Харків: серце із залізобетону

У кожному місті є свої просторові орієнтири, популярні місця зустрічей, архітектурні лендмарки, вулиці, що зберігають легенди. На перший погляд не ясно, що такого цінного в цій дивній скульптурі чи нехитрому кафе. Поряд із цінними історичними об'єктами є те, що не потрапляє до списків пам'яток, але стійко існує на ментальних картах містян. Іноді йдеться навіть не про конкретну будівлю, а про атмосферу цілого відрізка місцевості. Зараз, коли архітектори та урбаністи активно дискутують про повоєнне майбутнє, важливо не забути про тонкі шари, що пов'язують людину з містом. У цьому матеріалі поговоримо про влаштування та сприйняття Харкова, про воєнну реальність та нові міські символи, вектори розвитку та пріоритети відновлення, місця сили та больові точки, про мешканців, їхні емоційні зв'язки та просторові практики.

[НЕ]Звичайні місця. Що я бачу?

«У нашому житті завжди змішані різні регістри реальності, тому я також змішую їх у своїх фільмах», — розповідає український художник і режисер Микола Рідний. Його кінокартина «Ні! Ні! Ні!», відзначена цього року міжнародним артфестивалем Survival Kit, — філософський колаж про Харків, задуманий як продовження більш ранньої роботи «Звичайні місця», фільму про великі зміни. Євромайдан, революція, початок війни на Донбасі, спроба «російської весни», що не увінчалася успіхом, протистояння українських активістів і проросійських груп, «ленінопад» — тоді війна ще не прийшла до міста, але торкнулася його. Показуючи, як вулиці, площі, будівлі наповнюються новими смислами і настроями, Рідний використовує цікавий художній прийом: знімає спокійне міське життя, а в процесі відеомонтажу накладає на зображення звуки снарядів, що розриваються, і обвалення. Такий контраст створює враження двоїстості простору, немов одна реальність прорізає іншу, немов картина видимого світу має під собою інший шар, що виривається назовні.

Вечірній Харків. Вид на Успенський собор. Джерело: celes.club

Занурений у війну 2022-го, весь в опіках і шрамах, однак у своїй непохитності і навіть у якомусь промовистому мюрреївському мовчанні, Харків зараз має не менш сюрреалістичний вигляд, ніж у Рідного. Місто розташоване всього за тридцять кілометрів від російського кордону, і його нещадно бомблять із першого дня вторгнення, залишаючи не лише смерть та уламки будівельних конструкцій, а й сліди чорної іронії. Першого березня, рівно через 8 років із того часу, як російський прапор «не прижився» на фасаді Харківської обласної державної адміністрації, будівля постраждала від ракетного удару. Палац праці, приміщення якого колись належало страховому товариству «Росія», росія і зруйнувала. Письменники та поети «розстріляного відродження» начебто знову зазнали репресій — у руїнах пам’ятка історії та культури, будинок «Слово», де свого часу мешкали українські діячі. Бібліотека імені Короленка, архіви якої були частково вивезені німецькими нацистами під час Другої світової, отримала пошкодження конструкцій через нацистів російських.

Сплюндрована пам’ять історичних цвинтарів. Жертви Голокосту, що лежали в Дробицькому Яру, знову стикнулися зі смертю, яку принесли снаряди рф. Постраждали архітектурні пам’ятки й історичні будівлі, які є символами та формують обличчя міста. Серед них — безліч об’єктів бекетівської спадщини. В аварійному стані перебуває корпус економічного факультету університету імені Василя Каразіна — будівля, що є унікальним зразком українського модерну. Масштабних збитків завдано спортивному комплексу Харківського національного політехнічного університету. Це єдина спортивна споруда в Україні, відзначена Державною премією в галузі архітектури. Знесені цілі квартали. Практично повністю зруйновано вулицю Мироносицьку, знищено більшу частину району Салтівки, який був домом приблизно для 200 тисяч жителів, згорів ринок «Барабашово», який вважався найбільшим у Східній Європі. Жоден район не уникнув «прильотів» — Холодна гора, Олексіївка, Баварія, ХТЗ…

Ольга Клейтман: «Незважаючи на те, що самі війни змінюються, деякі реакції суспільства залишаються незмінними»

Ольга Клейтман

Попри масштабні каліцтва, місто є дуже охайним. Усюди працюють героїчні харківські комунальники: розбирають завали, латають дірки від снарядів, прибирають листя — місто не втрачає обличчя та відстоює право залишатися собою. У міських просторах зміщуються акценти: колись людні місця порожніють, інші, навпаки, стають новими центрами тяжіння. Змінюються цілі, ритми, швидкість пішохідних маршрутів. «Із першого дня повномасштабного вторгнення Харків функціонує як військовий хаб, — розповідає архітекторка та керівниця волонтерської організації «Крізь війну» Ольга Клейтман, — сюди наші військові приїжджають відновити свої сили та відвезти до частини необхідне спорядження».

Цю назву торгові ряди отримали ще в 1840 році від Благовіщенської церкви, що розташована неподалік. Тоді в місті проводилися чотири великі ярмарки на рік, де можна було не тільки купити товари, а й побачити розважальні вистави. Сьогодні до Благовіщенського базару належать територія ринку та ринкова площа, торгові ряди ХІХ століття, Іванівська набережна, Будинок торгівлі й автостанція

Центри міського життя змістилися в зони торгівлі та заклади громадського харчування. Клейтман зазначає, що особливо популярними точками зборів стали ринки. «Незважаючи на те, що самі війни змінюються, деякі реакції суспільства залишаються незмінними, — ділиться думками Ольга, — у фільмах про Другу світову видно, як розквітають ринки. І зараз харківський Благовіщенський базар і «блошиний» ринок — головні місця зустрічі, особливо у вихідні. Тут жителі міста та прилеглих населених пунктів вирішують усі свої питання, зокрема й заробляння грошей, оскільки багато хто втратив роботу».

Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com
Виставка робіт «Що я бачу?» учнів дитячої художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Усі зображення надані студією Aza Nizi Maza. Джерело: birdinflight.com

Громадські простори постійно трансформуються, змінюючи своє призначення. Багато процесів суспільного життя перемістилися в підземну частину міста. Метро, яке служило на початку головним бункером, в якийсь момент перетворилося на артгалерею. Тут на станції «Історичний музей» представили свої роботи учні художньої школи Миколи Коломійця «Aza Nizi Maza». Виставка «Що я бачу?» — проникливе відображення воєнної реальності очима дітей. Саме приміщення школи теж служило укриттям, що врятувало велику кількість харків’ян. Артінституція «ЄрміловЦентр» взяла на себе функції військового медіахабу — тепер у підвалі сучасної галереї проводяться пресконференції. Влітку тут відбувся допрем’єрний показ мистецького фільму «Будинок “Слово”».

Побудований у 1928 році, будинок «Слово» був кооперативом літераторів. Усі 66 квартир були заселені прозаїками та поетами, представниками театру — акторами, режисерами, а також журналістами, перекладачами, художниками. Там жили Микола Куліш, Лесь Курбас, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Павло Тичина. У травні 1933 року після самогубства Миколи Хвильового над будинком повисає смерть: багато мешканців було репресовано, розстріляно, заслано до таборів — почалися масові сталінські репресії. Фото: ukrainer.net

«…Кості мають міцно зростатись. Шрами повинні додавати злості. Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі…» Сергій Жадан

Максим Розенфельд

До воєнного Харкова не застосовний минулий доконаний час. «Місто змінюється щохвилини. Воно як кохана, добре знайома людина, з якою доводиться знайомитися знову і знову», — розповідає архітектор, історик, екскурсовод Максим Розенфельд. Але причина не тільки у війні: прочитання міста не може бути однозначним, постійним і об’єктивним. Воно залежить не тільки від відрізку часу чи подієвого змісту, але й від погляду спостерігача.

Джерело: celes.club

Сергій Ільченко

Розповідаючи про архітектуру Харкова, Сергій Ільченко, архітектор, звертається до терміна «множинності простору». На відміну від поняття «місце», простір може містити кілька суб’єктивних реальностей. На такому розділенні наголошує французький філософ Мішель де Серто. Подібне твердження ґрунтується на теорії Анрі Лефевра, де продукування простору відбувається в постійній динамічній взаємопов’язаності через його сприйняття, осмислення та переживання людиною. Сьогодні, коли ключовим питанням для архітекторів є майбутнє повоєнного міста, важливо врахувати, що міський простір — це, зокрема, проєкція людського досвіду. «Яким буде новий Харків? Це питання філософське, — каже Сергій, — що ми можемо зробити, щоб зберегти його своєрідність і характерні локальні риси? Аналізуючи місто, ми стикнулися з тим, що самі багато про нього не знаємо, тому більшою мірою зосереджені на тому, щоб зрозуміти Харків».

Фото: Євген Малолєтка. Джерело: AP

Сьогодні відкрита дискусія про повоєнний Харків об’єднала близько 60 фахівців у сфері архітектури. Одну з команд представляє проєктна група, яка взаємодіє з фундацією Нормана Фостера; серед її учасників — і наші експерти: Ольга Клейтман, Максим Розенфельд і Сергій Ільченко. Виступаючи консультантами для міжнародної команди, вони провадять дослідницьку роботу в галузі архітектури та урбан-психології. Робота ведеться на волонтерських засадах. За словами Сергія Ільченка, вона займе не менше року.

ЧАСТИНА ПЕРША: СПРИЙНЯТТЯ

Змішані регістри

Що більшість українців асоціюють із Харковом? Кожен упізнає Покровський монастир, театр опери та балету, «Дзеркальний струмінь» і Держпром. «Харків — місто-мільйонник», — скажуть вони. Харків має також цілу низку загальновідомих першостей і передових заслуг: перший на території колишньої імперії кінотеатр, перший банк і перший кам’яний стаціонарний цирк. Тут уперше в союзі розщепили атом, збудували хмарочос, випустили плівковий фотоапарат. Харків протягом усієї історії — місто купців і підприємців, ремісників і торговців, із прибутковими будинками, фабриками та мануфактурами. Але це лише один шар, який зчитується з підручників історії, меморіальних табличок і туристичних сайтів. Старожили розкажуть, що це місто інтелігенції, культури, науки й освіти, звідки виходили відомі фізики, математики, мікробіологи та нобелівські лауреати. Харків пов’язують з іменами Григорія Бормана, Олексія Бекетова, Василя Єрмілова, Лева Ландау й Іллі Мечникова. Скажуть, що Харків — це «бісквітка», міст закоханих, підвісна дорога, площа «п’яти кутів», легендарна балка та кафе «Кристал», тремпель та котофорка.

Олександр Кудь

Для молодшого покоління Харків — місто тусовок, театральних перформансів, футбольних уболівальників, велорухів, літературної традиції та міських пікніків. Це «Ніч музеїв», «День музики», Vinyl Fest, PLAN B, артзавод «Механіка», Art Area, «7йсклад». «Для мене Харків — столиця поезії», — вважає корінний мешканець, журналіст і музикант Олександр Кудь. У мирний час Сашко грав у групі BusiCama, читав вірші в харківських барах і був одним із організаторів літературного слему. Ось уже пів року він служить у військах ЗСУ та захищає кордони нашої держави. «Серед наших поетів ні в кого не було сумніву, що фінал всеукраїнської ліги слему має відбуватися саме тут, — розповідає Олександр, — дуже круто, що кожне українське місто має свою особливість, тому культурне життя зосереджене не лише в столиці, звідси у нас здоровий регіональний патріотизм».

