприємств і великих інвестицій, але малі міста та села можуть спиратися на об’єкти культурної спадщини. Як зауважує Віктор Дворніков, саме в малих містах цінна історична архітектура зберігається краще, ніж в обласних центрах, оскільки попит на нерухомість і щільність забудови там значно нижчі. Це означає, що такі об’єкти можуть бути використані як один з інструментів розвитку території, підвищення її привабливості, формування нових продуктів і послуг. Віктор вважає, що великий потенціал у цьому сенсі мають міста Путивль, Глухів і Чугуїв. «Спадщина цих міст може вплинути на їхній розвиток не тільки як туристичних, але й культурних центрів із розвитком мистецтва й ремесел, професійної та вищої освіти, — розповідає Дворніков, — така формула поєднання культурної спадщини й активного соціального життя найбільшою мірою сприяє розвитку комфортних умов і може бути драйвером росту міст».

«Провідним засобом управління культурною спадщиною у всьому сучасному світі є її інтерпретація», — зауважує Олена Жукова. Для інтерпретації спадщини є безліч інструментів, які передбачають інтерактивну взаємодію між об’єктом і глядачем, що може мати розважальний, виховний, освітній і науковий характер. Привертаючи увагу до певної спадщини, куратори культурних програм влаштовують перформанси, театральні вистави, музичні фестивалі та шоу, квести, лекції, дослідницькі експерименти та навіть спортивні змагання. Для того, щоб окремі об’єкти були включені в життя міста та запустили процеси сталого розвитку, їхня інтерпретація має бути глибокою. «Інформація, закладена в самому об’єкті, має транслюватися через різноманітні засоби виразності, які ще називають музейними засобами, — пояснює Олена Жукова, — тоді вам навіть не потрібен екскурсовод: об’єкт сам із вами розмовляє, розповідає історію».

На території Сумщини та Харківщини є такі пам’ятники, що несуть історичні смисли: храми періоду козацького бароко. «Це не просто релігійні споруди, а символи — символи свободи або підтримки свого народу, — пояснює Олена. — Коли бачиш таку споруду, одразу розумієш, що це, наприклад, посил від наших предків, таких знаних родів, як Галагани, Лизогуби, Мазепа». Мало хто зараз пам’ятає про те, що ці об’єкти дійсно «працювали для людей»: козацькі храми могли бути місцем збереження козацьких цінностей чи прихистком для немічних козаків, тут міг бути навіть осередок підтримки повстанського українського руху — гайдамаччини, — як Мотронинський монастир у Холодному яру. Інтерпретувати потрібно і археологічну спадщину. Сьогодні спосіб знайомства з такими пам’ятками, за словами Вітченка, перебуває майже винятково у площині туристичної діяльності. Але інтерпретація пам’яток відбувається за допомогою ретрансляції подій, у які занурені об’єкти, артефакти та символи.

Садиба Голіциних (садиба Леопольда Кеніга) в місті Тростянець. Фото: Віктор Дворніков

Культура як спосіб інтеграції спадщини в життя міста

Для ефективного управління спадщиною мають бути долучені культурні індустрії, пояснює Олена Жукова. Саме культурні ініціативи та мистецькі проєкти інтегрують об’єкти культурної спадщини в сучасне життя та надають їм нових смислів. Так закинута комора XIX століття може перетворитися на лекторій, а руїни старої церкви — на музичну сцену. За словами Олени Жукової, є міста, які у своєму розвитку роблять акцент саме на поєднанні спадщини та сучасної культури. Так польський Люблін, який довгий час перебував у депресивному стані, перетворився на блискуче місто-шоу, де наразі постійно відбуваються різноманітні фестивалі, перформанси та лазерні видовища, приваблюючи величезну кількість відвідувачів.

Тетяна Філевська

На наших теренах багато культурних та освітніх проєктів і програм створює Український інститут. Його креативна директорка Тетяна Філевська розповідає про потенціал Харківщини: «Тут мешкають і творять митці, які здійснюють великий вплив на культуру регіону. Це наш відомий на весь світ Сергій Жадан, прекрасна школа дизайну, художники, відомі як в Україні, так і за кордоном: цього року на Венеційській бієнале Україну представляє художник Павло Маков, а один із кураторів Борис Філоненко – обидва харків’яни. Відома у світі Харківська школа фотографії, яка працює від 1970-х років. Важливі для країни та активні за її межами мистецькі інституції ЄрміловЦентр, Муніципальна галерея та інші».

Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту : «24 лютого світ прокинувся і відкрив для себе величезну європейську країну, про яку він майже нічого не знав. Люди з подивом для себе з’ясували, що Україна — це не росія, і не радянський союз, і не частина якогось незрозумілого простору. Це європейська нація зі своєю культурою та мовою. Світ дізнався про Україну, але він поки не розуміє її. Зараз важливо це знання поширювати, а розуміння поглиблювати. На перших шпальтах газет усі бачать обстріляні міста, тому часто спочатку дізнаються про них саме в такій трагічній тональності. Але ми намагаємося розповідати про нашу країну також через її культуру»

Український інститут співпрацює з харківськими мистецькими інституціями. «Вони мають дуже цікаві пропозиції і проєкти для наших міжнародних партнерів, — розповідає Тетяна, — зокрема це стосується Харківської школи архітектури. Це Літературний музей, агенція Bagels & Letters, Харківська муніципальна галерея». Вебсайт Харківської школи фотографії, що став одним з проектів Українського інституту, було перекладено англійською та французькою мовами, і це стало приводом для предметної розмови з колегами у Франції, Німеччині, Чехії та інших країнах. Виставку Харківської школи фотографії презентували просто неба у Брно, що є містом-побратимом Харкова в Чехії. Зараз фахівці Українського інституту ведуть перемовини з бієнале сучасного мистецтва Manifesta, яка зацікавлена у співпраці з Україною. «Ми думаємо, що в контексті Manifesta 2028 року Харків є одним із найцікавіших міст, але я впевнена, що й інші міста Харківщини та Сумщини будуть потенційно цікавими, — розповідає Тетяна Філевська, — адже цей проєкт передбачає залучення українських міст і місць та створення там інфраструктури для отримання актуальної мистецької освіти, яка буде інтегрована в європейську систему».

Пішохідний міст поблизу Хрестовоздвиженської церкви в місті Ізюм. Фото: Олександр Рибалка

Влада та громадська діяльність у розвитку міст

Для того, щоб об’єкти культурної спадщини дійсно запрацювали на користь регіону та приносили прибуток, перше, що треба зробити, — відкрити до них доступ. І це питання наразі лежить у політичній площині. На думку наших експертів, проблематика полягає в закоренілому радянському підході, який потрібно змінювати. «Спадщина належить суспільству, а не окремим людям, які прийшли на певні посади і вирішують, чи давати дозвіл на актуалізацію та інтерпретацію об’єкта спадщини, чи ні», — вважає Олена Жукова. «Громада повинна мати бачення, але в довоєнний час погляд на розвиток більшості невеличких міст залишався пострадянським і втілювався в точкових покращеннях уже наявної інфраструктури чи у “фарбуванні іншою фарбою”», — коментує Віктор Дворніков.

Олена Жукова: «Спадщина належить суспільству, а не окремим людям, які прийшли на певні посади»

Віктор Дворніков зауважує, що ефективної довгострокової співпраці влади та громади, на жаль, досі немає. «Всіляких івентів, ярмарок і культурних заходів останніми роками стало більше, але це не виливається в значний соціальний рух, який би призводив до змін, — пояснює Дворніков, — учасники круглого столу стосовно проєкту розвитку Харкова, який ми провели наприкінці серпня, в один голос скаржилися на великі проблеми в організації і аморфність місцевої влади». На думку архітекторки й урбаністки Олександри Нарижної, в містах часто плутають масові заходи з культурою. «Одне не скасовує інше, — пояснює Олександра Нарижна, — але для того, щоб культура і справді розвивалася, цьому треба приділяти увагу, підтримувати діячів та інституції. Для цього, наприклад, багато робить Український культурний фонд, але практично нічого не роблять міста».

Олександра Нарижна

Олександра Нарижна — харківська архітекторка, урбаністка, експроректорка Харківської школи архітектури, голова громадської організації «Міські реформи», керівниця офісу міського розвитку Urban Reform.

