Ігор Райков: топ-менеджмент для перемоги. Сила управляти своїм життям

Наш герой Ігор Райков — засновник і СЕО девелоперської компанії «Спільнота», в минулому — директор із виробництва SAGA Development, засновник Школи професійного девелопменту Urbanland.pm, бізнесмен, ментор, громадський діяч. Зараз несе службу в добровольчому підрозділі «Хартія» у складі 127-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ на харківському напрямку. Наша з ним розмова — про війну, життя, країну та місце висококласного менеджменту в нелегкому сьогоденні.

 

Весна. Вибудовування оборони

Минулий і поточний роки мали стати для бізнесмена Ігоря Райкова часом утілення великих планів, які кристалізувалися, як коштовний камінь. Згадуючи осінь 2021 року, коли, власне, відбувалася кристалізація, він описав тогочасні емоції висловом: «Ніщо не може зупинити ідею, час якої настав».

На українському ринку девелопменту з’явилося нове ім’я — «Спільнота». Була розпочата робота над проєктом — першою ластівкою: мультифункціональним комплексом SVITOGLYAD на Оболоні, в рідному для Ігоря районі. І «Спільнота», і школа Urbanland.PM недавно знайшли новий «дім» — офіс на Подолі. Незабаром девелопер мав анонсувати ще два девелоперських проєкти у категоріях «комфорт» і «преміум».

Рік із трьома двійками дійсно приніс великі зміни, та не у всьому вони були такими, як було заплановано: до компетенцій топ-менеджера та підприємця додалася компетенція військового. Зараз Ігор Райков, або Еней (саме це ім’я він узяв собі за позивний), практично весь час перебуває в Харкові та на Харківщині, за винятком тренувальних днів, які відведені на військові навчання.

У те, що повномасштабна війна все ж таки розпочнеться, Ігор Райков не вірив, ба більше — своїм оптимізмом і витримкою підбадьорював колег і партнерів по бізнесу. Не вірив не тому, що не бачив новин, якими тоді був насичений інфопростір, а тому, що просто не міг уявити таку подію в сучасному розвиненому суспільстві.

Ринок ріс, було заплановано багато роботи і зустрічей, дві земельні ділянки були придбані буквально за кілька тижнів і днів до початку російського вторгнення. Бізнесмен пригадує: «Я дуже структурний і логічний, думаю: немає логіки в цьому всьому. Ну це ж неможливо! Якась нова світова війна… неможливо. Але 24-го все стало зрозуміло моментально».

У цей день він із родиною перебував у Києві. Забезпечивши надійний прихисток для сім’ї (хоча й спостерігали російські ракети під час подорожі до місця евакуації), решту тижня та довгу комендантську годину підприємець провів, вирішуючи організаційні питання для підготовки оборони столиці.

Ігор Райков: «Для створення укріплень об’єдналися люди, яким небайдужа доля країни, міста, району. Вони робили це на добровільних основах, працювали щодня, без вихідних і комендантських годин»

«Фортифікацією Оболоні почали займатися вже з п’ятниці (25 лютого. — Прим. ред.), — розповідає Ігор Райков, — швидко стало зрозуміло, що напрямок на цей район, якщо рухатися з Гостомеля, Бучі, Ірпеня, — це північні ворота Києва. Аннабелла Моріна (засновниця громадського руху “Почайна”, краєзнавиця, екоактивістка, громадська діячка. — Прим. ред.), депутат Київради Костянтин Богатов, інші небайдужі люди почали кидати заклики, збирати, що в кого є. В нашого генпідрядника була техніка на будмайданчику: бурова, екскаватор тощо — ми в той час виконували випробувальні роботи на ділянці. В понеділок вранці я приєднався, і почалася робота.

Ми сформувалися у блок при районній адміністрації, обслуговували здебільшого наш штаб територіальної оборони, нацгвардійців, які були на території Оболонського району, та інженерів із фортифікації від військової адміністрації. Такий у нас був волонтерський штаб разом із головою адміністрації, деякими депутатами району. Адміністративно-волонтерсько-військовий, якщо можна так назвати».

«Це були люди, яким небайдужа доля країни, міста, району. Вони об’єдналися і робили це на добровільних основах, — розповідає Райков. — Я шалену кількість грошей витратив за той березень, пам’ятаю. Багато колег по будівельному ринку допомагали. Хтось давав те, хтось інше. Дуже багато всього: техніку, бетонні блоки, паливо. Люди зробили з Оболоні неприступну фортецю, і це зіграло свою роль. Зрозуміло, що військові робили свою роботу, а ми для них — свою, але, думаю, ворог розумів, що навіть якщо він зможе прорватися, то на кожному рубежі, який ми створили, йому буде нелегко».

Працювали щодня з восьмої ранку, без вихідних і комендантських годин. Приблизно за місяць командою були закріплені небезпечні проривні напрямки — на Гостомель, Горенку, Пущу-Водицю.

«Оболонь ми укріпили повністю, — згадує Ігор Райков. — Також площу Шевченка та Окружну. Робили блокпости, ДОТи, «змійки» і загородження, бліндажі закопували. У напрямку до Вишгорода, на Водогін (селище в Оболонському районі Києва. — Прим. ред.), Петрівку, «трикутник» від Ірпеня до Вишгорода і до Рибальського острова. Робота це така: вранці береш участь як організатор, далі весь день на телефоні, а паралельно сам стропаєш, возиш блоки на маніпуляторі, хтось кранівником із твоїх знайомих працює, потім ти — і так до вечора».

«Як людина, яка звикла досягати результату, я розумів – мені потрібно скоріше брати участь в досягненні перемоги»

Ігор Райков пригадує цікавий епізод: під час укріплення одного з блокпостів вони випадково зустрілися з Андрієм Вавришем (засновник і керівник компанії SAGA Development. — Прим. ред.) та разом складали блоки для захисної споруди. Після цього в середині березня він зателефонував Райкову і запропонував об’єднати зусилля з фортифікації інших частин Київщини.

