Як навчаються майбутні архітектори
Десятиліттями українська архітектурна школа виховувала ідеальних виконавців, заточених під типове будівництво. Марія Бадюл, викладачка Київського національного університету будівництва і архітектури (КНУБА), пояснила: «Наші державні виші мають дуже багато радянських рис, які скеровують на зовсім інші завдання. Це зовсім інші навички, вони принципово формувалися в іншій структурі економіки. І сама архітектурна професія відрізнялася від нинішньої — індивідуальність була не настільки важлива». Технічно грамотні кадри, що вміли швидко та якісно креслити й точно дотримувалися стандартів, мали попит на ринку. Втім, сьогодні технології перебирають на себе все більшу частину рутинних обов’язків, а пріоритети галузі змінюються: авторський почерк стає дедалі важливішим. У КНУБА це розуміють, тому тут змінюють підхід до навчання.
Детальніше про це розповіла Марія Бадюл, показавши роботи студентів першого та другого курсів, які навчаються на кафедрі інформаційних технологій в архітектурі (ІТА). Зміни помітні вже з першого семестру: замість звичного копіювання античних храмів і креслення античних ордерів майбутні архітектори орієнтуються на сучасні зразки. Студенти аналізують об’єкти іменитих авторів, зокрема Захи Хадід, Бʼярке Інгельса чи Френка Гері, заодно вивчаючи формоутворення, розбирають і допрацьовують креслення та опановують різні техніки подачі.
Викладачка Марія Бадюл (зліва) розповідає про навчання студентів у КНУБА. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Вже з другого семестру студенти самі починають створювати проєкти на основі здобутих знань. Об’єднуючись у команди, вони працюють над територією двору: аналізують середовище й роблять спільний макет. Надалі кожен студент окремо пропонує своє проєктне рішення благоустрою та детальну малу архітектурну форму в ньому. На другому курсі завдання ускладнюються: студенти розробляють індивідуальні проєкти будівель. Цей досвід досить прикладний, адже майбутні архітектори отримують реального клієнта та ділянку, які потрібно дослідити, щоб зберегти баланс між індивідуальними потребами та необхідністю гармонійно вписатися в середовище. Марія Бадюл пояснює, навіщо це: «Студенти пробують робити — і бачать, що це не тільки будівництво коробочок, конструкцій і суто функціональне вирішення завдань. Це впровадження образів, ідей, індивідуальних рис, що дуже важливо».
У процесі навчання теми курсових проєктів змінюються, розглядається різна типологія об’єктів, але принципи залишаються: ретельний аналіз інформації, місця проєктування, потенційного користувача, впровадження концептуальної ідеї, спілкування з професійними архітекторами в процесі роботи та обов’язкова можливість презентувати свої проєкти й обґрунтовувати рішення особисто. Паралельно, із самого початку навчання, студенти починають формувати портфоліо, з яким вони згодом зможуть заявити про себе в професійному середовищі.
«Студенти пробують робити — і бачать, що це не тільки будівництво коробочок, конструкцій і суто функціональне вирішення завдань. Це впровадження образів, ідей, індивідуальних рис, що дуже важливо», — Марія Бадюл
Невід’ємним складником навчання архітектора є композиція, що вчить мислити мовою просторових форм. Марія Бадюл вважає, що раніше ця дисципліна давала студентам розуміння теоретичних основ, але не приділяла достатньо уваги головному: «Мало було завдань щодо формування композиції, її створення. Як виявити властивості об’єктів у композиції? Чи можна змінити особливості композиції за допомогою кольору? Як можна вплинути на людину через форму? Як виявити концептуальні ідеї в матеріальному?». Щоб знайти відповіді на ці запитання, студенти працюють із простими формами, кубами, пірамідами, циліндрами, комбінують їх між собою та видозмінюють за допомогою кольорів. Цей фундаментальний етап вчить створювати виразні просторові образи на основі базової геометрії, не ховаючись за декором.
Роботи студентів 1–2 курсів архітектурного факультету КНУБА. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Далі завдання ускладнюються: студенти мають виразити щось зовсім абстрактне — голод, дружбу, сварку — через конкретну форму. Або намагаються виявити власну думку щодо якоїсь теми — створюють абстрактну об’ємно-просторову композицію. Ба більше, студенти вчаться використовувати світло та колір як засоби формотворення. Схожим чином майбутні архітектори створюють композиції на основі музики чи природних явищ, як-от вітер чи шторм, що вчить їх шукати натхнення й не боятися сміливих матеріальних висловлювань. Тож робота із цими ефемерними поняттями — не просто художній експеримент, а етап, де чиста ідея стикається з матеріалом, через який потім утілюється.