Преображенський собор, гора Кременець із Меморіалом Слави, Кириченкова криниця, Свято-Вознесенський кафедральний собор у місті Ізюм. Фото: Олександр Рибалка

Очевидно, що зв’язок між владою та мешканцями в малих містах більш тісний, ніж в обласних центрах. Але чи дає це перевагу містечкам і селищам реалізувати більш прогресивні ідеї? Ініціативи мають походити від самих жителів, які повинні усвідомити відповідальність за розвиток міста, вважає Віктор Дворніков. Донесення до громади цінності цих ідей через деякий час сформує запит на зміни та покращення. «Ідеальною системою була б та, де місцева влада самостійно мала певний комітет чи експертну спілку, яка б виступала таким генератором концепцій і рухала міста в майбутнє», — говорить Дворніков. Олександра Нарижна зауважує, що відкрита, прозора співпраця міської адміністрації з урбаністами може дати місту новий погляд на розвиток, визначити його можливості та переваги. «Міста, так само, як великі бізнес-підприємства, мають запросити зовнішнього консультанта, який допоможе знайти нові, небанальні рішення», — запевняє Нарижна.

Олександра Нарижна: «Якщо ми хочемо спільно розвивати наші міста та країну, нам треба спілкуватись однією мовою, а не намагатися продукувати документи, які дезорієнтують громаду та дозволяють приймати рішення в інтересах окремих осіб»

Найкращим прикладом співпраці та зрозумілого документа з розвитку міста Олександра вважає майстер-план. За словами Нарижної, в українському законодавстві нещодавно зʼявилися нові документи, як-от Концепція інтегрованого розвитку території територіальної громади, Комплексний план просторового розвитку території, але, звісно, залишилася формальна частина: Генеральний план міста, зонінг і ДПТ. «З одного боку, можемо вважати, що це схожі речі, — пояснює урбаністка, — стосовно плану інтегрованого розвитку це так, але якщо подивитися з боку мешканців міста чи інвесторів, то це купа формальних документів, які доступні тільки невеликій кількості людей. І що ще гірше, вони зовсім не відповідають одне одному». На відміну від цієї документації, майстер-план дає можливість визначити головні ідеї та принципи розвитку міста, і, що найголовніше, він є зрозумілим для всіх. «Якщо ми хочемо спільно розвивати наші міста та країну, нам треба спілкуватись однією мовою, а не намагатися продукувати документи, які дезорієнтують громаду та дозволяють приймати рішення в інтересах окремих осіб», — вважає Нарижна.

Переваги малих міст та ідеї для розвитку територій

«Малі міста мають багато переваг: якість повітря, пішохідна доступність, безпека, щільний зв’язок між людьми, доступ до природного середовища», — говорить Олександра Нарижна. «Більшість людей із задоволенням жили б у маленькому містечку, де є гарна екологія, смачні продукти харчування, традиція сільського життя», — ділиться Олена Жукова. «Саме баланс природи й інфраструктури може бути привабливим для заохочення нових прогресивних мешканців чи втримання молоді», — вважає Віктор Дворніков.

Але що для цього треба змінити в малих містах? Для того, щоб визначити вектор подальшого розвитку, звичайно, місту потрібен масштабний і доскональний аналіз, зауважує Нарижна. І тільки глибоке розуміння потенціалу, переваг і недоліків дасть відправну точку для подальшого сценарію розвитку. У кожного міста він буде свій, але багато населених пунктів зможуть знайти спільні шляхи та співпрацювати в якійсь конкретній сфері. Саме принцип об’єднання стане провідним методом для розвитку територій, вважають експерти.

Володимир Новгородов: «Протистояння східних і західних українців — то є хибна теорія, що насаджується нам ворогами української держави»

Володимир Новгородов говорить про важливість ідейного та ментального об’єднання різних регіонів країни з метою спільного збереження пам’яток. «Протистояння східних і західних українців — то є хибна теорія, що насаджується нам ворогами української держави, — говорить Новгородов, — регіональні відмінності архітектури, мистецтва, містобудування, народної творчості не протистоять, а доповнюють одне одного, що робить культуру українського народу більш багатоплановою та глибокою. Наша задача — зберегти цінне надбання та передати його наступним поколінням».

