Учасники проєкту Art Therapy Force, спрямованого на відновлення психоемоційного здоров’я через мистецькі практики, допомогли нам розібратися, як це працює і якого простору потребує. Арттерапевти та психологи, які взаємодіють із постраждалими від російської агресії цивільними й ветеранами, розповідають PRAGMATIKA.MEDIA про свій досвід і про гнучкі простори, які в ідеалі хотіли б бачити в сучасній українській лікарні. Для них мистецтво — інструмент роботи зі станом людини і, за словами британського композитора та фахівця з музикотерапії Найджела Осборна, спосіб «синхронізувати автономну нервову систему й хімію тіла». Чи можна працювати із цим у пристосованому приміщенні, палаті або лікарняному коридорі? Чи потрібне для цього спеціально організоване середовище — і що мають враховувати проєктувальники?
Маленькі пацієнти разом із мамами під час артзаняття в Харківській дитячій лікарні. Фото надане Art Therapy Force
Від декору до архітектури
«Машина для зцілення» — так модерністи уявляли лікарню: простір, підпорядкований функції, санітарним нормам і ефективності медичного процесу. Ще у 2020 році в статті «Хвора тема: гуманістична еволюція лікарень» PRAGMATIKA.MEDIA досліджувала, як середовище лікарні, місця тривалого перебування людини в стані вразливості, безпосередньо впливає на якість лікування. Флоренс Найтінгейл наголошувала, що «різноманітність форм, сяючі кольори» навколо пацієнта сприяють відновленню, а монохромність і сенсорна ізоляція, навпаки, пригнічують. Згодом архітектори та дизайнери почали враховувати емоційний стан пацієнта, потребу в безпеці, автономії та контакті зі світом.
Прикладів того, як мистецтво може стати частиною повсякденного життя лікарні, вже чимало. У Великій Британії програма Imperial Health Charity працює з п’ятьма лондонськими лікарнями Imperial College Healthcare NHS Trust. Благодійна організація прагне сформувати повноцінне мистецьке середовище — з виставками та творчими програмами для пацієнтів і співробітників. І, безперечно, експансія креативу вже суттєво вплинула на дизайн установ. Розписи зірки оп-арту Бріджет Райлі, зроблені 2014 року разом з архітекторами будівлі QEQM у St Mary’s Hospital, змінюють сприйняття довгих монотонних коридорів, не заважаючи їхній функції. Для відділення невідкладної допомоги мистецтво стало частиною реконструкції — зображення, створені Крісом Орром, Еммою Ховорт і Френ Гіффард, перетворилися на великі поверхні та світлові панелі, які пацієнти бачать просто з ліжка. Марк Тітчнер створював серію біофільних вінілових панно для Charing Cross Hospital після спілкування з персоналом, щоб пом’якшити функціональне лікарняне середовище природним ландшафтом. Кріс Вуд, світлова художниця й засновниця Chris Wood Light Studio, зробила для відділення мамології в цій самій лікарні інсталяцію з дихроїчних фільтрів: безбарвне скло розкладає світло на кольори, які змінюються залежно від того, звідки дивитися, і водночас закриває відділення від сторонніх очей.
Розписи Бріджет Райлі в коридорах QEQM Building, St Mary’s Hospital, створені у 2014 році спільно з архітекторами будівлі. Джерело зображення: imperialcharity.org.uk
Поступово запит на інтеграцію живого мистецтва в лікарняне середовище вже впливає не просто на дизайн, а й на архітектуру під час проєктування нових об’єктів. У першому в Чехії дитячому хоспісі House for Julia в Брно (ČTYŘSTĚN architekti, 2024 р.) поруч із фізіотерапією запроєктовані окремі приміщення для арт- і музикотерапії, а також басейн для ватсу й невеликий кінозал. Локації згруповані навколо внутрішнього дворика разом із просторами для щоденної активності та спілкування. Дитячі палати й загальні зони виходять до саду та ставка, а на даху облаштовано маршрут до оглядового й медитативного майданчика. Мистецтво, музика, рух і контакт із природою стають частинами повсякденного життя пацієнта.
Універсальний простір для занять у дитячому хоспісі House for Julia в Брно, спроєктований ČTYŘSTĚN architekti для різних форматів арт- і музикотерапії. Фото: © Alex Shoots Buildings
Andrea Bocelli Foundation “Maria Manetti Shrem” Educational Center при дитячій лікарні Meyer у Флоренції (Alvisi Kirimoto, 2024 р.) задуманий як окремий простір для дітей, що перебувають у лікарні, але не повинні випадати зі звичайного життя, навчання та спілкування. У центрі павільйону — овальна музична лабораторія, розрахована на заняття, концерти, театральні постановки та кінопокази. Для неї спеціально розроблена акустика: звукопоглинаючі поверхні, перфоровані стелі, професійне музичне обладнання. Навколо «музичної скриньки» розміщені Art and Science Laboratory, цифрова та читацька зони, простір для VR і робототехніки, а також місця для індивідуальної роботи та зустрічей із батьками. Павільйон буквально розчинений у саду, в якому передбачені шкільний город, теплиці, ігрові зони та прогулянкові маршрути.
