Христина Бадзян та відтінки старого дерева. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

Продовжуємо серію інтерв’ю з провідними українськими дизайнерами й архітекторами «Обережно, пофарбовано!». Вже більш ніж півтора роки проєкт виходить за підтримки компанії Sadolin — виробника фарб найвищої якості.

Наша нова героїня — архітекторка Христина Бадзян. Разом із чоловіком Дмитром Сорокевичем вони заснували компанію Replus Bureau, що базується у Львові та Лондоні. Христина також створила майстерню архітектурного порятунку Restare, що займається збереженням та відновленням елементів автентики, вінтажних меблів і декору. Команда збирає старі кахлі, двері, вікна, клямки, крісла, шафи там, де вони більше не потрібні, а іноді й просто знаходить на смітниках. Усе чистять, ремонтують, відновлюють і дають цим речам нове життя.

Популяризацію поваги до старовини Христина вважає власною культурною місією. Працюючи із сучасними проєктами, Replus інтегрує у них виразні автентичні елементи. Цей підхід став однією з візитівок компанії.

Христина Бадзян, архітекторка, засновниця Replus Bureau та майстерні архітектурного порятунку Restare

Коник-гойдалка

Я народилася та зростала у Львові в сім’ї із середнім достатком. Моя мама має торгово-економічну освіту, сучасною мовою її можна назвати маркетологом. Батько все життя працював на залізниці. Він має золоті руки і є талановитим майстром — слюсарем і зварювальником. А ще завжди мав хист до будівництва. Будинок, у якому жила наша сім’я, батько звів сам. Поряд побудував баню і цілий комплекс із маленьким басейном.

Будівельна тема була звичною для мене з дитинства. Це допомогло, коли я почала бувати на будмайданчику вже як архітекторка. До того ж я завжди могла порадитися з батьком.

У школі я любила математику і особливо геометрію. Захоплювалася малюванням, але це було на рівні хобі. Про архітектуру не мріяла, бо до певного часу не знала, що існує така професія. В моїй сім’ї та найближчому оточенні не було творчих людей і тим більше архітекторів.

Піцерія «Промінь» у Львові. Фото: Андрій Безуглов

Про архітектуру я не мріяла, бо до певного часу не знала, що існує така професія

Arbre de la liberte

У дев’ятому класі нас із кількома однокласниками відправили за обміном у Францію. Там я тиждень жила в місті Лілль у сім’ї архітектора. Він влаштував мені екскурсію у свій офіс. Тоді мене здивувало, що є якась така незвична робота, де люди щось мудре креслять, стоячи за кульманами.

Коли я закінчувала школу, популярними були професії юристів, економістів і фах банківського працівника. Мої батьки також спрямували мене цим шляхом. Вступні іспити до однієї з львівських академій я склала одразу після підготовчих курсів. Це був квітень, і ціле літо попереду. Якось мене запросила погуляти подруга, що зустрічалася з хлопцем на кілька років старше. Він повів нас показати архітектурний факультет, де навчався. У мене просто очі відкрилися. Я згадала офіс архітектора у Франції і зрозуміла, що ось вона — справа, якою я хочу займатися в житті.

Батьки були категорично проти. Вони вважали, що дівчата на архітектурі не навчаються, і що роботу я потім не знайду. Допомогло те, що у мене вже був план А — складені іспити на банківську справу, тож мені дозволили спробувати. Батьки дали 150$ на репетитора з рисунку та креслення. За два місяці я підготувалася та вступила на бюджет. Мама з батьком змирилися: попитали у знайомих, дізналися, що середньовіччя закінчилося, і дівчата вступають на архітектуру. Вирішили, що в крайньому разі я працюватиму дизайнером інтер’єрів, а це вже видавалося більш прийнятним варіантом.

Sakae Ramen Bar у Львові. Фото: Андрій Безуглов

Секвоя вічнозелена

На другому курсі я на чотири місяці поїхала в США за програмою Work&Travel. Удвох із подружкою ми працювали в Макдональдсі та в мережі Krispy Kreme Doughnuts.

