Lockdown як ретрит

«Тихо-тихо повзи равлик схилом Фудзі» — це хайку Кобаясі Ісси зазвичай розшифровують як заклик до повільного поступального руху, що дозволяє досягти вершин. Ми вирішили з'ясувати, як вплинуло вимушене карантинне сповільнення на ставлення людей до просторів, у яких вони живуть і працюють. Як зміняться, та чи зміняться взагалі інтер'єри житлових квартир, будинків і архітектура міст? У цій добірці ми публікуємо думки архітекторів і дизайнерів, які пролунали, зокрема, під час онлайн-дискусії Slow Living, організаторами якої виступили PRAGMATIKA.MEDIA та «Проект 900».

Вхід у спокій через суєту

Олег Дроздов

Drozdov & Partners

Олег Дроздов, Drozdov & Partners

З одного боку, ми отримали нагоду подивитися, як ростуть дерева. З іншого — завдяки Zoom та іншим гидотам метушня продовжується, і часу абсолютно не вистачає. Незважаючи на те, що локалізувалися, ми живемо у глобальному світі, і мірило успіху в ньому теж глобальне — тільки через суєту цей успіх і досягається. Досягнення спокою — через суєту.

Моя академічна робота постійно зіштовхувала мене з біографіями Ле Корбюзьє та Міса ван дер Рое. Якщо оцінювати загальну кількість проєктів, яку реалізував кожен із цих стовпів і апостолів XX ст., то виходить, що наш офіс здатний реалізувати все за три роки. Наприклад, Ле Корбюзьє в юності, будучи студентом, збудував будинок для багатої сім’ї і на ці гроші поїхав на рік подорожувати Азією та Близьким Сходом. Ще й на переїзд у Париж вистачило грошей. Тобто гонорару за півтора роки роботи виявилося достатньо для півтора року активного життя, подорожей і маси відкриттів.

Останні події пробуджують попит на глибину і стійкість

А що зараз? Цікавий парадокс: усе, що ми швидко-швидко робимо завдяки новим інструментам, інші так само швидко-швидко споживають. І ось те еталонне розуміння змістовності та якості вже не потрібне ні тим, ні іншим. Покупців товару, який претендує на місце у вічності, начебто й немає. Є поодинокі любителі, нецільова група.

Суєта з порядку денного не зникла. Я дуже розчарований кризою. Ми так і не досягли тієї медитативної естетики безчасовості, порожнечі, в якій усе зайве відпало б через непотрібність. Стереотип хорошої архітектури, що склався, — це простори, в яких зайвим речам немає місця, тому що вони призначені для людей, які ведуть майже буддистський або протестантський спосіб життя, — він, як і раніше, не має попиту. Ця естетика — яку, до речі, майже ніхто не замовляє, — тим часом важливий орієнтир. Вона постала як реакція на метушню, як щось неможливе, недосяжне.

Transforming. Плівка. Автор фото: Софія Бондар

Чого ми досягли — відносної локалізації та осмислення свого ближнього оточення, зокрема й просторового. Це той момент, коли прокидається критичне мислення стосовно своєї локації, країни. Адже ті «матрьошки», в які ми упаковані, досі залишалися герметичними. Я думаю, що цей процес у майбутньому призведе до переосмислення локальної архітектури. І дуже цікаво за цим спостерігати, тому що коротшає користувацький важіль, акценти переносяться ближче: багато хто частіше бував десь в Італії, ніж у себе на дачі.

Що стосується великої архітектури, то останні події пробуджують попит на глибину та стійкість. Це свого роду послання, яке звернене одночасно в минуле та в майбутнє. І мені здається, що відхід у якість від кількості — це добре для великої архітектури.

 

Творчість не підкоряється насильству

Олександр Попов

Archimatika

Олександр Попов, archimatika

Можна сприймати карантин як заслужену нагороду й паузу, як можливість зупинитися та подумати про щось важливе і добре. Але потім у твою гру з дитиною вривається дзвінок, повідомлення — і все, ти вже пішов у паралельний світ. Я критично ставлюся до локдауну та карантину. Я проти насильницької, примусової дисципліни та всього, що з цим пов’язано. Це суперечить самому принципу творчості. Мені здається, що якісне уповільнення неможливо увімкнути насильно.

