Міська безпека — це сукупність факторів: соціальних, економічних, екологічних, а також урбаністичних і архітектурних, що створюють сприятливе та комфортне місце існування. «Люди не вмирають через землетрус. Люди вмирають через обвалення будинків. Архітектори несуть відповідальність за техногенні катастрофи, які йдуть за землетрусами», — Сігеру Бан, учасник міжнародної ініціативи «Новий європейський Баухаус», вважає, що зв’язок між архітектурою та безпекою є цілком очевидним. Але очевидним далеко не для всіх.
Будь-хто з нас може багато розповісти про те, як саме він розуміє безпеку, але навіть у прикладних питаннях (будувати чи зносити паркан, установлювати камери відеоспостереження чи ні) люди не можуть дійти згоди. Впроваджуючи повсюдно заходи, буквально спрямовані на підвищення безпеки, такі як огорожі, відеоспостереження, та збільшуючи кількість нарядів поліції на вулицях, політики часто досягають зворотного результату.
Люди сприймають усі ці стоп-знаки болісно: починають відчувати, що навколишнє середовище як мінімум неблагополучне, а як максимум — агресивне, небезпечне й токсичне. І впадають у депресію.
Сибуйське перехрестя в Токіо — найбільш завантажений пішохідний перехід у світі. Фото: © Sean Pavone
Всеукраїнський форум «Україна 30. Безпечна громада», що відбувся в Києві на початку листопада, побічно підтвердив, що зв’язок містобудівного планування й архітектури з безпекою, як і раніше, знаходиться у сліпій плямі державної візії. Досі питання безпеки — парафія правоохоронних структур. Паралелі з міським плануванням провели лише у двох виступах.
Спочатку Кирило Тимошенко, заступник керівника Офісу Президента України, звітував про плани форсувати програму «Велике будівництво» і вже у 2022 р. розпочати масштабну реконструкцію обласних лікарень і будівництво при них вертолітних майданчиків, а також урбан-парків, прибудинкових воркаутів і нових безпечних парків, щоб шляхом оздоровлення українців зменшити навантаження на систему охорони здоров’я. Чи це стосується безпеки міського середовища? Безперечно.
Потім у рамках «інфраструктурної» панелі на форумі згадали про шведську концепцію Vision Zero. Ще в 90-х Швеція проголосила «принцип нульової терпимості» до смертності на дорогах. Автори концепції вважають, що ДТП є неминучою платою за автомобілізацію. Це є результатом помилок у проєктуванні дорожньої інфраструктури.
Спікери всеукраїнського форуму вважають, що зробити міські вулиці безпечними можна, обмеживши швидкість автомобілів до 30 км/год, установивши тисячі камер відеофіксації порушень, підвищивши штрафи й розширивши повноваження поліції. Про саме проєктування — жодного слова.
Україна втрачає за рік у ДТП понад 3 тис. людських життів, а у всьому світі гине понад мільйон. Обмежувальні заходи для водіїв не є вичерпними, і в міжнародній організації WRI Ross Center for Sustainable Cities (Центр сталого розвитку міст) пропонують починати з реформ у міському плануванні.
6 принципів безпеки від Cities Safer by Design
Для реалізації цих рекомендацій проєктувальникам знадобиться робота з масивами даних і цифровими моделями. При цьому модель не повинна обмежуватись однією вулицею — треба охоплювати значну частину території, щоб розуміти, як формуються потоки пішоходів і транспорту.
- Віддавайте перевагу дизайну, планам забудови та розвитку, які знижують потребу в пересуванні на транспорті. Розвивайте змішане зонування, проєктуйте квартали невеликої величини, з активними цокольними поверхами та розташованими в пішій досяжності комерційними та громадськими об’єктами. Чим менше поїздок, тим менше ДТП.
- Інтегруйте в дорожню інфраструктуру елементи, які змушують знижувати швидкість: лежачі поліцейські, шикани, кругові перехрестя, острівці безпеки.
