Головний вхід музею Вікторії та Альберта (V&A) в Лондоні, Велика Британія. Фото: Adrianna Bielobradek / Unsplash
У рамках панелі Civic Futures архітектори, художники, культурні продюсери та фахівці, які працюють із громадами, обговорювали, як дизайн може створювати умови для зустрічі, участі та відчуття приналежності до місця. Для Миколи Каблуки відповідь пов’язана зі світлом. У його практиці участь глядача не обов’язково передбачає дію: масштаб світлової роботи, звук, архітектура та емоційний вплив здатні перетворити публічний простір на місце спільного переживання. Саме про це український дизайнер світла, засновник і артдиректор Expolight говорив у V&A — про світлове мистецтво як інструмент зв’язку між людиною, містом та іншими людьми.
Дискусія Civic Futures відбулася в просторі музею V&A в лекційному залі Лідії та Манфреда Горві (The Lydia and Manfred Gorvy Lecture Theatre). Фото надане компанією Expolight
V&A South Kensington: музей як середовище для дискусії
London Design Festival — це масштабні інсталяції, виставки та видовищні трансформації міського середовища. Водночас важливою складовою частиною LDF є Global Design Forum — програма дискусій і зустрічей, що формує інтелектуальний контекст фестивалю. Форум працює як інкубатор смислів і майданчик для професійної розмови про те, куди рухається дизайн і які питання він має вирішувати завтра. Цьогорічна програма під девізом Worlds in Motion була присвячена обміну ідеями, культурами та знаннями: від нових технологій і екологічних змін до просторових практик та колективного досвіду.
У рамках панелі Civic Futures архітектори, художники, культурні продюсери та фахівці, які працюють із громадами, обговорювали, як дизайн може створювати умови для зустрічі, участі та відчуття приналежності до місця
Історія місця завжди має значення, а місцем для дискусії став V&A South Kensington — музей, чия історія безпосередньо пов’язана з формуванням сучасної культури дизайну. Його заснували 1852 року як Museum of Manufactures, невдовзі після Всесвітньої виставки 1851 року, організаторами якої були принц Альберт (чоловік королеви Вікторії) та британський державний службовець і реформатор Генрі Коул. Він як перший директор музею бачив його не сховищем предметів, а «школою для всіх»: інституцією, яка мала навчати дизайнерів, виробників і публіку та підвищувати якість британського дизайну. Сам принц Альберт задумував у South Kensington цілий культурно-освітній кластер із музеїв, шкіл і наукових установ — майбутній Albertopolis. Сьогодні V&A, що зберігає понад 4,5 млн предметів за 5000 років історії мистецтва й дизайну, залишається одночасно музеєм, дослідницьким та освітнім центром і майданчиком для професійного діалогу. До речі, музей першим сформував окремий Research Department, а спільний курс V&A та RCA (Royal College of Art) з історії дизайну сьогодні вважається міжнародно визнаною провідною програмою післядипломної освіти в цій галузі. Тож дискусія Civic Futures невипадково відбулася в лекційному залі Лідії та Манфреда Горві (The Lydia and Manfred Gorvy Lecture Theatre): V&A від самого початку замислювався як інституція, що через освіту, дослідження й публічний доступ сприяє розвитку дизайну, і ця функція залишається частиною ідентичності музею.
Учасники дискусії Civic Futures, що відбулася в межах Global Design Forum. Фото надане компанією Expolight.
Участь: різні практики, різний досвід
На панелі Civic Futures зібралися світові професіонали з дуже різним досвідом — від архітектури та мистецтва до культурного продюсування й роботи з локальними спільнотами. Розмову модерувала Франческа Перрі (Francesca Perry) — лондонська журналістка та редакторка, яка спеціалізується на дизайні, архітектурі й міському розвитку. У різний час вона працювала редакторкою міського підрозділу The Guardian, головною редакторкою ICON та заснувала платформу Thinking City, присвячену міському життю й інклюзивному розвитку міст. Її професійний досвід безпосередньо пов’язаний із залученням людей до формування міського середовища.
