Кельн. Реконструкція як збереження міської ідентичності

Знищення 90% старого міста та близько 60% загальної забудови — такий підсумок численних бомбардувань Кельна військами союзників під час Другої світової війни.

Більшість історичних пам’яток Кельна, за винятком його готичного лендмарку, 157-метрового Kölner Dom, і ще одного більш сучасного міського символу, мосту Гогенцоллернів, — післявоєнні «новороби», що не заважає любити місто ані городянам, ані туристам. Яким чином вийшло цього досягти — розглядаємо у статті.

Найбільш руйнівною для Кельна стала операція «Міленіум» у ніч на 31 травня 1942 року, у якій брали участь понад тисячу бомбардувальників Королівських ВПС Великобританії і яка була спрямована одночасно на декілька німецьких міст: Кельн, Берлін, Дрезден і Гамбург. За одну ніч у Кельні було зруйновано понад 5000 будівель, загинуло близько 500 осіб, понад 45 000 втратили свої домівки.

Після цього рейду місто, довоєнне населення якого становило близько 700 тис. людей, покинули до 150 000 жителів, а до кінця війни в Кельні залишилося не більше 40 тис. городян. Було знищено 3 300 нежитлових будівель, 2 090 серйозно пошкоджено, 6 420 отримали незначні пошкодження — загалом 12 840 будівель, із яких 2 560 були промисловими чи комерційними.

Район Altstadt Süd, Кельн, 1945. Джерело фото: warhistoryonline.com

Серед повністю знищених будівель — 7 адміністративних, 14 — громадського призначення, 7 банків, 9 лікарень, 17 церков (загалом під час війни була зруйнована 91 церква зі 150), 16 шкіл, 4 університетські будівлі, 10 поштових і залізничних будівель, 10 історичних будівель, 2 редакції газет, 4 готелі, 2 кінотеатри, 6 універсальних магазинів. Також було зруйновано 13 010 квартир, 6 360 серйозно пошкоджено та 22 270 отримали незначні пошкодження. Кельнський собор пережив пряме влучання 3-х бомб і сьогодні є одним із небагатьох храмів міста, що збереглися в оригіналі.

Попри руйнування, місто перебувало до кінця війни під владою нацистів, які використовували військовополонених і в’язнів концтаборів для розчищення та вивезення завалів, щоб продемонструвати свою непереможність і «дію за планом». План полягав у перебудові центральної частини Кельна задля проведення масових нацистських мітингів і маршів, які потребували великих площ і широких проспектів.

Було знищено 3 300 нежитлових будівель, 2 090 серйозно пошкоджено, 6 420 отримали незначні пошкодження — загалом 12 840 будівель, із яких 2 560 були промисловими чи комерційними

Головна дорога мала сполучити станцію Дойц на правому березі Рейну й центральний вокзал на лівому, який планувалося перенести від собору в район, що прилягає до нинішнього університетського кампусу, і влаштувати там величезне «поле» для мітингів, Майфельд. Розташоване між університетським містечком і штучним озером Ахенер Вейхер, «поле» було частиною плану, яка мала бути реалізована до початку війни і використовуватися для нацистських маршів.

Руїни та собор удалині. Джерело фото: warhistoryonline.com

Бомбардувальник B-24 над містом, 1945. Джерело фото: warhistoryonline.com

Меса в пошкодженому під час бомбардування Кельнському соборі, 1945. Джерело фото: Life Photo Collection

Уже після війни залишки Майфельда були засипані уламками розбомблених будівель, а у 2004 році перетворені на парк із горбистим ландшафтом, присвячений жертвам бомбардувань Хіросіми та Нагасакі 1945 року.

Гітлер хотів бачити всі німецькі міста модернізованими, із широкими вулицями для автомобілів і хмарочосами. Тож у багатьох міських радах працювали планувальники, які почали думати про перебудову ще до війни. Коли почалися бомбардування, вони навіть вирішили, що це пришвидшить модернізацію, але вийшло навпаки. Після війни багато міст відмовились і від планувальників, які підтримували нацистські ідеї, і від модернізації як такої.

 

Складники довоєнного міста

Заснований ще в І ст. н. е. римлянами, Кельн набув головних своїх рис протягом ХІХ і початку ХХ століття, поглинувши багато прилеглих містечок і сіл. За часів Німецької конфедерації (1815–1866) Кельн був перетворений на фортецю з двома укріпленими поясами. Форти, бункери та широкі оборонні ділянки оточували місто та перешкоджали його розширенню. Саме це призвело до дуже щільної забудови всередині міста.