Art and Science Laboratory в Maria Manetti Shrem Educational Center при дитячій лікарні Meyer у Флоренції, проєкт Alvisi Kirimoto, 2024.
Терапевтичний ландшафт є розширенням формального лікарняного простору. Ренцо Піано спроєктував на замовлення Фонду Ставроса Ніархоса три лікарні нового покоління в Греції, де самі будівлі є лише частиною healing gardens — цілющих садів з інтерактивними тематичними майданчиками для пацієнтів, їхніх родин і медичного персоналу. Такі зелені всесезонні галереї можна використовувати як виставкові простори чи майстерні. Будівництво цих надихаючих об’єктів має бути завершене у 2027 році.
Басейн для ватсу в дитячому хоспісі House for Julia в Брно, проєкт ČTYŘSTĚN architekti, 2024. Фото: © Alex Shoots Buildings
Якщо розглядати ці приклади не просто як зразки якісної архітектури, а як маркери, що свідчать про еволюцію лікарняних просторів, то можна стверджувати, що мистецтво впевнено стає інструментом реабілітації. І архітектори відповідають на запит, проєктуючи майстерні, акустичні зали, місця для групової роботи, зберігання матеріалів, а також створюють можливість працювати з різними сценаріями та рівнями приватності.
Одна з лікарень нового покоління Фонду Ставроса Ніархоса в Греції, в ландшафті цілющих садів. Проєкт архітектора Ренцо Піано. Джерело зображення: Renzo Piano Building Workshop
В Україні теж намагаються перевести мистецькі практики з рівня окремих волонтерських ініціатив у системну роботу та створити нову інфраструктуру. Art Therapy Force — це проєкт, який реалізує громадська організація «АРТ ДОТ»: він поєднує безпосередню роботу в лікарнях та інших просторах із підготовкою фахівців, освітніми програмами для університетів, дослідженнями та створенням методичної бази. Команда співпрацює з лікарнями Львова й Харкова, зокрема із центрами Unbroken, Superhumans, а також з українськими університетами та міжнародними партнерами, серед яких УКУ, Київська школа економіки, King’s College London, Ulysses та Opera Circus.
В Україні теж намагаються перевести мистецькі практики з рівня окремих волонтерських ініціатив у системну роботу та створити нову інфраструктуру. Art Therapy Force — це проєкт, який реалізує громадська організація «АРТ ДОТ»
Фінансова модель проєкту не залежить від одного донора: різні програми мають окремих партнерів і джерела підтримки. Наприклад, Kids Art Retreat Project реалізується за фінансової підтримки Terre des Hommes, а українські мистецькі ретрити в Хорватії свого часу фінансували приватні донори: Continental Wind Partners і хорватська IT-компанія Infobip. У 2026 році Art Therapy Force став одним із партнерів національної кампанії Healing Arts Ukraine, яку підтримує Європейський Союз через програму Health Resilience in the Eastern Partnership; її реалізують спільно з ВООЗ, Jameel Arts & Health Lab, King’s College London, Unbroken та українськими культурними й медичними інституціями.
Коли лікарня починає підлаштовуватися під дитину
Владислава Андрущенко, клінічна психологиня КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня № 25» Харківської міської ради, застосовує мистецькі й терапевтичні практики понад 20 років. Професійний шлях — від громадського сектора до роботи в лікарні — поступово змінював і підхід до цих інструментів. Сьогодні в лікарні вона працює не лише як практичний фахівець, а й залучає інших фахівців і митців до травмоналаштованих практик.
Владислава Андрущенко, клінічна психологиня КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня № 25» Харківської міської ради. Фото надане Art Therapy Force
«Близько чотирьох років команда співпрацює з музикантками Юлією Ніколаєвською, Оленою Пригунковою та Веронікою Івоніною, а нещодавно приєдналася травмопедагогиня Ангеліна Мерцалова з власною школою та багаторічним досвідом. У лікарні діє державна установа “Школа супергероїв” (що починалася як громадська ініціатива, а тепер стала державною) — діти в лікарні продовжують навчатися, наскільки це можливо. Більше чотирьох років із нами співпрацює спільнота студентів Харківського національного медичного університету, які проводять заняття для дітей на тему здоров’я та медицини. Є музичні терапевти, травмопедагоги, а також долучаються інші громадські організації зі своїми ініціативами: наприклад, зараз у нас працює “Посмішка ЮА”, що проводить стабілізаційні заняття для дітей», — розповідає Владислава.
