Про все це говоримо з дизайнером одягу от-кутюр Лізою Волосовською.
На каннській прем’єрі останнього фільму Тарантіно аплодували стоячи: цього разу глядачі перейнялися не так магією створеного вимислу, як фактом скасування реальності. Режисерський порив порятунку людського життя, відчайдушний і безсилий перед реальним минулим, що вже сталося, але безкомпромісний і зворушливий у світі кінематографа. І в цьому сенсі в руках будь-якого митця — воля змінювати долі та перебіг історії.
Література, кіно, театр, дизайн пропонують альтернативну версію справжнього життя. І коли її зіткано грамотно й витончено, ми занурюємося в неї з головою. Віримо та відчуваємо, відчуваємо кожною клітиною, але навіщо?
Єлизавета Волосовська, дизайнер одягу от-кутюр. Фото: Юрій Ферендович
Напевно, людині совісно й боляче за речі, які вона не може змінити, і цікаве майбутнє, якого вона ще не знає. Мистецтво — це спосіб приміряти на себе різні ролі та різні сценарії у спотвореній, трансформованій дійсності. Але якщо містобудування й архітектура — «монументально-неповоротке» мистецтво, то предметний дизайн і мода — досить гнучкі. Фешн-індустрія — це простір для експериментів. Але що в цьому просторі від вигадки, а що від реальності; що від креативу, а що від бізнесу?
Про це розмовляємо із фахівцем у галузі дизайну одягу Лізою Волосовською. Чотири країни, п’ять мов, четверте кутюрне ательє Європи — у свої 24 Єлизавета кілька разів змінювала сценарій власного життя. Якось в одному з інтерв’ю Ліза сказала, що мода — це один великий театр. Із моменту створення її першої авторської колекції минуло 8 років, і уявлення про фешн-індустрію дещо змінилося — «впала завіса», і професія відкрилася з комерційного та соціального боку.
Однак, за словами Лізи, флер таємничості та якоїсь театральності нікуди не подівся, з ним усе гаразд. «Дизайн — це інтерпретація, — розповідає Єлизавета, — для мене фешн — це спосіб пожартувати над реальністю. До життя потрібно ставитися з гумором: говорити можна про складні й навіть неприємні речі, але говорити комічно».
Бекграунд персонажа
Research — спеціальний термін у фешн-індустрії, що означає підготовчий етап, із якого розпочинається робота над новою колекцією. Подібний процес у сфері архітектури називається аналізом ситуації, а в театрі — опрацюванням бекграунду персонажа.
Пальто-калейдоскоп із підплічниками, магістерська колекція Лізи Волосовської в Антверпенській академії
Фешн-бекграунд самої Лізи формувався з раннього дитинства. Вперше інтерпретація реальності втілилася для неї в улюблених казках: «Гензель і Гретель», «Принцеса на горошині», «Царівна Несміяна». Єлизавета з ніжністю згадує атмосферу, в якій росла. Прабабуся вчила її малювати, а мама (Олена Логвинець, архітектор loft buro) сама шила для дівчинки сукні. «Вона вбирала мене як ляльку! — згадує Ліза. — Мама завжди дуже екстравагантно одягалася й любила блошині ринки, тому ми мали багато цікавих речей».
Великий кошик із різнокольоровими, схожими на цукерки ґудзиками, швейна машинка, запах тканини — все це налаштовувало на думки про майбутню професію. У будинку Волосовських були величезні бобіни з нитками — з них Лиза одного разу сплела цілий лабіринт, перетворивши квартиру на певний артпростір. Перші спроби в дизайні одягу — це порізані для гардеробу м’яких іграшок мамині сукні.
«Тоді я уявляла лекала без побудови, — розповідає Ліза, — я не знала про дотримання правил, про мірки і уявляла, як би це зробила без знань». Єлизавета має дитяче фото в саморобному одязі з поліетиленових пакетів. «Мама потім жартувала із цього приводу», — сміється Ліза. Іронія в тому, що Мартін Маржела, в ательє якого Ліза працювала вже дорослою, якось випустив колекцію з топами з пластику.
