Природа як інфраструктура: європейська рамка
Ключове питання — як розвивати житло там, де головним ресурсом є не земля як така, а екосистема, — у європейській практиці давно переведене в систему конкретних принципів. Природні ділянки розглядаються не як «порожній резерв» під забудову, а як інфраструктура зі своїми межами та режимами використання.
У документах Єврокомісії зелена інфраструктура визначається як мережа природних і напівприродних територій, що забезпечує екосистемні послуги — від регулювання клімату й водного балансу до рекреації та здоров’я мешканців. Важливо, що йдеться саме про мережу, а не про розрізнені «зелені плями». Ліси, водойми, парки, сільгоспугіддя і навіть лінійні елементи на кшталт алей чи берегових зон розглядаються як взаємопов’язана структура.
Перше: зелений каркас планують раніше, ніж починається розмова про забудову. В рамках EU Green Infrastructure Strategy та EU Biodiversity Strategy for 2030 держави зобов’язані інтегрувати цю мережу в просторове планування, включаючи генплани, оцінку впливу на довкілля (ОВД) та стратегічну екологічну оцінку (СЕО). Це означає, що екосистеми набувають статусу, який можна порівняти з транспортною чи інженерною інфраструктурою.
Ілюстрація з EU Biodiversity Strategy for 2030, яка пропонує новий статус для екосистем. Фото: Marc Schulte, Unsplash
Друге: обмеження забудови діє незалежно від форми власності. На рівні ЄС мережа Natura 2000 покриває близько 18% суші Союзу і формує «скелет» зеленої інфраструктури. Настанови від Єврокомісії мають рекомендаційний характер, а закони приймає вже кожна країна на національному рівні. У Німеччині, наприклад, федеральний закон про захист природи (Bundesnaturschutzgesetz) закріплює створення біотопної мережі, яка повинна охоплювати щонайменше 10% площі країни, і всі подальші планувальні рішення мають це враховувати. Якщо проєкт суперечить ландшафтному плануванню, це потребує окремого обґрунтування.
Третє: щільність забудови замість екстенсивного зростання. У Великій Британії цей підхід інституціоналізований через політику Green Belts — зон, де діє презумпція проти забудови, щоб стримувати розповзання міст і стимулювати редевелопмент постпромислових зон. У Німеччині та Скандинавії аналогічну функцію виконують ландшафтні плани та системи екологічних коридорів, які фізично обмежують урбанізацію.
Природа починає ефективно конкурувати із «сірою» інфраструктурою. Відновлення заплав річок чи боліт може бути дешевшим і ефективнішим, ніж будівництво інженерних систем захисту від повеней
Четверте: доступ до природи — громадське благо, а не приватний бонус проєкту. Це особливо помітно у скандинавській практиці, де прибережні зони, лісові масиви та водні системи не приватизуються житловими комплексами, а інтегруються у відкриту мережу маршрутів і громадських просторів. У логіці ЄС це пов’язане з поняттям ecosystem services: природа має працювати на всіх жителів, а не підвищувати вартість окремих об’єктів.
Нарешті п’яте і, можливо, ключове: природа починає ефективно конкурувати із «сірою» інфраструктурою. У європейських рекомендаціях прямо вказується, що відновлення заплав річок чи боліт може бути дешевшим і ефективнішим, ніж будівництво інженерних систем захисту від повеней. Збереження екосистеми стає не обмеженням, а частиною функціональної та фінансової моделі.
Променад уздовж річки Буча в Ірпені буде створений паралельно з будівництвом житлового комплексу BURGUNDIA 3. Проєкт розроблений Domus Corporation. Зображення надане ІГ «MOLODIST»
Між комфортом і вразливістю: ціна близькості до природи
Життя біля води або поряд із лісом залишається привабливим не тільки як образ, але і як цілком відчутна якість середовища. Натуральні оази формують мікроклімат, працюють як природні регулятори, а разом — як готова рекреаційна інфраструктура в кроковій доступності.