Олег Дроздов: «Харків постійно змінював своє призначення, свій стан, свої візії, свою місію, і жодна з них не була завершена»

Харківський цирк-театр Грікке, або Старий цирк — пам’ятка історії й архітектури місцевого значення. Збудований на початку XX століття, це був перший кам’яний цирк у місті. У період Другої світової війни німці влаштували тут ковбасну фабрику, а коли відступали, замінували будівлю. Цирк було врятовано завдяки дружині одного з артистів: вона працювала тут прибиральницею та змогла показати, де сховали вибухівку

Катерина Кублицька

Харків багатоликий. Зміни політичних режимів, змішання національностей, релігій, культур спричинили змішання і в архітектурі. Тут костел сусідить із синагогою, класицизм — із бароко, модерн — з еклектикою, конструктивізм — з архітектурою XXI століття. Архітекторка й активістка Катерина Кублицька звертає увагу на той факт, що обличчя міста формують як старовинні вулиці, так і промислові об’єкти, спальні райони. На її думку, поряд із будинками кінця XIX — початку XX століття пам’яткою містобудівного мистецтва є район ХТЗ, а атмосферу місця можуть створювати окремі інженерні споруди, як-от мости, постіндустріальні вежі або, наприклад, розташовані в Харкові унікальні зовнішні пожежні гідранти. Ольга Клейтман говорить про перспективи розвитку території за річкою Лопань. «Це дуже виразне місце, просякнуте історією, — розповідає Ольга, — тут проходила кінна дорога, розташовувалося 7 театрів. За правильного підходу це місце привабить велику кількість туристів».

Магазин «Ведмедик» — перший фірмовий кондитерський магазин, що належав торговому дому «Жорж Борман», відкрився на початку ХХ століття. Джерело фото: vgorode.ua

Олег Дроздов

«Харків постійно змінював своє призначення, свою місію, свій стан, свої візії, — розповідає архітектор, засновник ХША Олег Дроздов, — і через різні обставини, зокрема військово-політичні, жодну із цих місій не було завершено. Тому Харків — такий незакінчений проєкт. Для порівняння, Львів, як на мене, має дуже мало можливостей для маневру. У Харкова ж вони просто неймовірні — тут можна реалізувати найамбіційніший план».

Український фізико-технічний інститут (УФТІ) — унікальний комплекс у центрі Харкова, в якому зустрілися наука, історія й архітектура. У 1930-х тут працював Лев Ландау та провідні фізики з Австрії, Німеччини, Америки. Сюди приїжджали такі нобелівські лауреати, як Нільс Бор і Поль Дірак. Тут уперше в радянському союзі розщепили атом, побудували найпотужніший у світі генератор Ван де Граафа та зробили відкриття, що змінили світову науку

Зона ризику

«Харків — місто вільних і сміливих людей, — стверджує Олександр Кудь, — сама історія Слобожанщини та її назва говорять про те, що тут жили люди, які хотіли бути незалежними, нікому не підкорятися». За словами Максима Розенфельда, територію Слобідського краю називали зоною фронтиру. Це поняття запровадив американський історик початку XX століття Фредерік Джексон Тернер. За його теорією, Америка сформувалася як держава завдяки пасіонарним особам, так званим «шукачам пригод», яких не лякав ризик неосвоєної землі. Сам термін «фронтир» Тернер визначав як прикордонний простір між протилежними станами — між дикими територіями та цивілізацією, між старим і новим, постійним і змінним. Звертаючись до теорії Тернера, Розенфельд знаходить у ній риси, тотожні історії Харкова.

Для будівництва головного корпусу УФТІ (Українського фізико-технічного інституту) було використано деталі лінкору «Імператриця Марія», який постраждав від вибуху 1916 року. На фото — лінкор у доці після відкачування води, 1919 рік

Максим вважає, що в розвитку міста можна виділити 5 етапів, або «фронтирних сплесків», коли відбувалися важливі переломні події. Перший починається безпосередньо з моменту заснування Харкова, зведення міської фортеці та перших поселень. Другий — освітній фронтир, пов’язаний із відкриттям першого університету. Третій мав місце у 20-ті—30-ті роки ХХ століття, коли розвивалися наука, культура, авангардне мистецтво, а уособленням епохи стало будівництво Держпрому. Четвертий етап — шістдесяті роки, час дисидентів та інтелігенції. Ну а п’ятий сплеск відбувається просто зараз.

Максим Розенфельд: «Нові харків’яни — це ті, хто свідомо вирішить бути харків’янином. Серед них можуть бути китайці, індійці, араби… Люди, які захочуть поїхати сюди заради ризиків і заради того, що їм цікаво»

Нічний Харків. Вид на Благовіщенську церкву. Фото: Павло Іткін

Згідно з концепцією Максима Розенфельда «Місто-фронтир», післявоєнний Харків може стати експериментальним майданчиком. «Мілітарність допускає вихід із зони комфорту та створення лабораторій: наукової, освітньої, військової, логістичної, транспортної, концептуальної, лабораторії стратегій розвитку», — пояснює Максим. Що це означає в площині архітектури? Будуть нові підходи та методи, які можуть стати ризикованими для всіх бенефіціарів. Так, під час будівництва експериментального району всі учасники проєкту повинні розуміти, що ідеї, які тут відпрацьовуються, можуть виявитися повним провалом. Тому фронтир залучатиме тих, хто зацікавлений не так у фінансовій вигоді, як у винаходах, інноваціях, відкриттях. «Приміром, архітектура в Дубаї — це не про фронтир, а про великі гроші та високу маржинальність, — пояснює Розенфельд, — ми ж говоримо не про славу та визнання, а про те, що цікаво. Новим харків’янином буде не той, хто тут народився, а той, хто свідомо вирішить ним стати».