Навчити ідеї: курс «Концепція» як пошук висловлення
Нерозривність абстрактного й конкретного — не нова думка для КНУБА, адже вона десятиліттями була основою курсу «Концепція». Існувала ця дисципліна на кафедрі ІТА ще тоді, коли її викладачка Ксенія Фадєєва сама навчалася в КНУБА — у 2009 році. У межах курсу студенти обирали проблемне місце, пропонували для його покращення сміливі, подекуди футуристичні ідеї, над якими потім кожен працював із викладачем окремо.
У 2016 році викладацький склад розширився, і підхід до курсу змінився. Як згадує Ксенія Фадєєва, саме тоді викладачі вирішили ділити студентів на команди, «щоб у них було більше можливостей отримати більш глибокий і пророблений проєкт». Кількість робіт зменшилася, натомість вони набули масштабу та складнішого змісту. Попри ці зміни, мета курсу залишилася незмінною: «Головним лишалося завдання виявити проблематику, здійснити попереднє дослідження щодо цієї проблематики та сформувати принципово нові ідеї чи методи, що допоможуть у її вирішенні».
Роботи студентів, в яких абстрактні концепції виражені через макети. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Десять років потому «Концепцію» знову змінюють — тепер навіть радикальніше. «Ми хотіли дати студентам можливість зануритися в процес створення без прив’язки до суто архітектурної форми — просто бути в чистому вигляді авторами. Для цього треба було рефлексувати і розкладати на компоненти те, що вони бачать, а потім вивести концепцію — як узагалі це передати в матеріальній формі», — пояснив викладач курсу Кирило Матяш. Навмисне звільнення від прив’язки до архітектури, за словами Ксенії Фадєєвої, допомогло позбутися основного недоліку попереднього підходу: «Була складність, що через великий обсяг завдань часто губився чи лишався недосформульованим логічний зв’язок між дослідженнями та фінальним результатом. Часто виходило так, що дослідження й фінальна концепція були ніби двома не пов’язаними частинами проєкту».
«Ми хотіли дати студентам можливість зануритися в процес створення без прив’язки до суто архітектурної форми — просто бути в чистому вигляді авторами», — Кирило Матяш
Цьогорічне завдання було більш простим і конкретним, що дозволило простежити еволюцію концепції від початкового задуму студентів до матеріальної реалізації. Студенти черпали натхнення з фільмів чи інших творів, а потім, детально розбираючи сюжет, утілювали основну ідею у фізичних моделях. Це дало можливість досягти ще однієї важливої цілі, каже Ксенія Фадєєва: «Ми як викладачі ставили за мету, щоб студенти зробили своїми руками фізичні, матеріальні інсталяції. Подібного досвіду під час навчання студенти, на жаль, отримують небагато. А за часів, коли більша частина навчання перенесена в онлайн, такого досвіду стало ще менше». Повнорозмірні моделі дали студентам можливість не лише власноруч реалізувати свій задум та оцінити його масштаб і пропорції, а й побачити, як він взаємодіє з простором і людьми.
Завдяки цій практиці курс «Концепція» вийшов за межі аудиторії, ставши процесом, що визначає професійне бачення майбутніх фахівців. Творчий пошук супроводжує архітекторів від задуму до фізичного втілення, що й робить їх справжніми авторами. Кирило Матяш стверджує: «Концепція в структурі проєкту і в житті об’єкта — це не визначена стадія, а вектор, який веде від ідеї до життя об’єкта. Це, по суті, твір, де є бачення автора, яке через форму розгортається в уяві глядача». Саме ця нерозривність творчого задуму та його матеріалізації і стала центральною ідеєю виставки, де сюжети, втілені у фізичних моделях, вперше постали перед університетською спільнотою.