Поки музичні й художні практики тримаються на волонтерській роботі та грантових проєктах, їхня присутність у лікарні залишається залежною від конкретних людей і термінів фінансування
Окремою частиною цієї роботи в Харківській дитячій лікарні є лікарняна клоунада. Практика існує у світі близько 50 років, а в Харкові перші лікарняні клоуни з’явилися саме в цій лікарні майже 15 років тому. Її започаткували психологині громадської організації «Харківський фонд психологічних досліджень» Тетяна Грида та Наталія Шевченко, які вже мали психологічну підготовку й розуміли ризики госпіталізму, ПТСР, тривожних і депресивних розладів у дітей, які тривалий час перебувають у лікарні. Як пояснює Владислава Андрущенко, це були вже обізнані фахівчині, які знали практики ігрової терапії, бракувало лише акторського складника: «В Україні на той час існувала ініціатива “Червоні носи” — засновники Корній Демидюк і Тарас Обоїста з Рівного провели майстер-клас для харківських волонтерів, психологів, акторів, на якому я була присутня. Далі вже харківський проєкт “Файні носи” долучився до світової спільноти лікарняної клоунади, де мав багаторічний досвід інтеграції мистецтва й кризової психології. До речі, в Ізраїлі лікарняна клоунада вже є офіційно визнаною професією. У нас класифікатора професій для таких фахівців ще немає».
Гра з кольором: юні пацієнти Харківської дитячої лікарні під час творчого заняття. Фото надане Art Therapy Force
Владислава Андрущенко впевнена, що дитяча лікарня має якомога менше нагадувати лікарню, і наводить приклад найбільшого дитячого онкоцентра Європи Princess Máxima Center в Утрехті, Нідерланди, де лікування намагаються поєднати з можливістю для дитини продовжувати звичне життя, а сам простір це підтримує. За останні роки в Харківській дитячій лікарні з’явилося чотири нові ігрові кімнати, а вільні приміщення почали пристосовувати до різних мистецьких практик. Кабінет психологічної служби, облаштований за підтримки ГО «Глобаль2000 дітям України», від самого початку проєктували як безпечне й стабільне середовище для дитини: продумували і розташування меблів, і панно на стіні. Згодом цей принцип поширили й на інші відділення.
«Коли почалися заняття, стало зрозуміло, що кожному відділенню потрібен свій підхід до простору. В онкогематології діти здебільшого не можуть виходити з палат і активно спілкуватися між собою, тому музичні терапевти працюють парами, заходячи в палати. А в нефрології ми зробили закриту палату для музичної спільноти: там можна проводити гучніші, активніші заняття, не заважаючи іншим дітям, і залишати інструменти, не тягаючи їх щоразу із собою», — розповідає Владислава Андрущенко.
Музикотерапевтичні сесії в лікарні мають два формати: груповий (у декількох відділеннях) та індивідуальний. У першому випадку робота починається ще до заняття: фахівець спочатку знайомиться з дітьми й оцінює, чи готові вони до контакту. Для лікарняного середовища це принципово: нова людина тут може асоціюватися не з грою чи творчістю, а з болючою процедурою. Саме заняття не має фіксованого сценарію: сьогодні може прийти двоє дітей, завтра — десять чи п’ятнадцять, разом із мамами. Хтось іде на процедуру, хтось повертається. Тому терапевти постійно корегують програму, поєднуючи спільний спів і музикування з рухом, дихальними вправами та практиками стабілізації.
Музика як спосіб взаємодії: Найджел Осборн під час заняття з ветеранами у Superhumans Center. Фото надане Art Therapy Force
«Ми працюємо переважно імпровізаційно, спираючись на професійний досвід і на попередню комунікацію з медичним персоналом щодо стану дітей. Після заняття фахівці діляться зі мною враженнями. Вони бачать дитину в іншому контексті, ніж я, і можуть звернути увагу на щось, що варто продіагностувати детальніше, — пояснює психологиня. — В гематологічному відділенні, де маленький пацієнт може перебувати до пів року, музикотерапевти мають можливість спостерігати за дитиною протягом тривалого часу й будувати роботу відповідно до її щоденного стану».
Поки музичні й художні практики тримаються на волонтерській роботі та грантових проєктах, їхня присутність у лікарні залишається залежною від конкретних людей і термінів фінансування. Але кожен новий спеціально обладнаний для мистецтва простір змінює цю ситуацію: навіть якщо конкретний проєкт завершиться, створена для нього інфраструктура залишається в лікарні й може працювати з іншими фахівцями. В цьому сенсі інвестиції в простір — один зі способів зробити практику стійкою.
«Зараз усе тримається на донорських проєктах або на щирому волонтерстві — і коли грант закінчується, часто заняття продовжуються. Головне ж — щоб проєкти стали постійними: щоб з’явилися офіційні ставки музичних терапевтів, класифікатор професій “музичний терапевт”, “арттерапевт”, “травмоналаштований митець”, щоб це було вбудовано в систему охорони здоров’я», — звертає увагу Владислава.
Пацієнти Unbroken разом музикують під час терапевтичного заняття. Фото надане Art Therapy Force
Якщо говорити про простір, то, на думку психологині, зміни бажані в різних масштабах — від сенсорного саду зі стежками, невеликого концертного чи кіномайданчика у дворі до окремої художньої студії. Така кімната дозволила б запрошувати дітей із відділень, де зараз заняття доводиться проводити безпосередньо в палатах. В ідеалі, вважає фахівчиня, таке місце має бути в кожному відділенні. А найрадикальніший сценарій — нова будівля, спроєктована вже з іншим розумінням лікарні та її взаємодії з дитиною й родиною.