Рушійною силою розростання Кельна стала індустріалізація, а саме — виробництво автомобілів і двигунів. Символ міста — готичний собор Пресвятої Богородиці та Святого Петра, будівництво якого було розпочато 1248 року, був нарешті завершений у 1880 році та відразу отримав статус національної пам’ятки, символізуючи поступ німецької нації з часів середньовіччя. Розбудова частково відбулася за рахунок історичної спадщини міста, багато чого було знесено (наприклад, міські стіни й територія навколо собору) та замінено новими будівлями.

За добу Веймарської республіки (1918–1933) Кельн встиг розквітнути й досягти певних позитивних зрушень у галузі міського планування та соціального будівництва

Під час Першої світової війни місто не отримало значних пошкоджень, які б позначилися на його структурі. Але вже потім, у рамках демілітаризації Рейнської області за Версальським мирним договором, міські укріплення були демонтовані. Це дало можливість створити навколо Кельна два зелені пояси, перетворивши фортифікаційні споруди на великі громадські парки. Цей проєкт було завершено в 1933 році.

Узагалі за добу Веймарської республіки (1918–1933) Кельн встиг розквітнути й досягти певних позитивних зрушень у галузі міського планування та соціального будівництва. У цей час містом опікувався Конрад Аденауер, майбутній канцлер ФРН (1949–1963), який був бургомістром Кельна з 1917 по 1933 рік. На його рахунку разом із «зеленим поясом», зокрема, нові портові споруди, спортивні майданчики та виставкові будівлі, також Аденауер ініціював відновлення Кельнського університету.

Проєкти соціального житла, започатковані в цей період, багато з яких пов’язані з ім’ям архітектора Вільгельма Ріфана (1889–1963), вважалися зразковими, цей досвід переносився на інші німецькі міста.

Нове серце Роттердама. Післявоєнна реконструкція зруйнованого міста

 

Новий старий план

6 березня 1945 року американські війська зайняли місто, а в червні 1945 року Кельн увійшов до британської окупаційної зони. Відновлення міста розпочалося в перші повоєнні роки, а завершилося лише в 1990-ті, коли було закінчене відтворення романської церкви Св. Куніберта. У 1946 році архітектор і містобудівник Рудольф Шварц (1897–1961), який наприкінці війни назвав Кельн «найбільшою купою щебеню у світі», був призначений керівником офісу з реконструкції й представив свій план за рік, у 1947-му.

Попри те, що руйнування дозволяли розглядати широкий спектр альтернатив реконструкції, планувальники вирішили відновити середньовічну центральну частину міста відповідно до первісного плану. Більшість вузьких вулиць у цьому районі було збережено, а будівлі відновлені в їхньому початковому довоєнному масштабі.

Єдине, що було переглянуте, — це функція центральних вулиць, яка змістилася в бік офісних і комерційних об’єктів, що стало основою для створення великої пішохідної зони. Згідно з утіленим повоєнним планом, вона тягнеться від собору до Ноймаркта. Залізничний і автовокзал становлять два полюси району, і люди переміщаються між ними в будь-який час доби.

Міст Гогенцоллернів, 1945

Апостольська церква на Ноймаркті, 1945 р.

Руйнування під час Другої світової війни знаменитих дванадцяти романських церков, зокрема базиліки Святого Гереона, церкви Святого Мартіна, Святої Марії Капітолійської та близько дюжини інших, означало для міста величезну втрату культурної спадщини, тому було вирішено відбудувати їхні копії.

Попри те, що відновлення цих церков та інших визначних пам’яток, як-от готичний палац Гюрценіх (1441–1452), не було підтримане більшістю провідних архітекторів і мистецтвознавців того часу, громадська думка переважила шальку терезів. Лише одну церкву було залишено у зруйнованому вигляді — Святого Альбана, яку перетворили на меморіал жертвам війни.

Церква Св. Альбана, зруйнована в 1945 р. Єдина з романських церков, що не була реконструйована. Фото: Adam Jones, Ph.D. 2013

Кельн після бомбардування, 1945. Джерело фото: spiegel.de

Іншим напрямом зусиль проєктувальників була реконструкція міської транспортної мережі з урахуванням подальшого збільшення кількості приватних автомобілів. Нову систему руху автотранспорту, що складалася з трьох кілець, було прокладено навколо центральної частини міста паралельно з відновленням будівель. Для полегшення пересування центром міста були утворені дві розширені вулиці, що перетинають центральну частину і з’єднуються з мостами через Рейн. Ці дві вулиці ділять місто на квадранти.