Кирило Матяш, викладач курсу «Концепція» і куратор виставки студентських робіт. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Іспит публікою: які ідеї матеріалізувала студентська виставка
Створені студентами об’єкти інтригували вже на вході у виставковий простір: темна інсталяція з двома входами, зібрана з кубів скульптура, біла коробка, конструкція, на якій закріплені тканини. Кожен об’єкт запрошує ближче, щоб роздивитися, зазирнути, зайти. Та перед презентаціями студенти не давали цього зробити: ні, ще зарано, спочатку послухайте, яку ідею ми в це заклали. Зацікавленим викладачам кафедри ІТА й іншим відвідувачам довелося спершу зачекати.
Підготовка до виставки студентських робіт у КНУБА. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
На початку презентацій робіт слово надали декану архітектурного факультету КНУБА Олександрові Кащенку. Він іще раз наголосив на різниці між освітою, яку надають коледжі виконавцям і креслярам, та академічною підготовкою. «Ми як лідери архітектурної освіти в Україні тут і зараз із вами робимо цей крок. Ми розвиваємо тип університетської архітектурної освіти. Дискусійний, може, спірний, може, в системі керованого хаосу, але в цьому ж і знаходяться нові ідеї», — виголосив Олександр Кащенко. Із цим декан і привітав присутніх: із розвитком самої ідеї концептуальності у сфері університетської архітектурної освіти.
«Ми як лідери архітектурної освіти в Україні тут і зараз із вами робимо цей крок. Ми розвиваємо тип університетської архітектурної освіти. Дискусійний, може, спірний, може, в системі керованого хаосу, але в цьому ж і знаходяться нові ідеї», — Олександр Кащенко
Першими про свою ідею доповідали автори загадкових чорних коридорів: студенти Анастасія Мокранська, Артем Кафтан та Олег Лисенко. Команда 1 надихнулася сюжетами одразу двох творів: горор-гри «Layers of fear», де художник у спробах створити шедевр втрачає здоровий глузд, родину й самого себе, і аніме режисера Хаяо Міядзакі «Вітер здійнявся», де хлопець втілює свою мрію про польоти й стає авіаконструктором. У цих двох, на перший погляд, зовсім різних творах студенти побачили схожість, адже в обох випадках митці переслідували свою мету. Але якщо один шлях вів до підйому, то інший ішов на спад. «Ідея, яка йде вгору, — це ідея, яка насамперед веде до справедливої оцінки. І тільки завдяки цій справедливій оцінці людина розвивається, вона розуміє майбутнє й може себе змусити до тяжкої праці. В той самий час митець, який іде на спад, зациклюється на тому, щоб створити щось ідеальне. І на цьому шляху відбувається стагнація», — розповіли студенти з команди 1.
Різницю між цими шляхами автори передали через фізичний досвід проходу. Перший вхід був широким і комфортним, та поступово коридор звужувався, а в його кінці на людину чекало сліпуче світло, на яке важко дивитися. Вхід до іншого коридору видавався не таким привітним: він був тісним і змушував високих людей нахилятися. Але ті, хто наважувався пройти цим шляхом, бачили, що простір розширюється, а в кінці — м’яке світло, що переливалося кольорами веселки. «Митець, який іде вгору, відкриває для себе натхнення, і натхнення та його ідея стають одним цілим. У той самий час митець, який обрав шлях униз, починає втрачати своє натхнення», — пояснив метафору коридорів Олег Лисенко.
Інсталяція команди 1 «Шляхи митця». Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Варто зазначити, що саме інсталяція команди 1 була найбільш масштабною, а отже, порівняно складною в реалізації. Студенти діляться, що це могли би бути 30-метрові коридори, але в умовах обмеженого простору їх довелося скоротити і, щоб не видавати всі секрети одразу, додати повороти. Один з авторів моделював коридор у програмі Revit і проводив розрахунки, а потім команда 1 разом із чотирнадцятьма помічниками збирала конструкцію з дерев’яних брусів. Процес виявився не найпростішим, згадує Артем Кафтан: «Це такий цікавий досвід, коли ти приходиш із планами впевнений, у тебе всі розміри, прив’язки, а на тебе дивляться люди, які мають це збирати […] Тут ти розумієш, що це не все. Десь, напевно, дві години в нас був пошук комунікації — як перетворити те, що ми спроєктували в програмі, на реальність». Так майбутні архітектори на власному досвіді відчули, як ідея стикається з матеріальним світом, і лише налагоджена комунікація може допомогти задуму знайти фізичне втілення.