- Реконструюйте магістральні коридори зі створенням максимально безпечних умов для всіх учасників руху за рахунок скорочення відстаней між переходами, збільшення часових інтервалів для проходу пішоходів через вулицю, покращення огляду на переходах і поворотах. Послідовний дизайн повинен створювати передбачуване середовище, у якому пріоритет надається вразливим користувачам (пішоходам).
- Велосипедна інфраструктура має бути з’єднана в безперервну мережу, яка не створює конфліктів між велосипедистами, автомобілістами та пішоходами.
- Тротуари, особливо перед громадськими будівлями, мають бути широкими, щоб спростити доступ до парків, площ, шкіл та інших ключових громадських місць. Зробіть ці місця привабливими для пішоходів, підвищивши таким чином затребуваність самих об’єктів.
- Доступ і транзитні переходи між станціями та зупинками громадського транспорту мають бути інклюзивними та позбавленими будь-яких фізичних перешкод.
У Джефа Спека в його бестселері для урбаністів «Правила пішохідного міста» є спірна теза про те, що не варто транслювати в суспільство інформацію про ризики, які підстерігають велосипедистів, і акцентувати увагу на необхідності носіння захисної амуніції.
«Якщо ви дбаєте про свою безпеку, ніколи не вимагайте від когось іншого носити шолом, оскільки це робить велосипед небезпечнішим. Закони про шоломи пригнічують їзду на велосипеді, а чим менше велосипедистів, тим вищий ризик»
Тут Спек ставить громадське благо вище за особисту безпеку конкретних людей, віддаючи перевагу діям на перспективу. При цьому урбаніст дає безліч безцінних рекомендацій для планувальників і попереджає про грубіші помилки: «Шестисмугова дорога з незахищеними велодоріжками — це не «повноцінна» вулиця, як сказали б чиновники Департаменту транспорту, а душогубство».
Фото: Yeshi Kangrang / Unsplash
Дороги для спільного користування, де смуги однаково призначені для автомобілістів і велосипедистів, є небезпечними». Але в Києві міські планувальники переважно йдуть саме таким шляхом: на магістралях виділяють велодоріжку розміткою, а в центрі міста ставлять знаки про спільне використання доріг.
Та сама шведська програма Vision Zero, на яку Україна має намір орієнтуватися, містить таку тезу: будь-яка людина може помилятися, а інфраструктура повинна містити всі можливі обмежувачі — своєрідний превентивний «захист від дурня». Але навряд чи архітектори, та й самі городяни погодяться перетворити міське середовище на манежик для немовлят, а гіперопіка з боку держави буде відкинута з обуренням. Тема безпеки сповнена парадоксів.
Стоп-знаки та маркери безпеки
«Для мене безпека людини в архітектурі — це передусім про доступність. Доступність — не лише як виконання ДБН, а як важлива цінність, – пояснює архітектор Ганна Кирій. — Доступність — це відсутність парканів, огорож, бар’єрів, відсутність будівель і просторів з обмеженим доступом. Коли ми проєктуємо громадські споруди, то замислюємо їх максимально відкритими для користування всіма.
Візьмемо, наприклад, школу. Вона має стати громадським центром, а її приміщеннями та майданчиками мають користуватися всі. Натомість замовник часто хоче поставити високий паркан, зачинити всі двері школи, зробити обмежений доступ, бо вони так розуміють безпеку, бо в їхньому розумінні люди захочуть все ламати, псувати та випивати на дитячих майданчиках. І це стосується не лише шкіл.
Загалом я часто стикаюся з тим, що замовник ніби хоче зробити гарний, відкритий міський простір, але водночас думає про користувачів цього простору як про вандалів, які все зламають. Але це так не працює. Ми маємо орієнтуватися на кращі якості в людині. Ми або поважаємо людину і створюємо найкращий простір для її щастя, або ні».
Анна Кирій, архітектор, заступник голови Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України, засновник ТОВ «Архітектурно-проектна група Анни Кирій»
Навесні 2021 р. Мінрегіон (Міністерство розвитку громад та територій України) презентував Національну стратегію створення безбар’єрного простору. Розробники визнають, що сьогодні більшість будівель, споруд і об’єктів публічного простору не є інклюзивними, а механізм контролю за дотриманням державних будівельних норм відсутній.