Це був важливий урок для мене. По-перше, вразила автоматизація процесів і корпоративні правила цих компаній. Наприклад, те, що коли немає клієнтів, касир не стоїть на місці, а має поприбирати біля каси, відсунути меблі й вимити за ними, ще щось шурувати довкола.

Щоби встигнути, прокидалися о 4.30 та приїжджали в офіс на шосту ранку. До дев’ятої у нас була максимальна продуктивність

По-друге, я заробила гроші. Відбила поїздку, купила ноутбук, і ще дещо на кишенькові витрати лишилося. А найголовніше — я повернулася вмотивованою. Зрозуміла: якщо можу заробляти в Макдональдсі, то і на більш кваліфікованій роботі вдасться. Тоді почала шукати щось за фахом.

Починаючи з третього курсу, я встигла попрацювати в декількох архітектурних студіях. Останньою була компанія «Чаплінський та партнери», де я очолювала інтер’єрний відділ.

Нічний клуб Split у Львові. Фото: Андрій Безуглов

Перші паростки

Коли ми з чоловіком заснували власне бюро, то обидва вже мали чималий досвід. Починати було надзвичайно стресово. Найбільше переживали, що не буде замовлень або це будуть дрібні й нецікаві запити. Дали собі термін — два місяці, щоби зрозуміти, чи це взагалі реально для нас. Наша «подушка безпеки», 15 тисяч гривень, що залишились із весілля, лежали на полиці. Ми купили комп’ютер і орендували перший офіс. Це була однокімнатна квартира, де, окрім нас, працював іще колега, який розпочинав власну справу, а також один старший архітектор, що приходив час від часу. Я вирішила, що якщо робота не піде, запишуся на курси тестувальників та перекваліфікуюся в IT.

Христина Бадзян, архітекторка, засновниця Replus Bureau та майстерні архітектурного порятунку Restare

Першого клієнта привів наш підрядник — йому потрібно було спроєктувати дах. Згодом до даху додалася вся будівля та великий інтер’єр. Далі прийшли ще два клієнти з великими проєктами реконструкцій. Перший рік ми працювали вдвох із Дмитром. Самі робили креслення і візуалізації та вели авторський нагляд, який по суті був генпідрядом. Одним з об’єктів була реконструкція, де робітникам не можна було матюкатися, палити або ходити у вчорашній несвіжій формі. Ми щодня бували на будмайданчику і все контролювали.

Щоби встигнути, прокидалися о 4.30 та приїжджали в офіс на шосту ранку. До дев’ятої у нас була максимальна продуктивність, а далі починалися дзвінки та виїзди на об’єкти. Клієнтів ставало дедалі більше. Настав час набирати людей у команду та переїжджати в більший офіс.

Бар «Сяйво» у Львові. Фото: Андрій Безуглов

Різьблені двері

Від початку у нас було багато об’єктів у старому фонді. Квартири, нічний клуб, декілька ресторанів. Ми любимо реконструкцію, а найбільше — коли приміщення старе і складне.

Зараз наш офіс розташований у будинку 1914 року, запроєктованому Карелом Боубліком на Соборній площі у Львові. Це колишня квартира аптекаря, розміщена над «Аптекою-музеєм». Приміщення, що дійшло до нашого часу без особливих втручань і ремонтів. У ньому є автентична ліпнина і класичні двері з різьбленням та декоративною лиштвою.

Якось я замислилася над тим, що сучасні двері, прямокутні, високі та елегантні, ми можемо запроєктувати для наших об’єктів за три секунди. Але якщо замовникові будуть потрібні класичні пропорції, подібні до наших старих дверей, це буде складним завданням. Я роздивлялася всі ці перерізи, деталі та завитки й усвідомила, скільки в них майстерності та досвіду. Їх створили в часи, коли столяр передавав свої рубанки та фрези дітям у спадок. Те саме з металевими брамами чи класичним паркетом.

Ми любимо реконструкцію, а найбільше — коли приміщення старе і складне

У нашому офісі паркетні щити мають інкрустацію з дерева трьох відтінків. Якщо б я хотіла поставити такий паркет у якомусь із наших проєктів зараз, це були б нереальні гроші, і раніше це також було дорого. До того ж варто врахувати, що паркет клали в часи, коли в будинку не було електричного освітлення. Нам необхідно зберегти ці старі елементи, принаймні до того часу, поки ми не навчимося це робити настільки ж якісно.