Каркас інсталяції команди 1. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
На відміну від інших, команда 2 у складі Дмитра Гергелюка, Софії Роздорожнюк і Максима Волянського не обирала сюжетний твір. Студенти зупинилися на суперечливій для сучасних авторів темі — штучному інтелекті. Команда досліджувала її з різних боків: проводила опитування, збирала дані з досліджень, зважувала всі за та проти. Спершу скептично налаштовані, студенти дійшли висновку: ШІ не є злим чи добрим, адже цей інструмент у руках людства — не більше, ніж відображення людської цивілізації. Їхня робота, скульптура з кубів, мала зобразити чотири сфери, до яких ШІ дотичний: кібербезпеку, науку, екологію та ще одну — людство. На них натякають картинки на гранях кубів, як пояснила Софія Роздорожнюк: «ДНК відповідає за науку, термінатор — за кібербезпеку, інші — за екологію. Також там замість деяких картинок — дзеркала. І ось сама ідея в тому, що який би результат від ШІ ми не побачили, насамперед ми бачимо там власне відображення».
Інсталяція команди 2 «ШІ як відображення людства». Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Команда 3, до якої долучилися Анастасія Кожедуб, Катерина Кірик, Катерина Мусієнко та Тимофій Чернишов, звернулася до роману й однойменного фільму «Американський психопат», прочитавши історію Патрика Бейтмана не як кримінальну драму, а як гостру кризу ідентичності в суспільстві. Студенти розклали образ головного героя на три шари: зовнішню роль і статус, внутрішні конфлікти й фантазії, і нарешті — базове відчуття власного «я». Про найглибший шар Анастасія Кожедуб говорить: «Коли руйнується цей фундамент, настає катастрофа — людина перестає розуміти, ким вона є, і буквально не вписує себе на місце особистості. Утворюється тотальна зяюча порожнеча — це фінальний діагноз як Патрика Бейтмана, так і всього суспільства споживання». Тобто там, де мала бути особистість, — нічого немає: лише оболонка з ідеальним фасадом і повна порожнеча всередині.
Тришаровою була й інсталяція студентів, яку Тимофій Чернишов описує так: «Перша стіна — це ідеальний фасад нашої коробки ззовні, яку глядач бачить спочатку і, можливо, навіть не зверне на неї уваги. Друга стіна — це акт наближення до самого твору: людина переступає межу своєї буденної ролі та заглядає в закритий простір. І третій рівень — глядач бачить хаотичні уламки дзеркал, червоне світло й темні порожні простори. І замість цілісного відображення себе він бачить своє відображення, розгублене в темряві». Завдяки грі із червоним світлом і розбитими відображеннями студентам вдалося передати головний діагноз першоджерела — перетворення людини на дезорієнтовану примару у світі ідеальних фасадів.
Інсталяція команди 3. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Задум команди 4 розчулив навіть найдосвідченіших викладачів, але дівчата прийшли до нього не одразу. Студентки Ірина Хартанович, Катерина Махмет, Олександра Апалькова та Софія Петрик взяли за основу мультфільм WALL-E, та твір виявився складним і багатогранним, і виділити єдину основну думку було непросто. Команда довго не могла визначитися, яку саме грань цієї історії взяти за основу — соціальну критику, екологію, любовну лінію. Зрештою, дівчата вирішили проаналізувати аудиторію мультфільму: «І тут ми прийшли до питання, що ж було спільне для всіх? І для нас це було просто просвітлення. Це дитинство». Адже робот ВОЛЛ-І серед тонн сміття знаходив речі, які ставали цінними для нього, — так само і для дитини якась недорога дрібничка може стати дуже важливою.
Звідси у студенток і з’явилася ідея змайструвати халабуду — місце, куди діти стягують свої найцінніші скарби. «Для когось це велосипед, для когось якісь мультфільми, ще щось. Але для кожного це різне: подушка, яка може стати підпірною стінкою, палиця, яка може бути зброєю, листя, за яке ти можеш купити собі щось», — розгорнула думку Олександра Апалькова. Згадуючи процес, дівчата розповіли, що їхні дитячі речі стали основою інсталяції. Неминуче вони й самі повернулися в дитинство: «Воно все було спочатку таким дурним… думаємо: боже, це ніби роблять 20-річні дівчата, а наче це зробили реально п’ятирічки. Воно все розвалюється, таке якесь криве, але таке яскраве, рідне, прикольне».