«Дизайн — це інтерпретація, — розповідає Єлизавета, — для мене фешн — це спосіб пожартувати над реальністю»
Фотоальбом із дитинства рясніє й іншими знімками: Ліза в маминих шовкових майках, що сидять на ній як сукня, в татових куртках і берцях. «Батьки завжди розмовляли зі мною як із дорослою», — згадує Ліза. Їй подобалося приміряти їхній одяг, але не ролі. «Батьки намагалися «спокусити» мене архітектурою, особливо тато», — ділиться вона. Батько Лізи, архітектор Олег Волосовський, хотів, щоб дочка продовжувала сімейну справу, очоливши ландшафтний напрям у компанії.
«Ідея звучала цікаво, — пояснює Єлизавета, — але в Україні ландшафтний дизайн недостатньо розвинений як окрема галузь. Якби я ним займалася, то в Європі, де розробляють території для великих громадських просторів». Ліза завжди ставить перед собою глобальні цілі, її цікавлять масштабні проєкти та непрості завдання. І обраний шлях, творчий і географічний, цілком підтверджує це.
Темпоритм
Навчання професії фешн-дизайнера Волосовська розпочала в Києві. Потім була Бельгія: Ліза закінчила Королівську академію образотворчих мистецтв в Антверпені. Це один із найстаріших навчальних закладів у Європі, заснований 1663 р. У шістдесяті роки XX ст. тут стали читати унікальний курс моди та дизайну. У вісімдесяті, після випуску легендарної «Антверпенської шістки», факультет моди набув фантастичної популярності, а разом із нею — і скандальної репутації. Це пов’язано з тим, що кількість студентів, які вступають і випускаються, сильно відрізняється. «На курс може вступити 80 осіб, а закінчити 8», — пояснює Ліза. Своє навчання вона асоціює з етапом адаптації, сильними емоціями, першими іноземними друзями, диким інтересом, захопленням і водночас важкою копіткою працею.
«Коли тебе одночасно трясе від жаху і при цьому ти отримуєш задоволення, то потім ти ганяєшся за цим відчуттям», — розповідає Ліза Волосовська. Можливості, які дає ця школа, повністю виправдовують перенесений стрес. «У 90-ті, коли академію закінчив Мартін Маржела, в Бельгії з’явилися ресурси для інвестицій у культуру», — розповідає Ліза. Завдяки підтримці держави в академії з’явилася чудова можливість реалізації нереальних ідей…
«Академія вчить бути сильною творчою одиницею». За словами Лізи, 22-річного фахівця, який вийшов із дверей школи, сприймають серйозно: він може працювати в іменитих ательє, створювати свої абсолютно унікальні речі й навіть на щось впливати у світі моди. Сьогодні щорічний показ робіт випускників Антверпенської академії мистецтв збирає близько 6 тис. глядачів, а серед авторів колекцій — провідні дизайнери світу.
Розворот технічної книги, яка супроводжувала процес створення магістерської колекції в Антверпенській академії. Зліва: фото примірки макета піджака із завищеною талією та вільними рукавами. Справа: зразки тканин і принтів для фінального виробу піджака
Модні дефіле завжди супроводжуються музикою — вона служить не тільки для створення атмосфери показу, але й для того, щоб моделі відчували й дотримувалися єдиного ритму руху на подіумі. Щоб не випасти зі свого ритму, Ліза старається не зупинятися. «Мене цікавить динамічний ріст без пробілів, без права на відпочинок», — розповідає Єлизавета.
Після закінчення одного ділового договору в неї одразу починається наступний. Нині Ліза має досвід роботи в чотирьох провідних кутюрних ательє. Пройшовши своє «випробування на міцність» в академії, вона одразу переїхала до Парижа, де її безпосереднім керівником став Джон Гальяно, креативний директор Будинку Maison Margiela. Після цього дизайнер працювала в Будинку Loewe, потім у Schiaparelli (так, у тому самому ательє, чия історія відсилає нас до легендарної Ельзи, яка епатувала публіку своїми капелюшками-туфлями й шокуючими колабораціями із Сальвадором Далі.