Підприємець згадує: ворог підходив із боку Броварів і Борисполя, почався натиск. За дорогою, яка з’єднує Бориспіль і Бровари, із кількома невеликими населеними пунктами, розташованими поруч, уже були росіяни: «Ми з Андрієм Вавришем почали укріплювати цей східний напрямок. Чули не тільки мінометні обстріли чи РСЗВ, але й стрілецькі бої, стрілецьку зброю, дуже близько. Фортифікація цих районів була логічною, після того, як Київ був уже укріплений. Ми відчули, що є умовний тил, і можна трошки висунутися і ще допомогти нашим військовим, — продовжує розповідь Райков, — тоді ми ще не знали, що вони (росіяни. — Прим. ред.) втечуть.

Нам треба було потроху їх відштовхувати від міста. Вже в другій половині березня на Оболонь припадало десь 50% нашої роботи, а іншу половину займала та окружна дорога від Броварів, від Троєщини до Борисполя. І трошечки Обухів і Васильків, допомагали військовим там закріплюватися».

Так пройшли перші місяці війни.

«Хартія», Харків, Еней

Ще в перші дні війни Ігор Райков звернувся до Оболонського військкомату та місцевої тероборони, з якою вони пізніше співпрацювали. Його додали в списки, але призивати на службу не поспішали. Попри те, що він регулярно нагадував про себе й одного разу отримав повістку з відкритою датою, настоявши на своєму. Скоріше за все, так сталося через величезне завантаження відомчих установ у перші місяці війни та той факт, що Райков був зареєстрований в іншому місті й не мав військового досвіду.

Сам він згадує про це так: «Я їх прекрасно розумію, вони не хотіли витрачати час, адже я не мав необхідних документів. Треба було в умовах війни робити запити за місцем прописки тощо. Але це й добрий знак — він означає, що в Україні і тоді, і пізніше вистачило захисників із більшою військовою кваліфікацією, ніж мав я на той момент, і знайти бажаючих не було важко».

У цей же час Ігор Райков проходить курси підготовки для цивільних у Солом’янському ТРО з тактичної медицини, вогневої й тактичної підготовки.

У квітні підприємця все більше починає цікавити тема відновлення й відбудови, він відвідує звільнені від окупантів населені пункти, щоб на власні очі побачити масштаби пошкоджень, зрозуміти, які алгоритми обліку та відшкодування необхідні. Військкомат продовжував мовчати, і, можливо, далі Райков ще глибше занурився б у тему відбудови, але склалося інакше.

Протягом місяців Райков спілкувався із Всеволодом Кожемяком — відомим українським бізнесменом, благодійником і волонтером, нині — командиром ДФТГ «Хартія». Він неодноразово запрошував Райкова приєднатися до їхнього добровольчого підрозділу і приїхати на Харківщину. Врешті, коли прийшло розуміння, що Київщина у відносній безпеці, так і сталося.

Є іще одна аргументація, про яку розповів нам Ігор Райков: «На самому початку війни я самостійно порахував ВВП. Провів опитування серед відомих мені бізнесменів і знайомих. І зрозумів, що падіння становить десь 50–55%, а будівельна галузь та інвестиції у квартири особливо пов’язані з ВВП. Продажі збільшуються тільки тоді, коли збільшується ВВП. Я усвідомив, що поки йде війна — він буде падати. Як людина, яка звикла досягати результату, я розумів: мені потрібно скоріше брати участь у досягненні перемоги, в завершенні війни. В стабілізації ВВП і початку його зростання. Оце така проста примітивна економічна задача у мене як підприємця».

Зараз Ігор Райков відповідає за логістику у своєму підрозділі. Це складний, комплексний військовий менеджмент, до якого належать логістика організації фортифікацій і ліній оборони, особового складу, евакуації поранених і полонених, зламаної та трофейної техніки та інше. Також у якості другої спеціальності він отримує кваліфікацію оператора БПЛА.

Про трофейну техніку Ігор Райков розповів бувальщину: «Якось ми затрофеїли танк, дві «Нони» (тип самохідної артилерійської гармати. — Прим. ред.) та три МТ-ЛБ. Ми про них кажемо — «металеби», на відміну від росіян, які називають їх «мотолигами». Була задача евакуювати цю техніку із «сірої» зони. Дві одиниці згоріли під час нашого обстрілу, а в одної зламалася гусянка. Йшли дощі, і вона залишилася в балці.

«Металебу» ми евакуйовували буквально за 500 метрів від позицій росіян. Вони тимчасово відкотилися назад і чекали слушної нагоди її забрати. У нас було своєрідне змагання — ми чи вони, і так сталося, що нам вдалося. Потім ми її відремонтували і подарували одному з підрозділів, який звільняв Харківщину. Ця техніка була використана під час контрнаступу. Такі дуже дорогі спогади».

Щодо позивного «Еней» — про нього теж знайшлася історія. Ігор Райков розповідає, що досить довго не міг обрати собі позивний, і як людина ще недавно цивільна, бізнесмен, не бачив у ньому особливої необхідності. Проте правила є правила, nom-de-guerre потрібен кожному бійцю, це і військова традиція, і безпека. Командир уже хотів сам розпорядитися його долею, і Ігор Райков ризикував стати «Будівельником» або «Строїтелем», яких в українському війську дуже багато.

Ідея для псевдо прийшла від знайомого, один із добрих друзів девелопера, який теж несе службу, обрав собі в якості позивного ім’я з твору Шевченка — Гамалія. Це сподобалося Ігорю Райкову, і він також знайшов позивний, пов’язаний із рідною літературою. «Я згадав Котляревського і його Енеїду, твір про Енея, інтерпретацію поеми Вергілія, переосмислену на український манер. У ній головний герой рятує козаччину. Ну, думаю, — це 10 із 10, потрібно брати», — пояснює Райков.