Вхід у «Халабуду» команди 4. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Команда 4 навмисне зробила халабуду такою, щоб навіть найдоросліші могли відчути себе дітьми. Каркас студенткам допомагали збирати і хлопці, і викладачі, бо інсталяція мала бути великою, щоб людина всередині відчула себе маленькою. Зайшовши в халабуду, глядач бачить трон, зібраний з особистих речей учасниць команди 4: сумка, кубик Рубіка, маленький капелюшок із кактуса, що давно зів’яв. Людина могла сісти на трон, вдягнути корону з пластикових виделок і ножів, узяти до рук віяло з гральних карт — але лише поки вона всередині. «Ви можете погратися цими речами, як у дитинстві, це все дозволено, але вони прикуті до трону ланцюгом, щоб ви завжди пам’ятали, що все-все залишилось там. Це дитинство, спогади — це все просто така матерія, яку ми можемо згадати й отримати від цього задоволення. Ми не можемо винести звідти речі, тому що це лише наша пам’ять», — пояснила Софія Петрик.
Трон в інсталяції команди 4 «Халабуда». Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Чотири інсталяції, чотири зовсім різні теми — і жодна з них не була просто ілюстрацією обраного твору. Студенти проходили один і той самий шлях: знайти в чужій історії щось своє, а потім змусити це щось працювати в просторі, з матеріалом, зі справжніми людьми, які крізь такий простір проходять. При цьому автори ставились до створення форми як до інструмента, через який вони апелюють до відчуттів глядача. Цей шлях від абстрактного до фізичного і є, за словами Кирила Матяша, серцем самого курсу: «Концепція — це також система, і це продукт абстрактного. І більшу частину роботи студенти виконали на абстрактному рівні. Це була найцікавіша дискусійна частина. А проєктування й реалізація — продукт прикладного рівня». Судячи з реакції присутніх, серед яких було чимало представників академічної спільноти КНУБА, цей шлях було пройдено не даремно. «Думала, не дочекаюсь таке в університеті побачити!» — із захватом вигукнула досвідчена викладачка й професорка кафедри ІТА Ганна Яблонська.
Більше, ніж ремесло: навіщо архітектурі ідея
Коли перші емоції від презентації робіт ущухли, стало зрозуміло: виставка — не одноразова акція, а прецедент, що формує траєкторію розвитку освітнього підходу в КНУБА. Цьогоріч головний успіх курсу «Концепція» не просто у фізичних об’єктах, адже студентам вдалося провести свої абстрактні ідеї через етапи проєктування в матеріальний світ, не втративши початковий сенс. Для викладача Кирила Матяша це показник, що оновлення курсу — рух у правильному напрямку: «Дуже важливо тримати у фокусі різні дисципліни, як-от концептуальне мислення: це і абстрактний рівень, і ремесло, створення об’єкта. Для архітектора це нерозривні речі… Ми дуже задоволені тим, що в цьому проєкті поєднали, на перший погляд, протилежні реалії, і для нас особисто дуже важливо, що це відбувається саме в процесі звичайного курсового проєкту».
«Дуже важливо тримати у фокусі різні дисципліни, як-от концептуальне мислення: це і абстрактний рівень, і ремесло, створення об’єкта. Для архітектора це нерозривні речі», — Кирило Матяш
Сама по собі робота над матеріальним складником є цінним досвідом для студентів, що звикли до проєктування суто на папері чи в спеціалізованих програмах. Тут майбутнім архітекторам довелося вийти із зони комфорту й осягнути реальні масштаби свого задуму. «Підготовка до самої роботи відкрила студентам певні технічні ракурси: як працюють конструкції, як відбувається організація робіт, що також дуже важливо на стадії будівництва», — зауважив Кирило Матяш. На думку викладача, це допомагає закрити одну з головних прогалин у підготовці майбутніх фахівців: розрив між архітектором і будівельником.
Окрім такого технічного заземлення, робота над проєктом курсу вимагала комунікації в групах і спільного пошуку сенсів — із мінімальним втручанням викладачів. Про командну роботу Кирило Матяш згадує: «Я не помітив, щоб у командах був один лідер, а всі інші щось роблять. Вони всі пропонували якісь думки, цікаві погляди, разом усе вирішували. Викладачі були тільки модераторами процесу: студенти не ділили рішення на погане чи добре, вони робили те, що відчували, і досліджували самі себе в цьому процесі». Навмисне не втручаючись у творчі пошуки студентів, викладачі сприяли формуванню ідентичності майбутніх архітекторів і дозволяли знайти власний голос у професії.