І це незважаючи на те, що норми інклюзивності прописані в шести українських ДБН і чотирьох ДСТУ. На думку аналітиків, невпорядкованість нормативки і є першопричиною того, що проєктувальники часто не дотримуються норм, тим більше в різних документах вимоги можуть відрізнятися.
Компанія Big City Lab спільно з Міністерством розвитку громад і територій України та громадською організацією «Безбар’єрність» проаналізували українські двори, вулиці та підходи до будівель, позначивши основні проблеми. Тепер Мінрегіон спільно з Українським зональним науково-дослідним і проєктним інститутом із цивільного будівництва розробляють «Альбом технічних безбар’єрних рішень», який поєднає всі сучасні приклади та стане максимально зручним посібником для проєктувальників.
Ілюстрація зі звіту «Дослідження доступності міських просторів». Звіт є частиною дослідницького етапу в рамках ініціативи «Без бар’єрів». Джерело зображення: © BigCityLab
У будь-яких реформах важливе усвідомлення. Було б надто простим рішенням проголосити: «Відмовимося від огорож!» Наприклад, нетравматична огорожа зелених, ігрових і спортивних зон передбачена нормами благоустрою, оскільки в багатьох дітей, зокрема дітей з аутизмом, знижене почуття небезпеки, і вони можуть вибігти на дорогу.
«Ми маємо орієнтуватися на кращі якості в людині. Ми або поважаємо людину і створюємо найкращий простір для її щастя, або ні»
Не можна апріорі вважати, що політикам і чиновникам недоступна емпатія. Деякі просто не замислювалися над тим, що спуститися в підземний перехід, побудований саме з міркувань безпеки, для жінок із візочком або для людей похилого віку стає настільки болючим випробуванням, що вони швидше відмовляться від прогулянки. Гіди з безбар’єрності покликані заповнити ці прогалини в знаннях.
Перенаселеність як фактор стресу
Психолог Наталія Неділько вважає, що перенаселеність української столиці та хаотичне, візуально перевантажене середовище роблять його в суб’єктивному сприйнятті агресивним і небезпечним, що занурює людину в перманентний стрес.
«Чим вища перенаселеність на рівні мікрорайону, будинку-мурашника, вагона метро, тим менше часу ти готовий витримати це навантаження. Наші вулиці — це візуально засмічений простір: реклама, вивіски, автомобілі не лише на дорозі, а й на тротуарах; щось гуде, пищить, блимає — і все це відволікає.
Перехожий у Києві в годину пік ніби гравець у комп’ютерній стрілялці: він не може дозволити собі розслабитись ні на секунду. Чим більш насичений навколишній простір, тим складніше його контролювати. Від постійного контролю, патрулювання людина виснажується», — пояснює психолог.
Наталія Неділько, психолог
Київ із середньою щільністю населення 4,5 тис. осіб на кв. км не можна назвати перенаселеним і навіть щільним містом ні за світовими, ні за європейськими мірками. У столиці Філіппін, Манілі, наприклад, щільність у 10 разів вища — 41 тис. осіб на кв. км, у Парижі — 20,7 тис. Такі цифри часто звучать під час обговорення столичною владою та забудовниками доцільності зведення нового житлового масиву.
Але, по-перше, Київ із його складним рельєфом забудований неоднорідно, по-друге, точна кількість населення з урахуванням неослабного потоку заробітчан із регіонів і маятникової міграції з міст-супутників залишається непорахованою. А по-третє, українські ДБН не виключають «манільську щільність» у житлових мікрорайонах.
Фото: Asya Tes / Unsplash
Відповідно до норми ДБН Б. 2.2–12:2018 «Планування і забудова територій», що набула чинності з вересня 2018 р., щільність населення мікрорайонів має перебувати в межах 150–450 осіб на гектар, але у великих містах допустимо перевищувати цю норму максимум на 20% — тобто до 540 осіб на гектар. Раніше ДБН не обмежували щільність, а лише рекомендували її.
У 2018 р. Лев Парцхаладзе, який на той момент обіймав посаду заступника міністра регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ, визнав, що до введення обмежувальних норм забудовники мали змогу перевищувати рекомендовані: «Хто як хотів, так і обґрунтував таку необхідність. У підсумку в деяких районах наших міст щільність населення сягала 2000 осіб/га».