Уже більше ніж пів року Ігор Райков несе службу на Харківщині в складі «Хартії». За цей час він зрозумів, що відсутність військової спеціальності чи досвіду — не обмеження для служби, набагато важливіша мотивація. Тільки-но приєднався до ДФТГ, то пройшов курс тренувань для молодих бійців, відточує навички і постійно бачить побратимів і бійців бригади, які теж прийшли у військо з мирного життя та зараз демонструють високий рівень професіоналізму. У «Хартії» надають великого значення підготовці, відпрацюванню рухів, стрільбам із різних видів зброї.

«Ми маємо досвід. Ця підготовка дуже сильно допомагає рятувати життя. І не потрапляти у халепу»

Добровольчий підрозділ «Хартія» брав безпосередню участь у звільненні від ворога півночі Харківщини. «Ми стояли на ділянці біля Руської Лозової, за нею розташований ліс, а за лісом — населені пункти Великі та Малі Проходи, і там були росіяни. Ліс приблизно до середини контролювали ми, в іншій частині лісу були вони», — згадує Райков.

Ігор став одним із 2000 захисників, нагороджених пам’ятною медаллю «За оборону міста Харків». Ми не могли не запитати, якими він бачить Харків і Харківщину зараз, чи повертаються туди життя й комфорт для мешканців у звичному нам довоєнному вигляді, яке враження на нього справили міста. За іронією, навесні Райков не дуже прагнув служити на Харківщині, вважав це нелогічним. Каже: «Я бачив це так, що звільнятиму Херсонщину чи Запоріжжя, тому що я звідти родом. Або ж, якщо призовуть, то поїду туди, куди розподілять. Тому на запрошення до «Хартії» відповідав, що «я тут у Києві, фортифікую, прикріплений до військкомату, чекаю від нього відповіді та розмірковую про відбудову».

Його уявлення про Харків згодом змінилися.

Ігор Райков: «Я по-іншому побачив Харків. Для мене це велике відкриття було, я частково закохався в нього»

«Харків зараз — це чудове місто. Я взагалі не очікував, що він такий, — розповідає Райков. — До війни я був у місті кілька разів, читав лекції на запрошення архітектора Олега Дроздова. Та одного разу у 2015 році, ще був живий Кернес. Це взагалі інша атмосфера була, пам’ятаю, тільки зробили парк Горького. Ми приїхали туди, діти побігли по газонах, і там були охоронці, які зганяли їх із цих газонів. Бо траву навіщось там висадили, але не можна було бігати по ній. Це взагалі нонсенс. На жаль, саме таким я запам’ятав Харків — якимось радянським, із пережитками, це було не дуже приємне відчуття.

Знову я приїхав у місто вже під час війни. І побачив Харків як місто з великою історією, дуже потужним, справжнім, сильним. Відчув його дух і згадав часи, коли він був більшим за розмірами та кількістю населення за Київ. Ідучи Харковом, сьогодні ти бачиш будівлі, архітектуру, яка нагадує про Лондон, — у Києві таких будинків немає! Дуже багато було знищено під час Другої світової, але радянська армія менше пошкодила Харків, і сьогодні ти можеш вивчати цю архітектуру».

Райков із захопленням розповідає, як це нове бачення Харкова стало для нього великим відкриттям. «Я закохався в Харків, пообіцяв дружині: коли закінчиться війна, обов’язково провезу родину Харковом і покажу, який він чудовий».

Еней розповідає: коли приїхав туди весною, Харків був майже містом-примарою, порожнім, ані машин, ані пішоходів. Тільки деінде можна було побачити зелені автівки військових, які проїжджали містом і роз’їжджалися ділянками фронту. Сьогодні Харків залишається фронтовим містом, але сюди повернулися цивільні, дуже багато людей. Відкриті деякі кафе, на вулицях навіть почали з’являтися дорожні корки. В місті можна знов побачити і хіпстерів, і дорогі авто — воно живе.

Але російські ракети залишаються величезною проблемою, в ясну погоду з високих поверхів видно, як вони здіймаються в повітря з білгородської області. Відстань дуже коротка, зліт ракет можна розгледіти. Долітають вони за одну-три хвилини. росіяни продовжують бомбити український Харків, знаючи, скільки мирних, цивільних людей там перебуває.

Ми запитали в Ігоря Райкова, чи залишатиметься він далі на Харківщині. Зараз «Хартія» задіяна в закріпленні нових позицій на лінії фронту, що змінилася.

«Ще одна велика річ, якою я захопився і яку ми розвиваємо, — аеророзвідка. У нас гарний досвід, ми відпрацьовували його для всіх підрозділів, у яких знаходилися в бойовому підпорядкуванні. Чудово себе показали на Харківщині, нас добре знають і дають різні літальні безпілотні апарати. Ми підвищуємо свій фах, збільшуємо команду. Розуміємо, що це дуже тонка експертність, тому я, зокрема, вирішив підвищити кваліфікацію, щоб займатися цим, окрім уже наявних обов’язків. До цього часу у нас були переважно оборонні бої, зараз — наступальні. В оборонних боях потрібні навички з фортифікації, евакуації та інші, в наступальних — якісна розвідка й ударні сили. Тому бачу сенс у цьому, і це займатиме велику частину часу. Проте не знімає тих організаційних задач, які вже були поставлені командиром», — зазначає Райков.

На війні можна зустріти дуже різних людей, об’єднаних любов’ю до своєї країни

У «Хартії», окрім уже згаданого нами командира Всеволода Кожемяка, несуть службу письменник Сергій Жадан, відомий харківський стріт-арт художник Гамлет Зінківський, тенісист Сергій Стаховський, підприємець Ярослав Маркевич, політик Роман Семенуха.