Хоештрассе та Шильдергассе, які є комерційним серцем міста, під час реконструкції в 1949 році були перекриті для автомобільного руху на кілька годин щодня. Власники магазинів і будівель, які фінансували відновлення Шильдергассе, спочатку були проти її перетворення на пішохідну зону. Тоді містобудівники зрозуміли, що перш ніж це зробити, необхідно створити нову альтернативу транспортному руху зі сходу на захід, щоб обслуговувати один із трьох мостів, які перетинають Рейн.

85-річчя Герніки. Трагедія, яка не повинна була повторитися

У 1960 році, коли була завершена нова Цецілієнштрассе, всі погодилися з перетворенням Шильдергассе на пішохідну вулицю. Більше того, власники будівель створили асоціацію, яка покривала 60% витрат на ремонт і освітлення, а також сплачувала за вуличну скульптуру. Власники комерційних закладів на Хоештрассе надихнулися прикладом «сусідів» і в 1962 році теж вирішили зробити свою вулицю пішохідною.

Заборона автомобільного руху на Хоештрассе та Шильдергассе згодом призвела до того, що багато провулків стали де-факто теж пішохідними, що значно покращило загальні екологічні умови старого центру. Рівень забруднення повітря, як і рівень шуму, знизилися вдвічі — вагомий аргумент на користь запровадження пішохідних зон у великих містах.

Панорама сучасного міста із Kölner Dom

Сучасна реконструкція площі довкола знаменитого міського собору доповнила пішохідну зону. Безпосередньо з’єднана з Хоештрассе, площа також пов’язана із залізничним вокзалом. Озеленення цієї ділянки й набережної біля пішохідного мосту через Рейн та кафе просто неба сприяли створенню місця для відпочинку та споглядання знаменитого шпиля Кельнського собору.

Відсутність бюджетних коштів і пріоритет приватних інвестицій призвели до того, що генеральний план реконструкції, розроблений Рудольфом Шварцем і командою, так і не був виконаний повністю. Своє бачення Шварц виклав у праці під назвою «Новий Кельн». Воно містило децентралізацію, залучення міст-побратимів Кельна до єдиної міської системи, створення освітнього та комерційного районів у південній і західній частинах міста й промислового — на півночі.

 

Причинно-наслідкові зв’язки

Відтворення історичного вигляду зруйнованих під час Другої світової війни середньовічних церков — шлях, яким пішов Кельн серед інших європейських міст, досі обговорюється дослідниками. Чи можлива реконструкція, яка стовідсотково відповідає оригіналу? Чи взагалі потрібно відтворювати минуле? Чи є належною відповіддю на незворотність історії перебудова в сучасних формах?

Якщо в країнах, які у Другій світовій стали жертвами агресії, реконструкція була бажаною і беззаперечною, то в Німеччині,в переможеному агресорі, багато хто вважав її незаконною спробою отримати одночасно індульгенцію та другий шанс. Але в обох випадках громадськість, яка вимагала відтворення своїх міст за старим планом, насамперед бажала повернути знайомі міські пейзажі, незважаючи на споконвічні мрії архітекторів і урбаністів про проєктування tabula rasa.

Руїни церкви Св. Альбана в сучасній забудові

Громадськість вимагала відтворення Кельна за старим планом і бажала повернути знайомі міські пейзажі, попри споконвічні мрії архітекторів та урбаністів про проєктування tabula rasa

Церква Св. Марії Капітолійської. Фото: (с) Hpschaefer / WikiCommons

Навіть охоронці культурної спадщини, які традиційно виступали проти такої відбудови, не могли перешкодити цим бажанням. Історик мистецтва та кураторка пам’яток архітектури Хільтруда Кір ретроспективно описала ситуацію щодо відбудови вежі романської церкви Святого Мартіна в Кельні: «Було очевидно, що вежу не слід відбудовувати, але також було очевидно, що це буде зроблено».

Вирішальний голос громадян завадив також розширити вулиці навколо Кельнського собору: більшість жителів відкинули цю ідею, тому що вона не відповідала характеру району. Причиною того, що долю відбудови в Кельні вирішували городяни, була відсутність національного уряду в Німеччині до кінця 1948 — початку 1949 р.

Старе місто з Великим Св. Мартіном. Фото: (с) stefan_bernsmann / Pixabay

Отже, там не було ситуації, коли «столиця» вказувала містам, як відновлюватися, як не було й державного фінансування. Німецьким містам довелося дозволити місцевим жителям відбудовуватися самостійно. Приймаючи ті чи інші пропозиції планувальників і забудовників, люди керувалися бажанням зберегти міську ідентичність.

