Не відпускати схід. У пошуках кращого сценарію для складних регіонів

«Хай би де ви були на Сході, хай би яку будівлю бельгійців роздивлялися, ви точно зауважите одну прикмету: всі пізніші добудови до старих споруд ХІХ століття вже давно осипалися. Неважливо — радянські чи совково-українські. Ми все одно завжди будуємо «врємяночки»». Це цитата з пронизливої книги Олександра Михеда ««Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід», в якій автор зібрав колаж із думок і мрій вихідців із Донецька та Луганська.

Сьогодні пропорція вугілля та крові сильно змінилася, і настав час зробити нове зусилля для розуміння — чи придатна зона турбулентності для зведення чогось більш капітального, ніж «врємяночки»? Хороший привід оцінити ретроспективно, наскільки успішними були спроби розвитку деокупованих територій у період із 2014 по 2022 рік. Чого саме забракло, щоб перетворити їх на вітрину української самодостатньої держави: грошей, сил, бажання, часу? Які помилки не можна повторити, коли зброя замовкне, і чи можна займатися проєктуванням нового майбутнього для малих міст Сходу України вже сьогодні?

В’язкий, маревний степовий серпень, гіркий мед перестиглих абрикос-жерделів, гул шершнів, рукотворні гори-терикони, гіперболоїди вугільних копрів та закопчені труби. Чорний пил та проблемні люди. Дикий схід — терра інкогніта для вихідців із лялькових європейських Львова, Вінниці, Ужгорода, але він сповнений міфологем і потужних образів, що западають у душу.

Плани малих міст Донецької та Луганської областей — це розпластані промзони з метастазами, що проникають у селітебні райони. Міські маршрути безальтернативні, як коридорна система робочого гуртожитку: головна вулиця веде від площі до заводської прохідної з підворотами до шкіл і лікарень. Громадський електротранспорт — вид, що зникає. Загалом перші два десятиліття новітньої історії незалежної України для жителів східних регіонів сповнені відчутних матеріальних втрат: це зруйновані колись знамениті заводи, контактні мережі та рейки громадського електротранспорту, що розчинилися в пунктах прийому металобрухту, знищені пліснявою колекції бібліотек. Перманентна жалоба за регулярними жертвами техногенних катастроф — аварій у шахтах і на заводах.

Війна, яка розпочалася у 2014 році й занурила в небуття та стагнацію Донецьк і Луганськ, дала імпульс до розвитку та пожвавлення міст другого та третього плану: Слов’янська, Покровська, Добропілля, Краматорська, Бахмута, Рубіжного, Лисичанська, Сєвєродонецька, Маріуполя. Відвойована кров’ю територія набула цінності в очах навіть закоренілих песимістів, які в мирний час вважали повільне згасання депресивного регіону еволюційним перебігом історії. Ідея побудувати з відвойованих міст вітрину — на зло ворогам і на заздрість друзям — ще 2014-го лежала на поверхні.

Креативна палітра

Сцена міста — його вулиці. Першими, хто вирішив додати барв до монохромної палітри деокупованих міст, стали культурні менеджери з ініціативами соціокультурних проєктів, урбан-просторів, антикафе, вуличного арту, музичних і театральних фестів, артрезиденцій. Інтервенції зазвичай реалізовувалися за кошти міжнародних організацій, зокрема за кошти Європейського Союзу. Їхньою метою було не лише зруйнувати ментальну мапу стереотипів про український Схід, а й запропонувати місцевим жителям нові сценарії зайнятості, дозвілля та лайфстайлу загалом.

Активно проявили себе амбасадори програми «Код Міста», що спеціалізується на креативній економіці та створенні умов для сталого розвитку міст. Ця програма, яка реалізується в Україні в рамках проєкту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), орієнтована не лише на міста Донбасу, але саме тут, на Сході, ефект був максимально яскравим і виразним. Результат гри на контрастах.

Анастасія Пономарьова

Анастасія Пономарьова з Urban Curators досліджує міста східної України з 2015 року, коли вона приїхала до звільненого Слов’янська вивчати загальну урбаністичну ситуацію на запрошення організації «Арт-мобілізація». Спільно з Іриною Яковчук вона моніторила, де і як працюють і проводять дозвілля мешканці Слов’янська, виділяла безпечні, небезпечні (заміновані) міські зони та перспективні ареали.

«В мене, жительки Макіївки, ніколи не було уявлення про Донецький регіон як про гомогенний та населений проблемними людьми. Саме тому, коли виникла можливість долучитись до проєкту «Метамісто:Схід» та дослідити 6 міст регіону, я одразу погодилась. Проєкт охоплював 6 міст: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Костянтинівку, Добропілля, Маріуполь. Я в складі команди Urban Curators виконувала роль дослідниці, яка сканували місто та виявляла найбільш підхожі точки для акупунктурних архітектурних і дизайнерських ініціатив. Далі їх реалізовувала архітектурна студія Formografia, «Код Міста» та місцеві жителі.

Найвдаліші проєкти, на мій погляд, — це перетворення покинутого кінотеатру «Дружба» на центр міської культури та скейтингу в Лисичанську. Його саме реалізовувала Formografia разом із «Код Міста» та місцевими жителями. А також колаборація із командою DRUZI в Костянтинівці, де проводився The Most Fest, — музичний фестиваль на території покинутої промзони», — розповідає Анастасія.

Глобальною помилкою було б вважати цей процес однобічним імпортом нової європеїзованої української ідеї на ментально відсталий схід. Люди, які приїжджали на Донбас із місією культуртрегерства, раптово виявляли в типових коробках навчальних корпусів, занедбаних спортивних басейнах і холодних палацах культури скарби модерністських мозаїк, фресок, рельєфів і вітражів. А запорошені архіви місцевих краєзнавчих музеїв, виявляється, приховували разючі історії й артефакти.

«Дружба» — центр міської культури та скейтингу в Лисичанську.
Фото: Артем Галкін для Ukrainer. Фото надане «Код Міста»

Перетворення закинутого кінотеатру на громадський простір, Костянтинівка.
Фото: Marichka Varenikova. Фото надане «Код Міста»

Простір «Непустир» у Добропіллі.
Фото надане «Код Міста»

Мурал із цитатою вірша Володимира Сосюри в Лисичанську.
Фото надане «Код Міста»

Ірина Соловей

Ось що розповідає Ірина Соловей, стратег із розвитку спільнот, президент громадської організації Garage Gang, співзасновниця платформи biggggidea.com: «Ми з приємним подивом виявили, що ці міста мають історію, яка не лише задає сьогоднішні культурні мікроритми життя цих містечок, але й має культурну цінність на національному рівні. У Лисичанську провів дитинство поет Володимир Сосюра, який і зараз ледь не в кожного на устах із його «Любіть Україну… всім серцем своїм і всіми своїми ділами». Для Покровська знаковою постаттю є Марко Залізняк, автор документальних світлин про життя українського села в часи колективізації і Голодомору.

Ми виявили, що практично кожне місто має характер, який проріс із його історії, і через це мені зараз дуже боляче думати про долю міських спільнот на сході Україні, по яким вороги зараз завдають численних ударів. І через це таки дуже тішить, коли бачиш, що окупанти у своїх пабліках налякано пишуть під фотографіями муралів із віршами Сосюри в Лисичанську, що такі розписи тут по всьому місту!» (повну версію інтерв’ю з Іриною Соловей читайте за посиланням).

Урбан-обговорення у Лисичанську та Костянтинівці. Фото надано «Код міста»

Урбан-обговорення у Лисичанську та Костянтинівці. Фото надано «Код міста»

Урбан-обговорення в Лисичанську та Костянтинівці.
Фото надане «Код Міста»

Віталій Матухно

Головним завданням культурних і урбаністичних десантів був пошук і підтримка місцевих агентів впливу. Немов у фоторозчині в кюветі, «проявлялися» риси нових міських героїв — активістів, готових віддавати свій час, сили та кошти на перетворення довкілля: художників, музикантів, поетів, фотографів, дизайнерів, архітекторів.«Перші роки — це був вітер із заходу. Культурні десанти, культмісіонери з Києва, Львова, Харкова… Але з 2019 року локальні, незалежні від підтримки «із центру» ініціативи стали переважати. Навіть «карантинні» 2020–2021 у Лисичанську та Сєвєродонецьку були перенасичені новими подіями, ініціативами, контекстами, — я просто не встигав на все зреагувати, все відвідати та все побачити», — розповідає Віталій Матухно, засновник артпроєкту з дратівливо неправильною назвою «Гарелея неотодрёшь».

Команда Матухно організовувала експериментальні виставки, перформанси та вечірки у занедбаних міських просторах: «Місцевим художникам завжди не вистачало якоїсь спільної платформи, того, що їх могло б об’єднати у співтовариство. Саме тому їх не було представлено як окремий артсегмент на культурній сцені України. «Гарелея» спровокувала створення ще кількох проєктів. У Маріуполі з’явилася ініціатива BlindSpot, із першою виставкою в закинутому житловому будинку. В окупованому Донецьку з’явилася ініціатива «Иначе», а в окупованому Луганську — ініціатива Изнанка», які встигли зробити дві виставки під мостом та в занедбаній будівлі».

«Гарелея» працювала й досі підтримує зв’язок із художниками в окупації. «Це дуже тяжкий момент, але дуже важливий. Я не хочу розділяти Донбас, визнаючи й легітимізуючи цим існування псевдоутворень», — каже Віталій.

Сквот Галереї. Лисичанськ. Луганська область.
Фото: Юлія Сідорченко

Сквот Галереї. Лисичанськ. Луганська область.
Фото: Юлія Сідорченко

Сквот Галереї. Лисичанськ. Луганська область.
Фото: Юлія Сідорченко

Сквот Галереї. Лисичанськ. Луганська область.
Фото: Юлія Сідорченко

Сквот Галереї. Лисичанськ. Луганська область.
Фото: Юлія Сідорченко

Сквот Галереї. Лисичанськ. Луганська область.
Фото: Юлія Сідорченко

Перші роки — це був вітер із заходу. Культурні десанти, культмісіонери з Києва, Львова, Харкова… Але з 2019 року локальні, незалежні від підтримки «із центру» ініціативи стали переважати

Вечірка «Террафокс» у покинутому заводському цеху, Сєвєродонецьк.
Фото надане Віталієм Матухно

Ян Птушко
Фото: Юрій Стефаняк для Ukrainer

Стрітарт — це нехай і спірний, проте найшвидший спосіб візуального перетворення міських просторів. Тим більш помітними були яскраві барви в чорно-білій палітрі донецької та луганської провінції. Мурали Яна Птушко можна знайти практично в кожному з містечок. У Торецьку, наприклад, мурал на стіні багатоповерхової панельки був помітний навіть мешканцям сусідніх окупованих територій. У рідному Сєвєродонецьку Ян, крім стін, розфарбовував ще й тролейбуси — принагідно відчищаючи їх від багаторічного шару іржі та нашарувань заводського пилу.

«Так, історія таких містечок — це і є заводи та все, що з ними пов’язано. Що стосується Сєвєродонецька, на мою думку, місто здійснювало процес переходу від стереотипу «промзони» і розвивалося дуже впевнено в усіх напрямах, як-от бізнес, інфраструктура. Сєвєродонецьку не вистачало місць дозвілля для молоді та можливостей для розвитку, тому я активно залучав молодь до розвитку міста. Наприклад, шляхом проведення фестивалю в минулому році. На жаль, втративши місто, я зрозумів, що ми мали всі можливості для розвитку та рухались у правильному напрямку», — розповідає Птушко.

«Хіпстерські ініціативи», на думку батька теорії креативної економіки Річарда Флориди, мають спровокувати пожвавлення економічної ситуації — переконати місцевих підприємців інвестувати в рідне місто, район, вулицю (про позитивні та негативні аспекти та нюанси джентрифікації PRAGMATIKA.MEDIA раніше писала у статті «No Gentry? Джентрифікація: за і проти»). Іноді культартилерія била вхолосту — грантова підтримка, орієнтована на реалізацію конкретного проєкту, приносила одиничний результат. Активісти вигравали грант, з успіхом проводили фестиваль, концерт, конкурс, акцію і… все. «Цирк їхав», а клоуни сумно змивали грим. Експериментальний театр закривався, а власник приміщення, де розташувалося антикафе, задирав цінник, змушуючи молодих орендарів забрати свої меблі з палет, кольорові подушки, картини та з’їхати. Це було схоже на вирощування розсади однорічних квітів, а не стійких багаторічників. Інертна трясовина дикого українського сходу не так швидко реагувала на моделі із сонячної Каліфорнії.

«У процесі розпису стіни», м. Сєвєродонецьк.
Фото: Юрій Стефаняк для Ukrainer, 2020 р.

«Графіті на вулиці», м. Сєвєродонецьк, розпис виконаний із напарником Золтаном Надем.
Фото: Ян Птушко, 2020 р.

Розпис тролейбуса «Американські гірки» в рамках проєкту «Барви проти сірості» за підтримки Федерального міністерства навколишнього середовища, охорони природи, будівництва та безпеки ядерних реакторів Німеччини, м. Сєвєродонецьк.
Фото: Артем Брюханов, 2017 р.

Мурал «Поміж літерами» в рамках проєкту «ARTIFAKE» за підтримки ГО «Інтерньюз-Україна» м. Бахмут.
Фото: Віталій Шевельов, 2021 р.

Капітал і капбудівництво

Мантра «відновлюватимемо лише після повної перемоги», яку команда президента Порошенка повторювала протягом 5 років, укоренилася наративом і обернулася втраченим часом у боротьбі за уми та серця.

У період із 2014 по 2019 рік через децентралізацію місцеві бюджети на підконтрольних територіях зросли більш ніж у чотири рази. Але повноважень щодо реалізації будь-якого проєкту, трохи масштабнішого, ніж нова зупинка громадського транспорту, місцеві громади по факту так і не отримали. Команди з розподілу бюджету, як і за старих недобрих часів, надходили зверху — з рівня керівництва області чи з Києва. Кількість «похованих» із цієї причини ініціатив — комерційних, соціокультурних, інфраструктурних — ніхто не рахував. Але якщо звернути увагу на якісний стрибок, який здійснили підконтрольні території за останні три роки, можна припустити, що втрати великі.

Олександр Меланченко

Що змінилося потім? «Менше стали красти. Плюс «велике будівництво», яке було тільки на словах за Порошенка, почало реально відбуватися за Зеленського, — пояснює Олександр Меланченко, регіональний консультант із бюджетних питань Асоціації міст України. — Потрібно розуміти, що багато з того, що почало робитися ще раніше, за Зеленського просто взяли й доробили, тобто завершили довгобуди. Не секрет, що довгобуди — це довгі гроші. За Зеленського просто припинили з пальця висмоктувати продовження будівництва та вимивання грошей. Наприклад, міст у Станиці Луганській. Його просто взяли і зробили, не вигадуючи різного роду покращення. Можливо, Зеленському потрібні були швидкі перемоги, але це йшло на користь людям».

Чим гірше жило місто на момент 2014 року, тим помітнішим був прогрес на його вулицях із погляду місцевих жителів. Луганська агломерація Сєвєродонецьк–Лисичанськ–Рубіжне з убитою ще в 90-ті промисловістю візуально розвивалася швидше, ніж північний захід Донецької області, де підприємства перебували в тісному зв’язку з російським ринком, а війна змусила ці зв’язки обривати, виробництво переорієнтовувати.

У період із 2014 по 2019 рік завдяки децентралізації місцеві бюджети на підконтрольних територіях зросли більш ніж у чотири рази. Але повноважень місцеві громади так і не отримали

Дмитро Прудов

Дмитро Прудов, архітектор із Сєвєродонецька, називає період 2014–2022 рр. «золотим часом» для міста, яке раптово опинилося в ролі обласного центру: «На мою думку, це пік розвитку міста та його мешканців. Незважаючи на те, що лінія розмежування з окупованими територіями була в 40 км від міста, Сєвєродонецьк неабияк розвивався, будувався та перетворювався на сучасне, перспективне, розвинуте місто!

Я як архітектор, дизайнер можу сказати, що роботи було дуже багато. Будувалося приватне житло, було багато реконструкцій будівель, що довгий час стояли занедбаними, а тоді перетворювалися на якісь розважальні заклади, бізнес-центри, навчальні заклади, сучасні парки й сквери для відпочинку. Дуже багато було прогресивної та перспективної молоді, яка не їхала з міста, а навпаки, старалася принести до нього щось нове, цікаве. Була здорова конкуренція в усіх сферах! Якщо хтось зробив красивий магазин чи кафе, його сусід уже не буде пасти задніх і зробить ще краще. Міська тканина була дуже м’якою для перетворень, і населення позитивно реагувало на щось нове».

Проєкти архітектора Дмитра Прудова, розроблені для Сєвєродонецька.
Зображення надані Дмитром Прудовим

Проєкти архітектора Дмитра Прудова, розроблені для Сєвєродонецька.
Зображення надані Дмитром Прудовим

Проєкти архітектора Дмитра Прудова, розроблені для Сєвєродонецька.
Зображення надані Дмитром Прудовим

Краматорськ був лідером серед населених пунктів північного заходу Донецької області за кількістю будівельних кранів на обрії. Восени 2021 року в місті (вперше за 29 років!) навіть почали зводити нове багатоквартирне житло. Стартувало будівництво нового багатоповерхового житлового комплексу «Палацовий квартал». Якщо залишити за дужками претензійну назву та похмурий типовий проєкт від харківського забудовника «Трест Житлобуд-1», то сам факт такого будівництва вже був позитивним проривом. У мерії заявили про наміри будувати 50 тисяч квадратних житлових метрів на рік. Це стало можливим завдяки тому, що 2021-го уряд розблокував іпотечне кредитування для мешканців Донецької та Луганської областей. Про готовність кредитувати мешканців Краматорська терміном до 20 років під гарантії міського бюджету оголосили шість українських банків.

Поруч із «Палацовим кварталом» мав з’явитися 12-поверховий будинок зі службовими квартирами, будівництво якого планувалося фінансувати з обласного бюджету. Ще один ЖК на 250 квартир із соціальним і орендним житлом готувалися зводити за кошти міжнародних організацій. І ще один проєкт — житло для співробітників СБУ.

Андрій Романенко

Проте, на думку Андрія Романенка, координатора Центру громадського контролю «ДІЙ-Краматорськ», не можна назвати «стійким розвитком» процеси, що відбувалися в місті. «Відбувався не розвиток, а освоєння грошей. Наприклад, проєкт «Сад Бернацького». Витрачено близько чверті мільярда бюджетних коштів. Але чи ефективно? Якщо подивитися на карту, то це парк, розташований між промзоною та приватним сектором. Більшість містян можуть дістатися туди тільки громадським транспортом, а оскільки громадський транспорт у Краматорську ходить лише до 9 години вечора, то залишається один варіант — автомобіль.

Сам дизайн — зовсім убогий. Закопали величезні гроші, а отримали набережну, де не можна підійти до води. Повна відсутність єдиного дизайнерського коду: чотири варіанти світильників, у мощенні — суміш тротуарної плитки й асфальту, вуличні меблі трьох варіантів. Як єдиний цілісний архітектурно-ландшафтний комплекс парк не існує. І цей парк — ілюстрація всього, що робилося в Краматорську за останні роки», — вважає Романенко.

На думку активіста, незважаючи на стратегію, розроблену коштом USAID, і транспортну концепцію, місцеві «батьки міста» рухалися лише в тому напрямку, де бачили профіти особисто для себе.

«Не можна навіть порівнювати Краматорськ із Маріуполем. Звісно, лише Краматорськ міг бути обласним центром із погляду логістики. Усього 6 годин на Інтерсіті від Києва. Але в плані утримання Маріуполь мав більше прав називатися обласним центром. Там і населення вдвічі більше було, і комфортне міське середовище створювалося.

У Маріуполі була людина, якій цей розвиток був потрібний, і він особисто за нього платив. Так, через фонд, але всі знають, що основа цього фонду — особисті гроші Ахметова. На урбаністичних нарадах та конференціях, де обговорювалося виділення європейської допомоги, мери міст показували, що вони планують будувати, «на пальцях», а мер Маріуполя Бойченко привозив дві валізи готових проєктів: якісна поліграфія, візуалізації, описи. Тож усі гранти діставалися Маріуполю. Як би ми не ставилися до Ахметова, але в нього ще з часів Донецька є традиція створювати більш-менш комфортне середовище для своїх кріпаків. У Краматорську такої традиції не було».

Майдан Свободи з установками інтерактивного освітлення, Маріуполь, 2021 р. Фото: Іван Авдєєнко

Що далі? Такі різні алгоритми

Стійкий розвиток — це не так фізика твердих тіл, як парадигма. І в цьому сенсі проєкти живі, поки живі люди, вважає Анастасія Пономарьова: «Усі проєкти мали партисипативну основу, тому після війни їх можна продовжувати, якщо буде залучено наших агентів впливу. Нам була важлива не так фізична реалізація, імплементація проєктів, як посилення спільноти, підтримка окремих людей і спільна робота».

«Можна взяти для прикладу місто Детройт і розвивати вуличне та сучасне мистецтво шляхом створення вуличних галерей, що в подальшому призведе до росту туризму в регіоні», — сєвєродонецький художник Ян Птушко безоглядно вірить у творчу міць мистецтва. Але використати старі артприйоми вже не вийде, оскільки війна змінює простори не лише фізично, а й ментально, попереджає Віталій Матухно: «Для жителів Лисичанська «заброшки» 90-х стали чимось буденним, вони їх просто не помічали. І ми намагалися звернути на ці об’єкти увагу. Будинки, зруйновані внаслідок війни, — це інший контекст. Проводити подібні заходи у просторах, де гинули люди, — це неетично та жорстоко… Припустимо лише якщо ця виставка чи артпродукт працюватиме саме з темою війни, відображаючи весь пережитий біль. Хоча її там і так вистачає. Для мене це як іти надто тонким льодом».

Сценарії для багатьох міст Донеччини й Луганщини важливо обговорювати з людьми, які там народилися, росли, працювали й отримали важливий життєвий досвід у цих містах

Треба з’ясувати, якими після завершення війни хочуть бачити свої міста їхні жителі: і ті, які залишилися, і ті, які евакуювалися. Навіть ті, хто вже ухвалив рішення не повертатися, мають право висловити свою думку. Ірина Соловей вважає це основною умовою: «Сценарії для багатьох міст Донеччини та Луганщини важливо обговорювати з людьми, які там народились, росли, працювали й отримали важливий життєвий досвід у цих містах. Без участі цих людей пробувати міркувати про сценарії для цих міст, напевно, марна справа. За умови залучення цих людей можливо все».

Модна мультифункціональність не заперечує збереження в економічній структурі міст левової частки виробництва, зокрема важкого. Курс на деіндустріалізацію та еколайфстайл має гарний вигляд, але навіть сотні креативних вуличних кафе навряд чи дозволять місту уникнути статусу реципієнта.

Вітропарк біля села Ясногірка, Донецька область, 2021 р.
Фото: Євген Гончаренко

Фестиваль The Most Fest, Костянтинівка, 2018 р.
Фото: Formografia design studio. Фото надане «Код Міста»

Парк «Веселка», Маріуполь, 2021 р.
Фото: Євген Гончаренко

Реконструйований міський парк, Покровськ, 2021 р.
Фото: Євген Гончаренко

«Стратегія, яку написали USAID для Краматорська, передбачала, що в місті розвиватимуть IT-кластер. Дуже добре, але звідки він тут з’явиться — ніхто не розумів. При цьому тема індустріалізації опинилася в чорному списку. Мовляв, заводи — це погано, бо це такі мегапідприємства, які накачують працівників ідеологією. Давайте розвиватимемо бізнес. А який?..» — риторично запитує Андрій Романенко.

Треба бути готовим до того, що тавро «регіону, де почалася війна», залишиться за Донбасом надовго, якщо не назавжди. Це неминуче заважатиме приватним інвестиціям і притоку фахівців. Цю стигму за 8 попередніх років відчули на собі жителі Слов’янська та Маріуполя. Без потужних фінансових вливань із боку держави та країн-донорів, без політичних гарантій безпеки культурні ініціативи та зусилля активістів приречені на провал. Важка артилерія зруйнувала метаболізм, і жодне культурне насичення середовища його не врятує.

«Я думаю, що антиприкладом, невдалою репетицією процесу відновлення можна вважати політику держави після масштабних лісових пожеж 2020 року в Сєвєродонецьку — коли масово згоряли цілі села. А все, що давали людям, це компенсацію, здається, близько 300 тисяч гривень. Порівняно із втратою приватного будинку — це майже ніщо. Якщо й післявоєнна відбудова піде таким самим шляхом — ніякого розвитку не буде», — вважає Віталій Матухно.

Віталій упевнений, що майже неможливо вилучити з тіла східних міст їхню промислову сутність: «Я все своє життя дивився на горизонт із трубами заводу «Азот». І зараз, коли я живу у Львові, я не можу почуватися як удома без цього індустріального краєвиду, мені не вистачає його. Всі ці заводи для людей, які там народилися та жили, — це частина їхнього життя. Якщо людям запропонують якийсь зовсім інший сценарій, незнайомий їм та історично чужий — чи приймуть вони його?».

Якийсь загальний підхід до відновлення Донбасу не спрацює, вважає Анастасія Пономарьова. Її досвід показує, що міста східної України надто різні. «Якщо говорити про Соледар і Бахмут, то вони мають величезний потенціал для того, щоб стати містами з розвиненим виробництвом: там завод шампанських вин, виробництво з видобутку солі. Цікаві й самі соляні шахти, і там є санаторій із підземними камерами. Це сильний туристичний потенціал. Так і Слов’янськ має туристичний рекреаційний потенціал з озерами, лісами, культурними об’єктами. Складніше доведеться мономістам, які утворилися навколо промислових підприємств і після їхнього розпаду так і не знайшли якусь іншу економічну модель. Є сенс розглядати розвиток цього регіону в масштабі не міст, а агломерацій, де ядро підтримуватиме супутники».

Будівля міської лікарні Лисичанська — унікальний зразок неоготичної архітектури початку XX століття. Із 2010 року була покинута. Навесні 2022 року знищена внаслідок обстрілу. Фото: Kladkov.ru. Фото надане Віталієм Матухно

10 мільярдів, 10 років — так «на око» експерти оцінювали місію щодо відновлення та інтеграції окупованих населених пунктів Донецької та Луганської областей у 2021 році. Сьогодні ці цифри збільшились у рази. Війна в активній фазі не дозволяє навіть приблизно підрахувати збитки. Ніхто не знає, що стане точкою відліку, тим самим нульовим етапом, від якого почалося відновлення після закінчення Другої світової війни. Для багатьох питання про долю Донецької та Луганської областей навіть не риторичне, а екзистенційне. І все ж.

Пошук сценаріїв розвитку, відмінних від визначень «провінційна постпромислова зона», «транзитна територія», «фронтир» для малих міст Донеччини та Луганщини — це завдання із зірочкою, але його неможливо відкладати в довгий ящик. Як і дискусію про те, як зберегти багатошарову ідентичність регіонів зі складною долею. Добре, що сам факт наявності цієї ідентичності та її цінності вже не піддається сумніву, і це якраз заслуга всіх культурних агентів і активістів. Але обговорення треба розпочинати ще вчора, не чекаючи нульової стадії і результатів ревізії. Так розроблялися стратегії відновлення міст Європи в розпал Другої світової. Коли настане мить для конкретних проєктних пропозицій, на це просто не вистачить часу.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.