ЧАСТИНА ДРУГА: ВІДПОВІДНІСТЬ

Вернакулярні райони та просторові практики

Перш ніж говорити про майбутнє Харкова, спочатку слід розібратися в його наявній структурі та визначити проєктні свободи й обмеження. Однак тут проєктувальники стикаються як мінімум із двома проблемами. Перша — сучасні генплани не дають жодної інформації про просторовий розвиток. «Якщо подивитися хоча б на генеральний план 1914 року, розроблений Ржепішевським, можна побачити позначення нових вулиць і районів, — розповідає Сергій Ільченко, — натомість сучасним генпланом архітектор користуватися не може, оскільки цей документ перетворився на елемент констатації». Друга проблема — це традиційне адміністративне районування, яке свого часу здійснювалося, як «нарізка пирога», всупереч природним кордонам і сформованим містобудівним традиціям локальної місцевості. Оскільки це абсолютно неефективно для сталого розвитку міста, потрібно користуватися якимись іншими знаннями та підходами.

Стріт-арт Гамлета Зіньківського в Харкові. Фото: kharkovforum.com

Аналізуючи міський простір, архітектори вирішили подивитися, з яких клаптиків складається Харків, як люди сприймають його різні частини, з якою локацією вони себе ототожнюють. «Людина живе не просто в Харкові, вона живе безпосередньо на Північній Салтівці, Іванівці, Лисій горі, Москалівці, — пояснює Сергій Ільченко, — ці райони сприйняті місцевими жителями». Провівши дослідження, архітектори визначили 105 таких ментальних, або вернакулярних районів (Вернакулярний район — неофіційний міський район, який мешканці виділяють за допомогою локальної ідентичності. Дуже часто має назву місцевостей, що колись були окремо від міста, а потім увійшли до його складу. — Прим. ред.). Серед них є території з приватною забудовою, модерністські, історичні. «Кожен із них має власні просторові характеристики і навіть сприймається на чуттєвому рівні по-своєму», — говорить Сергій. Коли архітектори поєднали вернакулярну карту й мережу вулиць, виявилося, що кожен ментальний район має абсолютно неповторний малюнок, а також відрізняється щільністю забудови, висотністю, морфологією. Крім того, ці райони мають свій природний кордон, який визначається промзонами, залізничними коліями та зеленим каркасом.

Стріт-арт Гамлета Зіньківського в Харкові. Фото: kharkovforum.com

Харківські водії зазвичай користуються назвами ментальних, а не адміністративних районів, тому в якості одного з інструментів дослідницької роботи Максим Розенфельд запропонував скористатися «картою таксистів»

Розуміння та застосування вернакулярної структури, на відміну від бездумного розділення міста на сектори, надалі дозволить планувальникам об’єднувати території зі схожими характеристиками для їхньої якісної взаємодії. Крім того, такий підхід допоможе архітекторам налагодити зв’язок із місцевими громадами, зрозуміти їхній запит. Сергій Ільченко наголошує, що це вкрай важливо для просторового розвитку міста. «Участь мешканців у формуванні візії нового міста має бути ефективною, — пояснює Сергій, — не можна виносити питання, що вже вирішені на громадському обговоренні. Це є проформою. Запити, заперечення й оскарження місцевих спільнот мають бути почутими до початку роботи над проєктом. Райони з різною ментальністю налаштовані на різні стилі та ритми життя. Щоб налагодити культуру діалогу, важливо зрозуміти, про що ми говоримо з конкретними громадами». Сергій зазначає, що зараз ми живемо в добу кризи довіри: інформація щодо міського розвитку залишається закритою, люди не довіряють експертам, а експерти не бачать у містянах союзників. Але водночас відбувається стихійний і стрімкий процес об’єднання людей. Тому це гарна нагода зламати систему та синхронізувати роботу архітекторів і урбаністів із місцевими спільнотами.

Салтівка — найбільший житловий масив Харкова, розташований на північному сході міста. Район потрапив під основний удар російських агресорів із другого дня війни 2022 року. Фото: Юлія Ілюха / Facebook

Сергій Ільченко: «Мешканцям не так важливо, який вигляд має будинок і чи буде на його даху сад. Це їх дуже мало зачіпає. Їх зачіпає те, що вони вважають своїм: де вони гуляють із собаками, де купують молоко, де проходять щоденні маршрути»

Понівечений багатоповерховий житловий будинок у Салтівському районі Харкова. Фото: Юлыя Клименюк / Facebook

«Усі проблеми з архітекторами відбуваються через конфлікт місця», — стверджує Сергій Ільченко. Він пояснює, що є вподобання та маркери, які можуть бути абсолютно незрозумілі архітекторам. І найбільший ризик — у тому, що в процесі покращення зникнуть тонкі шари, які пов’язували людину з містом. Місцеві жителі мають знання про такі ментальні карти та реперні точки, які роблять цей район їхнім рідним районом. «Мешканцям не так важливо, який вигляд має будинок і чи на його даху буде сад. Це їх дуже мало зачіпає, — розповідає Сергій. — Їх зачіпає те, що вони вважають своїм: те, де вони гуляють із собаками, де купують молоко, де проходять щоденні маршрути. Анрі Лефевр називає ці речі просторовими практиками». У ході соціологічного опитування архітектори виявили набагато більшу прихильність мешканців до модерністських районів, ніж припускали, і звернули увагу на те, що людина дуже прив’язана до свого місця. «Архітектори називають багатоповерхові будинки та спальні райони «людинниками», але для мешканців це абсолютно не так, — каже Сергій, — є категорія людей, які мають рішучий намір повернутися на Північну Салтівку, незалежно від того, як вона постраждала, бо це їхня батьківщина».