Ми запитали Ігоря Райкова, чи допомагає йому якимось чином ця певна впізнаваність, медійність, чи навпаки, заважає. За його словами, кожен із побратимів привносить щось у підрозділ, багато людей допомагають власними коштами, це стає можливим зокрема й за рахунок медійності, дозволяє мати нормальне забезпечення, здійснювати підготовку.

«Хоча все одно весь час чогось не вистачає — такі реалії», — жартує Ігор Райков.

«Допомагає в цьому разі не тільки медійність, а й репутація. Якщо в тебе репутація так собі, то хто тобі буде допомагати? В моєму випадку всі знають, що я все проконтролюю і буде добре. Маю менеджерський досвід, знаю, як раціонально використовувати ресурси, дуже по краплинці всього роблю, щоб ще і запас залишався. Хтось допомагає грошима, хтось чимось іншим: купують нам одяг, хтось також дає паливо тощо. Бо ми — добровольчий підрозділ і повністю на самозабезпеченні. Нам довіряють, бо знають: усе буде витрачено за цільовим призначенням і ні копійки не піде повз».

«Спільнота» та «Світогляд»

Хочеться ще раз насититися мирною енергією і пригадати, якими подіями був наповнений рік Ігоря Райкова до війни. Найяскравішим етапом можна вважати створення власної девелоперської компанії, яка отримала назву «Спільнота». Назву, досить нехарактерну для ринку нерухомості, де панує вагомий, фундаментальний неймінг на кшталт конструкцій із «трест» «буд» і «констракшен». Про те, як саме вона була обрана, розповімо далі.

Ігор Райков мав продуктивну кар’єру в SAGA Development, де обіймав посаду директора з виробництва. Завершити співробітництво такого рівня — не найлегший вибір. Підприємець пригадує: «Ще на самому початку в спілкуванні з керівником SAGA Development Андрієм Валентиновичем Вавришем я був відвертим і поділився думкою: я бізнесмен і йду до створення власної компанії, одного дня це станеться. Казати такі речі власному керівникові на початку співробітництва — річ досить смілива, навіть, я б сказав, ризикована. Він запропонував мені фронт робіт у компанії, і це нагадувало швидкісний ліфт на терасу пентхауса, замість того, щоб підійматися по сходах на 25-й поверх. За поставленим рівнем викликів я розумів — це саме той квиток, який я маю придбати, інших варіантів немає».

У 2021 році прийшло розуміння, що час створювати власну компанію настав. «Я відчував, що готовий до цього і за досвідом, і за іншими показниками. Що дуже багато думаю про свою ідею, вона горить — і або вона перегорить, якщо я її зараз не реалізую, або перегорю я, і це погана ідея, тому що менеджер повинен бути ефективним», — пригадує свій тодішній стан Райков.

Восени за завчасною домовленістю Ігор Райков завершив етап кар’єри, пов’язаний із SAGA, зберігши добрі зв’язки та стосунки з колегами та партнерами. Розпочалася ера «Спільноти» — власної бізнесової «дитини» підприємця.

«Ніщо не може зупинити ідею, час якої настав»

Райков довго міркував над тим, якою має бути назва компанії, не хотілося загубитися за класичними та стандартизованими іменами. За його словами, консервативний неймінг, який передавав відчуття монолітності, ваги, був поширений у 16-му–17-му роках, коли і створювалися багато компаній на українському ринку нерухомості. Підприємець відчував: цього разу потрібне щось інше.

«Я вже досить довго шукав назву, коли вийшла книжка видавництва CANactions (некомерційна освітня платформа, яку заснували український архітектор Віктор Зотов і швейцарський урбаніст Урс Томанн. — Прим. ред.) «Усім потрібне житло. Справедливе, соціальне, доступне» про виставку соціального житла в Німеччині, — розповідає Райков. — Я почав її читати, на одній зі сторінок була розповідь про соціальне житло і про його зв’язок зі спільнотою. Як житло пливало на формування спільноти. Коли побачив слово «спільнота», зрозумів — це те, що я шукав».

Ігор продовжує розповідь: «Ще раніше я створив невеличку презентацію на п’ять слайдів у Keynote. Якою має бути компанія, чим вона має займатися, в яких локаціях і якого масштабу мають бути проєкти. Написав у ній назву — Spilnota Development, зрозумів, що обраний мною напрям — це соціальний урбан-девелопмент. Те, що сьогодні робить SAGA, або, наприклад, можна згадати такі проєкти, як «Файна Таун» чи Unit.City, — це круто, але доволі дорого. Це продукт для окремої категорії людей, які мають певний ресурс. Я мав кілька знайомих, які б дуже хотіли придбати нове житло, наприклад, у «Рибальському», але не змогли собі його дозволити. Вони отримали стрес, купуючи «стіни» в іншому житловому комплексі, тому що не відчули цієї емоції дому й побачили навколо майже гетто.

Я розумів, від яких речей можна відмовитися та як відділити суттєве й те, що не впливає на якість життя людей у будинку, залишаючи важливі переваги. Як дати можливість достойного житла людям, які не хочуть жити в мурашниках і не можуть дозволити собі дуже якісні, але коштовні проєкти. Не конкуруючи в цьому із SAGA Development або такою категорією, як, наприклад, Stolitsa Group. Першим, кому я показав цю презентацію, був мій роботодавець Андрій Вавриш, він мене, умовно кажучи, благословив. Можливо, зі сторони це видається дивним, але такі розмови погано можуть сприйматися тільки якщо співрозмовники — дві незрілі людини. Ми — досить соціально та морально зрілі особистості, тож нормально поспілкувалися».