«Якщо мріяти по максимуму — це має бути зовсім нова будівля. Наша будівля зведена 60 років тому, за радянських часів, із тодішнім розумінням того, якою має бути лікарня. Зараз концепція взаємодії лікаря із сім’єю дитини принципово змінюється. В новому просторі хотілося б мати сад-терапію, сенсорні доріжки, місце для гостей дитини, гамаки для відпочинку й усамітнення, де ніхто не потурбує. Також хотілося б кращого транспортного зв’язку та більш “людиноцентричної” території», — резюмує Владислава Андрущенко.
Перетворення музики на візуальний образ: пацієнтка переносить звучання на папір під час терапевтичного заняття. Фото надане Art Therapy Force
Арттерапія без універсального рецепта
«Арттерапія — це не лише спосіб опрацювання переживань. Вона також сприяє формуванню нових нейронних зв’язків, підтримує нейропластичність і нейрогенез. Фактично мозок отримує ще один спосіб працювати з травматичним досвідом», — пояснює Ірина Голубецька, арттерапевтка Центру допомоги людям, які пережили полон і тортури (Центр ментального здоров’я імені Святого Лева Великого, м. Львів). До арттерапії вона прийшла у 2016 році — спочатку як клієнтка, а згодом інтегрувала цей метод у власну психологічну практику. Сьогодні близько 80% її пацієнтів — військові та ветерани, зокрема люди, звільнені з полону.
Ірина Голубецька, арттерапевтка Центру допомоги людям, які пережили полон і тортури
Малюнок в арттерапії дає терапевту доступ до того, що пацієнтові може бути складно сформулювати словами: образів, символів, асоціацій, пов’язаних із переживаннями, спогадами чи емоціями. Але завдання фахівця — не розшифрувати малюнок замість людини. Навпаки, образ стає приводом для розмови, в якій пацієнт поступово сам знаходить зв’язки між побаченим і власним внутрішнім станом.
«Через малюнок ми отримуємо дуже багато інформації про людину. Іноді одразу видно, про яку травму чи переживання може йтися. Але дуже важливо не говорити пацієнтові, що саме він намалював. Натомість потрібно ставити запитання й допомагати людині самій усвідомити, що відображає її малюнок: який внутрішній стан, які думки чи переживання, чи це пов’язано зі спогадом, сном або певною емоцією. Саме це є найважчим — стриматися й не поспішати з інтерпретаціями».
Для Ірини це особливо важливо в роботі з людьми, які проходять короткий реабілітаційний курс. Навіть коли часу мало й хочеться якнайшвидше дати людині інструмент для роботи з травматичним досвідом, терапевтичний процес не можна форсувати.
Малюнок в арттерапії дає терапевту доступ до того, що пацієнтові може бути складно сформулювати словами: образів, символів, асоціацій, пов’язаних із переживаннями, спогадами чи емоціями
«Ми маємо лише місяць-півтора для роботи з пацієнтом, тому завжди прагнемо встигнути дати йому максимум підтримки й допомоги. Дуже хочеться, щоб людина швидше побачила свій внутрішній прогрес і почала з ним працювати. Але терапію не можна прискорювати. Потрібно дати людині можливість самій пройти цей шлях», — пояснює такий важливий аспект арттерапевтка.
Інколи для мистецьких практик не потрібне спеціальне приміщення: коли команда лише починала волонтерити, матеріали приносили із собою й працювали безпосередньо в палатах. Мінімальний простір можна організувати навіть у коридорі — достатньо місця для матеріалів, столу й мольберта, а за потреби приватність забезпечить ширма чи штора. Ірина Голубецька підкреслює важливу відмінність: «Але якщо ми говоримо саме про арттерапію, а не просто про творчі заняття, то обов’язково має бути окрема кімната, де людина зможе спокійно обговорити свої переживання після роботи».
Коли Ірина Голубецька прийшла волонтерити до лікарні Святого Пантелеймона, вона одразу запропонувала створити артцентр. Сама ідея виникла задовго до цього: спочатку йшлося про простір для жінок, які пережили насильство, потім у фокусі опинилися діти, а війна знову змінила концепцію. Незмінним залишилося головне — поєднати в одному просторі роботу психологів і митців, зробивши творчість частиною терапевтичного процесу.
Коли музика збирає людей разом: Найджел Осборн і пацієнти Unbroken. Фото надане Art Therapy Force
«Я уявляю великий простір, у якому є художня й гончарна майстерні, зал для танцювальної терапії, простір для роботи з піском, ткацька майстерня, великоформатна каліграфія та інші творчі напрямки. Хотілося б також створити простір надворі — з водою, камінням, місцями для споглядання й спокійної роботи. Такі середовища теж допомагають людині відновлюватися», — зазначає Ірина Голубецька.