Свято-Успенський собор — один із найстаріших православних храмів Харкова. Соборна дзвіниця — десята за висотою кам’яна будівля Харкова та друга за висотою дзвіниця України. Її висота становить 89,5 м. Фото: Павло Іткін

Про прив’язаність до домівки та про дух місця

Максим Розенфельд: «Об’єкти, які здавалися досить прозаїчними, раптом набули величезної цінності»

До повномасштабного вторгнення в екскурсіях Максима Розенфельда не було маршруту Салтівкою. Після війни, за його словами, це буде основний маршрут. Чому? Не лише через людську трагедію та масштабні руйнування, а й через несподівані відкриття. «Виявилося, що на цьому відрізку міста безліч речей, зокрема матеріальних, змінило своє смислове значення, — розповідає Максим, — об’єкти, які здавалися досить прозаїчними, раптом набули величезної цінності». Колись в одному із салтівських дворів на дитячому ігровому майданчику мешканці самостійно встановили скульптуру. Архітектори її критикували, називаючи демонстрацією несмаку. Коли нещодавно сюди прилетіло кілька снарядів, цей нехитрий артоб’єкт став уособленням любові до домівки. «Я виклав фотографію цієї розбитої скульптурки в соцмережах, і вона моментально наробила багато галасу, — розповідає Максим, — люди, які прожили тут усе життя, при її вигляді миттєво плачуть. Кожен із них розуміє, наскільки він був прив’язаний до місця, наскільки любив своє місто, не усвідомлюючи цього раніше».

У 1977 році населення Салтівки, за винятком приватного сектора та багатоквартирних будинків, побудованих до масової забудови 1960-х, становило 250 тисяч осіб. У 2018 році ця цифра зросла до 410 тисяч осіб

У маніфесті про майбутнє Харкова, який група архітекторів підготувала для англійських колег, є розділ про охорону історико-архітектурної спадщини, що містить окремий пункт — спадщину нематеріальної культури. Крім того, Максим Розенфельд запропонував, щоб 20 екскурсійних міських маршрутів містили не лише об’єкти, а й контекст міського життя. «Є речі, які зрозумілі лише мешканцям, — пояснює архітектор, — наприклад, «Градусник» чи «Стєкляшка», але вони не менш важливі для збереження. Так, це важко осмислити, бо неможливо помацати, зрозуміти, що є предметом охорони. Це дух міста, який буквально розчинений у повітрі».

Градусник —величезний міський термометр, розташований у самому центрі Харкова, біля станції метро «Історичний музей». Харківському градуснику вже близько сорока років. Фото: Василь Голосний

Катерина Кублицька: «Міський простір — це ціла ментальна машина часу, як у романах Стівена Фрая»

Лопанська набережна в Харкові — одне з найулюбленіших місць зустрічей містян

Коли людина описує місто, яке любить, незалежно від того, архітектор вона чи ні, вона рідко вдається до понять «композиція», «стиль», «автентичність», «домінанта». Вона говорить про свої почуття. «Спека, вулиця Чичибабіна, запах старої фарби, що розкладається, несподівано звучить танго, — згадує один із літніх епізодів Катерина Кублицька, — у цей момент я одразу ж подумала про мою бабусю. Вона розповідала про традицію виносити на вулицю програвач і слухати записану на пластинах рентгенівських знімків рідкісну західну музику». Для Каті кожен шматочок Харкова пов’язаний із сімейними історіями чи власними спогадами. «Міський простір — це ціла ментальна машина часу, як у романах Стівена Фрая», — каже Кублицька. Маршрут із дому до університету завжди нагадуватиме їй про студентство, а Лопанська набережна повертатиме у шкільні роки. «Чавунне лиття, дикий виноград і човни, що пливуть річкою. У цьому було стільки живопису, щось невловиме і особливе», — ділиться спогадами Катя.

Південний вокзал (офіційна назва — Харків-Пасажирський) — головна пасажирська залізнична станція Південної залізниці в Харкові та один із найважливіших транспортних вузлів Сходу України. Джерело: celes.club

«Мене завжди хвилював в’їзд до Харкова з боку Холодної гори, — розповідає Олег Дроздов, — те, як проходить цей маршрут, як поступово відкриваються нові ракурси: спочатку перетин мосту, потім вид на Університетську гірку… Це неймовірний шлях, така в ньому і поезія, і драма, і стільки всього…». Олег торкнувся теми міського кордону, і треба сказати, що одним із найбільш емоційно наповнених «прикордонних» просторів є вокзал. Із початком війни він набув нових смислів, став символом порятунку, масової евакуації і одночасно — розлуки з близькими. «Мені все життя подобалося подорожувати і не прив’язуватися до місця, — розповідає Олександр Кудь, — але щоразу, їдучи, я дуже сумую за своїм містом, і тому особливо люблю момент повернення. Дуже люблю Харківський вокзал, ніякий інший мене не влаштовує. Тільки тут, виходячи на привокзальну площу, відчуваю: нарешті я вдома».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ

Видалити не можна залишити

Олександр Кудь: «Головне не забути, як відчувати, головне не забути. Не втратити задатки емпатії, кінцівки і здоровий глузд»

Що має бути в пріоритеті післявоєнного відновлення і що по-справжньому має архітектурну цінність — питання спірне. З першого дня війни фахівці дискутують, які об’єкти слід реконструювати, які знести, а які залишити в поточному стані.