Суєта не припиниться, поки ми не вимкнемо центр суєти десь у себе в голові. А без цього неможливо поринути в той філософський, мудрий стан, який забезпечує можливість мінімальної, але точної та результативної дії. Мудрість дозволяє не робити безглуздих ходів, які породжують усе нові й нові дії. Чи дозволив локдаун досягти цього стану? На мою думку, ні. Якісь точкові прозріння в мене бували, коли я казав собі, що здав проєкт і тепер можу взяти паузу на пару днів, поринути в медитативний стан. Але тільки один день просидів удома й потім знову побіг. У масці.

Якою бути великій архітектурі — швидкою чи повільною — залежить від користувача

Я відкривав особистий простір і відкриваю його роками. І переосмислюю. І діти, і дружина — ми весь час у цьому процесі. Коли були у Нью-Йорку, вирішили використати концепцію slow living для проєктування нової будівлі. Мангеттен настільки поспішає, що просто неможливо зупинитися. І нам збоку здалося, що люди в цій гонці починають робити помилки. А наша архітектура пропонує видихнути та зробити паузу.

Я завжди надавав великого значення деталям — вони несуть важливу інформацію. Але щоб її зчитати — потрібен час. Ми з колегами закінчуємо проєкт у Львові. Я був критиком концепції, оскільки мені здалося, що там замало деталей. Коли архітектуру доводиться зчитувати за секунди, наприклад, естакаду, повз яку проноситься потяг, то мінімум деталей — це виправдане рішення. Але якщо ненасичена інформацією архітектура з’являється там, де людина має більше часу на осмислення образів, це обурює.

#film. Плівка. Автор фото: Софія Бондар

Якою має бути велика архітектура — швидкою чи повільною — залежить від користувача. Йому потрібний вибір. Коли він хоче рухатися швидко, але його змушують уповільнюватися, — це насильство. Якщо людина хоче зупинитися, вивчити деталі, а її кваплять, мовляв, швидше, заходь, виходь, працюй, — це зло. Тож архітектура має давати вибір, бути різною.

Сам факт того, що ми раптово опинилися під домашнім арештом, ставить перед нами мету вирішити, як же боротися з епідеміями так, щоб мінімально обмежувати свободу, а не використовувати принципи карантину XIV ст. Як зробити наші міста безпечними, як використовувати можливості Big Data для того, щоб попереджати людину про небезпечні контакти, але не замикати її вдома.

 

Жити в моменті

Катерина Васильєва

«Васильєва & К»

Катерина Васильєва, «Васильєва & К»

Прискорюватися чи сповільнюватися? Хотілося б насамперед сказати про дуже важливе надбання, яке з’явилося, як мені хочеться вірити, у багатьох. Усвідомленість себе та своїх бажань мені особисто дозволила зупинитися. І заглянути глибоко в підсвідомість, яка зазвичай ховається, доки свідомість підстьобує нас бігти, вдосконалюватися, вчитися, досягати. І стало зрозуміло, що в той момент, коли я є, життя рухається з гармонійною швидкістю.

Саме з тією, в якій я можу її усвідомлювати та проживати. Якщо людина розуміє, що й заради чого вона робить, то швидкість руху життя узгоджуватиметься з її приймальним пристроєм, де б він не знаходився — в душі, в мозку, в серці. Чи можливо створювати в містах атмосферу, за допомогою якої можна прискорювати чи сповільнювати життя? Я думаю, що це стане питанням для кожного, хто замовлятиме майбутні об’єкти: зберігати ритм чи змінювати його відповідно до потреб? А також питанням, яким задаватимуться проєктувальники, бажаючи усвідомлено виконати замовлення.

Сьогоднішнє усвідомлення себе дозволить створювати персоналізовані простори

Відходить у минуле вся модна стилістика в архітектурі та в інтер’єрах, орієнтована на зовнішню оцінку та принцип «а в мене краще і багатше, ніж у тебе». Саме сьогоднішнє усвідомлення себе дозволить створювати персоналізовані простори. Будуть там сувеніри чи ні? Будуть там системи зберігання, гардеробні чи ми не хочемо нічого зберігати? Відносна ізоляція дозволяє кожному з нас відповісти на ці запитання. Інтер’єри стануть такими, яким ти є, а не яким хочеш видаватися. При цьому час і швидкість будуть гармонійними: якщо я біжу, то і час біжить. Якщо я зупиняюся — все завмирає.