Пізніше, після подальшої роботи над неймінгом та брендингом для компанії, який виконала агенція «BelkaStrelka», закріпилася кінцева лаконічна назва «Спільнота» та слоган: «Девелопер нової генерації». Менторську підтримку Ігореві Райкову також надавав Андрій Федорів (Fedoriv Marketing Agency), якому назва дуже припала до душі. Саме він порадив відмовитися від латиниці й писати її рідною мовою.

«Люди, які виросли в сучасній Україні – покоління незалежних»

«Усе це відбувалося в 30-ту річницю Незалежності України, мені тоді було 34. Я відчуваю, наскільки ми відрізняємося від тих, хто вийшов із Радянського Союзу, від їхнього розуміння продукту й ринку. Серед них багато класних людей і спеціалістів, проте ми різні.

Ці люди, які виросли в сучасній Україні, — я називаю їх поколінням незалежних. Вони свідомі, вони українізовані, і це сталося ще до вторгнення, тому що зараз це вже взагалі такий «вірусний» тренд. Слово «генерація» має для нас великий зміст», — розповідає Райков.

Спойлер: швидше за все, саме таку назву отримає один із наступних проєктів «Спільноти».

БФК «Світогляд» на Оболоні — флагманський проєкт у класі «бізнес» девелоперської компанії Ігоря Райкова, його автором став архітектор Роман Сляднєв. Назву також обрано не випадково: комплекс розташований майже в гавані, локація обіцяє чудові краєвиди. Також у проєкті використаний архітектурний прийом, який передбачає зміну ритміки фасадів та ширини й висоти віконниць кожні чотири поверхи — від стандартних до збільшених і панорамного скління.

Ігор Райков ділиться деталями: «Кожна квартира матиме свою терасу чи балкон із глибиною не меншою за 1,8 м. Цей метр вісімдесят взявся з книжки Крістофера Александера «Як будувати на віки. Архітектура поза часом», яка перевернула мій особистий світогляд і розуміння ринку. Це інституційна книга. Вона ламає всі усталені стереотипи в голові, дає тобі знання про середовище й простір. Як його робити саме корисним для людини, і це не про колір шпалер, умовно, а про планування і про створення умов. Саме в цій книзі і є думка, що всі простори глибиною менше за 1,8 м людина не може використовувати раціонально та не сприймає за достатні».

«Світогляд — багатопланове поняття. Це і перспектива, яку ти можеш побачити. Це і особистий світогляд, світогляд того колективу, спільноти, яка сформувалася в будинку. Молоді, незалежні — це наша цільова аудиторія, люди-селфмейкери різних професій, менеджери середньої ланки, програмісти, венчурні капіталісти чи тіктокери — неважливо. Люди, які самі себе створили, з українським незалежним, націоналістичним, у хорошому плані, стрижнем. Я сам став таким, ярим націоналістом, бо зрозумів: то єдина панацея, яка рятує нас від радянського совка і від імперіалістичного минулого. Все те, що об’єднує всіх у цьому будинку, просторі — це і є світогляд і спільнота. Отака історія про нас і нашу назву», — підсумовує девелопер.

Незважаючи на те, що війна триває, і процеси на українському ринку нерухомості сильно сповільнилися, для відновлення активних робіт над SVITOGLYAD’ом Ігор Райков називає терміни, не пізніші за весну 2023-го року, і має певність, що до цього часу ситуація точно поліпшиться. Українське військо здолає ворога, а девелопери та бізнес почнуть відновлювати економічний фронт і брати участь у створенні комфортного середовища для українців.

 

Відбудова, кошти, перспективи

Визначення алгоритмів, які можна було б використовувати для відбудови країни, почало цікавити Ігоря Райкова ще у квітні. Щоб побачити все на власні очі, а не на фото, він проїхав вулицями звільнених від окупації Бучі, Бородянки, Ірпеня, відвідав Харків, завозячи туди гуманітарну допомогу, побував у Тростянці й Охтирці.

«Не доїхав я тільки в Чернігів, — розповідає Райков, — з усього, що побачив, зробив два висновки: по-перше, що разом із Маріуполем та іншими містами, де все дуже погано, на щастя, є й такі, де пошкоджень не так багато. По-друге, що масштаб, обсяг руйнувань у межах країни великий, і війна продовжується. Тоді наближалося дев’яте травня, всі ці події. Ми розуміли, що незабаром розпочнеться битва за Схід».

Ігор Райков: «Людям, які мають пошкоджене житло або втратили його, треба дати в руки компенсуючий механізм, зрозумілий інструмент і варіанти. Держава в цьому має виконувати сервісну роль»

«Я брав участь у кількох національних марафонах, останній раз це було, здається, у червні. Там я висловлював думки, що і як варто було б робити. Але тут мені заважає overqualification, є в ейчарів такий термін — перекваліфікація. В цьому випадку великий досвід робить мене overqualified. Коли я чую вислови, наприклад, що хтось за шість місяців збудує нові будинки й туди заселить людей… Та тільки проєктування шість місяців триває! Отримання технічних умов, під’єднання інженерних мереж, геологія, обстеження тощо. Я ж навчаю цьому в Школі на наших курсах — яким має бути цей алгоритм.

У SAGA, а це компанія з дуже складним і різноманітним портфелем проєктів, яка динамічно зростає, я керував виробництвом проєктів. Не цеглин чи ще чогось. Моєю задачею було все систематизувати, щоб все одночасно, за планом працювало: коли були ковідні проблеми або падіння продажів — це великі виклики. Тому, коли я чую щось про шість місяців або про те, що побудують на всіх багато модульних містечок, розумію: або ці люди просто використовують тему для хайпу, або ж вони несвідомі, некомпетентні», — констатує девелопер.

Видається, що в пошуку оптимальних рішень ще чимало не поставлених державою запитань

На думку Ігоря Райкова, ніхто серйозно не задавався питанням міграції, забезпечення робочими місцями. Кількістю квартир, яка була вже збудована за вісім років зростання ринку з 2014-го року, а також кількістю орендного житла, яке сьогодні стоїть порожнє, бо люди поїхали.