Зовсім свіжий кейс — кутюрна сукня Schiaparelli з вовняного крепу з глибоким вирізом, прикрашеним ефектним позолоченим кольє у формі бронхів, в якому американська модель Белла Хадід з’явилася на прем’єрі Tre Piani).
Журналістський термін «Антверпенська шістка» з’явився в 1986 році після Лондонського тижня моди, в якому вперше взяли участь шість випускників класу Лінди Лоппи антверпенської Королівської академії образотворчих мистецтв: Анн Демельмейстер, Дріс ван Нотен, Дірк Біккембергс, Вальтер ван Бейрендонк, Дірк ван Саєн і Марина Йі
І ось зовсім недавно Ліза розпочала нове життя в Лондоні. До Великої Британії її запросив Будинок Erdem на посаду junior designer. Це сталося в розпал пандемії, у період дефіциту роботи на ринку дизайну. «Ситуація надала мені чимало впевненості, — ділиться Ліза, — коли відбуваються подібні події, бачиш у цьому якийсь знак. Раніше мене обсідали страхи й сумніви через відсутність досвіду, але в ту мить я зрозуміла, що висока мода — саме те, чим мені варто займатися, і я продовжуватиму працювати в цій професії, незважаючи на будь-які перешкоди чи складності».
Розум і почуття
Моду формують не окремі дизайнери й навіть не окремі імениті бренди, а культура загалом. «Є історичні факти, політика, традиції, — розповідає Ліза, — підходи до створення одягу залежать і від власника компанії, від його походження. Італійці, бельгійці та французи працюють по-різному».
Єлизавета Волосовська та Марія Голубка, редактор PRAGMATIKA.MEDIA. Фото: Юрій Ферендович
За спостереженням Лізи, Париж — про мистецтво й емоції, а Лондон — про економіку, банкінг, юриспруденцію та раціоналізм. «У Лондоні я майже не зустрічаю фешн-дизайнерів, натомість багато банкірів… У Парижі одягаються екстравагантно, а в Лондоні — більш консервативно, але дорого». Атмосфера кожного міста по-своєму впливає на смаки й амбіції його мешканців. «Париж формує людей, а Лондон формують люди, — вважає Єлизавета. — Із досвідом, набутим у Парижі, я відчуваю в собі сили впливати на інше місто. Моє самовідчуття в Лондоні зовсім інше».
Англійська столиця — не такий впливовий центр моди порівняно з Парижем. Британці знаходяться на острові та досить ізольовані від європейського впливу, вважає дизайнер, і вони пропагують своє бачення того, як створюються та працюють речі. «Модна індустрія в Англії — це погляд із боку прагматизму й практичності», — розповідає Ліза. Так, за її словами, в лондонському Erdem дизайнери набагато тісніше працюють із командою product development, обговорюючи, що продається краще й чому.
«Ми намагаємося думати не лише про те, як зробити гарну сукню, але й кому вона підходить, на якому ринку, — пояснює Ліза. — Є Азія, Близький Схід, Європа, і там абсолютно різні довжини суконь, різні пропорції, уподобання, прозорість матеріалів».
«Емоції — це поверховий і простий шлях створення сукні. Одяг сам по собі — експресивна форма матерії з глибоким посилом»
Ліза зізналася, що дуже любить аналізувати речі, виявляючи в їхньому характері причинно-наслідкові зв’язки. І якби не мода, вона була б адвокатом. «Емоції — це поверховий і простий шлях створення сукні, — розповідає Волосовська. — Одяг сам по собі — експресивна форма матерії з глибоким посилом». Із цієї причини вона не стала б проєктувати костюми для театру — одяг у цьому разі був би надто «гучним» або, навпаки, загубився б за красномовством акторів, декораціями та різними спецефектами.
Лізі Волосовській цікавіше розробляти образи героїв для іншого простору, де гардероб відігравав би ключову роль. «Це міг би бути фільм із уповільненою реальністю, як у Джармуша чи Карвая, де глядач розгляне кожну деталь костюма», — розмірковує Ліза. Свої вподобання в гардеробі дизайнер віддає практичним і універсальним речам: «Мені потрібно виглядати так, щоб комфортно почуватися на роботі, а потім у цьому ж вигляді піти у філармонію чи бар із друзями».