#film. Плівка. Автор фото: Софія Бондар

Коли я в собі, в поточній миті, у мене виникає можливість і бажання дивитися. Наприклад, біля творінь Калатрави неможливо не зупинитися. Одного разу так група архітекторів зупинилася і запізнилася на літак. Велика архітектура змушує сповільнитись. Але її велич наповнює смислами і нас самих.

 

Під власні ритми

Олег Волосовський

Loft Buro

Олег Волосовський, Loft Buro

Наше життя розбите на періоди подібно до кольорового кола. Молоді кольори — розбілені, зрілі — яскраві, коли ми світимося, стаємо помітними. Потім з’являється стан глибоких складних кольорів. У своєму часі кожен по-своєму планує роботу. І коли ми говоримо про житло, то вибір кольорів, зокрема й в інтер’єрах, дуже залежить від вікової категорії. У палітрі кольорів кожен знайде себе. І неправильно змушувати людину жити в тому оточенні, яке не відповідає її віку.

Я за багатофункціональний простір. Мені це важливо — в роботі, в місті, в житлі, в країні, у світі. Мені так цікаво. Я так живу. Для мене житло — це не місце для сну. Для мене це шоу, веселощі. Улюблене вино. Те саме стосується й роботи. І часто я не можу зрозуміти, де живу: на роботі чи вдома?

Як колір і функцію, швидкість життя теж кожен обирає по собі

Як і колір, і функцію, швидкість життя теж кожен обирає по собі. Є знамениті автоперегони Mille Miglia. Поки ти не дістанешся фінішу, не розумієш — перший ти чи останній. Але ти сам обираєш, із якою швидкістю проходити конкретний відрізок. Ось сьогодні я сповільнився, щоб замінити гуму, а завтра я як рвону!.. Про себе скажу: просто не можу зупинитися. Я знаю, що таке медитація, але більше ніж 7 хвилин не витримаю. Дія — це адреналін, той наркотик, за допомогою якого я живу.

Ми все життя пропагували персоналізацію. Але в масштабі вона можлива, коли на державному рівні нам перестануть диктувати, у яких пропорціях ми маємо жити.

Якщо простір обмежений висотою стелі у 2,7 м і нормованою площею підлоги, про яку персоналізацію взагалі може йтися? Коли ти маєш об’єм, ти можеш тут створити свою власну структуру. Звичайно, все починається з архітектури — і тільки потім з’являється дизайн. Наприклад, простір HayLoft, який ми перетворили на житловий, спочатку призначався під якийсь магазин. Я прихильник того, щоб давати подібним просторам друге, третє життя, тому що тут ми знайшли об’єм, висоту в 6 м, яку неможливо знайти в типових житлових будинках.

#museo. Автор фото: Софія Бондар

Щодо нового житла, то я нічого не маю проти смарт-квартир, але там комфортно у віці 20–25 років, поки ти один і егоїстичний у пошуках себе. З віком тобі потрібно більше простору, потім ще більше, і якщо не зупинитися — будуть потрібні тисячі квадратних метрів, які не зрозуміло, як використовувати. У кожному віці людина має відчувати мінімально комфортний для життя простір. Ось для нас 150 кв. м — це вже межа. При цьому наш HayLoft є багатофункціональним, у ньому є все аж до діджейського пульта.

Чи змінилися всі ці мої принципи за час локдауну? Ні.

 

Зібрати уламки часу

Олена Логвинець

Loft Buro

Олена Логвинець, Loft Buro

У період локдауну час за суб’єктивним відчуттям став ще більш роздробленим. Я б не заявляла про якусь зупинку та переосмислення. Скоріше, настав особливий емоційний стан, коли ти не розумієш, що далі. Світ змінюється, частково ґрунт іде з-під ніг, бо змінюються самі принципи ведення бізнесу, взаємин. І неможливо прорахувати, що далі. Чи можна перед такими викликами сповільнитися до комфортного стану? Колись ми жили в індустріальну епоху. Потім була інформаційна. Тепер — цифрова. Кожна наступна епоха швидша за попередню. Очевидно, швидкість тільки зростатиме. І тут усе залежить від того, хто і як скористається цією обставиною.

Найбільше щастя й горе — прожити все життя в одному просторі

Ми з Олегом Волосовським створили для себе капсулу часу, свій HayLoft — я не знаю, що це за тріщина між світами, але тут просто пропадаєш. Найбільше щастя — і воно ж найбільше горе — прожити все життя в одному просторі. Наше житло — це проєкція нас самих. Ми його розширюємо, змінюємо, потім починаємо зменшувати. Все залежить від культури, від потреб, від можливостей, зокрема й фінансових. Ми зараз так швидко проживаємо час, у нас якість життя — швидкість. Намагаємося проскакати за 3 роки 30 років. У цьому сенсі Україна є унікальною — за кордоном нічого подібного не відбувається. Після карантину, під час карантину — там нічого не змінилося.