Планувальники складали плани й проводили виставки, городяни приходили, дивилися на проєкти й часто заперечували проти модернізації, а ще могли висловитися проти деяких будівель із нещодавнього минулого, якщо вони мали негативні конотації. Наприклад, сказавши «так» створенню реплік 12 романських церков, кельнська громада сказала «ні» будинкам ХІХ століття за їхню приналежність до архітектури прусської доби, до якої більшість мала негативне ставлення, і вони були замінені новими.

 

У вічному діалозі

Американський дослідник Джеффрі Діфендорф, який написав кілька книг про відбудову Німеччини та Японії після Другої світової війни, відзначив одну цікаву річ. Якщо порівняти німецькі міста, де був упроваджений протилежний підхід до реконструкції, як-от Кельн і Франкфурт, то міста, які використовували для свого відновлення історичні плани й частково зберігали традиційну міську щільність, у довгостроковій перспективі стали більш привабливими, ніж ті, що були повністю перебудовані й відкрили міський простір у модерністський спосіб.

Чому так? Відновлений старий центр Кельна з його вузькими вуличками, перетвореними на пішохідну зону, за декілька десятиліть встиг здобути необхідний мінімум «патини», щоб закамуфлювати його справжню молодість, і став тим фундаментом, на якому місто змогло розвиватися далі, загоївши рани прискореними темпами, але не перериваючи власну історію й не починаючи з нульової відмітки. Про те, що закладена післявоєнним планом Шварца структура працює, красномовно свідчать інтегровані до неї на різних етапах ХХ та ХХІ століть знакові для міста й сучасної архітектури будівлі.

Центральна мечеть. Архітектор: Пауль Бем, 2017

Універмаг Peek & Cloppenburg. Архітектор: Ренцо Піано, 2005

У складний і унікальний мікс із небагатьох уцілілих історичних пам’яток, реплік романської доби, повоєнних будівель «нойбау», пізньомодерністських будинків Вільгельма Ріфана та його ж Оперного театру (1954–1957) один за одним інтегрувалися проєкти нового часу, починаючи з 266-метрової телевежі Colonius (1981), багатофункціональної будівлі WDR Arcades (1996) Готфріда й Елізабет Бемів, офісної вежі Cologne Tower (2001) від Kohl & Kohl та Жана Нувеля, скляної бульбашки універмагу Peek & Cloppenburg (2005) Ренцо Піано, трьох краноподібних офісних будівель (2010) від Hadi Teherani Architects на березі Рейну та закінчуючи Центральною мечеттю (2017) Пауля Бема, представника третього покоління славетної архітектурної династії.

Телевежа Colonius, 1981

Офісна вежа Cologne Tower, зведена за проєктом бюро Kohl & Kohl та Жана Нувеля, 2001

До речі, батько Пауля, Прітцкерівський лауреат (1986) Готфрід Бем (1920–2020), називав себе «архітектором, що створює зв’язки між минулим і майбутнім, між світом ідей і фізичним світом, між будинком і міським середовищем». А для зв’язків, тобто діалогу, потрібні двоє. Мабуть, саме тому кельнцям таки вдався суперечливий трюк із репліками. Але змістовність діалогу з боку минулого все ж таки забезпечує готичний колос із бездоганною репутацією.

У той час як доля зруйнованих війною романських церков турбує виключно фахівців, своє ставлення до решти повоєнного будівництва, особливо житлового, громадськість висловлює жваво й регулярно. Хвиля невдоволення й бажання знести все, що набудували в 50-х — 60-х роках, змінюється розумінням економічної недоцільності таких дій.

Соціальне житло в передмісті Кельна за проєктом Вільгельма Ріфана, побудоване в 1926-1927 рр.

Вища школа музики і танцю. Архітектор: Thomad van Nies, 1960-ті рр. Фото: jaime.silva / flickr.com

Bastei за проєктом Вільгельма Ріфана, 1924. Фото: Thorsten van Elten, 2015

Головна причина, чому городянами сьогодні вітається більшість проєктів реконструкції історичних будівель, до яких належать і післявоєнні, полягає в зростаючому відчутті нестабільності. Воно є результатом прискореної зміни міських пейзажів і соціального життя та стимулює потребу в історичному вигляді міст, що є джерелом міської ідентичності та забезпечує безперервність зв’язків.

Реновація Dom Hotel, збудованого в ХІХ ст. Фото: (c) Raimond Spekking, 2021

Тому можна стверджувати, що післявоєнна архітектура, попри всі суперечки, вже здобула своє місце в історії міста і з певною часткою модернізації продовжить своє функціонування й надалі.

 

 

Читайте також

Варшава. Місто, яке збудував народ

Ковентрі: брутальна повоєнна архітектура на межі знищення

Хіросіма. Реконструкція та нова ідентифікація міста після Другої світової війни

Берлін. Можливість абсолютної архітектури