Частина задуму вже реалізована: на першому поверсі Центру ментального здоров’я імені Святого Лева Великого працює гончарна майстерня, де проходять групові заняття, на другому — художня майстерня та кабінет психолога. Простір поступово розширюється, хоча деякі напрямки поки залишаються планами через брак фахівців.
Для Ірини принципово, щоб людина, яка пережила полон і тортури, мала не лише доступ до творчості, а й можливість самостійно обирати, коли і як нею займатися. Тому її ідеальний артцентр не обмежувався б розкладом лікарняних занять, а був би відчинений 24/7.
«Для людей, які пережили полон і тортури, надзвичайно важливо знову відчути самостійність і свободу. Вони мають самі керувати своїм часом, вирішувати, коли хочуть прийти до майстерні й коли готові працювати. Адже творчість не завжди приходить за розкладом».
Відновлення має різні стани: ветеран у Superhumans Center. Фото надане Art Therapy Force
Арттерапія не зводиться до малювання: залежно від потреб і можливостей людини в роботі можуть використовуватися музика, спів, танець, глина, ткацтво, письмо та інші творчі практики. Тому й вибір конкретного методу починається не з універсального набору вправ, а із самої людини — того, що їй близьке і в чому вона почувається вільно.
«Я не вважаю, що існують люди, які “не вміють малювати”. Зазвичай це переконання формується ще в дитинстві, коли хтось сказав, що малюнок “неправильний”, а потім ця думка лише закріпилася. Якщо людині комфортніше виражати себе через інший вид мистецтва, це теж чудово. Саме тому мені так подобається ідея великого артцентру. Людина повинна мати вибір», — міркує Ірина Голубецька.
Для фахівчині різноманітність практик важлива саме тому, що різним людям потрібні різні способи самовираження. Артцентр у такому випадку стає не набором майстерень, а середовищем, де можна шукати власний спосіб роботи з переживаннями.
Арттерапія не зводиться до малювання: залежно від потреб і можливостей людини в роботі можуть використовуватися музика, спів, танець, глина, ткацтво, письмо та інші творчі практики
«Це схоже на тренажерний зал: там багато різних тренажерів, і кожен знаходить ті, які підходять саме йому. Так само й в арттерапії — чим більше можливостей, тим легше людині знайти спосіб, який допомагає саме їй».
Оскільки в Україні поки що бракує фахівців із ґрунтовною підготовкою в арттерапії, Львівська національна академія мистецтв запускає дворічну навчальну програму разом зі Школою медицини Університету Unbroken. Ірина та інші фахівці проводитимуть там лекції. Учасники програми вивчатимуть не лише арттерапевтичні техніки, а й стабілізацію, роботу з травмою та особливості різних психічних станів. До викладання, окрім арттерапевтки, залучені психіатр, фахівці з ПТСР, EMDR-терапевт, нейропсихолог.
Коли мистецтво стає дією
Олена Сіра, арттерапевтка центру Unbroken, до роботи з військовими працювала в музеї та мала досвід взаємодії з різними аудиторіями, зокрема з дітьми з аутизмом, людьми з порушеннями розвитку та незрячими. До команди Національного реабілітаційного центру Unbroken у Львові вона прийшла через спеціальну програму підготовки арттерапевтів: понад рік навчання, практики та супервізій. Про сам центр PRAGMATIKA.MEDIA раніше писала в статті «Архітектурна реабілітація в рамках проєкту Unbroken».
Олена Сіра, арттерапевтка центру Unbroken
Іноді перший контакт із пацієнтом починається з категоричної відмови, пояснює Олена Сіра специфіку взаємодії. Вона згадує чоловіка, який через тривалий депресивний стан майже не вставав із ліжка. На її пропозицію займатися арттерапією він одразу відповів, що малювати не буде. Але матеріали, які вона принесла із собою, несподівано змінили розмову.
«Я сказала: “Я працюю не лише фарбами. Ось так виглядають мої фарби”. Це була вовна для сухого валяння. Щойно я сіла поруч, він несподівано підвівся, сів біля мене, взяв до рук вовну й запитав: “А що це таке?”. Я відповіла: “Це мої фарби”. Він зацікавився. Уже на першій зустрічі почав із цікавістю досліджувати ткацький верстат», — згадує Олена.
У фахівчині немає універсального сценарію арттерапевтичної сесії: програму для кожного пацієнта вона формує разом із психотерапевтами та психіатрами: «Спочатку ми навчалися за адлеріанською програмою, де було багато медитативних практик. Але дуже швидко стало зрозуміло, що для військових це не завжди працює. Хлопцям ближчі енергія, рух, рок-музика, активність».
Якщо лікарня не має можливості розмістити всі необхідні майстерні, частину інфраструктури можна винести за її межі — через партнерство з мистецькими та освітніми інституціями
Для когось важливі рефлексія й робота зі спогадами, для когось — нейровправи, а пацієнтам в апатичному стані творчість може допомогти повернути відчуття задоволення від самої дії. При цьому конкретний виріб не є метою терапії. Втім, іноді творчість виходить далеко за межі реабілітаційного курсу.
