PRAGMATIKA.MEDIA: Наскільки пандемія загальмує вертикальний прогрес і як нові хвилі та мутації вірусу позначаться на перспективі висотного будівництва?
Олександр Анісімов: Коронавірус, гадаю, можна порівняти з вином у інтерпретації філософа Володимира Соловйова: вірус — лише каталізатор для виявлення деструктивних і прогресивних процесів, але не окремої людини, а цілого суспільства. Криза яскраво вказує на несправедливість і нерівність доступу до міських благ. Нестабільні контракти оренди, поганий доступ до громадського транспорту, віддаленість необхідних сервісів, нестача зелених зон для відпочинку і навіть стан лікарень — все це вже було в нас, але лише загострилося з пандемією.
Олександр Анісімов, дослідник містопланування (Університет Відня)
P.M.: Наскільки виправдано висотне будівництво в центрі міста? Чи припустимо «заступати за блакитну лінію», і якщо так, то в яких випадках?
О. А.: Висотне будівництво виправдано будь‑де, якщо це міська стратегія і узгоджений суспільний процес. У нас, вочевидь, ні. Навіть варшавські архітектори вже десятиліття безнадійно намагаються узгодити висотний силует міста, але і там девелоперам це не цікаво, абстрактні естетично-культурні аспекти їх рідко обходять, а соціальні й поготів.
З іншого боку, той показник FAR (floor-area ratio) у 4:1, 5:1 і вище, за яким женуться забудовники у пошуках прибутку, не виправданий у Києві. Якщо ви порівняєте щільність нової забудови інших міст Європи з подібним приростом насeлення, ви навряд чи знайдете щось із показником FAR більшим за 3:1. При цьому рідко забудовується більш ніж 50 % території проєктної ділянки, а висотність не сягає більше 10 поверхів. Це пов’язано з багатьма вимірами — якістю транспортного сполучення, рівним доступом до соціальної інфраструктури, рухом свіжого повітря, наявністю пішохідних і веломаршрутів, наявністю різних типологій забудови, відкритого простору для проведення часу тощо. Якщо уявити приклад у Києві, то за зовнішніми ознаками це «Ліпінка», але, звісно, там забули про освітні, культурні заклади і громадський / немоторизований транспорт. 25 поверхів — це не потреба міста, а лише вибір проєктувальника і забудовника. До того ж вивільнену зелену зону, яку так часто називають причиною збільшення висотності, у нас майже завжди займає паркування.
Sonnwendviertel — новий міський квартал Відня, який повинен стати зразком якісного планування та архітектури для максимально комфортного життя. Фото: Олександр Анісімов
P.M.: Чи може верткальне зростання міст вирішити такі нагальні проблеми, як напружений трафік, дефіцит доступного житла, погіршення екологічної ситуації?
О. А.: Нещодавній випуск австрійського географічного товариства Peripheral Metropolises — Urban Dynamics in Southeast Europe пов’язаний із дослідженнями трансформацій великих міст постсоцблоку: Белграду, Софії, Києва, Бухареста. На мою думку, випуск яскраво доводить провал міського планування в інтересах спільного блага останніх десятиліть.
Перефразовуючи дослідницю Белґраду Майю Бабич: місто вбачається іноземними інвесторами і місцевими політиками як «простір перемовин», де досягнення квантифікативних показників (інвестицій) стоїть на першому місці. Винятковий фокус на збільшенні вартості капіталу цих інвестицій відчужує нову забудову від наявної міської структури. Нові проєкти виконують винятково роль «образів розвитку» і не створюють жодної доданої вартості для міського середовища.
Там же можна знайти статтю київського професора Костянтина Мезенцева, де він яскраво описує, як Київ перетворюється на висотні запарканені оази якісної інфраструктури, вилучені з ширшого контексту і громадського життя. Ідея житлового комплексу полягає у тому, що від жителів не вимагається суб’єктність, участь у житті громади, спільному творенні простору тощо. Житель є виключно споживачем комплексу примітивних послуг: кафе, спортзалу, магазинів. Натомість висотність жодним чином не залежить від програми і соціального запиту. Такий підхід ексклюзії притаманний усім видам девелопменту.
Хоча без нового будівництва соціальне житло не з’явиться, це лише одна з необхідних умов. Без сформованого і контрольованого ринку оренди, нової житлової політики й чітких вимог доступного житла у зонінгу — підвищення висотності у «соціальних цілях» — це чисте лицемірство. Теперішня ситуація з соціальним іпотечним кредитуванням працює в інтересах багатіїв, де держава підтримує і дофінансовує трансфер грошей від громадян в руки девелоперам. Не дуже схоже на створення більш соціального справедливого суспільства.
Sonnwendviertel у Відні — це середньоповерхова забудова та відсутність автомобільного транспорту. Фото: Олександр Анісімов
P.M.: Чому не виправдалися прогнози футуристів початку XX ст., які пророкували, що вже друга промислова революція призведе до появи багаторівневих міст?
О. А.: Парадоксом, який чомусь так складно дається українським планувальникам (можливо, позначається невідрефлексована тяга до модернізму), є те, що місто майбутнього вже фізично існує. 80 % збудованих структур, з якими ми матимемо справу через 20–40 років, вже тут: ми в них живемо, працюємо і відпочиваємо. Планувальникам досі здається, що ми маємо досягти якихось містичних «європейських» показників забезпеченості житлом, хоча зовсім не маємо для цього економічних підстав.
Час екстенсивного післявоєнного розвитку закінчився, кількість населення не зростає і не збільшуватиметься з такою швидкістю, як раніше, а ресурси, потрібні для будівництва, різко закінчуються. Навіть земля, вкрадена з Дніпровських заповідників і списаних аграрних підприємств, — теж. Величезна кількість кіловат (сірої) енергії, вже інвестованої у збудоване середовище, коштувала нам викопаного вугілля і спаленої нафти, а відповідно, і випущеного СО2. Ми не можемо надалі витрачати стільки ж бетону, сталі, утеплювальних і декоративних матеріалів для кожного наступного збудованого квадратного метра, як зараз. Для нас більш загрозливим, можливо, є не висотне, а низькоповерхове котедже будівництво, що найбільш неефективне і несправедливо використовує землю, інфраструктуру й матеріали.
Звісно, що ці проблеми стали актуальними лише наприкінці XX ст., і візії Сант-Елія чи концепції Гропіуса мали свої прогресивні і сильні аспекти. Але час змінився, і наше мислення має йому відповідати.