«Чим вища перенаселеність на рівні мікрорайону, будинку-мурашника, вагона метро, тим менше часу ти готовий витримати це навантаження»
Якщо припустити, що заступник міністра, який сам є девелопером із досвідом, нічого не перебільшив, і перевести київські цифри в загальноприйнятий у світі вимір у тисячах на квадратний кілометр, то виходить, що в окремих районах Києва щільність населення досягає 200 тис. на кв. км.
Логічно, що кожна людина намагається уникнути стресу та знайти притулок, у якому може розслабитися, поставити контроль на паузу. Найчастіше таким притулком є квартира — місце, де людина спить і де вдалося створити умовну зону безпеки.
Паркан як архетипічна неминучість?
Ще 1975 р. географ Джей Епплтон опублікував дослідження «Досвід ландшафту», у якому сформулював теорію «перспективи-сховища». Спираючись, з одного боку, на власні спостереження за тваринами, а з іншого — на психологію, Епплтон стверджує, що люди вважають за краще досліджувати навколишнє середовище, перебуваючи в захищеному місці.
Стосовно архітектури це означає, що люди інстинктивно уникають відкритих просторів і почуваються комфортно в приміщенні, захищеному стінами, але з можливістю максимального огляду. Американський архітектор Грант Хільдебранд як приклад наводить «Будинок над водоспадом», спроєктований Райтом: «Нас запрошують смакувати небезпеку з безпечного сховища».
Фото: aolegov / Unsplash
Не лише стіни, а й паркани належать до архетипних (і архаїчних, на думку багатьох архітекторів і дизайнерів) елементів безпеки. Незважаючи на світову тенденцію до відкритості (детальніше читайте у статті «Постприватність і убертранспарентність. Тенденції, які змінили сучасну архітектуру» у 2-му томі PRAGMATIKA.MEDIA), потреба українців у парканах останніми роками, здається, лише зростає. Це демонструє зростання кількості обгороджених ЖК, що маркетологи виправдовують високим попитом на закритий від сторонніх простір.
«Безпека — це не лише недоторканність фізичного тіла, а й особисті межі. Людина екстраполює себе на те, що співвідносить із собою, наприклад: твої діти — це частина тебе; твій кіт, собака — частина тебе; квіти, які ти посадив на дворовій клумбі, — теж частина тебе. Якщо хтось прийшов і витоптав рослини, це вже історія про замах на особисті межі. Для відчуття безпеки нам важливо контролювати умовний периметр», — так психолог Наталія Неділько пояснює потребу українців у парканах.
Незважаючи на інстинктивне бажання людей огороджуватися та ховатися, архітектори практично одностайні у своєму прагненні звести кількість парканів нанівець
Якщо простір міста заповнюється новими будинками не відповідно до ретельно продуманого плану, а хаотично, за принципом «будуємо там, де є ділянка», то часто новий будинок інтегрується в невпорядковане середовище — поряд із занедбаними промзонами, руїнами, гаражами. І навіть якщо середовище благополучне і сформоване, а старожили не радіють новоселам і були проти будівництва, то між людьми одразу виникає конфронтація. Саме тому новосели огороджуються, намагаючись створити контрольований простір.
Утім, на думку Наталії Неділько, будівництво нових будівель не в щільному центрі, а на околицях не надто змінює ситуацію: «Якщо це умовний ЖК на краю міста, де починається поле та ліс, то, з одного боку, у ньому менше стресу, менше людей, але з іншого — тут виявляються рудиментарні страхи перед диким полем і диким лісом, із якого можуть вийти чудовиська. Городяни — це група людей, які домовилися між собою, визначили загальні правила, а решта навколо — чужі. Але сьогодні міста розрослися настільки, що ми всі один одному чужі. І лише маленька спільнота може бути своєю, особливо якщо вона закрита. Якщо відкрита, то туди легко проникають чужі та знову потрібен час і зусилля для контролю».