«Пригадую одного пацієнта, який ще на першій зустрічі прийшов із плетеними браслетами на руках. Одразу було видно, що йому близькі текстиль і ручна робота. Коли він виписувався, то вже їхав із початим гобеленом. Пізніше завершив його вдома, почав працювати зі шкірою, створив кілька декоративних панно, а згодом навіть організував власні виставки. Він вступив до Академії мистецтв і завершив навчання. Фактично після травми він знайшов для себе новий життєвий шлях», — радіє арттерапевтка.
Мистецтво Олена Сіра розглядає не як спеціальний інструмент для терапії, а як природну частину повсякденного життя й спосіб підтримувати ментальне здоров’я. Під час роботи з військовими воно також повертає людину до власної історії через спогади про родину, дитинство, українську культуру: «Коли нашим бабусям було важко, вони співали. Коли дитині сумно чи тривожно, вона інстинктивно починає малювати. Це природні способи переживання емоцій. Мистецтво заряджає, допомагає відновлювати ідентичність і пам’ятати, ким ми є».
Для експертки важливо розрізняти простір професійної арттерапії та місце для вільної творчості. У Центрі ментального здоров’я ці функції вже розділені: окремий кабінет призначений для терапевтичних сесій, а творча майстерня працює як відкрите середовище, куди пацієнти можуть приходити протягом дня.
Не пацієнти, а музиканти: ветерани грають разом у Superhumans Center. Фото надане Art Therapy Force
«Найважливіше — щоб людина почувалася безпечно й комфортно. Кожен повинен мати достатньо особистого простору. Якщо працюємо з глиною, поруч обов’язково має бути вода. Мусять бути окремі зони для різних видів діяльності. В нашій майстерні є зона для роботи з глиною, де стоять великі стійкі столи. Є окрема зона з мольбертами для живопису. Є диван, де можна перепочити, випити чаю чи кави», — пояснює Олена.
Звукове середовище тут теж формується разом із пацієнтами: музику часто обирають самі військові: AC/DC, Pink Floyd, Led Zeppelin або Metallica. Важливо, щоб попри різні заняття й уподобання простір залишався спокійним і доброзичливим.
Якщо лікарня не має можливості розмістити всі необхідні майстерні, частину інфраструктури можна винести за її межі — через партнерство з мистецькими та освітніми інституціями. В Unbroken таку роль виконує Академія мистецтв: приблизно раз на два тижні невеликі групи пацієнтів приїжджають туди на практичні заняття. Це дає змогу працювати з техніками, для яких у лікарні немає обладнання, і водночас виходити з лікарняного середовища у звичайний соціальний простір.
У дитячій лікарні важливе не тільки те, що відбувається під час занять, а й середовище, в якому вони проходять. Фото надане Art Therapy Force
В Академії пацієнти працюють не з універсальними наборами для творчості, а з майстрами ремесел: художньої шкіри, ювелірного мистецтва, кераміки, металу. Для реабілітації важливий і сам матеріал, і складність роботи з ним.
Олена Сіра: «В Академії мистецтв із нами працюють не просто викладачі. Це люди, які живуть своїм мистецтвом і буквально закохані у свою справу. Одна з кафедр — художньої шкіри. Ми жартуємо, що це “ткацтво з тестостероном”, бо хлопцям дуже подобається працювати зі шкірою. З нами працює Володимир Сидоренко — майстер високого рівня. Там і тиснення, і плетіння, і різні техніки роботи зі шкірою. Це справді магія.
Друга кафедра — ювелірна майстерня. Там із нами працює Аскольд Стернюк — майстер-золотар. Це дуже цікава історія про тендітність. Грубий метал поступово перетворюється на щось дуже делікатне. Для багатьох військових це непросто, така робота потребує уважності, чутливості, дрібної моторики. Але саме в цьому і є її терапевтична сила».
Особливо показовою стала робота із залізом — матеріалом, який для військових може мати важкий особистий контекст. У майстерні його можна обробляти, змінювати, перетворювати на щось інше власними руками.
«Спочатку цей напрямок нас навіть трохи лякав, адже він пов’язаний із дуже травматичним матеріалом. Але саме тут ми побачили потужний терапевтичний ефект. Особливо це стосується хлопців, які пережили полон чи тортури. Вони бачать, як жорсткий метал піддається обробці, змінюється, перетворюється на щось інше. Вони виготовляють сердечка, листочки, декоративні елементи, підкови. Деякі роблять ножі — звісно, лише в тих випадках, коли це безпечно й дозволено», — розповідає Олена Сіра.
Можливо, саме так народжується нова мелодія: ветеран під час музикотерапії у Superhumans Center. Фото надане Art Therapy Force
Зрештою, змінюється і саме сприйняття заняття: людина на кілька годин виходить із ролі пацієнта, опановує ремесло й створює річ власними руками. Фахівчиня описує це як своєрідну кульмінацію процесу терапії: «Хоча вони розуміють, що перебувають у безпечних межах і працюють лише дві години, у них виникає відчуття, що вони займаються не чимось аморфним, “арттерапевтичним”, а справжнім професійним мистецтвом. Це зовсім інше переживання. У цьому, мабуть, і полягає головна особливість Академії мистецтв. Це вже не стільки про рефлексію, скільки про дію. Мистецтво тут стає дією».