«Близькість до води чи лісу — це однозначно плюс із погляду мікроклімату та зниження температури в спекотний сезон. Навіть фонтани в місті впливають позитивно, не кажучи вже про природні водойми, — пояснює Ірина Оя, архітекторка, урбаністка, членкиня Спілки архітекторів України, засновниця архітектурного бюро OIA architects. — Важливо зберегти це все, але й ніколи не буде зайвим додати зелені. Особливо по периметру будівлі, щоб збивати потік гарячого повітря від асфальту. Варто зменшувати площу асфальту та збільшувати площу озеленення. Ліси та інші зони з рослинами можуть утворювати “зелені коридори”. Кожен із нас відчував у спеку різницю між затінком біля водойми та відкритою площею без єдиного дерева. Тому мене дуже насторожує активна вирубка й забудова, адже ми можемо раптом опинитись на великій асфальтовій пательні».
Ірина Оя, архітекторка, урбаністка, членкиня Спілки архітекторів України, засновниця архітектурного бюро OIA architects
Для інвесторів близькість об’єкта до природи — це сильна конкурентна перевага та фактор доданої вартості. Як відзначають самі учасники ринку, покупець очікує не просто квадратні метри, а певний спосіб життя, де природний ландшафт стає частиною продукту.
Антон Мирончук, співзасновник ІГ «MOLODIST»: «Війна зменшила попит, але не змінила підходи покупця до вибору житла. Усі, хто обирає житло в передмісті, очікують отримати максимально комфортні умови. Адже ринок заміської нерухомості формувався, зокрема, через перенаселеність Києва: люди тікали від міської метушні. Це стимулювало девелоперів у передмісті конкурувати якістю проєктів, відповідаючи на такий запит. Саме тому пріоритет близькості до природи не відійшов на другий план.
Антон Мирончук, співзасновник ІГ «MOLODIST»
Клієнт, купуючи житло, намагається отримати максимально широкий перелік переваг. Можливість вийти з під’їзду в гарне подвір’я, пройтись парком чи сквером або гуляти набережною поруч із домом — це, безперечно, великий плюс. Саме тому девелопери намагаються активно викуповувати земельні ділянки, які межують із такими інфраструктурними об’єктами».
Але природа, особливо водні та лісові екосистеми, чутлива до будь-якого втручання — навіть якщо воно відбувається формально поруч, а не в їхніх межах, попереджає Сергій Хара, в. о. начальника відділу еколого-освітньої роботи національного природного парку «Голосіївський»: «Уявімо цінну природну територію, достатньо ізольовану від людей, зі специфічними умовами — болотистим лісом, до існування в якому рідкісні та зникаючі види флори й фауни пристосувалися за багато століть. Сама по собі екосистема самодостатня, і вона може себе підтримувати та регулювати. Але вже за її межами людина вирішила побудувати житлові квартали. Щоб закласти фундамент, потрібно змінити гідрологічний режим. Простіше кажучи, осушити ділянку під будівництво. І коли це починається, вода з ґрунтів навколишніх ділянок також втрачається. В підсумку гідрологічний режим заболоченого лісу теж міняється: болота й річки пересихають, рослинність змінюється, а тварини, що жили там, зникають. До того ж така екосистема перестає відігравати свою роль у мінімізації наслідків глобальної зміни клімату в повній мірі й навіть має більший шанс постраждати від пожежі.
Сергій Хара, в. о. начальника відділу еколого-освітньої роботи національного природного парку «Голосіївський»
Інший приклад. Девелопер створює нежитловий/виробничий/торговий обʼєкт по сусідству з природною екосистемою та житловими кварталами. Стежка попід лісом, якою раніше користувались лишень мешканці, перетворюється на автодорогу з постійним потоком вантажівок на ній. У підсумку мешканці утворюють нові шляхи через ліс (збільшуючи антропогенний тиск на екосистему), пил, бруд і будівельне сміття з новоутвореної дороги потрапляють у довкілля. Навіть якщо забудовник розпочав проєкт за межами зеленої зони, вплив на неї може бути суттєвим».