Цю тему учасники розглядали з різних професійних позицій. Ларрі Бочвей (Larry Botchway) — архітектор, фахівець із залучення громад, співзасновник POoR Collective. У своїй практиці він працює над архітектурними та міськими проєктами разом із людьми, для яких вони створюються. Сахра Герсі (Sahra Hersi) — художниця та просторова дизайнерка, яка поєднує мистецтво, архітектуру й роботу з локальними спільнотами. Марія Лисогорська (Maria Lisogorskaya) — архітекторка, художниця та співзасновниця лондонської мультидисциплінарної студії Assemble: працює з архітектурою через матеріали, ландшафти, спільну працю та eco-social підходи, а Assemble цікава тим, що використовує дизайн як інструмент соціальних, екологічних та економічних змін. Марина Блейк (Marina Blake) — креативна директорка, кураторка та продюсерка; понад десять років вона створювала фестивалі, культурні програми й мистецькі проєкти на перетині музики, гри та публічного простору. Протягом десяти років очолювала Brainchild, залучивши до фестивалю близько 2000 митців і щороку замовляючи роботи молодим архітекторам, дизайнерам і художникам для публічних просторів Лондона.
Фото інсталяції Миколи Каблуки The Point of Unity було використане як частина візуального супроводу дискусії Civic Futures. Фото надане компанією Expolight.
Окремою професійною перспективою на панелі стала практика Миколи Каблуки — дизайнера світла, засновника й артдиректора Expolight, який понад 25 років працює на перетині архітектури, мистецтва й технологій. За цей час він із командою реалізував понад 2000 проєктів у різних країнах світу — від архітектурного та медіасвітла до масштабних світлових інсталяцій і міських проєктів. Саме цей досвід роботи з великими аудиторіями й міським середовищем став однією з причин, чому організатори запросили Каблуку до розмови Civic Futures.
The Point of Unity — світлова скульптура, створена для Burning Man 2025, а зараз уперше показана у Великій Британії в новому оточенні. Фото: Expolight
Коли простір створюють разом
Сучасна урбаністична практика розглядає партисипацію як один із ключових інструментів створення міських просторів, що враховують потреби різних груп користувачів. У поєднанні з принципами універсального дизайну вона дає змогу проєктувати середовище, доступне, зручне й зрозуміле для максимально широкого кола людей. PRAGMATIKA.MEDIA вже не раз зверталася до цих тем — зокрема, в матеріалах «Партисипація: коли громада за все хороше, але іноді й проти» та «Нова елегантність міст. Еволюція інклюзивного дизайну».
Майбутнє дизайну залежить не тільки від появи нових практик, а й від здатності обмінюватися досвідом, вести відкриту дискусію та зводити в одному полі різні професійні й культурні перспективи
Але кожен новий проєкт і кожна нова практика розширюють це уявлення: виявляють нюанси, яких не видно на рівні теорії, змушують переглядати усталені підходи й ставлять перед архітекторами та містами нові запитання. Те, що в одному контексті працює як універсальний принцип, в іншому може виявитися лише відправною точкою для пошуку іншого рішення. Саме тому майбутнє дизайну залежить не тільки від появи нових практик, а й від здатності обмінюватися досвідом, вести відкриту дискусію та зводити в одному полі різні професійні й культурні перспективи. Таке перетинання дисциплін дає змогу побачити те, що залишається непомітним усередині окремої професійної оптики, і перетворити приватний досвід на знання, яким можуть скористатися інші.
Ларрі Бочвей, архітектор і співзасновник POoR Collective, розповідає про партисипативні методи. Фото надане компанією Expolight.
«Ми фактично включаємо людей у проєктну команду — розглядаємо їх як рівноправних партнерів, визнаючи цінність їхніх знань, фахової експертизи та особистого досвіду й безпосередньо привносячи це в роботу команди», — пояснює Ларрі Бочвей.
Для Сахри Герсі така участь починається з визначення того, яким має бути простір. Працюючи над Ilford Forest Life Civic Carpet, публічною артінсталяцією у вигляді килима на пішохідній частині в центрі Ілфорда, команда залучала місцеву молодь. В основі проєкту була ідея «домашності» та межі між приватним і громадським: що станеться, якщо елементи домашнього середовища перенести в публічний простір? «Хто може розповісти про це краще, ніж самі майбутні користувачі простору?» — запитує Герсі.
Civic Futures: учасники панелі обговорюють майбутнє публічного простору. Фото надане компанією Expolight.
Для Марії Лисогорської одним зі способів залучення стає гра. У проєктах Assemble діти не лише користуються створеними об’єктами, а й можуть видозмінювати їх, рухати, залазити на них, таким чином безпосередньо впливаючи на спосіб використання простору. «Нам подобається думати про себе як про архітекторів, що люблять гру, — говорить вона. — Зрештою, гра поєднує нас, дорослих, із тим, як ми самі діємо та які ідеї привносимо в навколишнє середовище».