Харківська пожежна каланча була збудована в 1823 році та є найстарішою будівлею серед подібних в Україні. У XIX столітті більша частина міста була дерев’яною, пожежі виникали часто, тому на вежі завжди чергував постовий. Із висоти вежі (34 метри) можна було побачити все місто. Тепер звідси видно приблизно п’яту частину Харкова. Фото: Дмитро Францев / Unsplash

Одна з болючих точок міського мілітарного простору — пам’ятки архітектури, що отримали пошкодження покрівлі або взагалі залишилися без неї. Оскільки більшість цих будівель не належить до житлового фонду та не є об’єктами критичної інфраструктури, вони не є пріоритетними у фінансуванні. З наближенням зими ситуація стає патовою. «На жаль, нам не дають займатися пам’ятками — розповідає Катерина Кублицька, — будинки стоять розкриті, і під час дощів руйнуються елементи, яким вдалося вціліти». За її словами, найбільш «кричущий» об’єкт — будівля диспансеру по вулиці Благовіщенській, 17. Також сильно зруйнована покрівля пожежної каланчі, історичної пам’ятки. В аварійному стані — корпус економічного факультету університету імені Каразіна.

Особняк купця Соколова, розташований на вулиці Благовіщенській, 17, — пам’ятка архітектури в стилі неоренесансу. Будівля зведена в 1899 році за проєктом Олексія Бекетова. Із 1924 р. — Харківський обласний клінічний шкірно-венерологічний диспансер № 1.Фото надане Катериною Кублицькою

Понівечено всю вулицю Мироносицьку в центрі міста. «Основна проблема зараз у тому, що до жодної пам’ятки не можна підійти, тому що за процедурою ми маємо розпочинати тривалу історію з розробленням проєкту, проходженням експертизи, погодженнями, отриманням згоди на будівництво, поданням декларації в єдиному реєстрі, і все це забирає час, — розповідає Кублицька, — ще навесні архітектори та реставратори з усієї країни подали пропозицію до Міністерства культури, проте жодних спрощень у цьому ключі на законодавчому рівні не було зроблено. При цьому йдеться не про надграндіозні завдання, а поки що лише про закриття, захист, стабілізацію пам’ятки. Тому, опинившись без фінансової підтримки, зараз ми залучаємо різноманітні фонди й організації, фізичних і юридичних осіб для збору коштів, щоби якось розпочати роботи з термінової консервації цих об’єктів».

Катерина Кублицька: «На жаль, нам не дають займатися пам’ятками, будівлі стоять розкриті й під час дощів продовжують руйнуватися»

«Цей бік вулиці обстрілюється». Напис, зроблений на одній із міських стін Невського проспекту під час блокади Ленінграда сорок другого року, ніхто ніколи не прибирав. Максим Розенфельд наводить цей приклад, щоб пояснити: подібні просторові маркери повинні залишатися і в Харкові як нагадування про те, що сталося. Але, крім того, є історії, які Максим вважає надбаннями, а не втратами цієї війни, як-от виставка дитячих мистецьких робіт «Що я бачу?». «Кожен сантиметр Харкова колись був полем бою, місцем болю, — розповідає Олег Дроздов, — і зараз відбувається повторення цих подій. Дуже важливо, щоб ми завжди пам’ятали про те, що метро, наприклад, зберегло неймовірну кількість життів, і що там була дуже складна ситуація. Багато речей, яких торкнулася трагедія, залишаться певними міськими символами. Не все, що було зруйноване російською агресією, треба відновлювати.

Палац праці, будівля зведена в 1916 році. У ній поєднувалися житлова та комерційна функції. Тут була контора Всеросійського страхового товариства «Росія». У 1920-х роках на нижніх поверхах розташовувалися торгові приміщення, а вище — офіси громадських і профспілкових організацій, що з’явилися тут, як і Народний комісаріат праці. Звідси будинок і отримав свою назву. Фото: Віктор Дворніков

Важливо витримати тонкий баланс, підібрати рецепт, доречний і за місцем, і за часом. Ольга Клейтман вважає, що відновлення зруйнованого багатоповерхового панельного будинку в районі Холодної гори — рішення поспішне та необдумане. «З практичного боку, в цей будинок поки що ніхто не повернеться. Про якусь архітектурну естетику тут теж складно говорити, — коментує ситуацію Клейтман, — мені здається, цей об’єкт варто було б залишити як пам’ятник трагедії і в майбутньому проводити там екскурсії, а пріоритетом відновлення мають стати цінніші історичні будівлі, які зараз залишилися без підтримки та просто ризикують зникнути».

Олег Дроздов: «Помилки проєктування минулих десятиліть набагато драматичніші, ніж руйнування, які сьогодні принесла війна»

Війна змусила архітекторів і урбаністів подивитися на розвиток міста глобально. В майбутньому Харкова мають бути враховані не лише актуальні руйнування, а й негативні моменти попереднього міського планування. «Помилки проєктувальників минулих десятиліть набагато драматичніші, ніж руйнування будівель, завдані сучасною війною, — вважає Олег Дроздов, — на жаль, місту з величезними перспективами обрізали багато можливостей. Поєднання корупції та спекулятивного капіталу забрали великий міський просторовий ресурс». Серед прикладів архітектор називає демонтаж трамвайних ліній, забудову нижніх районів Левади, Павлівки. Катерина Кублицька звертає увагу на багатоповерхові «свічки», що хаотично з’являються в історичних районах і руйнують міський силует, наголошує на некоректній роботі з пам’ятками. На її думку, борошномельний завод на Харківській набережній, унікальний архітектурний об’єкт, який створював атмосферу місця, був «абсолютно абсурдно облицьований цеглою», а дух Лопанської набережної повністю вбитий новою реконструкцією.