«З України до Європи виїхали п’ять мільйонів, ще два мільйони людей насильно забрано до росії з окупованих територій. Велика кількість житла наразі порожня, тобто потрібен простий механізм, який дозволив би тимчасово забезпечити людей житлом. Тотальну відбудову, створення цих «міст-садів», про яке багато людей говорять, — ми це будемо робити вже після перемоги, — продовжує думку Райков, — усе це я відчув у квітні, коли поспілкувався з деякими представниками іноземних інвестиційних фондів. Вони пропонували свою участь, але це здебільшого стосувалося західної частини країни. Наприклад, кілька логістичних центрів у Закарпатті або, скажімо, на Львівщині можна побудувати, якщо це дуже вигідний проєкт, а все інше — давайте вже після перемоги».

«Я зрозумів, що наразі у нас, у держави точно немає коштів, бо є головна надзадача — це перемога. Якщо кошти будуть витрачені кудись іще, це буде дуже дивно. Їх потрібно вкладати в оборону й військо, все інше тільки затягуватиме час і збільшуватиме для нас кількість втрат. Головне — перемога. Її, цю надзадачу, точно всі зрозуміють — і ті українці, що втратили житло, також. Якщо їм дати в руки компенсуючий механізм, зрозумілий інструмент, то вони приймуть варіант, що рік чи два потрібно зачекати, а потім буде перемога й відбудова домівок. Держава в цьому разі має виконувати сервісну роль, сказати: «Дивіться, ми як сервіс компенсуємо зараз оце, а пізніше буде оце».

Якщо говорити про квартиру, держава може підібрати варіанти, зробити обчислення тощо, — пояснює Ігор Райков, — готуючись до розмови з вами, я проглядав свої тодішні пропозиції й побачив, що вони так само актуальні сьогодні. Я пропонував залучити внутрішні резерви ринку, внутрішні кошти, які зараз у людей знаходяться, пропонував певні механізми й навіть почав із деякими фінансистами їх опрацьовувати. У намірах ми об’єдналися з Андрієм Мімою — співзасновником ЛУН, підготували та презентували пропозиції, але вони не отримали відгуку у законотворців. Я не бачу якихось сталих кроків.

Зараз запускають іпотечну програму для військових, вона має оживити ринок, але з ринком відновлення ситуація більш незрозуміла. Досі не прийнято закон, за яким мають бути здійснені компенсації, навіть коли він буде прийнятий, відкрите питання — з чого будуть компенсувати».

Ігор Райков: «Закінчення війни – це як щеплення; раз, і всі скажуть: давайте будувати сучасний класний дизайн»

На думку підприємця, сьогодні абсолютно не потрібні популістичні рішення, натомість потрібні рішення технократичні. Чесне визнання, що саме може бути надане державою швидко, а що пізніше. Які можливі компенсуючі інструменти в той час, коли всі державні кошти спрямовані на перемогу. Поки держава цього не сказала. Наразі вона декларує: «ми зараз це компенсуємо», та немає ані компенсації, ані інструменту.

Також девелопер поділився з редакцією Pragmatika цікавим кейсом відновлення будинку на вулиці Богатирській у Києві, якій постраждав від російської артилерії в березні 2022 року.

«Ще перебуваючи в Києві, я хотів допомогти у відновленні і взяв на себе, певним чином, цю особисту місію. Під час того, як ми нашим штабом виконували фортифікацію, ми познайомилися з головою Оболонської адміністрації Кирилом Фесиком, це класний молодий професіонал, який ламає всі консервативні стереотипи про начальників і можновладців. Я запропонував допомогу у відновленні пошкодженої дев’ятиповерхівки на Оболоні. Запевнив, що ми виконаємо необхідні обстеження, допоможемо запроєктувати, щоб усе необхідне було готове до моменту відбудови. Можливо, навіть зберемо підрядників, які готові будуть долучитися на волонтерській основі та виконати ремонт у будинку.

Пізніше до процесу долучилася КМДА, і вони почали все робити тільки через свої комунальні підприємства. Тому ми зробили тільки те, що могли в такій ситуації — проавансували обстеження руйнацій всього будинку, заплативши за нього власні кошти, порекомендували декількох генеральних проєктувальників. До речі, один із них потім і працював із цим будинком, виконавши проєктування майже за собівартістю. Він також волонтер — і він, і колеги, архітектори-інженери, відчували необхідність допомогти з відновленням», — розповідає Ігор Райков.

«Отже, — продовжує Ігор, — від глобальної місії ми спустилися до конкретної соціальної. Сьогодні цей будинок є першим, що має найбільший прогрес у відновленні. І я впевнений, що саме це швидке обстеження та проєктування, за яке ми заплатили свої кошти як донатори, волонтери, і стало тією цеглинкою, запорукою успіху. Бо в той час місто і держава не могли знайти кошти на ці підготовчі роботи, а з них усе починається. Ми знайшли і кошти, і експертів — і той будинок почали ремонтувати».

 

Ще кілька інсайтів від Ігоря Райкова у форматі «питання-відповідь»

PRAGMATIKA.MEDIA: Як зараз працює Школа професійного девелопменту, чи вдається зберігати графік занять, залученість студентів до навчання?

Ігор Райков: Навчальна програма триває, також ми набираємо наступний потік. Зміни є — ми перейшли з офлайну в онлайн. До війни я був противником онлайнових програм, бо вони не дають того нетворкінгу, можливості поділитися експертизою в такому обсязі, як це можливо офлайн.