У чому ж корінна відмінність городян-українців від європейців, для яких відкритість, безбар’єрність у плануванні міст, зокрема відмова від парканів, огорож і навіть фіранок на вікнах, є нормою?
«У Європі справа в нижчому рівні тривожності населення. Там люди можуть дозволити собі розширити простір, який вони вважають своїм і почуваються в ньому спокійно, до меж району та навіть міста загалом. Я б не пов’язувала це безпосередньо з реальним рівнем злочинності, але точно — з відчуттям безпеки. Європейці виходять із такого принципу: «всі люди позитивно налаштовані», але для нашого соціуму характерна установка «я не знаю, як налаштований інший». Рівень взаємної недовіри є дуже високим», — так пояснює ситуацію психолог.
Паркан, установлений на вимогу поліції навколо Капітолію у Вашингтоні після атаки 6 січня 2021 р., скоєної прихильниками Трампа. Установлення огорожі викликало обурення американців, і 9 липня 2021 р. після дебатів огорожу демонтували. Фото: Bill O’Leary / The Washington Post
Пейзаж може бути тривожним, депресивним, а може розслаблювати чи викликати в нас приплив енергії. Щоб зробити архітектуру максимально friendly, навряд чи достатньо буквально дотримуватися ДБН. Необхідно діяти на випередження нормативів, інтегрувати елементи універсального дизайну, включати більш тонкі налаштування, орієнтуватися на глобальний порядок денний і міксувати всі актуальні вимоги до просторів.
Наприклад, не лише явні стоп-знаки чи темрява провокують відчуття небезпеки. Часто люди відчувають екзистенційний жах, але не розуміють, чим він зумовлений. Наприклад, «полуденний жах», коли в розпал безтурботного сонячного дня людина раптом відчуває ірраціональне, але дуже сильне почуття тривоги. Це може статися як у заміському середовищі, так і в міському. Коли сонце знаходиться в зеніті, тіні стають коротшими і в якийсь момент зникають.
Міський пейзаж ніби перетворюється на двомірний малюнок, а відсутність людей або тварин, що рухаються, робить його ще більш лякаючим. Порожня центральна міська площа в спекотному мареві може здатися справді найнебезпечнішим місцем на планеті, де час зупинився на порозі якоїсь катастрофи. Додавання природних елементів, створення тінистих зон, де городяни можуть бути навіть у сильну спеку, водойм і фонтанів не тільки вирішує проблему «теплових острівців», а й пожвавлює пласку картинку, позбавляючи нас неприємних екзистенційних переживань.
Режим чи політика відкритості?
Незважаючи на інстинктивне бажання людей огороджуватися та ховатися, архітектори, зокрема й українські, практично одностайні у своєму прагненні звести кількість парканів до нуля.
Анна Кирій вважає це єдино правильним шляхом: «Щойно одні люди починають відмежовуватися від інших, настає небезпека. Чому, гуляючи вулицями європейського міста, ти бачиш вікна квартир першого поверху, вхід у квартиру просто з вулиці, навіть бачиш інтер’єр всередині, меблі й особисті речі? Люди не ховаються й не захищаються.
Це дуже близька мені філософія. Я відчуваю себе в безпеці, гуляючи такими вулицями. І я дуже не люблю приходити в гості до друзів у якийсь київський ЖК, де ти маєш пройти через прохідну чи шлагбаум, ввести код на дверях, щось пояснити консьєржу й зробити ще купу дивних речей, щоб потрапити в елітний простір за парканом. Для мене це точно не про безпеку. Але проблема в тому, що хтось розуміє безпеку саме так».
Будівля посольства США у Великій Британії, спроєктована студією Kieran Timberlake. Джерело фото: Times Newspapers Limited
Найчастіше в суперечці «закритий або відкритий ЖК» між архітектором і замовником перемагає девелопер, маркетологи якого переконують, що закриті території — невід’ємна умова для нерухомості бізнес- і преміумкласу. Але девелопери, в інфополе яких потрапляє глобальний тренд доступності, все частіше йдуть на компроміс, замовляючи архітекторам квартальну забудову, де території залишаються відкритими для перехожих на вулиці, а доступ до внутрішніх дворів обмежений.