З погляду еколога найкращим рішенням було б узагалі відмовитися від будівництва поряд із цінними природними ділянками: «Якщо ЖК матиме 6000 квартир, то це мінімум 12 000 людей, які будуть відвідувати екосистему: гуляти, їздити на велосипедах, влаштовувати пікніки тощо. Очевидно, що це буде колапс для цієї природної локації. Якщо цінні природні території розташовані всередині міста, найкращим варіантом буде створення навколо них охоронних зон із певним визначеним режимом або буферних зон у вигляді скверів, міських парків, ділянок для спокійного відпочинку, прогулянок із собаками, культурних просторів тощо».
Якщо для екологів, зрозуміло, ключовим чинником є збереження балансу екосистем, то для архітекторів і містобудівників відправною точкою залишається людина — міський мешканець, який сьогодні живе під постійним тиском шуму, щільності, перегріву й дефіциту якісного публічного простору. Саме тому близькість до води чи лісу сприймається як безумовне благо. Але в сучасній практиці ці два підходи вже не можуть існувати паралельно, вони потребують узгодження.
Міська набережна Ірпеня після реконструкції стала одним із найпопулярніших місць відпочинку. Фото: Юрій Ферендович
Український контекст: чому виникає конфлікт
Проблема безсистемної урбанізації колись сільських передмість, на думку експертів, починається з відсутності чіткої логіки на рівні планування і проявляється на рівні кожного окремого рішення.
Ірина Оя зазначає: «Основна проблема — це те, що розвивається лише забудова, а інфраструктура стоїть на місці. Місто — комплексний організм, який має виконувати багато функцій. В ідеалі — розвиватись за концепцією 15-хвилинного міста. Зараз же часто скуповують ділянки під садибну забудову, а на їхньому місці будують багатоповерхівку. Громадський транспорт кульгає на обидві ноги, всі надають перевагу приватним авто, через це і стають у величезні затори щоранку та щовечора. І питання ніяк не опрацьовується, лише додаються споруди. А документи, які регламентують забудову, працюють не на боці містян, а на боці забудовників. Важливо мати візію, яка буде проходити громадські обговорення в місті.
Поки що непопулярна тема в Україні — це глобальне потепління й викиди СО2. Хоча всі вже відчувають наслідки на собі. На це безпосередньо впливають співвідношення площі озеленення й площі асфальтового покриття та кількості дерев і площі забудови. Адже асфальт більше нагрівається та більше віддає тепла, так само, як будівлі. Має бути бачення розвитку міста, щоб розуміти, чи взагалі потрібна така велика кількість нового житла. Так само розповзання міст за площею коштує дуже дорого, ще й привʼязує людей до автівок, оскільки відстані збільшуються (адже короткі піші відстані до ключових обʼєктів стають їм недоступні). Варто не забувати, що висотна забудова, яка там уже зʼявляється, не корелює з образом зеленого міста».
Для інвесторів близькість об’єкта до природи — це сильна конкурентна перевага та фактор доданої вартості. Як відзначають самі учасники ринку, покупець очікує не просто квадратні метри, а певний спосіб життя
Коли розвиток відбувається фрагментарно і без чітких правил, конфлікти між девелоперами та громадою стають майже неминучими, і в українських передмістях це вже радше норма, ніж виняток. Найчастіше скандали спалахують тоді, коли проєкт переходить у фізичну фазу: з’являється паркан, починаються роботи, і саме в цей момент мешканці вперше дізнаються, що відбуватиметься на сусідній ділянці. Реакція зазвичай жорстка: протести, блокування будівництва, затягнуті судові процеси, і, як наслідок, замість якісного середовища місто отримує заморожені майданчики та недобудови, що роками деформують простір. В ідеалі цей сценарій повинен мати інакший вигляд, коли контроль і дискусія починаються значно раніше, ще на етапі перших концепцій і візуалізацій. Саме тоді стає можливим не конфлікт, а розмова по суті: про вплив на середовище, межі допустимого і якість майбутнього простору. І тут постає ключове питання: за якими ознаками ще на старті можна зрозуміти, чи є проєкт екологічно відповідальним?