Хол архітектурного факультету КНУБА. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Для Марії Бадюл це важлива складова частина навчання фахівців, які не мислять шаблонами й надають значення не лише функції, а й емоціям. Це, на думку викладачки, і відрізняє архітектора від просто виконавця: «Студенти в цьому разі стикнулися саме з реалізацією якоїсь філософії, якоїсь думки, певної дуже абстрактної цілі, не тільки функціональної, з якою часто стикається архітектор, а саме концептуальної. Якщо автор хоче, щоб об’єкт викликав емоції, щоб він запам’ятовувався, дуже важливо вкладати ідею в його створення». І хоч роботодавці часто вимагають від молодих професіоналів швидкого й безкомпромісного виконання рутинних креслень, вміння мислити концептуально виводить архітекторів на принципово новий рівень.
Викладачка КНУБА Марія Бадюл. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
У контексті ринкового запиту Ксенія Фадєєва наголошує на стрімкому розвитку технологій: рутинну та шаблонну роботу неодмінно поглине автоматизація, а думати нестандартно і знаходити нове може лише людський мозок. Для викладачки розвиток концептуального мислення — це довгострокова інвестиція у власне ім’я й автономію: «З розвитком людини в професії архітектора рано чи пізно виникне можливість або необхідність створити щось своє, авторське. І тут вміння видавати цікаву, зрозумілу, цілісну ідею дуже стане в нагоді». Ксенія Фадєєва вважає технічні навички та концептуальне мислення рівноцінними, порівнюючи їх із руками й ногами, потрібними для функціонування організму: «Архітектурна професія має багато складників, і жоден із них не є зайвим». Не можна бути архітектором, маючи лише ідею без знання конструкцій, але й сухі розрахунки без сенсу позбавляють роботу індивідуальності.
«З розвитком людини в професії архітектора рано чи пізно виникне можливість або необхідність створити щось своє, авторське. І тут вміння видавати цікаву, зрозумілу, цілісну ідею дуже стане в нагоді», — Ксенія Фадєєва
Кирило Матяш солідарний із колегою й формулює авторство як базове професійне переконання:
«Я вірю в те, що школа має формувати світогляд: фундамент професійної особистості, яка самостійно аналізує, бачить, генерує рішення, простіше — є автором. Звісно, це не привілей і не вирок, це скоріше роль, опановуючи яку, майбутній спеціаліст знайде себе в складному процесі проєктування й не тільки». Робота архітектором не полягає в одноосібному авторстві, адже проєкт — це продукт колективного розуму. Втім, найкращі рішення народжуються там, де кожен учасник команди здатен підсилити спільну концепцію своїм унікальним баченням.
Зміна підходу до курсу «Концепція» в бік нерозривності складників професії архітектора не лише необхідна для студентів, а й корисна для викладачів. Ксенія Фадєєва стверджує: «Це тримає їх у “викладацькому тонусі”. Начитування з року в рік однієї й тієї самої програми робить процес викладання механічним. Зміна програми ставить нові завдання не тільки перед студентами, але й перед викладачами. Змушує разом учитися новому й осучаснювати власні підходи. Та й у цілому пожвавлює поле взаємодії та спілкування зі студентами, створює більш надихаючу атмосферу». Позитивні зміни особливо важливі в нинішні непрості часи, адже орієнтованість на краще майбутнє вселяє надію.
Глядачі презентації студентських робіт, серед яких досвідчені викладачі кафедри інформаційних технологій в архітектурі. Фото: PRAGMATIKA.MEDIA
Усі ці важливі аспекти означають одне: виставка і в цілому такий формат курсу «Концепція» не були одноразовим експериментом. Автори оновленого підходу налаштовані рішуче й хочуть не просто зберегти, а й масштабувати його. За словами Кирила Матяша, мінімум половина архітектурних курсових проєктів має створюватися в схожому ключі, з обов’язковою роботою з деталями та живим матеріалом.
Цей вектор трансформації, який декан факультету Олександр Кащенко влучно назвав «розвитком університетської архітектурної освіти в системі керованого хаосу», вже довів свою життєздатність. Якщо архітектурне майбутнє країни дійсно починається з уміння захищати власні сенси, то в стінах КНУБА для цього нарешті заклали міцний фундамент.