Кожен будує своє житло. Донедавна у нас було спотворене уявлення про архітектуру, про інтер’єри, звідси всі ці палаци та башти. А коли ми дозріли до якісних, чистих інтер’єрів, то вони чомусь стали однаковими. Перші ластівки чудові. Решта — вже копії. І я відчувала, як житло перетворюється на конвеєр інстаграмабельних, вихолощених інтер’єрів з однаковими меблями. Наразі гостро стоїть питання індивідуальності, того, що робить будь-який інтер’єр індивідуальним.

#museo. Плівка. Автор фото: Софія Бондар

Мені здається, що останнім часом люди стали все частіше орієнтуватися на власне сприйняття комфорту, а не намагатися зробити краще, ніж у знайомих. Хотілося б бачити більше індивідуальних, цікавих рішень, пов’язаних із конкретною людиною. Використати всі ці знання, поєднати їх із дизайнерським досвідом і отримати простір такої високої якості, що дає можливість передати його у спадок дітям.

 

Нескінченного прискорення не буває

Олег Михайленко

MIRS

Олег Михайленко, MIRS

Ми звикли жити в парадигмі, коли перемагають не найкращі, а швидкі. І ось цей ритм, заданий нам ззовні, призводить до того, що ми прискорюємося, щоб перемогти, і накручуємо цю швидкість. Але до якої межі ми можемо прискоритися? Завжди існує межа, як, наприклад, у автомобіля. І на якомусь наступному етапі неминучий провал, крах, зупинка. Мені здається, цей карантин змусив замислитись: а чи можна досягати перфектних результатів, але дещо в іншому темпі?

Особисто у мене роботи не поменшало, її стало ще більше, але вона принципово змінилася. Я засвоїв, що можна займатися улюбленою справою і досягати хороших результатів, не вмикаючи шалене прискорення. А все довкола нас до цього підштовхує. Можливо, якісь речі не можна реалізувати, зупинившись чи сповільнившись, але для кожного — свої винятки.

Можна успішно займатися улюбленою справою, не вмикаючи шалене прискорення

Так, сьогодні багато дизайнерських речей в Україні робляться принципово швидше та якісніше, ніж закордонні прототипи. До того ж через те, що в Україні більш «низький» ринок і нижча культура споживання, ми часто випереджаємо європейців і американців у бізнес-моделях.

Tbilisi. Плівка. Автор фото: Софія Бондар

Бренди та продукти, які ми представляємо в рамках «Проекту 900», на 90% обиралися мною особисто. Ми принципово не працюємо з півднем Європи, мені більше до вподоби естетика та дизайн півночі. Тому в «Проекті 900» з’явилися предмети таких брендів, як Vitra, Fritz Hansen, Walter Knoll, Louis Poulsen. І сама тема slow living викликала в мене думку, що саме ці люди, як на мене, створювали свої предмети дуже неквапливо, усвідомлено. Тому у них практично невичерпний запас міцності та якості, їх можна передавати у спадок і продовжувати випускати нові екземпляри — вони матимуть попит. У Walter Knoll є моделі 1907 р., які випускаються й сьогодні. Позачасність — це їхній сильний бік.

 

Рухаємося за спіраллю

Віктор Кудін

KUDIN architects

Віктор Кудін, KUDIN architects

Я вважаю, що всі процеси, пов’язані з часом, в нашій Галактиці відбуваються по спіралі. Як і життя кожної людини. На певний момент ми знову й знову максимально наближаємося до точки відліку. Я неодноразово у цьому переконувався. У якийсь період життя проходив ту чи іншу віху, а за багато років знову був до неї близький — але вже в іншому віці, в іншому стані.

Загалом це хороший період — зовнішня метушня раптом зникла

Якщо продовжити цю аналогію, теорію спіралі, то можна спробувати припустити, де саме, до якої з точок історичної спіралі ми наближені максимально. На мою думку, у період карантину ми раптом опинилися десь на позначці другої половини XVII ст., за часів Гетьманщини. Такий повільний, відносно спокійний, тихий, «застиглий» час. Вірніше, ця зупинка за командою згори позбавила нас відповідальності за те, що відбувається. Селяни працюють на пана, але без фанатизму і не повний тиждень, а на вихідні відпочивають із сім’єю.