Лопанська набережна в Харкові. Фото: Тарас Залужний / Unsplash

Ольга Клейтман вважає, що величезних збитків Харкову завдала реконструкція саду Шевченка. «Прекрасний ярок з автентичним литим містком, в якому ми всі виросли, був просто знищений, — розповідає Ольга, — і замість його відновлення шалені гроші було витрачено на реалізацію бетонного корита. Щоденне випаровування цього басейну становить 10 відсотків від загального обсягу і відповідно компенсується поповненням із ресурсу міської очищеної води».

Ольга Клейтман: «Ліквідація пам’ятників — один зі способів протистояти російській агресії»

Від початку повномасштабного вторгнення харківське метро перетворилося на головний міський бункер, що врятував багато життів. Фото: Ганна Гунько / Unsplash

Із початком повномасштабного вторгнення було переглянуте ставлення до пам’ятників російським діячам культури: просторові маркери, що колись позначали зону політичного впливу російської імперії, а потім радянського союзу, харків’янам більше не потрібні. «Моє ставлення до культури було завжди ніжним і зворушливим. До 2014 року я вважала, що воювати з пам’ятниками безглуздо, — розповідає Ольга Клейтман, — але сьогодні я впевнена, що ліквідація пам’ятників — це один зі способів протистояти російській агресії. Я особисто брала участь у знесенні пам’ятника Леніну. І треба сказати, доки Ленін стояв, біля нього збиралися і навіть розбили табір «пріді-путін-тітки», а коли від пам’ятника залишилися самі черевики, там уже більше ніхто не збирався. Але демонтаж подібних речей потрібно робити цивілізовано: перемістити всі пам’ятники до якогось музею чи парку і читати там лекції з історії».

Харківський національний університет імені Каразіна , один з найстаріших університетів Східної Європи , що був офіціально відкрит у 1805 році . У 1957-1962 роках університет переіжджає у будівлю колишнього Дому правління УССР, побудовану у
1930-1932 роках як частину архітектурного ансамблю площі Свободи ( Дзержинсткрго) за проєктом Серафимова та Зандберг. Джерело: celes.club

Нова ера

Олег Дроздов: «Від початку війни мені стало очевидно, що ми перейшли певний рубікон»

Як ми вже зазначали раніше, за відчуттями архітекторів і мешканців міста, Харків зараз вступає в нову еру. «Від початку війни мені стало очевидно, що ми перейшли певний рубікон, — розповідає Олег Дроздов, — по суті, у нас залишився тільки один партнер — колективний Захід, і іншої допомоги нам чекати практично нема звідки».

Перше, що потрібно прийняти як умову для рівняння нового міста, — нова енергетична реальність. Ушкодження інфраструктури, порушення роботи ТЕЦ, але не тільки. «Третина харків’ян живе в будинках, які, з погляду енергоефективності та якості інфраструктури, не підпадають під актуальні умови та можливості», — розповідає Олег Дроздов. Архітектор зауважує, що в післявоєнних проєктах нового будівництва чи реконструкції мають відображатися новітні стандарти якості. Тобто, відновлюючи місто, важливо не просто повернутися до попереднього стану, а зробити так, щоб усе це спрацювало в майбутньому. «Зараз ми витрачаємо гроші на відновлення всього житла. Але чи це треба? Хоча цінність має і панельний будинок, може, нам раціональніше не виділяти бюджет на нього, а побудувати нове житло, яке саме генеруватиме енергію згідно із сучасними нормами».

Харківський національний академічний театр опери та балету імені М. Лисенка (ХНАТОБ) — перший український стаціонарний оперний театр. Фото: Олександр Жабін / Unsplash

Друга умова: населені пункти поступово змінюють свої основні функціональні завдання. «Наші міста більшою мірою сформувалися в радянський час, у період розвитку промисловості, яка наразі втратила свою актуальність, — пояснює Олег Дроздов, — не можна сказати, що промисловості не буде зовсім, і вона нікому не потрібна. Це не так. Але та застаріла форма радянської промисловості поступиться місцем сучасній. Крім того, великий вплив здійснив спекулятивний капітал — створення додаткової вартості за рахунок нерухомості. Не можна сказати, що не буде комерційної спекуляції, але вона не має бути визначальною».

Третій пункт, на якому загострює увагу Дроздов, — інша соціальна реальність. «Більшість відповідальних, активних і найкращих наших людей зараз перебувають у зоні бойових дій чи займаються волонтерською діяльністю, — каже Олег, — коли вони повернуться до звичайного життя, то будуть готові брати участь у формуванні нового міста. Кожен із цих голосів є важливим, і зараз ми не повинні приймати рішення стосовно візій майбутнього, не враховуючи їхні думки». Треба пам’ятати про тих, хто перебував поблизу лінії фронту, на окупованих територіях – моральне відновлення цих жителів вимагатиме багато часу. «Новий порядок міського розвитку пов’язаний із поверненням мешканців на місце травми. Відбудова міст передбачатиме здолання певного фантомного болю, і це дуже ювелірна робота», — зазначає Олег. У зв’язку з масовим переселенням та евакуацією міста втрачають своє населення. «Зараз українські міста перебувають у серйозній конкуренції за українців з усіма нашими партнерами на Заході», — говорить Дроздов, — тому нам необхідно подумати про нові перспективи та запропонувати міським жителям умови для щасливого життя».