Демократичність західних мегаполісів, де люди з вулиці мають доступ не лише до патіо, а й можливість увійти до будівлі та скористатися нарівні з резидентами садами на дахах і терасах, в українській столиці поки що не практикується.
Іноді концепція безбар’єрності несумісна зі статусом об’єкта. Про концепт «огорож нижче рівня очей», який архітектори бюро UAU collectiv пропонують для в’язниці в Бельгії, читайте у статті «Погляд із боку. Обговорюємо українські проблеми з архітекторами з Бельгії» 36-го PRAGMATIKA.MEDIA на стор. 94. Але в Україні такий підхід видається відверто фантастичним. Наприклад, дореволюційну будівлю на Великій Житомирській у Києві, реконструйовану архітекторами студії Urban Design для посольства Японії, на останньому етапі будівництва обнесли огорожею.
Архітектори KieranTimberlake спроєктували посольство США у Великій Британії «врівноважуючим неперевершені стандарти безпеки з візуальною мовою відкритості»
Архітектор Станіслав Дьомін вважає неетичним коментувати рішення посольства. Сам він повністю поділяє тренд безбар’єрності: «Наше спільне завдання будувати «мости, а не стіни», створювати комунікацію між людьми, а не роз’єднувати їх. З останнім чудово справляються політики і без допомоги архітекторів. Будь-який умовний паркан ділить людей на тих, хто з одного боку, і тих, хто з іншого, народжуючи сегрегацію іноді на порожньому місці.
Кількість парканів і зачинених дверей є дуже показовим індикатором відчуття безпеки та довіри в суспільстві, а також ступеня розвитку його позитивних горизонтальних зв’язків. Відсутність парканів — ознака здорового стабільного суспільства, ознака довіри до співгромадян та індикатор здатності діяти спільно, домовлятися, створювати спільні блага».
Потрібно зазначити, що до переїзду в реконструйовану будівлю посольство Японії в Україні займало один із поверхів будинку змішаного використання на Музейному провулку, який не був відгороджений від пішохідної частини. А ось французькі дипломати ще два роки тому відгородилися від перехожих огорожею.
Відкриті внутрішні двори житлового комплексу 79 & Park, побудованому за проєктом BIG у Стокгольмі. Фото: Ірина Ісаченко
І це змушує замислитися над тим, що стало причиною: посилення внутрішніх правил чи ситуація на вулицях Києва погіршилася? Посольство Німеччини, розташоване на вулиці Богдана Хмельницького, не намагається закритися від киян чи злитися з краєвидом. Навпаки, нещодавно фасад виділили тимчасовим яскравим абстрактним муралом, що свідчить про почуття безпеки в німецьких дипломатів.
Територія посольства США в Україні, розташованого в окремій будівлі, була огороджена парканом від самого початку, і такі заходи безпеки традиційні для американців. Саме тому будівля посольства США у Великій Британії, спроєктована студією KieranTimberlake і відкрита в 2017 р., стала сенсацією. Вона не огороджена парканом по периметру!
Замість огорожі ефектний куб обрамляють громадські сади та ставок, який, безумовно, ускладнює доступ потенційним зловмисникам, але не вмикає сигнал alarm у підсвідомості людини, що дивиться з боку. Архітектори KieranTimberlake навмисно спроєктували посольство, що «врівноважує неперевершені стандарти безпеки з візуальною мовою відкритості». Цей сучасний жест обійшовся американським платникам податків у $1 млрд.
Проєкт нового корпусу Вищого антикорупційного суду України в Києві. Джерело зображення: Pinchuk+Architects
Але повернемось до України. Тут американський уряд ще не готовий до репрезентації відкритості. Можливо тому, що самі українські державні структури до неї не прагнуть або прагнуть недостатньо активно. Нещодавно архітектурне бюро Pinchuk+Architects виграло конкурс проєктів нового корпусу Вищого антикорупційного суду України. Але концепцію відкритості архітектори змогли реалізувати лише частково.
«Антикорупційний суд — це режимний об’єкт, який перебуває під постійною посиленою охороною. Наша місія полягала в тому, щоб звести нову будівлю поруч із наявною, об’єднавши їх у єдину систему. З боку проспекту Перемоги паркан відсутній, але з боку двору — глуха огорожа.