Людина-оркестр і ветерани: від «відволікання» до реабілітації
«Ми працювали з тим, що раніше в медицині й терапії називали відволіканням. Співали, писали пісні, ставили вистави. Коли я їхав до Сараєва, мені доводилося переходити через гору Іґман і тунель під аеропортом. Я носив із собою рюкзак, повний маленьких музичних інструментів. Вони видавали звуки, коли я йшов, — моя маленька оркестрова група в рюкзаку. І саме завдяки цим вправам ми побачили, що важливо допомогти дітям змінити стан тіла: активізуватися чи навпаки, розслабитися, якщо вони були надмірно збуджені», — згадує власний досвід Найджел Осборн, британський композитор, викладач і фахівець із музикотерапії. У 1990-х він працював із дітьми у воєнних Сараєві та Мостарі, а згодом став одним із ключових учасників створення музикотерапевтичної програми в Pavarotti Music Centre у Мостарі.
Найджел Осборн, британський композитор, викладач і фахівець із музикотерапії
За наступні десятиліття музикотерапія пройшла шлях від інтуїтивної практики до методу з дедалі міцнішою науковою базою. У 1990-х, коли Осборн працював із дітьми, які пережили війну, одночасно розвивалися функціональна магнітно-резонансна томографія, позитронно-емісійна томографія та електроенцефалографія. Нові дослідження вперше дали змогу побачити, як музика впливає на мозок і тіло, а отже — перевести розмову про цілющу силу мистецтва з рівня припущень у площину доказової медицини. Сам підхід Осборна за цей час суттєво не змінився: змінилися знання й аргументи, якими сьогодні можна пояснити, чому він займається музикотерапією. В Україні Осборн працює в реабілітаційних центрах Unbroken та Superhumans.
«В Unbroken я маю дві основні форми роботи з військовими. Перша — це своєрідне групове музикування, перкусійна робота, дуже неформальна, дуже спонтанна. Ми даємо їм інструменти. І, звичайно, ми маємо бути обережними, працюючи з військовими, які могли втратити руки чи інші частини тіла. Ми даємо їм інструменти, з якими вони можуть впоратися, й виконуємо пісні, які їм подобаються: багато рок-н-ролу, багато українських пісень. Українська культура дуже музична, тож для військового природно співати пісню, грати. І тому їм це, як правило, подобається». Ще один напрям роботи — написання нових пісень разом із психологом і арттерапевтом Орестом Василиком. У цьому випадку фахівці допомагають лише з мелодією, тоді як текст повністю належить самим військовим.
Спільний гурт: тут немає глядачів і виконавців — Найджел Осборн та ветерани разом створюють музику. Фото надане Art Therapy Force
У Superhumans Осборн працює з керівником благодійного проєкту Victory Beats Володимиром Недогодою в музичній кімнаті, де військові самі обирають інструменти й визначають напрям роботи. Фахівці допомагають адаптувати гру до фізичних можливостей учасників, а потім об’єднують їх у групи. Одного разу військовий написав електронний твір для самотерапії — музику для розслаблення та концентрації після травми. Володимир Недогода запропонував спробувати поєднати її з оркестром.
«Один із військових, Саша, створив розгорнутий електронний твір, призначений для того, щоб розслабляти й допомагати зосередитися людині, яка пережила травму. Володимир запитав: “Чи можемо ми якось зробити це з оркестром? Чи можуть вони імпровізувати?”. І я написав оркестрову партитуру, яку музиканти змогли прочитати. Цей твір уже кілька разів виконав Львівський філармонічний оркестр», — розповідає Найджел.
Для Осборна вихід такої роботи за межі реабілітаційного центру — частина відновлення, але публічність потребує обережності: «Показувати творчі роботи ширшій аудиторії дуже важливо, тому що таким чином вони вже комунікують. У цій роботі є багато важливих повідомлень для всіх. Це про те, як справлятися із жахливими часами, через які ми зараз проходимо. Люди, які пережили найгірше, можуть показати нам, як робити хороші речі. І тому це дуже, дуже важливо».
Найджел Осборн проводить творчі заняття для дітей, поєднуючи музику, гру та експеримент. Фото надане Art Therapy Force
У Superhumans сесії Володимира Недогоди побудовані максимально вільно: ветерани можуть приходити й виходити тоді, коли хочуть. Спочатку Осборн сумнівався в такому підході, але згодом побачив, що він працює й дає учасникам те, що є важливою частиною trauma-attuned care: можливість самим визначати межі своєї участі. «Я думав: “Це може бути настільки неформальним, що ми взагалі нікуди не просунемося”. Але насправді ні. Там дуже багато мотивації. Коли військові вже починають працювати, процес іде. Це також хороше питання, яке має поставити собі людина, що проводить воркшоп: “Чи не забираю я зараз надто багато влади собі?”. Частина цього процесу полягає в тому, щоб давати владу іншим людям».