Марина Блейк, говорячи про роботу в Southbank Centre, звертає увагу на інший аспект цієї практики: публічний простір неможливо запрограмувати раз і назавжди. Фоє та відкриті території комплексу щодня використовують дуже різні люди, тому один із просторів, Riverside Terrace, команда постійно переосмислює разом із молодими мешканцями міста та художниками-початківцями. Замість того, щоб робити Riverside Terrace максимально передбачуваним і однаково зручним для всіх, Блейк пропонує дати людям можливість самим визначати його зміст: «Ми запрошуємо тих, хто живе в місті, сприймати цей простір як свій — уявляти, яким він може бути, і створювати програми для різних аудиторій».
Марина Блейк, креативна продюсерка, вважає, що публічний простір неможливо запрограмувати раз і назавжди. Фото надане компанією Expolight.
Якщо інші спікери говорили переважно про способи залучення людей до створення простору, Микола Каблука запропонував поглянути на взаємодію людини з місцем ширше — як на зв’язок, що може виникати через спільний чуттєвий досвід: «Мій головний інструмент — світло. Це один із найвиразніших способів впливати на емоції, встановлювати зв’язок із людьми й розповідати історію міста. Наприклад, промислові труби можна перетворити на гігантські світлові квіти: замість пилу й диму вони випромінюють технологічне світло й щоразу ввечері нагадують про шлях міста від промислового минулого до сучасності, пов’язаної з мистецтвом і технологіями. А взаємодія людей із такими об’єктами — зокрема через цифрові інструменти — відкриває для міського мистецтва ще один напрям розвитку».
Масштаб змінює правила гри
У ході дискусії спікери окреслили й низку складніших питань. Ішлося не лише про те, кого залучати до спільного проєктування, а й про сам результат: чи справді дизайн допомагає людям зустрічатися й ділити спільний простір, чи є він зручним, привабливим і доступним для різних користувачів? І що відбувається після завершення проєкту — чи залишаються в людей можливості впливати на подальше життя простору? Ще складнішими ці питання ставали зі збільшенням розмірів. Якщо для дитячого майданчика можна визначити відносно конкретне коло користувачів, то центральна площа чи міський парк щодня приймають тисячі, а подекуди й мільйони людей різного віку, з різними потребами та способами користування містом. Залучити всіх до процесу неможливо, тому тут особливо важливими ставали точне розуміння контексту та здатність врахувати різноманітність аудиторії — включно з її фізичними, віковими й культурними особливостями. Саме з такими масштабами — від окремих об’єктів до міських просторів для величезної й різнорідної аудиторії — працює Микола Каблука.
Для Миколи Каблуки масштаб публічного мистецтва нерозривно пов’язаний із відповідальністю. Потужність світла, на його думку, варто використовувати для створення емоційного досвіду, який спонукає людину до дії
Організатори підкреслили це й самим візуальним оформленням дискусії. Поряд із роботами The Point of Unity та Soul, представленими на London Design Festival, на екрані з’являлися й інші масштабні проєкти світлового дизайнера, зокрема Future Remembers (2026, Київ). Для цієї аудіовізуальної інсталяції Каблука перетворив монумент «Батьківщина-Мати» на поверхню для світла, 3D-графіки та музики. Візуальна історія розгортається в трьох частинах — минуле, трансформація, майбутнє: орнаменти й мотиви давніх культур переходять в образи води й металу, а фіналом стають сузір’я та прапор як символи спільного руху вперед. Архітектура монумента при цьому залишається незмінною, але її сприйняття радикально змінюється завдяки світлу.
Фото інсталяції Миколи Каблуки Future Remembers було використане як частина візуального супроводу дискусії Civic Futures. Фото надане компанією Expolight.
Для Каблуки масштаб публічного мистецтва нерозривно пов’язаний із відповідальністю перед аудиторією. Видовище саме по собі не є достатнім: потужність світла, на його думку, варто використовувати для створення емоційного досвіду, який спонукає людину до дії. Один із таких проєктів Expolight реалізував у Дубаї під час COP28 — глобальної конференції ООН із питань зміни клімату. Центральну конструкцію на великій кільцевій розв’язці за допомогою 3D-проєкції перетворили на образ моря без життя — метафору наслідків кліматичних змін. Водночас кожен перехожий міг через мобільний застосунок узяти на себе власне екологічне зобов’язання: наприклад, обрати електротранспорт чи іншу дію на користь довкілля. Кожна така активація оживляла на екрані одну з морських істот, що майже зникли, а сукупність індивідуальних дій поступово відновлювала цифрове море.
Таким чином, механізм гейміфікації, те саме прагнення дати людині можливість вплинути на результат, про важливість якого говорила Марія Лисогорська, працює і у великоформатних проєктах Каблуки: він перетворює глядача з пасивного спостерігача на учасника, а окрему дію — на видимий внесок у спільний результат.