Навіть прозорою зробити її було не можна, хоча основною ідеєю нашого концепту була саме транспарентність. Відношення площі скління до загальної площі фасаду становить 95%. У новому блоці будуть знаходитися офіси суддів і персоналу. Ми постаралися донести ідею, що в цій будівлі приховувати нічого», — розповів Олександр Пінчук, співзасновник Pinchuk+Architects.
Безпечне місто = дбайливе
Якщо завдання міського середовища — розвиток людського капіталу, то наша спільна мета — створити місце, де людський капітал перебуває в максимальній безпеці. Ця ідея була магістральною для спікерів 4-ї міжнародної конференції Мінської урбаністичної платформи «Місто, яке дбає».
У своєму бестселері «Смерть і життя великих американських міст» американська урбаністка Джейн Джекобс сформулювала теорію Eyes on the Street, яка ґрунтується на припущенні, що чим вища щільність, тим безпечніше. Чим більше людей перебуває на вулиці, чим більше сусідів контролюють двір, тим менше шансів, що хтось наважиться виявити агресію.
Теорія захищеного простору архітектора й містобудівника Оскара Ньюмана теж базується на соціальному взаємоконтролі і праві територіальності жителів на міські простори, розташовані поблизу їхніх будинків.
Domino Park, створений за проєктом James Corner Field Operations на набережній у Нью-Йорку як максимально відкритий і дружній простір. Фото: © Barrett Doherty
Припущення «чим більше очей, тим менше насильства» звучить логічно, але сама теорія не завжди працює, особливо в посттоталітарних суспільствах, де високий рівень недовіри між людьми. «В основі страху злочинів лежить не планування, а соціальні відносини. Бояться не місць, бояться незнайомців», — вважає Анастасія Красильникова, співзасновниця освітнього проєкту FEM TALKS. Вона впевнена, що в Мінську, Москві, Києві жінка може стати жертвою агресії, кетколлінгу, мішенню об’єктивізації, сексуалізації навіть на жвавій вулиці або у дворі багатоповерхового будинку, де вона проживає.
Усе це ознаки суспільства, що перебуває на низький сходинці цивілізованості, а не помилки міського проєктування. Тому якщо складники концепції планування design out fear (освітлення, проникність просторів) інтегрувати в тіло міст на пострадянському просторі без урахування культурного та соціального контексту, то приголомшливого ефекту не буде.
Якщо, незважаючи на зовнішній естетизм і чистоту на вулицях, соціум агресивний, то навряд чи таке місто можна назвати безпечним
Олена Лебедєва, соціолог із Мінська, співавтор монографії «Дружність міського середовища. Можливості інтерпретації та вимірювання, досвід створення», впевнена: «Упорядковане місто не завжди означає безпечне чи комфортне. Якщо, незважаючи на зовнішній естетизм і чистоту на вулицях, соціум агресивний, то навряд чи таке місто можна назвати безпечним. Слід розуміти, що безпека — це не лише об’єктивні, а й суб’єктивні критерії, які найчастіше навіть більш впливові».
Справді, дуже часто жителі маленького містечка з поганою екологією, нерозвиненою культурною інфраструктурою, відсутністю велодоріжок і повним набором комунальних проблем вважають своє житло безпечним, оскільки оточені знайомими людьми.
А великі міста з великою кількістю незнайомців і візуальних тригерів вкидають провінціалів у паніку. Водночас замкнуті громади часто виявляють нетерпимість до чужинців, адже соціальна інклюзія — це не лише готовність допомогти літній людині перейти дорогу, а й відсутність ворожості й агресії до тих, чий зовнішній вигляд відрізняється від якоїсь умовної «норми».