У якийсь момент я зрозуміла, що нічого не петраю в класичних пропорціях. Щоб закрити цю прогалину, пішла на курси вивчення історії Львова, які проводила дослідниця архітектури Тетяна Казанцева. Вона настільки вільно та з гумором розповідає про красу занедбаних обдертих будинків, що ти також починаєш їх любити.

Пані Тетяна акцентувала на золотому правилі: якщо будинок зведений до 1930 року, то перед тим, як зчухрати все під нуль, варто потерти стіну шпателем: скоріше за все, ти знайдеш старі розписи. Якщо під час попередніх ремонтів стіни не оббивали до цегли, розписи мають зберегтися. Одразу після лекції я перевірила це в нашому офісі. Розписи були в кожній кімнаті.

Антикварна шафа з OLX у квартирі Христини Бадзян і Дмитра Сорокевича у Львові. Фото: Андрій Безуглов

Купити старовинні меблі недорого OLX

У мене з’явилася величезна пошана до автентики. Ми змінили підхід у роботі зі старим фондом. Тепер, якщо нам потрібно було демонтувати оригінальний паркет на об’єкті, ми його не викидали. Те саме із цеглою, дверима, лиштвою. Все, що було якісне та цінне, ми збирали та складали в гаражі, щоб згодом використати ці елементи в інших проєктах. Наші майстри-підрядники також телефонували, якщо на якомусь із їхніх об’єктів щось таке викидали. Я найняла окрему людину — завгоспа. Коли знайомі скидали фото чергового смітника, дзвонила до нього: «Пане Михайле, на Саксаганського викинули двоє дверей. Їдьте».

Найкращі до сьогодні об’єкти Replus Bureau, як-от Львівський муніципальний центр, — це мікс старого й нового. Наприклад, у нашій власній квартирі кухня Bulthaup з алюмінієвими фасадами стоїть поряд із шафою початку минулого століття, яку я знайшла на OLX. На шафі — дерев’яний церковний хрест, що залишився від колишніх мешканців квартири.

Якщо будинок зведений до 1930 року, то варто потерти стіну шпателем: скоріш за все ти знайдеш старі розписи

Дуже скоро з’ясувалося, що об’єми автентичних речей, які люди викидають у Львові, значно більші, ніж потрібно для наших об’єктів. Бо ж насамперед ми створюємо сучасний дизайн, де автентичні елементи лише стають акцентами. Ми швидко заповнили вінтажем два гаражі й горище над своєю квартирою. У якийсь момент я вже не пам’ятала, що у нас де лежить.

Так два роки тому я створила майстерню Restare. Це окрема компанія, що займається збором і відновленням меблів, дверей, кахлів та інших автентичних елементів, що залишилися у старих львівських будинках і перестали бути потрібними. Ми вивчаємо ці речі, очищаємо, ремонтуємо, продаємо та відправляємо в нове життя.

Львівський муніципальний мистецький центр. Фото: Андрій Безуглов

Шашіль

Мене бентежило, що питаннями збереження історичних цінностей переважно займаються старші люди. Лише вони розуміють, що вартісне, а що ні, а які предмети взагалі чіпати не можна. Щоб змінювати стереотип, я вирішила сама дослідити ці питання та популяризувати повагу до старого. Тому що нам сьогодні з усім сучасним обладнанням і технологіями досі далеко до того рівня якості, який тримали сто років тому.

Наприклад, зараз неможливо замовити дерев’яні двері триметрової висоти. Всі станки розраховані на 2,7 метра. Зробити двері вищими, щоб їх не повело й не покрутило — це суперскладна задача. А сто років тому таке робили якісно, і всі процеси були налагоджені. Ті двері досі стоять в австрійських і польських кам’яницях.