За планами ІГ «MOLODIST», набережну Ірпеня та новий променад уздовж річки Буча зв’яже веломаршрут. Проєкт розроблений Domus Corporation. Зображення надане ІГ «MOLODIST»
Сергій Хара розповідає: «Першим і, мабуть, головним маркером екологічної культури девелопера є зважене обрання місця під проєкт з урахуванням навколишніх екосистем і їхніх особливостей. Окремо варто згадати матеріали, які забудовник використовує. Нині будь-яке будівництво не обійдеться без токсичних для довкілля компонентів. Проте сучасні технології дозволяють знизити їх використання. Це дорожче, але має менший загальний негативний вплив на довкілля.
Спостерігається практика використання старих (часто радянських) електромереж і мереж водопостачання та водовідведення під час будівництва нових ЖК. Це також несе небезпеку, як в екологічному, так і в соціальному аспекті. В Києві є випадки, коли новий ЖК “врізався” в старий водогін, який не розрахований на такі потужності. Тому маємо прориви, забруднення ґрунтів і кризу на соціальному рівні, зокрема у вигляді проблем із ЖКГ. Рішенням є відновлення наявних комунікацій та/або їхнє посилення.
Важлива оцінка середовища з культурного, соціального та екологічного погляду. Якщо девелопер обрав під проєкт уже антропогенізовану територію — це краще, ніж повністю дика місцевість. Але, знову ж таки, є довколишні екосистеми, які можуть піддатись впливу. Якщо вибір стоятиме між побудовою умовного ЖК біля монокультурного соснового лісу й лісу з різноманітним складом порід дерев, то очевидно, що шкоди для біорізноманіття в сосняку буде менше, бо там те біорізноманіття і без того бідне порівняно з лісом із різними породами.
Інсталяції та місця для відпочинку на воді. Проєкт розроблений Domus Corporation. Зображення надане компанією Domus Corporation
Часто ці речі можна оцінити ще до початку будівництва. Не варто вірити виключно гарним картинкам із візуалізації проєкту. Це маркетинг, будьмо відвертими. Тому передусім треба слідкувати за проходженням забудовником процедури оцінки впливу на довкілля і за прозорістю та чесністю результатів цієї процедури. Під час процедури ОВД мають працювати експерти широкого спектра, які скажуть, як і на що буде впливати обʼєкт будівництва».
Водночас, як зауважує Сергій Хара, навіть формально коректні інструменти оцінки не завжди дають повну картину впливу. Зокрема, процедура оцінки впливу на довкілля фокусується передусім на межах конкретної ділянки й не здатна в повному обсязі врахувати наслідки для сусідніх екосистем. Саме тому, за його словами, важливо дивитися ширше: аналізувати історію цільового призначення земельної ділянки й реагувати на спроби його зміни, наприклад, із земель лісового фонду на зони під житлову забудову.
Правила гри: як місто фіксує баланс
Ірпінь має один із найвищих на Київщині, а можливо, і найвищий коефіцієнт пропорційності житлової забудови до зелених зон. Як пояснив Михайло Сапон, головний архітектор Ірпінської міської ради, ще у 2014–2015 роках, коли місто прийняло велику кількість переселенців із Луганської та Донецької областей, що створило додаткове інфраструктурне навантаження, було переглянуто просторові плани та генеральний план розвитку.
Михайло Сапон, головний архітектор Ірпінської міської ради
Михайло Сапон розповідає: «Ще у 2018 році був зафіксований перелік зелених зон. Ба більше, у період 2015–2018 років Ірпінська міська рада оформила право власності на кожен із цих об’єктів. Тобто громада не просто задекларувала їхнє існування, а юридично закріпила цей статус, щоб у майбутньому уникнути спокуси змінювати їхнє призначення.
Генеральний план 2018 року врахував ці рішення і зафіксував зелені території як рекреаційні. До того ж частину ділянок, які раніше розглядалися під багатоквартирну забудову, але фактично були вкриті лісовими насадженнями, також перевели в рекреаційні зони.
Таким чином, на рівні генплану ці ділянки отримали чіткий статус. А детальні плани територій, які затверджувалися вже після 2018 року, не передбачали зміни цього призначення — вони лише уточнювали параметри розвитку, не зачіпаючи сам принцип збереження зелених зон».
Проблема безсистемної урбанізації колись сільських передмість, на думку експертів, починається з відсутності чіткої логіки на рівні планування і проявляється на рівні кожного окремого рішення
ІІнвесторові важливі зрозумілі довгострокові правила гри з боку міста та держави щодо зелених ландшафтів і просторового розвитку. Так, Антон Мирончук зазначає: «Коли девелопер розуміє, що місто визначило, де саме є рекреаційні зони, а де — простір для господарювання, тоді значно легше комунікувати з активними мешканцями громади і, зокрема, вести господарську діяльність. У разі, коли немає затвердженого детального плану території населеного пункту, генерального чи просторового плану, це породжує непорозуміння як із боку бізнесу, так і з боку міста.
Дуже важливо, щоб громади, приймаючи свої генеральні та просторові плани, широко вели публічну дискусію, доводили рішення до своїх мешканців і проводили громадські обговорення. Це потрібно для того, щоб люди розуміли: частина земель — це рекреаційні зони, а частина — інвестиційні.
Будь-який бізнесмен, ознайомившись із просторовим чи генеральним планом громади, хоче прийти і чітко розуміти, що саме тут можна викуповувати землю. Такий підхід є максимально прозорим і дає розуміння як мешканцям громади, так і бізнесу, який, купуючи земельну ділянку в такому місці, принаймні буде захищений законом».
Сучасний скейтпарк — одна із запланованих локацій променаду вздовж річки Буча. Проєкт розроблений Domus Corporation. Зображення надане компанією Domus Corporation
Утім, навіть за наявності чітких правил, питання балансу не знімається — воно лише переходить на інший рівень. Ідеться вже не тільки про те, щоб не порушувати визначені межі, а про те, як саме девелопмент може взаємодіяти з природним середовищем. Наскільки складно поєднати потребу в новому житлі та інфраструктурі зі збереженням ландшафту? Де проходить межа компромісу?
Михайло Сапон зауважує: «Це не стільки питання межі компромісу, скільки питання відповідальності — соціальної відповідальності самих девелоперів. В Ірпені вони переважно звертають на це увагу, тому що мешканець, який обирає Ірпінь, приходить з очікуванням жити в зеленій зоні. І коли девелопер здає об’єкт, не враховуючи таких очікувань, — це зазвичай ситуативний забудовник. Усі комплексні девелопери в Ірпені, проєктуючи об’єкти, не лише зберігають наявні зелені зони, а й створюють нові.
Навіть за наявності чітких правил питання балансу не знімається. Ідеться про те, як саме девелопмент може працювати з природним середовищем
Варто також зазначити, що Ірпінь значною мірою сформувався в тому стані, який лишився з пострадянського періоду. Ще в 1991–2010 роках переважна більшість територій таборів чи санаторіїв, на які часто посилаються активісти та мешканці громади, були передані в приватну власність із цільовим призначенням під житлову забудову — як приватну, так і багатоквартирну.
Тому, коли у власника є всі необхідні документи, і вони не оскаржені та підсилені містобудівною документацією, виданою ще до 2010 року, дуже складно пояснити мешканцям, чому місто не має права або не має зобов’язання видавати містобудівні умови чи дозвільну документацію на будівництво. Єдиним ефективним інструментом у цій ситуації залишається комунікація із забудовниками, щоб вони максимально зберігали зелені насадження».
Скейтеринг та кікскутеринг — улюблені види спорту молоді в Ірпені. Фото: Юрій Ферендович
На думку Михайла Сапона, конфлікти між мешканцями та забудовниками не варто трактувати однозначно як негативне явище. Навпаки, вони часто є індикатором сформованої міської культури, де громада не залишається байдужою до змін у своєму середовищі. Реакція на появу будівельного паркану чи вирубку дерев свідчить про зростання чутливості до якості простору і про готовність відстоювати його.
Водночас така активність створює нову реальність для інвесторів: навіть працюючи на приватних ділянках, вони змушені враховувати очікування громади й уважно підходити до ландшафтних рішень. Збереження наявних зелених насаджень перестає бути опцією і стає необхідною умовою, інакше будь-який проєкт ризикує зіткнутися з публічним спротивом.
Біонічний дизайн для дитячого майданчика на новій набережній уздовж річки Буча. Проєкт розроблений Domus Corporation. Зображення надане компанією Domus Corporation
Від приватного до публічного: між благоустроєм і втручанням
Розмова про відповідальний девелопмент сьогодні дедалі частіше переходить із декларацій у площину конкретних рішень — і вже на етапі проєктування стає зрозуміло, яким чином девелопер працює з природним середовищем. Один із таких прикладів — Ірпінський житловий комплекс BURGUNDIA 3, де доступність ландшафту вздовж річки закладається як частина концепції.
«Абсолютно точно — це загальний громадський, публічний простір, і він жодним чином не буде закритий. Усі містяни матимуть повний доступ до цієї набережної, — запевняє Володимир Співак, директор ІГ «MOLODIST» і Товариства «ВІДВАЖНИХ». — Ідея виникла дуже просто. Річка Буча, хоча і є малою річкою відповідно до класифікації, користується популярністю серед мешканців як Бучі, так і Ірпеня: сюди із задоволенням приходять на риболовлю та на прогулянковий пішохідний відпочинок. За прикладом набережної річки Ірпінь виникла ідея створити набережну і тут. Над розробленням пропозицій для проєкту набережної працюють кілька організацій, серед яких — архітектурно-будівельна компанія Domus Corporation. Робота в цьому напрямку триває, остаточний варіант проєкту та виконавець іще не погоджені. У рамках масштабної велоконцепції заплановано поєднати ці локації велодоріжкою, забезпечивши можливість пішохідного та велосипедного руху між двома набережними. Сам житловий комплекс передбачає велику паркову зону та просторий бульвар з окремими ландшафтними рішеннями, який органічно вписується в набережну».
Володимир Співак, директор ІГ «MOLODIST» і Товариства «ВІДВАЖНИХ»
Паралельно девелопер формує внутрішній «каркас» рекреації — алею з фонтанами площею понад 1,3 га, розроблену у співпраці з бюро Vovk+Partners Architects. Ідеться про досить насичений сценарій використання: дитячі та спортивні майданчики, паркур-зона, памп-трек, відкритий кінотеатр, зони відпочинку, інтегровані в озеленений простір із ландшафтними акцентами та малими архітектурними формами. Фактично це формує повноцінний публічний центр мікрорайону, не «освоєння» території поруч із водою, а її включення в міську тканину як відкритого ресурсу. Подібний підхід, але вже в іншому масштабі, демонструє і ЖК RIVER PORT, де йдеться про повернення місту природної ділянки, яка до цього фактично випадала з активного використання.
Володимир Співак зазначає: «Велика кількість природних зон не використовується безпосередньо мешканцями, адже часто вони перебувають у захаращеному стані. Так само відбулося і з річкою Ірпінь. До моменту будівництва набережної вона не використовувалась настільки активно для відпочинку. Сьогодні це один із найбільш відвідуваних інфраструктурних об’єктів міста. Аналогічна ситуація і з озерами: ті озера, біля яких зараз будується житловий комплекс RIVER PORT, фактично облагороджені лише в одній невеликій зоні та використовуються як міський пляж.
Алея з фонтанами — внутрішній простір житлового комплексу BURGUNDIA 3. Проєкт розроблений Vovk+Partners Architects. Зображення надане ІГ «MOLODIST»
Наша ідея полягала в тому, що будь-які будівельні компанії, які зводять щось поруч із такими об’єктами, мають брати на себе соціальне навантаження — облагороджувати прилеглі території, створювати зони відпочинку для всіх мешканців, щоб поява таких об’єктів підвищувала інтерес і бажання людей відвідувати ці локації. Найскладнішими були підходи та масштабність набережної між об’єктом і озером. Цей проєкт був надзвичайно дороговартісний, і перед нами стояло рішення — спростити його чи залишити запланований рівень. Ми вирішили забезпечити максимально якісний підхід до будівництва громадських зон і залишили всі ключові елементи, включаючи публічні простори, інфраструктуру і благоустрій».
Девелопер бере на себе функцію, яку в ідеалі мала б виконувати міська інфраструктура: перетворює «нічийні» або занедбані ландшафти на облаштовані публічні простори
У цьому випадку девелопер бере на себе функцію, яку в ідеалі мала б виконувати міська інфраструктура: перетворює «нічийні» або занедбані ландшафти на облаштовані публічні простори. Обидва кейси показують зсув у бік більш складної моделі взаємодії з природою, коли її активно «перепрограмовують» під нові міські сценарії. І саме в цій точці такі проєкти неминуче потрапляють у поле підвищеної уваги.
Між публічним контролем та інформаційним тиском
З одного боку, недовіра громадськості до щедрих обіцянок і яскравих візуалізацій має під собою ґрунт: наприклад, люди справедливо хотіли б гарантій, що відкриті простори в один день не виявляться за парканом із посиланням на «рішення співвласників-резидентів», а забудовник формально виявиться ні до чого. Подібні сценарії, наприклад, неодноразово реалізовувалися в Києві. З іншого боку, поряд із фаховою дискусією дедалі частіше з’являються й інші, менш очевидні форми спротиву.
Олександра Нарижна, засновниця ГО Urban Reform та співзасновниця Urban Reform School, наголошує: «Конфлікт не є проблемою, часто завдяки конфліктам стаються нові відкриття та народжується щось неочевидно краще. Проблема в тому, що конфлікт починає загострюватись, коли рішення прийняте, коли нема місця змінам і коли насправді ніхто не хоче чути один одного. Зміни треба обговорювати на ранніх етапах, і цей процес має бути справді відкритим та чесним. Тоді конфлікт інтересів може дати девелоперу додаткову цінність проєкту, а людям — можливість користуватись і насолоджуватись публічним простором».
Олександра Нарижна, засновниця ГО Urban Reform та співзасновниця Urban Reform School
Володимир Співак теж підкреслює, що інтерес до екологічних питань часто виникає вже на етапі активного будівництва, а не на стадії аналізу: «На жаль, дуже мало хто звертає увагу на те, що саме відбувається біля цих водойм або на них до початку будівництва. Наприклад, якщо взяти такий об’єкт, як RIVER PORT, то до початку робіт існував величезний об’єм незаконних стоків у річку, ми виявили десятки таких, коли почали очищати берег і детально вивчати питання благоустрою. Ми звернули на це увагу місцевої влади та громадськості, і станом на сьогодні фактично всі ці канали перекриті.
Ми завжди відкриті до діалогу, неодноразово самі ініціювали круглі столи та в їхніх рамках знаходили спільну мову. Якщо ж люди мають інше завдання, зокрема поширення негативної інформації про компанію, то з такими людьми діалог, як правило, неможливий. У таких випадках результат для них заздалегідь визначений. Наприклад, на RIVER PORT неодноразово приїжджали екологічні інспекції. Ми маємо результати цих перевірок і за потреби готові їх надати».
Збереження наявних зелених насаджень перестає бути опцією і стає необхідною умовою, інакше будь-який проєкт ризикує зіткнутися з публічним спротивом
Окремий вимір цієї ситуації — публічні звинувачення, які можуть швидко поширюватися в інформаційному просторі, незалежно від стадії реалізації проєкту. На початку 2026 року з’явилися публічні звинувачення щодо можливого скидання з будмайданчика стічних вод у річку Буча.
Володимир Співак: «ЖК BURGUNDIA 3 не введений в експлуатацію та не заселений, тому будь-які скиди з нього є фізично неможливими. Ми надали вичерпне спростування та публічно пояснили ситуацію. Ба більше, компанія, навпаки, діє в інтересах громади: нами була виділена фасадна частина території та передана місту для будівництва каналізаційно-насосної станції. Також ми профінансували закупівлю необхідних матеріалів для її будівництва та неодноразово ініціювали співпрацю з міською радою та Ірпіньводоканалом.
Загальна площа алеї фонтанів у ЖК BURGUNDIA 3 — понад 1,3 га. Проєкт розроблений Vovk+Partners Architects. Зображення надане ІГ «MOLODIST»
Фактично з боку нашого житлового комплексу не було й не могло бути жодних скидів стічних вод, однак ми вже стикаємося з хвилею негативної інформації. На нашу думку, це переважно пов’язано з недобросовісною конкуренцією».
Конфлікти навколо забудови природних ділянок можуть мати різне походження: від реальних екологічних ризиків до інформаційних кампаній, у яких межа між занепокоєнням громади та інструментами тиску стає менш очевидною.
Після проєкту: як формується культура користування простором
Питання взаємодії з природою не завершується на етапі проєктування чи будівництва. Навіть найякісніше сплановані простори можуть швидко втратити свою цінність, якщо не підкріплені культурою використання. І тут відповідальність переходить від девелопера до громади — до тих, хто щодня користується цими територіями.
Олександра Нарижна говорить про це через досвід безпосередньої участі мешканців у створенні простору: «Торік ми за день створили попап-простір в Олександрії разом із 70 жителями міста. Це був тимчасовий простір, але люди, які брали участь в облаштуванні, вважали його своїм і почувалися відповідальними за нього. Деякі з них щодня проходили поруч, щоб перевірити, чи все гаразд, і полагодити, якщо щось сталося.
Футуристичні альтанки прикрасять променад уздовж річки Буча. Проєкт розроблений Domus Corporation. Зображення надане компанією Domus Corporation
Це так само працює і з публічними просторами загалом. Якщо люди включені в процес їхнього створення, вони відчувають їх своїми. Не “подарунки від мера”, а врахування реальних інтересів і можливість впливати на зміни формують відповідальність, яка із часом лише накопичується і поширюється».
Водночас у передмістях цей процес ускладнюється різним досвідом самих мешканців — від міського до сільського, інколи з практиками, що прямо шкодять довкіллю (наприклад, випалювання сухостою). І тут, за словами Нарижної, культура не виникає сама собою: «Традиції та спільний досвід народжують культуру, саме ту, яка проявляється в спільному просторі. Якщо люди живуть поруч, але не формують спільні практики, то і культури не буде. Розповсюдження ідей дбайливого ставлення до природи через фестивалі, спільні заходи, освітні продукти може закласти основу, а спільнодія, наприклад традиції спільного прибирання, дає ще й практичний досвід».
Конфлікти навколо забудови природних ділянок можуть мати різне походження: від реальних екологічних ризиків до інформаційних кампаній
Сергій Хара доповнює тему більш структурним поглядом. Культура відповідального користування, на його думку, неможлива без поєднання контролю, відповідальності та освіти: «Служби охорони та поліція мають відслідковувати випадки згубного впливу людей на природні об’єкти. Це дозволяє фіксувати порушення і злочини проти природи. Далі — притягнення до відповідальності. Якщо людина розуміє наслідки своїх дій і знає, що контроль є реальним, вона інакше поводиться з довкіллям.
Важливим є і виховання — від родини до освітніх інституцій. Наприклад, національні природні парки через освітні програми залучають дітей і дорослих до природоохоронних заходів, формуючи розуміння взаємозалежності людини та природи. Через такі практики виникає не лише знання, а й особистий зв’язок із середовищем».
Лавочки з навісами на новій набережній в Ірпені дозволять відпочити в тіні навіть у найспекотніший день. Проєкт розроблений Domus Corporation. Зображення надане компанією Domus Corporation
Навіть найкращі урбаністичні рішення не працюють у вакуумі. Збереження й розвиток зелених зон у передмістях — це завжди спільна відповідальність, де правила гри задаються на рівні законодавства, просторового планування та залучення громади ще на початковому етапі. Проєкт у цій системі вже не визначає, а радше інтерпретує ці рамки, адаптуючи середовище під людину. Але саме щоденна поведінка мешканців визначає, якою ця взаємодія з природою стає на практиці.