Один із таких епізодів став для Осборна прикладом того, як музика може одночасно працювати з фізичними обмеженнями й емоційним станом. Військовий, який втратив ногу і мав значні труднощі з рухом лівої руки, взяв бас-гітару. Осборн адаптував вправу під можливості правої руки, а потім до гри приєдналася вся група.
«Ми почали грати Led Zeppelin, “Whole Lotta Love”, я співав. Військовий почав усміхатися, а потім сміятися. Наприкінці сесії він сказав, що це був перший раз після його жахливих поранень, коли він не відчував болю. Він був настільки щасливий, що навіть не відчував болю!» — пригадує Найджел Осборн.
Для Осборна музикотерапія має і фізичний вимір: гра допомагає тренувати ті частини тіла, які потребують відновлення, але робить це через те, що приносить задоволення. Окремий процес — написання пісень разом із військовими. Тут Осборн не пропонує готової форми, а поступово допомагає групі знайти власні слова, тему й музику: «Ми розмовляємо: “Про що буде ця пісня? Ми збираємося написати пісню. Про що вона? Чи можете ви придумати слова?”. За допомогою запитань ми починаємо щось конструювати. А потім, коли в нас уже є кілька слів, ми починаємо шукати музику. Коли вони розуміють, що в них є пісня, яку вони самі створили, тоді вони починають отримувати задоволення від процесу».
Простір реабілітації, на думку Найджела, має значення далеко за межами функціональної організації занять. Після виписки людині потрібне місце, куди вона може приходити без відчуття, що знову повертається до лікарні. Саме тому він вважає необхідним створювати окремі простори для соціальної та психологічної підтримки, але… не обов’язково будувати їх із нуля.
«Якщо потрібна клінічна підтримка, то ветерани повертаються до лікарні. Але в інших випадках це не повинна бути лікарня, йдеться про місце, яке не нагадує про лікування, а означає, що ти повертаєшся до свого життя. До того ж лікарні зазвичай переповнені й не мають таких просторів. Потрібні реабілітаційні місця. Простір також може бути символом турботи — інвестиції суспільства в соціальну, психологічну та людську підтримку. І не обов’язково будувати все з нуля. Центр Superhumans побудований спеціально для реабілітації, але архітектурні простори можна адаптувати. Українські міста повні місць, які можна використати для таких цілей», — упевнений Найджел Осборн.
Музика як гра: коли разом із мелодією можна вигадувати власні правила. Фото надане Art Therapy Force
Баланс між необхідним і бажаним: хто заплатить?
Якщо розглянути еволюцію лікарень за останнє сторіччя, вона справді вражає. Передусім тим, як швидко до первісної функції медичного закладу — надати допомогу й звільнити ліжко для наступного пацієнта — додавалися нові вимоги. Стерильність, ергономіка, інсоляція. А далі — адаптивні меблі, басейн, універсальний дизайн, безбар’єрність, сенсорний сад. І тепер ще театр, музична кімната чи студія звукозапису. Чи не стає цього забагато? І чи не ризикуємо ми, захопившись комфортом і благополуччям, відсунути на другий план основну — ургентну й медичну — функцію лікарні?
Не кожне заможне суспільство може дозволити собі ідеальну лікарню. Водночас одним із постійних акселераторів змін у цій сфері була приватна філантропія. Сучасна модель благодійної підтримки лікарень почала формуватися в Англії ще на початку XVIII століття й не зникла з появою державної медицини — навпаки, із часом перетворилася на окрему інфраструктуру hospital charities. Колись пожертви дозволяли будувати лікарні, купувати обладнання й ліки. Сьогодні приватні фонди можуть оплачувати музичні кімнати, артмайстерні, терапевтичні сади чи простори, куди ветеран приходить уже після виписки.
Можливо, лікарня майбутнього — це не та, де до медичних функцій просто додали якомога більше сервісів. Це місце, яке допомагає людині пройти шлях до повернення у власне життя
Якщо розвиток медицини поступово розширює саме поняття відновлення, чи не заслуговує на пріоритет усе, що допомагає людині якнайшвидше повернутися до життя? Особливо коли йдеться про дітей, які проходять тривале лікування, і ветеранів, яким після лікарні ще належить заново вибудовувати щоденність. «Війна прискорює багато процесів — і розвиток психологічної допомоги також», — зауважує одна зі спікерок, Ірина Голубецька.
Тоді музикант із рюкзаком інструментів, арттерапевтка з вовною замість фарб, шеринг просторів з Академією мистецтв або власний артцентр перестають бути додатковими опціями. Це різні способи відповісти на одне питання: що саме означає відновити людину?
Можливо, лікарня майбутнього — це не та, де до медичних функцій просто додали якомога більше сервісів. Це місце, яке допомагає людині пройти весь шлях від лікування й реабілітації до повернення у власне життя. І тоді музика, мистецтво, сад сприймаються не як розкіш, а як частина цієї дороги.