Все в навколишньому світі теж відбувається тихо і повільно. Повільно ходимо і їздимо, неголосно розмовляємо. Розумію, це суб’єктивно, у всіх свої відчуття і життєві ситуації. Але мені здається, що в цілому це хороший період — зовнішня метушня раптом зникла. У мене точно зникла — і це був справжній кайф. Сказали, що нікуди не можна ходити, а тобі то й не треба. І сидиш, займаєшся чимось по‑справжньому важливим для себе.

Розплавлене місто. Автор фото: Софія Бондар

Спіральна теорія — вона не тільки про зв’язок з минулим, а й про зв’язки з майбутнім. Нічого так просто не виникає. Навіть революції, які спалахують, здавалося б, раптово, мають передумови з далекого минулого. Тому все, що відбувається, чимось зумовлене. Так і зараз: ми визначаємо наше майбутнє. І я би тут акцентував увагу на деталях, якщо вже в нас є для цього не тільки привід, а й можливість. У дрібницях, в ювелірних деталях людина розкриває свою глибину, можливо, більш точно, ніж у великих формах. Наприклад, Лариса Болтрушевич, яка багато років займалася архітектурою, а потім раптом захопилася керамікою. І коли вона показує свої роботи на Фейсбуці, я захоплено їх розглядаю.

 

Настав час взаємної відповідальності

Людмила Білодід

Beloded Landscaping

Людмила Білодід, Beloded Landscaping

Локдаун не зміг зупинити чи суттєво уповільнити ландшафтних архітекторів. Роботи з догляду за садами, з обслуговування ландшафтів менше не стало. Я навіть сказала б, що її тепер більше. Всі приватні замовники залишилися вдома, ніхто не зміг полетіти на відпочинок, і у них, звісно, з’явилося бажання використати цей час, щоб удосконалити свої «зелені вітальні». А оскільки був вільний час, то з’явилися нові творчі ідеї, нові запити.

У проєктувальному процесі справді виникла незначна пауза. Ми використовували вільний час для самоосвіти. На те, щоб оновити інформацію про останні технології, дизайнерські прийоми. Почитати аналітику на актуальні теми щодо стійких ландшафтів, наприклад. Зробити такий масштабний апгрейд.

Саме життя нам нагадало про те, що порожнеча, простір є важливими

Морально важко сприймалася заборона на прогулянки в парках. На щастя, вона була нетривалою. Але достатньою, щоб усі встигли відчути цінність відкритих просторів. Коли ми обговорювали з колегами, що ж, можливо, зміниться в майбутньому, то дійшли висновку, що зміняться самі наші публічні простори: вони мають стати просторішими. Тепер відчуття безпеки та комфорту залежить від дистанції — нам, як і раніше, хочеться перебувати серед людей, але на безпечній відстані. І місто має підлаштуватися — дати людям можливість не штовхатися ліктями. Отже, слід переглянути норми щодо ширини тротуарів і променадів.

Як швидко ці зміни будуть імплементовані в реальність? Усе залежить від замовників, муніципальних і приватних. Чи зможуть вони оперативно врахувати нові запити городян, чи готові змістити фокус і подивитися на ситуацію з прицілом на майбутнє?

Unknown. Плівка. Автор фото: Софія Бондар

Попередні кілька десятків років ми не тільки прискорювалися, а й згортали простір навколо себе, скорочували все нефункціональне. Намагалися на кількох квадратних метрах, на відстані витягнутої руки розмістити все необхідне для життя. Але як тільки ми максимально ущільнилися, саме життя нам нагадало про те, що порожнеча, простір, виявляється, є такими важливими. Необхідність розсунути наші парки, вулиці, площі — це лише те, що лежить на поверхні. А ми всі стали трохи менш поверховими, коли перестали поспішати.

До колишнього шаленого темпу життя та роботи, як я думаю, міста ще довго не повернуться, а можливо, не повернуться ніколи. Ритм у будь-якому разі буде іншим. Яким саме — говорити ще зарано, адже обмеження повністю так і не зняли. Пандемія закінчиться. У масках чи без масок ми в будь-якому разі повернемося в простір, де нам дихається легко. Саме цей фактор відіграватиме головну роль.