На початку вулиці Коперника у Львові є будівля національного банку. Штукатурці на її стінах більше ста років, і нічого їй не бракує — на фасаді немає жодної тріщинки. Шар штукатурки має товщину два сантиметри, на сонці він трохи блищить, бо в суміш додавали слюду.

На моїй першій роботі одним із проєктів був будинок у стилі функціоналізму. Замовник хотів відтворити традиційний вигляд фасаду та вкрити його штукатуркою за старою технологією.

У нашій квартирі кухня Bulthaup з алюмінієвими фасадами стоїть поряд із шафою початку минулого століття

Чудова ідея! Я пішла в бібліотеку — глухо. Подзвонила Тетяні Казанцевій, що викладала у мене на першому курсі. Вона сказала, що це нереально, бо люди дисертації пишуть, намагаючись вгадати такі рецепти. Сам склад можна дізнатися, вивчивши шматок штукатурки під мікроскопом у якомусь дослідницькому інституті. Але важлива також технологія — чи потрібно ту поверхню через чотири години намочити, чи протерти, чи посипати піском. Як саме змішувати, за якої температури — є купа моментів, що потрібно врахувати.

Коли у Львів прийшла радянська влада, все, що належало до Польщі й Австро-Угорщини, назвали поганим. Документи із записами тих рецептів і технологій просто зібрали та спалили. На початку XX століття у Львові працювало бюро Івана Левинського, мабуть, найвидатнішого місцевого архітектора того часу. У нього був столярний цех, скляний цех, металевий цех, керамічний цех і майстерня з виробництва цегли. А сьогодні ти хотів би таку якісну цеглу зробити, але рецепта немає, технологія втрачена, і запитати нема в кого.

Квартира Христини Бадзян і Дмитра Сорокевича у Львові. Фото: Андрій Безуглов

Лондонські платани

Вперше я потрапила в Лондон у 2017 році й одразу загорілася мрією мати там офіс. Спочатку це здавалося недосяжним, але в січні 2022 ми з Дмитром укотре поїхали в Лондон і вирішили, що немає чого чекати — потрібно оформлювати там компанію і якось починати рух. Документи про те, що наша фірма відкрита та внесена в загальний реєстр, прийшли 23 лютого.

24 лютого у нас був повний ступор — ми не знали, чи взагалі потрібна тепер професія архітектора, збиралися в офісі, купували пневматику, ножі та газові балончики. Наша команда складається з 20 людей, це класний і потужний колектив, який потрібно було зберегти.

Тоді я зрозуміла, що не даремно ми ту компанію в Лондоні відкрили, треба їхати. Разом із чотирма дівчатами-архітекторками з бюро ми спершу поїхали в Будапешт, щоб подати документи на британські візи, бо моя саме закінчилася. Разом зі мною поїхали моя чотирирічна дочка та мама, щоб допомагати з малою.

Я б хотіла, щоб існували універсальні будинки, так як автомобілі чи смартфони

Знайомі знайшли для нас тимчасове житло в Будапешті, а також офіс, куди можна було приходити працювати. В березні ми почали писати місцевим архітекторам, ходити до них знайомитися і продавати себе як бюро. Якщо б ми шукали роботу окремо, як чотири окремі архітекторки, влаштувалися б за один день.

Ми обійшли всі будапештські архітектурні бюро й отримали замовлення на проєкт лобі для банку. Це було як цукерка для дитини, яка плаче: ми трохи заспокоїлися та повірили, що все вийде. Були перемовини ще по двох проєктах, але там важлива була присутність. Ми ж отримали візи та рушили далі.

Квартира Христини Бадзян і Дмитра Сорокевича у Львові. Фото: Андрій Безуглов

У Лондоні ми пішли тим самим шляхом: написали листи десятьом архітектурним бюро, контакти яких знайшли на ArchDaily. Звісно, серед них була і студія Нормана Фостера, але відповіли нам з одного менш відомого бюро. Архітектор поставився до нас прихильно і представив своїм колегам, так у нас з’явилося достатньо контактів.

Ми зустрілися, показали наші проєкти, переконалися, що загалом ми на рівні. Можливо, відрізняються масштаби наших робіт, але рівень виконання, принципові рішення й бюджети цілком зіставні. У мене остаточно зникли комплекси, що архітектори в Лондоні працюють за якимись інакшими правилами, яких ми не знаємо. Їхні креслення так само в міліметрах, вони так само працюють в Autocad і SketchUp, а в неформальній розмові з’ясувалося, що їхні проблеми з підрядниками такі самі, як трапляються у нас.

Тепер щомісяця разом із кимось із колег я їжджу на два тижні до Лондона. Ми маємо там об’єкти, серед яких дві квартири та ресторан «Мрія», що створює відомий шеф Юрій Ковриженко. Окрім цього ведемо перемовини щодо невеликого спорткомплексу для падл-тенісу. Це новий популярний спорт — щось на зразок дворового тенісу без правил.

Хочеться створювати проєкти, які конкуруватимуть на першому рівні. Не копіювати когось, а проектувати так, щоб хтось потім захотів нашу ідею скопіювати

Вивіска на пабі

Лондон підкорив мене його повагою до традицій. Це місто, де ти можеш побачити паб із вивіскою 1680 року. Там назви вулиць на фасадах будинків вибиті на камені, і їх ніколи не перейменовують. Мені подобаються труби, виведені назовні будинків, чорні фасади та паркани, лівосторонній рух, окремі крани для холодної й гарячої води. Найбільше вражає те, що все це не міняють на щось нове та зручніше. Якщо ті два крани працюють і ти навчився цим користуватися, то нащо міняти.

Для мене Лондон — це столиця, де твориться дизайн. Усі великі архітектурні студії мають офіси в Лондоні. Всі багаті люди прагнуть придбати там житло.

Раніше ми дивилися в інтернеті якісь нові ідеї й хотіли втілювати їх у нас у Львові. Але тепер мені хочеться створювати проєкти, які конкуруватимуть на тому першому рівні. Не копіювати когось, а проєктувати так, щоб хтось потім захотів нашу ідею скопіювати.

Христина Бадзян, архітекторка, засновниця Replus Bureau та майстерні архітектурного порятунку Restare

Бонсай будинків

Іноді у мене виникає відчуття, що багато людей, як боти, паралельно працюють над однаковими проєктами та вирішують ті самі задачі в різних країнах і різних містах. Особливо коли йдеться про приватне житло.

Коли до нас приходять проєктувати будинок, запит звучить приблизно так: велика вітальня, спальня з гардеробом, велика ванна кімната, все це з вікнами, по спальні на кожну дитину і ще одна гостьова спальня. Це універсальна формула комфортного житла. Ще ніхто з клієнтів нас не просив про щось геть інакше. Наприклад, зробити в будинку фотолабораторію та всі кімнати без вікон.

Літній будинок проекту OSLW House під Львовом. Фото: Андрій Безуглов

Я б хотіла, щоб у архітекторів не було потреби знов і знов проєктувати те саме. Щоб існували універсальні будинки, як автомобілі чи смартфони. Бо ж iPhone підходить дуже багатьом людям, він є у Мадонни, у міського голови і в мене, хоча ми всі різні люди з різним достатком, він закриває потреби кожного з нас. З автомобілями те саме — в певному класі ти обираєш між декількома моделями й не прагнеш побудувати собі якийсь геть інакший апарат із нуля. Я б хотіла, щоб існували універсальні «будинки-айфони», які задовольнили б велику кількість людей. Щоб на ринку була певна кількість таких рішень, і можна було просто подзвонити й замовити будинок. А коли він зноситься, легко демонтувати його та привезти новий.

Ми створюємо сучасний дизайн, де автентичні елементи стають акцентами

В історії архітектури було чимало подібних ідей, той же Ле Корбюзьє працював у цьому напрямку. Можливо, штучний інтелект допоможе нам якісно реалізувати це на практиці. Я б хотіла взяти участь у навчанні цього штучного інтелекту.

 

Переглянути статтю у форматі PDF:

 

 

Читайте також

Дмитро Сівак і його сірий. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

Катя Соколова та колір слонової кістки. Sadolin: Обережно, пофарбовано!

Оксана Долгопятова та її чорний. Sadolin: Обережно, пофарбовано!