Микола Каблука пояснює аудиторії Civic Futures принципи роботи зі світлом і його вплив на емоційний стан людини. Фото надане компанією Expolight.
«Масштабна світлова інсталяція може бути дуже видовищною, але використовувати світло лише заради естетичного ефекту було б безвідповідально. Ми намагаємося залучати людей і через світло передавати певні повідомлення — впливати на те, як вони думають, що відчувають і як поводяться в просторі. Мені здається, дуже важливо привносити в паблік-арт сенс, водночас використовуючи мову розваги та залучення. Так ми показуємо: дії кожної окремої людини, об’єднані разом, можуть дати великий результат», — пояснив Микола Каблука.
Від мозкових хвиль до світлового образу
Пряме залучення, однак, не є єдиним способом сформувати відчуття причетності до простору. Якщо масштаб проєкту або сама його природа не передбачають взаємодії з ним кожного окремого користувача, технології можуть запропонувати інший сценарій — залучити людину через її сприйняття та емоційний досвід. Саме так працює Soul — світлова інсталяція, натхнена станом свідомості людини під час мрії чи молитви.
Микола Каблука: цінність впливу вимірюється не силою враження як такого, а тим, що відбувається з людиною після нього. Світло — надзвичайно потужний інструмент, здатний відкривати простір для нових відчуттів
Математик за першою освітою, Каблука підходить до невловимого як до даних: не зображати стан, а знайти його структуру. Він досліджував енцефалограми, зроблені під час цих емоційних станів, і переніс знайдений малюнок у скло — серію фільтрів, крізь які проходить лазер. На фасаді собору Святого Павла проступає візерунок, щомиті інший. Звук виріс із тих самих записів — характеристики мозкової активності, тільки перекладені не в оптику, а в тон. Собор і досі чинний храм — у цих стінах моляться із часів його архітектора Крістофера Рена, і тепер ззовні видно, який вигляд молитва має зсередини.
Світлова інсталяція Soul проєктується на фасад собору Святого Павла. Фото: Mark Cocksedge
Від глядача не вимагають нічого — діють світло, звук і сам масштаб архітектури.
«Моєю метою було занурити людей у певний стан свідомості — той, у якому ми перебуваємо, коли бачимо сни чи молимося, коли наші думки ніби зависають у повітрі. Для мене це спосіб впливати на людей без прямої взаємодії, залучаючи їх через власне сприйняття й водночас включаючи в роботу цей знаковий, масштабний фасад», — розкрив мету авторської технології світлодизайнер.
Для Миколи Каблуки цінність впливу вимірюється не силою враження як такого, а тим, що відбувається з людиною після нього. Світло — надзвичайно потужний інструмент, здатний спонукати до роздумів і відкривати простір для нових відчуттів. Тому естетичне захоплення — лише початок: світловий арт, який претендує на право змінювати міські простори, має не просто привертати увагу, а працювати з людиною глибше.
Микола Каблука — світлодизайнер, який працює зі смислами та наративами. Фото надане компанією Expolight.
Дизайн, відкритий до змін
Підсумком обговорення на панелі Civic Futures стали кілька принципів, важливих для роботи з публічним простором: партисипацію не можна зводити до кількості залучених людей чи набору формальних методик. Її якість визначається тим, чи готовий дизайнер справді слухати, змінювати власні припущення, чесно окреслювати межі впливу учасників і продовжувати ці стосунки після завершення проєкту. Натомість простір не обов’язково має бути остаточно визначеним у момент відкриття: можливість змінюватися, адаптуватися й поступово освоюватися людьми — теж важливий критерій дизайну майбутнього.
Саме тему адаптивності — здатності мистецького об’єкта змінюватися разом із контекстом, набувати нового змісту й відкривати інші сценарії взаємодії з аудиторією — PRAGMATIKA.MEDIA розгляне на прикладі еволюції світлової скульптури The Point of Unity Миколи Каблуки. Її історія від Burning Man 2025 до London Design Festival 2026 демонструє, як нове місце, оточення та спосіб сприйняття можуть змінити прочитання твору.
Після дискусії Civic Futures: професійна розмова триває за межами сцени. Фото надане компанією Expolight.
Тож у наступних матеріалах спеціального проєкту PRAGMATIKA.MEDIA продовжуємо розповідати про участь Миколи Каблуки та команди Expolight у London Design Festival — і про те, як світло, мистецтво й технології взаємодіють із публічним простором та його аудиторією.