Безбар’єрний вхід у Norra Tornen, збудований у центрі Стокгольма за проєктом OMA. Фото: Laurian Ghinitoiu / OMА
Тож чи можуть архітектори та міські дизайнери впливати на нематеріальні аспекти турботи чи треба зосередитись на просуванні соціальних аспектів? Іспанська урбаністка Бланка Вальдівіа з неурядової організації Col·lectiu Punt 6 упевнена:
«Можуть — і найпрямішим способом. Якщо ми не будемо облаштовувати громадські місця, то людям просто не буде де зустрічатися! Але зараз багато міст розвиваються в парадигмах капіталу та патріархату, які вже не відповідають принципам стійкості. Щоб задовольнити потребу в безпеці, планувальникам потрібно іноді виходити за межі логіки капіталу. І приділяти увагу вразливим верствам і підтримці низових ініціатив».
«Вища цінність міста — можливість спілкування та комунікації. Якщо вона штучно ускладнюється, ці обмеження викликають або агресію, або депресію»
Зокрема, у Барселоні, де посаду мера вже другий термін поспіль обіймає Ада Колау, яка підтримує ліву політичну ідеологію, міські планувальники практикують комплексний підхід до покращення середовища. Вони впроваджують елементи всіх класичних урбаністичних концепцій як планувальних: створення пішохідних блоків, будівництво як громадських культурних центрів, так і соціальних — пропаганда толерантності й антисексизму.
Із чого починати?
Із чого починати? Зносити огорожі чи спочатку забезпечити повну безпеку на вулицях? Архітектор Станіслав Дьомін вважає, що неправильно формулювати питання таким чином: «Процес має бути поступальним: як тільки на якійсь ділянці стало об’єктивно безпечніше, наприклад, установили освітлення або просто сусіди домовилися про спільне використання території, то можна прибрати хоча б один паркан. І так потроху, по всьому місту.
Найвища цінність міста — можливість спілкування та комунікації між людьми. Якщо вона штучно ускладнюється чи обмежується, такі обмеження викликають або агресію, або депресію з усіма наслідками і, відповідно, погіршують життя городян. До речі, карантин і локдаун — це та сама «огорожа», принаймні ефект від нього приблизно такий самий. Отже, на мій погляд, усе, що розриває комунікації та створює обмеження, чим би вони не були виправдані, нам треба потихеньку усувати з нашого побуту, нашої культури».
Станіслав Дьомін, архітектор
«Треба спочатку прибрати паркани в голові, а лише потім вони зникнуть із вулиць. Будь-яке розділення суспільства на «ми» й «вони» — це кордони, паркани й небезпека, — архітектор Анна Кирій вважає, що треба розпочинати роботу над першопричинами страху. — Є безліч архітектурних експериментів, які показують, що фавели в місті — це концентрація небезпеки, злочинності й хаосу. Натомість поєднання в одному житловому комплексі дешевого й дорогого житла призводить до значного підвищення рівня безпеки та зниження злочинності. Тому працюємо зі свідомістю, світосприйняттям і світоглядом».
Психолог Наталія Неделько згодна, що зниження базової тривожності — це процес step by step: «Є таке поняття, як зона найближчого розвитку, коли ти ставиш перед собою завдання, які цілком реально виконати. Архітектори мають рацію в тому, що ми впливаємо на середовище, а середовище впливає на нас. Але якщо ти живеш у надто агресивному середовищі, то з падінням кордону й огорож можеш не вижити. А от коли сформувалося досить велике ком’юніті, яке готове «розширитися», тоді завдання вже пропорційне».
Можливо, у людства залишилося не так багато часу на те, щоб вирішити залишити свій ментальний «притулок», максимально «розширитися», масштабуватися й екстраполювати себе на рівень міста чи планети. Еволюційно такий шлях від дверей безпечної квартири триватиме десятки років. Учасники ініціативи «Новий європейський Баухаус» вважають, що планувальникам треба діяти більш рішуче.
Б’ярке Інгельс у своєму маніфесті написав: «У всьому світі наші міські вуличні пейзажі розроблені за принципом «back of house, front of house». Вдалині від наших міських центрів захований весь цей бруд: звалища, електростанції, заводи, шахти. Поза увагою, поза розумом. Так не повинно бути. Нам потрібно почати думати про всю планету, дивитися на світ як на єдиний об’єкт дизайну. Від цього залежить виживання».
Іноді турбота про безпеку полягає в тому, щоб забути про безпеку.