Об’єднання в спільні маршрути та путівники також потребують окремі історичні об’єкти та локації, вважає Віктор Дворніков. «Внаслідок історичного розвитку територій, на відміну від західних областей України, Слобожанщина має меншу щільність культурних об’єктів спадщини і великі відстані між ними, що спонукає розробляти додаткові точки тяжіння, окрім наявних, — розповідає Віктор Дворніков, — такі міста, особливо на Харківщині, не зможуть стати туристичними центрами, але разом вони можуть утворювати комплекс, що підвищить туристичну привабливість». Віктор Дворніков звертає увагу на населені пункти Харківщини, що знаходяться в межах одного туристичного маршруту. Йдеться про села Шарівка, Володимирівка, Старий Мерчик. За цим принципом, на думку Дениса Вітченка, ми можемо створювати не тільки всеукраїнські, а й міжнародні маршрути. Наприклад, історико-культурні шляхи, пов’язані з міграціями народів. Так, село Мала Перещепина на Полтавщині привертає до себе увагу патріотично налаштованих жителів Болгарії, які ототожнюють ці землі з могилою хана Кубрата, легендарного прародителя болгарського народу.

Один із проявів ефективної щільної комунікації в площині урбаністичного розвитку — це утворення конгломерацій на рівні економіки. Денис Вітченко розповідає про концепцію трикутника Харків — Полтава — Суми, яка має поєднати бенефіти кожної з територій в одну розвинену систему. Харків у цій схемі працюватиме як промисловий та інноваційний центр, а Полтава та Суми «закриватимуть» природно-рекреаційні питання.

Олександра Нарижна : «Важливо, щоб міста почали стратегічно думати про привернення людей і розвиток соціального капіталу»

Для забезпечення інфраструктури життєдіяльності, соціальної інфраструктури та економічного зростання малим містам треба мати працюючу економічну модель і кооперуватися між собою, вважає Олександра Нарижна. У цій взаємодії вона робить акцент на соціальному капіталі. «Гарним прикладом є місто Тростянець на Сумщині, — розповідає Нарижна, — мером цього міста стала людина з прогресивними поглядами, яка відкрита для діалогу з місцевою громадою, з мешканцями міста й готова до впровадження інновацій. Ще більш ефективним для його розвитку було б напрацювання зв’язків з Охтиркою та іншими довколишніми малими містами». Олександра вважає, що глобальною задачею для всієї країни є співпраця, а не конкуренція. «Хоча тема конкурування між містами дуже популярна, тут важливо розуміти, що міста конкурують за людський капітал, а не за бюджети, — каже Нарижна, — в цьому контексті важливо, щоб міста почали стратегічно думати про привернення людей і розвиток соціального капіталу».

Віктор Дворніков пропонує метод соціального об’єднання та створення рівних умов для всіх верств населення. Це підвищить якість життя в малих містах. Він зауважує, що важливо переглянути значення та роль людини, приділити найбільшу увагу її безпеці, здоров’ю, комфорту й освіті. Для цього необхідно надати всебічний пріоритет пішоходам, пропонуючи зручне пересування пішки чи велосипедом, стимулювати заняття спортом шляхом створення комфортної інфраструктури, сприяти співпраці людей та їхній безперервній освіті поза освітніми закладами у відповідних просторах і на майданчиках для взаємодії, дбати про екологію й навколишнє середовище, приділяючи увагу переробленню й утилізації сміття, дбаючи про водойми та зелені зони.

У подальшому відновленні українських міст східних регіонів найважливішим буде фактор безпеки, адже наразі на території Слобожанщини, як і в далекі часи, на містобудівні процеси впливають два основних чинники — війна й економіка. Але щоб створити комфортне та щасливе життя для мешканців прикордонних зон, потрібно не тільки відвоювати землі, а й повністю змінити підходи до урбаністики, які застаріли ще задовго до початку повномасштабного вторгнення. Важливо переглянути принцип взаємодії міської влади, громад, фахівців архітектурного середовища, мистецьких індустрій, бізнесу та туризму: будь-які процеси, пов’язані з розвитком міст, мають бути однаково прозорими та доступними для всіх учасників проєкту. Відкриті конкурси, зрозумілі містобудівні документи, готовність до співпраці мають ефективно вплинути на визначення головного вектора розвитку кожного з міст чи селищ: промислового, культурного, туристичного чи будь-якого іншого.


Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.