Олег Дроздов: «Робота з проєктування нового Харкова вимагатиме великого консолідованого розподілу, дуже чесного. Це дуже тендітні схеми, в яких для того, щоб це все відбулося якнайкраще, вкрай важлива чистота»

Мости через ріку Лопань у Харкові. Джерело: celes.club

Олег Дроздов виступив ініціатором створення міжнародної урбан-коаліції «Розквіт», в яку входять міжнародні експерти й українські планувальники, архітектори та інженери. Мета цієї коаліції — принести нові методології післявоєнного розвитку України. Основними принципами «Розквіту» є мультидисциплінарність, співпраця іноземних колег, встановлення діалогу між владою, місцевими спільнотами, активістами та мешканцями. Так у «Розквіті» задіяні спеціалісти не тільки архітектурної сфери, але й фахівці транспортної галузі, соціологи, культурологи тощо. Головна ідея урбан-спільноти полягає в тому, щоб виробити нові механізми розвитку міста разом, тобто не зверху вниз, а назустріч один одному. Разом із Єврокомісією «Розквіт» проводить низку досліджень за такими напрямами: циркулярний засіб будівництва, створення програм підвищення кваліфікації для муніципальних працівників, перспективи житла для переміщених осіб. Подібна ініціатива — це один зі способів звернути увагу на актуальні проблеми урбаністики та долучити до їх обговорення якомога більше спеціалістів.

«Для того, щоб ми змогли представити візію майбутнього Харкова, дуже важливо згуртуватися навколо якоїсь дискусії та втягнути в неї велику кількість містян і експертів з-за кордону», — пояснює Олег Дроздов, — відповідь на питання, яким Харків може стати після війни, насамперед залежить від спільної роботи влади, інтелектуалів, бізнесу, що вимагатиме великого консолідованого розподілу, дуже чесного. Це дуже тендітні схеми, в яких для того, щоб це все відбулося якнайкраще, вкрай важлива чистота».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: КОНСТАНТИ. Замість епілога

Максим Розенфельд: «Харків виявив почуття власної гідності»

Один зі своїх перших відеосюжетів про воєнний Харків Розенфельд присвятив Палацу праці, де розповів, як цю будівлю було реконструйовано після Другої світової практично з нуля. «Я дуже обережний із формулюваннями «втрата», «зруйновано», «втратили», — каже Максим Розенфельд, — серед об’єктів архітектури та інфраструктури ще не втрачено нічого. Абсолютно все підлягає відновленню. Головна наша втрата полягає в загибелі людей».

Сад Шевченка був закладений у 1804–1805 роках Василем Назаровичем Каразіним — засновником Харківського університету, тому з моменту свого заснування він став називатися Університетським. 1808 року в саду була збудована астрономічна обсерваторія, 1896 року на західному краю парку був відкритий найстаріший в Україні Харківський зоопарк. Фото: Ганна Гунько / Unsplash

Перед початком повномасштабного вторгнення Олександр Кудь знімав репортаж для міжнародного радіо Китаю. Серед опитаних на вулиці мешканців більшість харків’ян була налаштована на боротьбу, була готова захищати своє місто. У цій війні Сашко втратив друзів. «Кажуть, що смерть не обирає між добрими та поганими, — говорить Кудь, — але іноді здається, що вона забирає найкращих, бо зараз помирають наші герої… З багатьма своїми знайомими я підтримую зв’язок, спілкуюся. Коли Олег Каданов (музикант, від початку повномасштабної війни — волонтер) надіслав мені шеврон «Харків — залізобетон», я зрозумів, що саме так відчуваю своє місто. Воно стоїть, продовжує триматися». Обриси Держпрому перетворилися на найпопулярніший міський логотип і нашивку для військової форми українських захисників, а сама будівля стала уособленням мужності, сили та залізобетонної стійкості містян. «Спостерігаючи за змінами міста, я помітив: Харків навіть не віднайшов, а виявив почуття власної гідності», — вважає Максим Розенфельд.

Держпром вистояв під час німецької окупації та продовжує стояти сьогодні, уособлюючи непохитність і залізобетонну стійкість міста. Фото: Ганна Гунько / Unsplash

Окрім архітектури, міський простір створюють мешканці. Для кожного в рідному місті є свої «людські константи»: беззмінні працівники бістро, впізнавана бабуся на ринку, у якої завжди купуєш улюблений сорт яблук, музиканти в переходах метро та навіть міські божевільні. Сьогодні харків’яни зміцнюють відчуття продовження життя, створюють маркери його нормальності, його можливості як такої просто своєю присутністю. «Дідусь-шарманщик, який до війни сидів біля театру імені Шевченка на Сумській, і досі там, — розповідає Максим, — а жінка середніх років, що продає квіти на розі Данилевського та проспекту Науки, все ще їх продає. І все літо, і всю осінь, і зараз продає квіти. І після прильоту в Слобідську садибу, і прямо зараз під час повітряної тривоги вона продає квіти».

Центральна алея саду Шевченка. Вид на пам’ятник Тарасові Шевченку. Фото: Ганна Гунько / Unsplash

Немов у якомусь сюрреалістичному колажі, всупереч агресії, немов не помічаючи сирен і ракет, люди, що залишилися в Харкові, продовжують робити те, що й раніше, прориваючись «мирним шаром» крізь кадри розбитих вулиць, змішуючи в одному місті різні регістри реальності. «У нас є замовник, підприємець, — розповідає Сергій Ільченко, — нещодавно відновив свій пошкоджений магазинчик і посилено ним займається. Ми просто вражені. На запитання «Навіщо?» він відповідає, що просто не може зупинитися і перестати бути собою. Я б не пов’язував такі реакції з воєнними реаліями, а пов’язував би це з тим, що люди всіляко тримають місто, яке люблять. У тих просторових практиках, які для них були звичними».


Цю публікацію створено за фінансової підтримки Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut