Передмістя Києва торгують одним і тим самим товаром — близькістю до природи. Ліс, річка, озеро — не фон, а головний аргумент продажу, заради якого покупець погоджується на затори, відсутність інфраструктури й годину дороги до центру. Парадокс у тому, що кожен новий житловий комплекс, побудований на цьому аргументі, його ж і послаблює. Ірпінь — місто, яке пережило стрімке зростання, окупацію і тепер відбудовується — опинився в точці, де це протиріччя вже неможливо ігнорувати.

У четвертому матеріалі спецпроєкту «Після кризи: як змінюються ключові сателіти Києва» шукаємо відповідь на питання, чи можливий баланс між розвитком і збереженням, і що для цього потрібно змінити на рівні правил, практик і мислення. До розмови долучаються головний архітектор Ірпінської міської ради Михайло Сапон, архітекторка Ірина Оя, представник природоохоронної сфери Сергій Хара, урбаністка Олександра Нарижна, а також девелопери, які безпосередньо працюють із цими територіями: Володимир Співак та Антон Мирончук. Разом із ними ми намагаємося окреслити контури нового «ландшафтного договору» не як декларації, а як робочої моделі для передмість, що продовжують зростати.