Навіть під час карантину ми намагалися не переходити в онлайн, щоб не втратити цієї крафтової штуки. Наші слухачі — підприємці, коли вони працюють над кейсами, то створюють структуру в групах. Часто під час навчання вони зав’язували бізнесові зв’язки і створювали компанії, спільні проєкти, спільні інвестиції. Навчатися до нас приїжджали девелопери з Грузії, Казахстану, інших країн, бо в них такого продукту не було. Є досить багато слухачів, які отримали ступінь МВA у КMBS (Києво-Могилянська бізнес-школа. — Прим. ред.), і давали оцінку, що наш диплом і МВА — це два співставні дипломи, але з різною специфікою.

Ми розбирали реалізовані кейси, їх у рамках програми я давав особисто. Наприклад, коли шукав для себе ділянки, щоб зайти у три проєкти, то буквально руками перебрав 56 різних пропозицій на ринку, і для кожної робив аудит, розрахунки, бізнес-модель, ставив умовний об’єм на цю ділянку, з функціями та квартирографією тощо. Легалізація права будівництва, оформлення, зміна цільового призначення… Такі кейси завжди інтегровані в наше навчання. Підприємці, які в нас навчаються, за підтримки архітекторів і т’юторів виїжджали на ділянку, аналізували документи, ринок, вартість маркетингу, створювали архітектурну концепцію в рамках програми.

Але зараз війна, тому ми організували навчання у формі більш коротких модулів у форматі онлайн. Також разом з одним із наших студентів запустили програму про проведення обстежень зруйнованих будівель для відновлення, щоб архітектори могли знайомитися із цією специфікою й обстежувати. Бо зрозуміли, що не вистачає кваліфікованих обстежувачів зруйнованих об’єктів.

Над школою зараз інтенсивно працює моя команда. Вони дуже класно роблять це без мене, звичайно, погоджуючи всі ключові питання. Мене це дуже радує, і я спокійно можу робити свої військові справи.

P.M.: Ми неодноразово згадували про важливість ресурсів, коштів для відновлення країни та впровадження механізмів після перемоги. Чи буде їх достатньо після закінчення війни, на вашу думку?

І. Р.: Вони будуть. Після перемоги в нас буде просто клондайк ресурсів, я вірю в те, що ми будемо великим будівельним і відновлювальним проєктом у Європі. По-друге — дохідність, яку давала наша країна в девелопменті до війни, була нереальною, порівняно з європейськими країнами. Ми допомагали реалізовувати девелоперські проєкти за кордоном, є такий досвід. Дохідності, яку можна отримати в Україні, в Європі давно немає, і це розуміють європейські інвестори. Для співробітництва їм потрібна правова держава, безпечна з боку сусіда, якщо ці умови будуть — у нас буде нормальне співробітництво. Після перемоги прийде багато коштів, я не просто вірю в це, я в цьому впевнений.

P.M.: Із відбудовою великих міст усе більш-менш зрозуміло — вони на слуху, в них є чимало того, що може привабити інвесторів. Як ситуація може розвиватися в малих містах і селищах? Наприклад, в індустріальних містечках, які нині втратили можливість цього вектора розвитку і зазнали руйнувань. Як знаходити для них нові сценарії? Чи не ризикують вони стати схожими на пейзажі з гри S.T.A.L.K.E.R?

І. Р.: Індустріальні пострадянські міста, скоріше за все, не відновляться в колишньому форматі. І не тільки їхня індустріальна частина. Я маю на увазі параметри кількості населення, бізнесу, який вів свою активність, прив’язаний до містоутворюючих підприємств. Так, останні десятиліття вони були розвинені за рахунок цієї радянської епохи. Але ця епоха пішла. Ця війна забирає багато життів, на жаль, але вона і стирає ту епоху, яка нав’язувалася нам останнє століття. Ці міста повернуться до свого попереднього стану, який вони мали до індустріалізації, самі стануть функціональними. Зрозуміло, що не зараз — для цього потрібен час і економіка. Передусім — державна програма підтримки таких населених пунктів. Тобто держава має зрозуміти, як грошима підтримати муніципалітети, як грошима створити робочі місця, і після цього міста почнуть жити.

Я бачив це на прикладі Харкова, як швидко починають оговтуватися малі бізнеси, кафе, магазини, сервіси тощо. Летять ракети, немає роботи — що робити в тому місті? А харків’яни повертаються. Більшість харківських підприємств — 90–95%, незважаючи на те, що це велике місто, взагалі не працюють, відсотків 15–20 із них розбиті. Середнє підприємництво, заклади харчування, сервіси — це така база, остов, на який все інше буде потроху нанизуватися. Воно тягне містян до міста, формує це бізнесове середовище.

Зовсім маленькі міста, села — наприклад, є ж і зовсім маленькі населені пункти, які постраждали, — можливо, перестануть існувати. Потрібна програма підтримки й розвитку таких міст, тоді запуститься економічний цикл. Можливо, вона має бути розпочата під егідою ООН, ці 17 цілей сталого розвитку, які впроваджуватимуть зміни в цих містах. В ООН розуміють, як це робити, у великій кількості міст після катастроф і війн вони багато разів вирішували цю задачу, і в них точно є рецепти.

P.M.: Торкаючись теми здорових сценаріїв для міст, чи може війна перезавантажити наше ставлення до містобудування? Чи зможемо ми, образно кажучи, «з лимонів зробити лимонад», переглянувши певні речі в організації, функціях міста?

І. Р.: Я багато думав над цим питанням, готової відповіді немає. Зараз не бачу передумов для того, щоб війна змусила людей переосмислити якість життя та свого існування в місті, але… Вихідне питання — для чого взагалі місто? І це питання не пов’язане з війною. Місто — це сервіс, воно для людини, пішохідне, зрозуміле, як 15-хвилинне місто в Парижі, людина в ньому першочергова. В нашій моделі, яка є зараз, людина для міста: вона повинна приїхати, щось робити, стати його елементом. Зміни насамперед повинні відбуватися на рівні державних і муніципальних програм, державної підтримки.