Play. Правила гри
На підходи до створення одягу впливає історичний чинник. Уперше Ліза зрозуміла це на практиці під час навчання в Антверпенській академії, коли зіткнулася з поняттям дослідження в рамках історичного костюма. «Нам треба було відтворити точну репліку гардеробу, як на картині. Потрібно зрозуміти, що в цьому столітті й саме цього року носили: яким був корсет, сорочка, вишивка, тканина…».
Піджак у шотландську клітинку кремового кольору з ефектом глянцю, круглий вишитий клатч уроборос, стиль Ferdi Sibbel, магістерська колекція Лізи Волосовської в Антверпенській академії. Фото: Ruben de Wilde
«Мені подобається heritage (спадщина), подобається бути частиною компаній, що мають глибоке історичне коріння, де можна перетворювати чи інтерпретувати на сучасний лад те, що було створено багато років тому», — ділиться Єлизавета. Саме такий досвід дизайнерка отримала в Schiaparelli. Особливість таких ательє в тому, що правила гри тут диктує не клієнт, а сама компанія, створюючи об’єкти бажання та продаючи мрію. І навіть в індивідуальній роботі з клієнтом останньому пропонують модифікацію вже наявних виробів.
Так, VIP-відділ Schiaparelli розробляв весільну сукню для принцеси Саудівської Аравії. Тут використовувалася вишивка ручної роботи, але з бібліотеки готових зразків бренду. Часто для виготовлення таких деталей Schiaparelli звертається до послуг старовинної компанії Lesage, яка працює із класичними прототипами. Наприклад, це може бути переосмислення виробів Будинку Dior 40-х років.
Єлизавета Волосовська. Фото: Юрій Ферендович
У молодих компаніях не так розвинений heritage, тому тут дизайнери більш схильні до експериментів. Erdem — невелике молоде ательє, засноване 2005 р. «Його власники не розпродавали акції, вони не мають спонсорів, тому бренд розвивається не дуже високими темпами», — розповідає Ліза. Erdem одягає британську королівську родину. Це дуже консервативні елегантні сукні, одночасно суворі за кроєм і сміливі в колірних рішеннях. Тут часто використовують яскраві принти, квіткові мотиви, активні візерунки. Все це створює відчуття playful. Але бренд не обмежується одним напрямком.
Одного разу Erdem спробували себе в цікавій колаборації з Н&М, що, з одного боку, збільшило популярність нішевого бренду на ринку мас-маркету, а з іншого — урізноманітнило асортимент демократичного бренду більш ексклюзивними речами, наближеними до хайенду та кутюр. Цього року Erdem почали робити купальники — Ліза брала участь у розробленні колекції. За словами Волосовської, наразі дизайнери вирішили відкрити чоловічий департамент одягу.
Зима, весна, літо, осінь, зима та знову весна
Розподіл ролей у кутюрному ательє пов’язаний із впливом: спочатку студіо-директор, потім креативний директор, за ним іде СЕО і після нього — власники та співвласники компанії. У цьому списку дизайнер є останнім, але першим у процесі безпосереднього створення колекцій.
Калейдоскопічна коротка вовняна сукня з обтягнутими ґудзиками, магістерська колекція Лізи Волосовської в Антверпенській академії. Фото: Ronald Stoops
Темп і вимоги до виготовлення виробів от-кутюр дуже високі. Головна іміджева колекція, як правило, виходить раз на три місяці. Крім неї дизайнери випускають ready to wear: масштабну, дорогу, вражаючу, але таку, що має більш комерційний характер. Вона супроводжується виходом проміжних і пре-колекцій, які не з’являються на подіумах. Winter, Spring, Summer, Autumn — цілі всіх ательє приблизно однакові, але шляхи прямування можуть значно відрізнятися. «Якщо компанії входять в одну групу, то вони можуть мати схожі способи роботи. Але в жодній я не бачила, щоб цей процес повторювався», — розповідає Єлизавета.
«Мені подобається heritage (спадщина), подобається бути частиною компаній, які мають глибоке історичне коріння»
До обов’язків Лізи входить не тільки розроблення виробу, а й контроль усіх етапів реалізації. «Я обирала професію, в якій не буде шансів залишитися непоміченим», — ділиться Ліза. Усі департаменти, як-от відділ закупівель, маркетингу, текстилю, тісно пов’язані. У Maison Margiela, Loewe, Schiaparelli кожен із них займався своїм напрямом, але в невеликій компанії завдання департаментів можуть бути суміжними.
«Коли ми затверджуємо якісь речі, потрібно комунікувати з усією командою, тому що в одній сукні може бути і вишивка, і тканина, і принт, і аксесуари, і елементи hard wear (пряжки, металеві гудзики, блискавки). У дизайні от-кутюр часто йде розроблення тканини з нуля: свої жакарди, характер візерунків. При цьому є розмір патерну, масштаб, об’ємність, — розповідає Ліза, — всі ці моменти обговорюються з текстильним відділом і контролюються мною. Наприклад, якщо це металеві вироби, моє завдання — перевірити, чи є там наші логотипи, якого розміру, яке гравіювання — опукле чи увігнуте».
Макет шаруватого корсетного плаття з драпірованим рукавом, магістерська колекція Лізи Волосовської в Антверпенській академії. Фото: Ronald Stoops
Робота зі створення колекції скрізь відбувається по-різному. Якщо у Schiaparelli ідею формує креативний директор, а дизайнери займаються її детальним розробленням, то в інших компаніях інакше. Наприклад, на початковому етапі дизайнери їдуть за натхненням в іншу країну, привозять цікаві речі та переосмислюють їх: аналізують, перемальовують, колажують, ріжуть… Десь усе починається з пошуку тематичних ілюстрацій і створення мудбордів. У кутюрних ательє частіше працюють із «живими» зразками одягу на манекенах, ніж із програмами. Але чим більшою є компанія, тим більше вона комп’ютеризована.
За словами Лізи, в Loewe роблять багато технічних ескізів в ілюстраторі, які головно використовуються для продакшену. Оскільки в Schiaparelli в більшості виробів використовуються вишивка чи принти, то побудову малюнка зробили автоматизованою — саме тут Лізу навчили працювати в спеціальній програмі для побудови макета вишивки. У Maison Margiela за допомогою комп’ютера робили реалістичні візуалізації виробу, щоб побачити ту саму модель у різних матеріалах. «Це більше для того, щоб Джон [Гальяно] міг визначитися з вибором тканини для сукні», — пояснює Ліза.
Пальто-калейдоскоп із підплічниками та сукня з ефемерного тартану зі зміїною вишивкою, магістерська колекція Лізи Волосовської в Антверпенській академії
За словами Єлизавети, очікування від фахівця в маленькій компанії можуть бути набагато більшими, ніж у великій, адже там хочуть випускати стільки ж колекцій, а значить, дизайнерові часто потрібно виконувати функцію ще 5 інших професій.
«Джон Гальяно чималу частину своєї кар’єри пропрацював у Будинку Dior, і він розпещений, спокушений якістю та рівнем. І хоча можливості групи OTB, до якої входить Maison Margiela, набагато нижчі, очікування у Джона такі, як раніше. Тому у двох компаніях із різними масштабами та бюджетами рівень стресу може бути однаковим», — розповідає Єлизавета. Але її це анітрохи не відштовхує й не лякає, а навпаки, дає стимул зростати та рухатися далі. «Мої знання й очікування від себе відповідають рівню компанії, яку я обираю, — розповідає Ліза, — мені було непросто. І зараз непросто. І простіше не стане — я в цьому впевнена, проте завжди дуже цікаво і є чим поділитися».
Партнерство й емпатія
Коли Джон Гальяно проводить кастинги моделей для роботи на подіумі, шоу розгортається вже під час репетиції показу. «Кожна героїня дуже цікаво вживається в образ, по-своєму його відчуває, тут яскраво проявляється personality», — розповідає Ліза. Індивідуальність, особисті якості та навички спілкування у фешн-індустрії теж мають велику вагу. «Фешн — один із найприбутковіших бізнесів за кордоном.