Тобто спочатку змінюються муніципалітети, і вони змінюють квартали, далі містяни бачать ці зміни, починають учитися більш якісно споживати місто. Бо сьогодні вони звикли споживати, наприклад, оці корки. В Києві все запарковане. Або оці дивні рішення, як евакуація автівок, які не дали нічого натомість. На цьому просто заробляє приватне підприємство, яке зайшло на ринок. Із логікою паркування і пріоритетом пішохода над автомобілем нічого не відбувається.

«Я сподіваюся, що разом з інвестиціями прийдуть і ментори, які допоможуть і нашій державі, і муніципальній владі переосмислити міста, і в них не буде вибору»

Друге — тільки розвиток муніципалітетів і містян, тільки освіта. Я сподіваюся, що із цих п’яти мільйонів українців, які зараз у Європі, 3,5–4 мільйони точно повернуться. Це дружини, родини тих чоловіків, які тут залишилися, і тих, які воюють. Я дуже сподіваюся, що вони той досвід зможуть привезти сюди. І ми вже не будемо виглядати окремими аксакалами, які пропонують: а давайте без парканчиків, а давайте ще щось, і натикаються на хвилю нерозуміння.

Але, як то кажуть, не святі горшки ліплять. Наприклад, узяти за приклад місто Осло, яке я дуже люблю. Це взагалі інший рівень ставлення містян до міста й міста до містян, на рівні вище, ніж усе, що існує. Там пішохід — цар звірів, неважливо, ідеш ти на червоний чи зелений, тебе все одно пропустять. Більшість людей ходять на роботу або у справах пішки. Споживаючи місто під час прогулянки, вони стають щасливішими, спілкуються, бачать і відчувають місто своїм. Це взагалі інша логіка. Коли бачиш ці перебудовані квартали і райони, розумієш, що тригером цих змін виступила муніципальна влада. Зрозуміло, що за тими змінами стоять і нафтодолари. У Норвегії з’явилися кошти, ними розумно скористалися й перебудували повністю всю державу, зрозуміли, як це робити якісно. У нас такою можливістю будуть ті інвестиції, які прийдуть. Я сподіваюся, що разом із ними прийдуть і ментори, які допоможуть і нашій державі, і муніципальній владі переосмислити міста, і в них не буде вибору.

Можливо, цей рух до змін одночасно відбуватиметься і зверху, і знизу. З одного боку, люди, які повернуться, з іншого — інвестиції й ментори, які прийдуть. Я в це вірю, бо бачив в Осло картинки того, що там відбувалося в 60-х–70-х роках. Місто було заіндустріалізоване й заавтомобілізоване — це те, що в нас зараз, насправді. Потім почалися зміни, закривали і зносили фабрики, виносили цілі гілки залізничних шляхів і замість них будували комфортне сучасне середовище, це зайняло десь 30 років. Нам теж буде потрібен час, але, я думаю, після війни це буде легше робити. Ми легше будемо ставитися до цих трансформацій.

«Зміни від нас із вами залежать, і ми можемо впливати на своєму рівні. Це як камінець у воду — ти кинув його, і кола розходяться, розходяться. Коли таких «камінців» буде багато, настане необхідність упровадження цих змін»

P.M.: Людство, соціум, креатори реагують на кризи та війни комплексно, зокрема з’являються нові тренди. В якості прикладу можна згадати післявоєнний дизайн. На вашу думку, чи стикнемося ми із чимось подібним на українському девелоперському ринку? Можливо, матимуть попит інакші підходи до проєктування будівель, із більшими вимогами до безпеки, бомбосховищами чи використанням протиударних матеріалів у будівництві. Менше прозорого скла — більше чогось міцного, що дає відчуття захищеності тощо.

І. Р.: Коли я відвідав декілька українських міст після звільнення — я вже згадував про це в нашій розмові — то побачив, що, на щастя, у нас немає тих глобальних руйнувань, із якими люди стикалися раніше. Наприклад, у Другу світову, коли ми дивимося у хроніках на знищену Варшаву, на Дрезден. На Антверпен, який також був зруйнований. Оце і була повоєнна відбудова — коли будували заново, практично з нуля та згарища. У нас такого переважно немає. Тому наша відбудова точно не буде такою, як це було тоді.

Про тяжіння до інших концептів або матеріалів — мені здається, це дуже імпульсно. Зараз, можливо, галузь і клієнтські очікування зазнають таких впливів, саме зараз. Але коли російська армія буде переможена, путін помре, а росія розвалиться — повірте, ці три фактори будуть вирішальними. Це як щеплення — раз, і всі скажуть: давайте будувати сучасний класний дизайн, без бункерів і бомбосховищ. Зараз у людей психологічна травма, і, звісно, хочеться чогось такого, як ви назвали, того, що дарує відчуття захисту й безпеки.

Але потім саме такі елементи вказуватимуть на те, що це наслідки отієї травми. Тобто спроєктоване та збудоване таким чином житло, будівлі будуть нагадувати людям про ту травму. Мені здається, ми не захочемо це бачити. Це приблизно те саме, коли я вам кажу: «Я не хочу бути у війську, я хочу бути підприємцем». Так і тут: людина не хоче жити в наслідках. Людина хоче жити в нормальному комфортному середовищі. Це норма — і на цьому ми маємо концентруватися.

 

 

Читайте також

Олександр Горбань: «Я 23 числа заснув ще архітектором, а 24-го прокинувся вже добровольцем»

Архітектори проти війни. Антон Целовальник — про мистецтво, яке знаходить тебе всюди, маленькі буксирчики в буремному морі й найсмачніші апельсини

Архітектори проти війни. Ольга Клейтман і її рідний Харків

Сергій Целовальник. Архітектор проти війни