Але це не тільки про створення одягу, там багато інших процесів, і саме із цієї причини в мене виходить, — ділиться Єлизавета Волосовська. — Результат залежить не лише від креативності, але ще й від того, як почувається команда. Для мене дуже важливо, щоб атмосфера в колективі була доброзичливою та згуртованою, інакше я не можу функціонувати. Наприклад, у Schiaparelli команда дуже відкрита для навчання нових співробітників».
Сукня-корсет із декадентським квітковим візерунком, стиль Ferdi Sibbel, магістерська колекція Лізи Волосовської в Антверпенській академії. Фото: Ruben de Wilde
Людська підтримка — це те, що Лізі допомогло легше інтегруватися в нове середовище, адаптуватися до нових умов життя. З переїздом до Європи у Лізи з’явилося багато друзів у різних країнах. «Я знайшла свої little tricks — у мене свої способи заводити друзів, і вони відрізняються від того, як це роблять європейці», — розповідає Єлизавета. Ще під час навчання в Бельгії вона прагнула заводити знайомих серед locals, щоб більше дізнатися про культуру, традиції, історію нової для себе країни.
«Навіщо їхати так далеко, щоб продовжувати робити те, що й раніше?» — вважає вона. Коли Ліза переїхала до Лондона, то наступного ж дня познайомилася з молодим чоловіком, який став для неї товаришем і «міським гідом». Він випадково почув її акцент і прийняв за француженку. «Він часто переїжджає, і тому розуміє, як я почуваюся», — розповідає Ліза.
Вона вважає, що стереотип щодо закритості європейців є несправедливим. «Усе залежить від тебе самого. Якщо ти налаштований на людину всією душею, то тільки дурні люди можуть не відгукнутися», — ділиться Ліза. За її словами, всі складнощі, пов’язані з еміграцією, виникають тоді, коли людина не хоче змінюватися, приймати чужі правила гри, вчитися.
«Чому українцеві може бути складно в Європі? Європеєць не підлаштовуватиметься під нас, це наше завдання — стати як вони. Жити в Європі — це праця… Далі я все менше схожа на українку, але я й не стаю європейкою. Я людина посередині — є думки звідси й звідти, які я комбіную», — розповідає Єлизавета.
Сукня-корсет із декадентським квітковим візерунком, стиль Ferdi Sibbel, магістерська колекція Лізи Волосовської в Антверпенській академії. Фото: Ruben de Wilde
«Я живу на чотири країни, у мене є друзі скрізь», — стверджує дизайнер. Вільний час вона часто проводить із близькими людьми, адже для Лізи дуже важливо не лише відчувати емоції, а й ділитися ними. Вона згадує свої короткі подорожі довжиною в один вікенд і прогулянки нічним Парижем із келихом шампанського… Нові враження та зміна обстановки — це найкращий спосіб відновити сили, а ще — вокал, йога, медитація, балет, кіно, книги та джазові концерти…
Жіночий укорочений блейзер із завищеною талією, скошеними плечима, знімними рукавами та прозорим корсетом Meduza. Фото: Ronald Stoops
Ліза каже, що, дорослішаючи та набуваючи якостей ділової людини, вона змінює підходи до багатьох речей, стає раціональнішою, більше цінує функціональність і мінімалізм. Але наша бесіда, яскраві репліки Лізи і, найголовніше, її живі очі говорять і про зворотне — про дивовижне вміння залишатися відкритою людиною, не втрачати в собі внутрішньої дитини, захопленої і сприйнятливої до нових знань, яка вміє дивуватися й вірити в дива, має ту саму здатність художника будувати альтернативну реальність.
Хіба її слова не говорять про це? «Я дуже люблю концерти класичної музики й там, поринаючи в атмосферу дії, уявляю диригента та всіх музикантів в образах різних тварин. Мені подобається помічати моменти, в яких є можливість інтерпретувати дійсність».
